На сайте
Сейчас 48 гостей онлайн
Наши RSS ленты
Новости сайта
Рефераты

Материки

Материки

Африка

Географічне положення

Африка — другий за розмірами материк світу (площа 29,2 млн км2, з островами — ­30,3 млн км2). На заході Африку омиває Атлантичний океан, на півночі — Середземне море, на північному сході — Червоне море, на сході — Індійський океан (рис. 20). Береги розчленовані слабко; найбільша затока — Ґвінейська, найбільший півострів Сомалі.

Рис. 20. Африка
У минулому Африка відокремилася від Аравійського півострова Євразія потужним тектонічним розломом (грабеном), протяжність якого становила приблизно 2000 км, а глибина — 1000 км. Саме в цьому грабені утворилося Червоне море, береги якого поступово розширюються, бо материки повільно розходяться. Червоне море — найтепліше і найсолоніше з усіх­ морів. Висока солоність води пояснюється інтенсивним випаровуванням в умовах тропічного пустельного клімату.
Африка лежить у Північній і Пів­денній півкулях і майже посередині перетинається екватором. Крайні точки — мис Рас-Енґела на півночі і мис Аґульяс на півдні — розташовані приблизно на однакових широтах.
Вважають, що слово «Африка» походить від назви берберського племені аф­ригії, яке жило на півночі материка. Згодом назва поширилася на весь материк.

Особливості рельєфу

В Африці переважають високі рівнини — плоскогір’я і плато. Низовин мало, вони розташовані вздовж узбереж океанів і морів. Переважання високих рівнин пов’я­зане з тим, що в основі материка лежить давня Африкано-Аравійська платформа. Гори, що тут були в далекому минулому, зруйнувалися, утворивши ви­рів­няні поверхні. Під впливом внутрішніх сил Землі вони були розбиті на величезні окремі блоки, що зазнавали вер­ти­кальних рухів.
На півночі й заході Африки переважають висоти до 1000 м; цю частину материка називають Низькою Африкою. У далекому минулому ця територія часто заливалася морем. На сході й півдні материка переважають висоти понад 1000 м, тому цю частину називають Високою Африкою. Ця територія в далекому минулому зазнавала грандіозних переміщень. У деяких місцях земна кора піднялася на велику висоту, утворивши високі плоскогір’я і нагір’я (Східно­африканське, Ефіопське); інші ділянки земної кори, навпаки, опустилися, утворивши грабени, що представлені в рель­єфі улоговинами (Конґо, Калахарі та ін.). Унаслідок активних вертикальних рухів земної кори утворилися глибинні розломи, уздовж яких сформувалися вулкани (наприклад Кіліманджаро).
На північному заході Африки розташовані єдині молоді гори — Атлас. Вони простягнулися з південного заходу на північний схід, середня висота 2000—3000 м, найвища точка — гора Тубкаль (4165 м). У Південній Африці розташовані Драконові й Капські гори. Східні схили Драконових гір нагадують гігантські сходи, ці гори фактично є підняттям платформи. Найвища точка розташована на висоті 3482 м. Капські гори (на крайньому півдні материка) — це низькі складчасто-брилові гори герцинського віку, максимальна висота 2300 м.

Особливості клімату

Основними кліматотворними факторами будь-якої території є: кількість сонячної радіації, що надходить на земну поверхню; циркуляція повітряних мас і характер підстилаючої поверхні. Африка значно витягнута з півночі на південь, однак екватор проходить посереди­ні материка, отже, північна і південна його частини отримують майже однакову кількість сонячної радіації. Над Африкою формуються пояси високого і низького атмосферного тиску. Повітряні маси пересуваються з поясів високого тиску в тропіках до екваторіального поясу низького тиску. Унаслідок цього руху формуються постійні вітри — пасати. Велике значення має те, звідки дмуть ці вітри. Так, у Північній півкулі вони дмуть із континентальної частини материка, тому тут буває мало опадів. У Південній півкулі пасати дмуть з Індійського океану, отже, тут випадає більше опадів.
Рельєф Африки в основному рівнинний, тому повітряні маси досить вільно переміщуються над материком. Гори (на північному сході й півдні) є природним бар’єром для проходження повітряних мас, отже більша кількість опадів буває на їх навітряних схилах.
Значний вплив на клімат Африки мають океани й океанічні течії. Теплі течії (Ґвінейська, Мозамбіцька) сприяють великій кількості опадів у прибережних районах, а холодні течії (Сомалійська, Бенґельська) — навпаки, що призвело до виникнення прибережних пустель (наприклад пустелі Наміб).
В Африці досить високі середні температури повітря. Так, улітку в північній частині материка (Сахара) середня температура становить +32 °С, максимальна сягає +58 °С. Узимку середня температура повітря +16...+24 °С. У південній частині Африки літні і зимові температурі нижчі, що пов’язано із впливом океанів і меншими розмірами цієї частини материка.

Внутрішні води

Найгустіша річкова мережа Афри­ки — в екваторіальному і субекваторіальному кліматичних поясах. Дуже мало річок у пустелях, а великі річки, що течуть тут, починаються у вологих областях. У пустелях багато сухих річищ — ваді, які зрідка, тільки після великих дощів, заповнюються водою.
Майже всі річки Африки мають дощове живлення. Вони розливаються у сезон дощів. В екваторіальній області річки повноводні протягом усього року.
В Африці розташовані річки басейнів Атлантичного та Індійського океанів. Прорізаючи тверді кристалічні породи на плоскогір’ях, річки утворюють численні пороги й водоспади. Близько 1/3 території материка не має стоку в океан, тобто належить до басейнів внутрішнього стоку.
Річки басейну Атлантичного океану:
• Ніл — найдовша річка у світі (6671 км);
• Конґо — найбільш повноводна і друга за довжи­ною річ­ка Аф­рики (4320 км);
• Ніґер — третя за довжиною річка Африки (4160 км).
Найбільша річка басейну Індійського океану — Замбезі (2660 км), на ній розташований один із найбільших у світі водоспадів — Вік­торія.
Озера зосереджені переважно в середній частині Африки. Серед них найбільш відомі: Танґаньїка (ширина 50—80 км, довжина 650 км, глибина 1435 м), Вікторія, Ньяса, Чад, Тана.

Особливості природних зон

Розміщення природних зон Африки перебуває у прямій залежності від кліматичних умов, тобто чітко простежується широтна зональність (табл. 7).
Таблиця 7
Розташування природних зон

Кліматичний пояс Природна зона
Екваторіальний Вологі екваторіальні ліси
Субекваторі­альний Савани й рідколісся
Тропічний Пустелі й напівпустелі
Субтропічний Твердолисті вічнозелені ліси й чагарники


Виражена широтна зональність у роз­­міщенні природних зон на території Африки зумовлена переважанням рівнинного рельєфу й нерівномірним розподілом опадів.
У північній частині материка, де рельєф більш плоский, природні зони простягаються в широтному напрямку, а у вузькій південній частині, де великим є вплив океанів, вони мають розташування, близьке до меридіонального.
У поясі еквато­ріаль­ного клімату, із річними сумами опадів 1500—2000 мм, ростуть вологі екваторіальні ліси, що вкривають приблизно 8 % площі материка. Вони поширені в басей­ні річки Конґо від екватора до 4° пн. ш. і до 5° пд. ш. Крім того, ліси займають ­узбережжя Ґвінейської затоки, де дельти річок заросли мангровою рослинністю. Ґрунти цих лісів ­червоно-жовті ферралітні, вони бідні на гумус, але багаті на сполуки феруму, алюмінію.
Ліси басейну Конґо багатоярусні. Верхній ярус утворюють гігантські фікуси, трохи нижче ростуть олійна та винна пальми, сейби, дерева кола тощо. У нижчих ярусах густо ростуть банани, папороті, ліберійські кавові дерева.
Далі на північ і південь від екватора вологі ліси розріджуються, склад їх біднішає, серед суцільного лісового покриву з’являються ділянки саван. Зміна природної зони відбувається внаслідок скорочення вологого періоду й появи сухого сезону, трива­лість якого збільшується з від­даленням від екватора.
Типова савана Африки — це злакова; пе­ріод дощів тут триває 7—9 місяців. На північ від екватора злакові савани дохо­дять приблизно до 12° пн. ш. У Південній півкулі ця природна зона місцями простягається далі Південного тропіка. Тут поширені також і рідколісся, де дерева в чагарники скидають листя в суху пору року. Під злаковими саванами і рідколіс­сями фор­муються червоні й червоно-коричневі ґрунти, які багаті на гумус і тому досить родючі. Тут ростуть злаки заввишки 2—3 м (слонова трава, бородань тощо). Серед них височать окремі дерева: баобаби, акації, пальми дум, олійні пальми. У саванах поширені копитні (антилопи, зебри, жирафи, носороги, бегемоти та ін.), хижаки (леви, гепарди, гієни), великі птахи (страуси, птахи-секретарі). Усі типи саван займають 40 % поверхні материка. За кліматичними та ґрунтовими умовами савани сприятливі для тропічного землеробства.
Савани переходять у напівпустелі, які змінюються пустелями. Особливо великий простір займають пустелі в північній частині Африки. Ґрунти пустель примітивні, іноді це сипучі піски; зустрічаються засолені ґрунти.
У пустелях Південної півкулі рослинність близька до рослинності напівпустель. Після дощів з’являються ефемери, що здатні прорости й дати плоди за короткий період. У піщаних пустелях Північної півкулі зустрічається верблюжа колючка. Для кам’янистих пустель характерні лишайники, на засолених ґрунтах ростуть полини, солянки; в оазисах — фінікові пальми.

Населення, політична карта та господарство

Африку вважають «батьківщиною людства», адже на її території виявлено найдавніші кам’яні знаряддя праці, які були виготовлені приблизно 2 млн років тому. Це перше свідчення існування роду Homo — людини. Із плином часу кількість людей збільшувалась, вони розселялися — спочатку на території материка, а потім і за його межі. Вплив при­родного середовища та міграційні потоки зумовили формування різних етнічних груп та народів. Саме тому населення Аф­рики різноманітне й складається з представників трьох найбільших рас: негроїдної, євро­пеоїдної, монголоїдної. Представники негроїдної раси мешкають на більшій частині материка від південної межі Сахари до півдня материка, монголоїди — на острові Ма­да­ґаскар та у Східній Африці, європеоїди — на півночі материка до південної межі Сахари та на півдні.
Кількість населення Африки перевищує 770 млн осіб. Народжуваність — одна з найвищих у світі; тривалість життя — найкоротша (не перевищує 50 років).
Населення Африки розміщене нерівномірно. Величезні площі пустель майже безлюдні; рідко заселена також частина екваторіальних лісів. Водночас одним із найбільш густо засе­лених районів Африки і всього світу (до 1000 осіб/км2) є долина Нілу — давній осере­док активної ­діяльності людини. Підвищена густота населення притаманна також новим індустріальним центрам Південної Аф­рики.
Велика кількість населення та низький рівень розвитку країн Африки зумовлюють наявність найгострішої проблеми континенту — голоду. На материку виробляється лише 65 % необхідної кількості продуктів харчування. Ситуація ускладнюється швидкими темпами зростання кількості населення, міждержавними та етнічними конфліктами. Головна причина екологічних проблем Африки також пов’язана з економічною відсталістю багатьох країн. Так, погіршання природних умов (наступ пустелі на савану, скорочення площ лісів тощо) зумовлене нераціональним їх використанням, бо рівень економічного розвитку не дозволяє впроваджувати сучасні ресурсозберігаючі технології. Отже, розв’язання проблем африканського континенту полягає у підвищенні рівня економічного розвитку країн, застосуванні досягнень науково-технічного прогресу.

На сучасній політичній карті материка налічується 53 незалежні держави (схема 5).
Більшість африканських країн сьогодні економічно відсталі, адже недавно майже всі вони були колоніями. До економічно розвинутих належить лише Південна Африка (43,5 млн осіб, столиця Преторія). У Північній Африці важливу роль у політичному житті відіграє Єгипет (близько 70 млн осіб, столиця Каїр). Серед інших країн виділяються Замбія (столиця Лу­сака), Ніґерія (Абуджа), Алжир (Алжир), Марокко (Рабат), Судан (Хартум).

Австралія

Географічне положення

Австралія — найменший материк Землі. Його площа — близько 7,7 млн км2. Разом із прилеглими островами він повністю розташований у Південній півкулі. Південний тропік перетинає Австралію таким чином, що на північ від нього лежить її менша частина. Материк омивають теплі води Тихого й Індійського океанів (рис. 21). Австралія не має сухопутних кордонів з іншими материками, тому її називають материком-островом. На північ і схід від Австралії розташована безліч островів материкового, коралового і вулканічного походження. Найбільші з них: острів Нова Ґвінея, острови Нової Зеландії.

Рис. 21. Австралія
Крайні точки материка: на півночі — мис Йорк, на півдні — мис Південно-Східний, на заході — мис Стіп-Пойнт, на сході — мис Байрон. Протяжність Австралії з півночі на південь — 3200 км, із заходу на схід — 4100 км.
Береги розчленовані: на півночі півострів Кейп-Йорк і затока Карпентарія; на пів­дні — Велика Австралійська затока. Біля південно-східних берегів лежить острів Тасманія, відділений від материка Бас­совою протокою. Уздовж північно-східних берегів на 2000 км простяглося пасмо коралових рифів і островів — Великий Бар’єрний риф.

Особливості рельєфу. Природні ресурси

В основі материка лежить давня Австралійська платформа, тому в Авст­ралії переважають невисокі рівнини (від 200 до 600 м). Рівнинну територію Австралії можна поділити на дві частини: західну і цент­ральну. Західна частина материка піднята, тут простяглися великі плоскогір’я заввишки 400—600 м. Це пов’язано з тим, що західна частина Австралії лежить на піднятті давньої платформи. Центральна частина материка — велика Центральна низовина, розташована у прогині Австралійської платформи і вкрита потужним шаром осадових порід. Висота низовини не перевищує 100 м, а місцями вона лежить нижче рівня океану.
Гори в Австралії розташовані на сході. Це Великий Вододільний хребет, середня висота якого становить 1000—2000 м, максимальна — 2228 м (г. Кос­цюшко). Він простягнувся з півночі на південь уздовж узбережжя Тихого океану. Гори старі, сильно зруйновані. Тут немає діючих вулканів і льодовиків.
Природні ресурси Австралії є багатими: родовища вугілля, поліметалічних руд, міді, золота, великі поклади високоякісних залізних руд, нафти, природного газу та різноманітної природної сиро­вини.

Клімат

Австралія розташована в трьох кліматичних поясах, здебільшого в тропічному, де переважає високий атмосферний тиск. Пасати, що дмуть з океану, залишають вологу на східних схилах Великого Водо­діль­ного хребта. Австралія має малу порізаність берегів, що послаблює вплив океанів. Усі ці чинники сприяли тому, що Австралія є найсухішим материком планети.
Для субекваторіального поясу характерні вологе літо і суха зима. Протягом року температура тут перевищує +20 °С, опадів випадає 1000—1500 мм і більше.
У тропічному поясі — два типи клімату: тропічний сухий (влітку +30 °С і вище, взимку +10...+15 °С, опадів 200—300 мм/рік) і тропічний вологий (на сході материка, із річною кількістю опадів до 2000 мм).
У субтропічному поясі — три типи клімату: на південному заході — субтропічний середземноморський (з теплою вологою зимою й жарким сухим літом); уздовж Великої Австралійської затоки — субтропічний континентальний (із малою кількістю опадів і різкими коливаннями температури); на південному сході — субтропічний із рівномірним зволоженням (опади протягом усього року з літнім максимумом; температура взимку +6 °С, влітку +22 °С).

Внутрішні води

На материку надзвичайно мало річок та озер, які розподіляються відповідно до кліматичних умов. Оскільки материк посуш­ливий, річки та озера неглибокі, часто пересихають, що значною мірою зумовлює невелику кількість опадів. Най­більша річкова система Австралії — мілководна річка Муррей та її притока Дарлінґ — беруть початок на Великому Вододільному хребті.
У Муррея багато приток, найбільша з яких­ — Дарлінґ — майже вдвічі довша. Муррей не пересихає на відміну від Дарлінґа, який під час посухи зникає як річка, залишаючи у своїй нижній течії окремі водойми. Коли на території, якою течуть річки, випадають невеликі дощі, Муррей ненадовго розливається. На Муррею та Дарлінґу існує судноплавство, але воно є незначним. Річкові води використовуються населенням насамперед для зрошування, з цією метою споруджено водосховища.
Ще бідніші на воду річки внутрішньої Авст­ралії, сухі річища яких називають «кріки». Лише під час дощів у них збирається вода, яка всмоктується в пісок або потрапляє до солоних озер. Найдовший крік — Куперу, який впадає в озеро Ейр.
Майже всі озера солоні, вода до них потрапляє лише у вологий період — улітку, коли її приносять річки. Найбільше австралійське озеро Ейр лежить у западині, що на 12 м нижча за рівень океану. Упродовж року озеро поповнюється водою під час дощів, тоді його площа може збільшитися в кілька разів. Під час сухого періоду на місці озера залишаються неглибокі водойми, а висохлі ділянки вкриваються шаром солі.
Австралія має значні запаси підземних вод, велика частина яких перебуває в артезіанських басейнах. Але оскільки ці води містять багато солей і непридатні для безпосереднього вживання, їх використовують для технічних потреб та обводнення пасовищ.
Проблеми водопостачання в Австралії розв’язуються шляхом створення водосховищ, облаштування нових артезіанських колодязів, очищення підземних вод від солей.

Природні зони

Природні зони Австралії змінюються від периферії до центра материка: тропічні і субтропічні ліси східної і південно-західної окраїн — савани, рідколісся і зарості чагарників — напівпустелі та пустелі.
У вологих тропічних лісах Австралії на чорноземах і латеритних ґрунтах ростуть деякі види пальм, фікуси, ліани. Густі тропічні ліси вкривають усю східну окраїну материка, піднімаючись схилами Великого Вододільного хребта. Тут переважають евкаліпти, що сягають 100 м заввишки. Під ними утворюються червоно-жовті ферралітні ґрунти.
Значну площу займають тропічні рідколісся ісавани, де яскраво виражені сезони року. Під час вологого літа австралійська савана вкривається квітучими рослинами. Тут ростуть акації, евкаліпти, а також пляшкові дерева з товстим біля основи стовбуром, який різко звужується догори. У цьому стовбурі дерево накопичує вологу для сухого зимового сезону. Ґрунт у саванах вкритий густими травами, які місцеве населення випалює для збереження вологи. Ґрунти саван Австралії належать до типу червоних ферралітних.
У центральних пустельних районах материка поширені своєрідні чагарникові зарості, що називаються скребом. Це зарості колючих чагарників або низькорослих дерев із дрібним шкірястим листям. Ґрунти під ними червоно-бурі, часто засолені.
Пустелі займають велику внутрішню частину Австралії. Тут немає оазисів, як в Африці, але самі пустелі мають не такий неживий вигляд, як Сахара: на сипу­чих пісках і кам’янистих ґрунтах виростають гостролисті тверді злаки.

Особливості органічного світу

Австралія відрізняється від інших материків унікальністю органічного світу. Це пов’язано з тим, що вона відокремилась від Гондвани раніше, ніж інші материки (ще в мезозої), значно віддалена від інших континентів, а видовий склад формувався в умовах слабкої конкурентної боротьби (особливо склад фауни, у котрій не було хижаків).
Тут є велика кількість ендемічних рослин: різноманітні евкаліпти, акації, тра­в’яні дерева, казуаріни (з безлистими гілками). У лісах серед деревоподібних папоротей, пальм і фікусів зустрічаються пляшкові дерева. У пустелях поширений скреб.
Дуже своєрідним є тваринний світ ­Австралії (рис. 22). Найхарактерніша риса фау­ни Австралії — поширення примітивних ссавців: качкодзьобів, єхидн, а також сумчастих. В Австралії нараховується 130 видів сумчастих тварин: сумчасті хижаки, гризуни, травоїдні, комахоїдні. Особливо багато представників родини кенгуру. Унікальний і світ птахів: казуари, сміттєві кури, чорні лебеді. Дуже багато папуг, у лісах водяться райські птахи, ліро­хвости, у саванах — страуси ему, що, як і кенгуру, є символом Австралії.

Населення, політична карта та господарство

Уся територія Австралії зайнята єдиною країною, що не має суходільних кордонів. Офіційна назва — Австралійський Союз (загальна площа 7,7 млн км2, столиця — Канберра). На території Австралій­ського Союзу, який складають 6 штатів і 2 території, живе понад 19 млн осіб, більшість із яких (96 %) — англо-австралійці, тобто вихідці з Великої Британії та Ірландії. Корінних мешканців дуже мало (близько 2 %). Решта — переселенці з інших країн (італійці, греки, німці, китайці, українці). Населення розміщене нерівномірно, переважна більшість (85 %) мешкає у містах.
Промисловість Австралійського Союзу розвинена, більшість інвестованого капіталу припадає на Велику Британію та США, але останнім часом головні позиції у деяких галузях промисловості (наприклад гірничовидобувній) захопила Японія. Саме завдяки іноземним інвестиціям розвивається кольорова металургія (виплавка алюмінію та міді). Високий рівень розвитку мають також машинобудівна, кам’я­новугільна, хімічна та харчова промис­ловість, енергетика, чорна металургія.

Розвинутим є також сільське господарство. Переважна частина площі сільськогосподарських угідь (65 %) належить землевласникам, решта є державною власністю. Провідна галузь сільського господарства — тваринництво, що спеціалізується на вівчарстві. Великі природні пасовища, де вівці пасуться весь рік, обумовили цю спеціалізацію з самого початку колонізації Австралії. Країна забезпечує половину світового експорту вовни. Розводять також велику рогату худобу, свиней. Основною культурою рослинництва є пшениця. Сприятливі кліматичні умови дозволяють отримувати високі врожаї фруктів і овочів, технічних культур (насамперед тютюну та цукрової тростини), винограду.

Південна Америка

Географічне положення

Південна Америка — четвертий за розмірами материк Землі. Її площа — 18,2 млн км2. Материк цілком лежіть у За­хідній півкулі й майже повністю — у Південній. Умовною межею материка з Північною Америкою є Панамський канал.
Північна точка — м. Ґаллінас, південна — м. Фроуерд. Найбільшу ширину (понад 5000 км) Південна Америка має за 5° пд. ш. Західна точка — м. Паріньяс, східна — м. Кабу-Бранку.

Рис. 23. Південна Америка
З півночі і сходу материк омивається Атлантичним океаном, із заходу — Тихим (рис 23). Береги слабко порізані, лише на південному заході — вузькі затоки-фіорди, а на сході — затоки в гирлах річок. Зі сходу береги омиваються теплими Бразильською та Ґвіан­ською течі­ями, із пів­денного сходу — холодною Фолк­лендською, із заходу — холодною Перуан­ською течіями.
Обриси материка Південна Америка нагадують гроно винограду, що висить на черешку Панамського перешийка.

Особливості рельєфу

За особливостями рельєфу Південну Америку можна поділити на дві частини: східну і західну. Східна частина — рівнинна; тут представлені низовини, височини та плоскогір’я, не має різких коливань висот. Це пов’язано з тим, що те­риторія лежить на давній Південно­американській платформі.
Височини та низовини займають на материку приблизно однакову площу. На щитах — виступах кристалічного фундаменту платформи — розташовані Бра­зильське і Ґві­ан­ське плоскогір’я, рельєф яких є досить різноманітним. Розломи земної кори розбили їх на окремі масиви. Бразильське плоскогір’я (2890 м) трохи нижче за Ґвіанське (3014 м). Перше розташоване на сході Південної Америки, друге — на півночі материка. У прогинах давньої платформи лежать низовини — Амазонська й Оринокська (на півночі), Ла-Платська (на півдні). Це плоскі, часто заболочені території заввишки 100—200 м.
Західна частина материка представлена гірською системою Анд. Це найдовша гірська система планети. Середня висота — від 2000 до 4000 м, мак­си­маль­на — го­ра Аконкаґуа — 6960 м. Анди розташовані на заході Південної Аме­ри­ки, вони тягнуться паралельними хреб­та­ми вздовж тихоокеанського уз­бе­реж­жя. Рельєф західної частини матери­ка — результат взаємодії кількох лі­то­сфер­них плит, на межах яких відбуваються горотворні рухи. Фор­му­вання Анд триває й дотепер.

Особливості клімату

Клімат Південної Америки теплий, але не такий жаркий, як в Африці. Середні місячні температури на більшій частині материка коливаються від +20 °С до +28 °С; лише на півдні, у помірному кліматичному поясі, вони складають +2...+4 °С. Сезонні коливання температури невеликі, усього 4—8 °С.
Південна Америка — найвологіший материк Землі. Це пов’язано з особливостями атмосферної циркуляції. Головна роль належить пасатній циркуляції. Унаслідок дії пасатів східне узбережжя Південної Америки одержує в середньому 2000—3000 мм опадів на рік. На півдні материка панують західні вітри, які приносять вологе повітря з Тихого океану. Часті опади випадають на узбережжі та навіт­ряних схилах Анд.
Теплі Ґвіанська і Бразильська течії додатково насичують повітряні маси вологою та підвищують температуру повітря взимку на 3 °С, а холодна Перуанська течія, що омиває західні береги Південної Америки, формує дуже сухі повітряні маси й охолоджує температуру повітря в екваторіальній зоні на 4 °С у порівнянні із середніми температурами, характерними для цих широт.
Важливим кліматотворним чинником на материку є рельєф. Повітря, рухаючись з Атлантичного океану, вільно проникає на захід аж до підніжжя Анд через рівнинний рельєф. На заході Анди перешкоджають руху повітряних мас з Тихого океану, тому його вплив на клімат материка обмежується смугою узбережжя і західних схилів гір.
Екваторіальний пояс займає майже всю Амазонську низовину й Тихооке­анське узбережжя на північ від екватора. Для нього характерні рясні опади (1500—2000 мм на рік) і висока температура (+24...+28 °С) протягом року.
Субекваторіальний пояс розташований у північній частині материка (північний субекваторіальний) і у південній частині Амазонської низовини (південний субекваторіальний). Визначальною рисою клімату цього поясу є сезонність у випаданні опадів: літо — сезон дощів, зима — суха.
Тропічний пояс розташований у південній частині материка і внаслідок особливостей пасатної циркуляції та рельєфу складається з кількох кліматичних областей з різними типами клімату. На сході Бразильського плоскогір’я сформувався тропічний вологий клімат, у внутрішній частині — перемінно-вологий з дощами влітку, а на західному узбереж­жі — тропічний пустельний клімат.
У субтропічному поясі типи клімату змінюються зі сходу на захід. На сході клімат рівномірно вологий, у внутрішніх районах — сухий континентальний, на узбережжі Тихого океану — середземноморський.
Помірний пояс займає крайній південь материка. Тут чітко виражені чотири пори року, і клімат формується під впливом західних віт­рів. У помірному поясі два типи клімату — помірний морський і помірний континентальний, які відрізняються кількістю опадів і амплітудою річних температур.
Для Анд характерна кліматична поясність, тобто зміна кліматичних умов з висотою, і тут формується клімат ви­сокогір’я.

Внутрішні води

Південна Америка має густо розгалужену річкову мережу, що зумовлено особ­ливостями рельєфу та клімату материка. Ці особливості сприяють формуванню великих річкових систем, зокрема найповноводнішої річки світу — Амазонки. Узагалі на долю Південної Америки припадає 20 % світового стоку річок, а за середнім стоком материк посідає перше місце.
Головна річка Південної Америки — Амазонка з численними притоками. Інші великі річки — Оріноко, Парана, Уруґвай. Річки Південної Америки багаті на запаси гідроенергії, що складають 16 % світових. У пониззях річки материка судноплавні.
Площа басейну Амазонки 7 млн км2; довжина — близько 6500 км, ширина основного річища у середній течії — 5 км, у нижній — до 20 км, у гирлі — до 80 км; глибина коливається в межах 70—100 м; рівень води під час повені підвищується на 6—20 м. Річка приймає 500 приток, із яких 15 (за іншими даними 17) великих.
Довжина Оріноко 2730 км, з яких 1500 км — судноплавні. Режим живлення сезонний. На одній із приток Оріноко розташований уславлений водоспад Анхель, висота якого дорівнює 1054 м. У період дощів річка судноплавна: її ширина сягає 1—3 км, глибина 10—20 м. Дельта Оріноко має площу 18 тис. км2.
Довжина річки Парана (у перекладі з мови місцевих індіанців — «мати моря») — 4700 км, вона має багато порогів, 275 водоспадів. Живлення дощове.
Великих озер у Південній Америці мало, але серед них є дуже своєрідні. Наприклад, всесвітньо відоме високогірне озеро Тітікака розташоване на висоті близько 4000 м над рівнем моря. Це велике сховище прісної води (площа — 8300 км2) з усіх боків оточене горами, що пояснює його назву — «свинцева гора». Глибина озера сягає 304 м. Найбільше озеро — Маракайбо (16 300 км2) — розташоване на півночі материка.
Внутрішні води Південної Америки представлені також вічними снігами та?льодовиками, що ними вкриті вершини Анд та деякі високогірні долини.

Природні зони

У Південній Америці спостерігається широтна зональність та висотна поясність. Через переважання жаркого клімату на материку розповсюджена лісова рослинність, а пустель надзвичайно мало (табл. 8).
Зона екваторіальних лісів розта­шована по обидва боки екватора й відрізняється багатством давніх за поход­женням видів рослин. Тваринний світ ек­ваторіальних лісів також є різноманітним.
Таблиця 8
Основні природні зони Південної Америки

Зона саван розташована в субекваторіальних поясах і займає внутрішні частини Бразильського плоскогір’я й Орі­нокську низовину. Савани басейну Оріноко називають льянос, а савани Бразильського плоскогір’я — кампос.
Зона тропічних пустель займає невелику прибережну ділянку на західному узбережжі Південної Америки — це пустеля Атакама.
Зона напівпустель розташована в помірному поясі.
Зоні степів притаманний субтропічний клімат. Їх місцева назва — пампа (чи пампаси).

Населення, політична карта та господарство

Населення Південної Америки розміщене вкрай нерівномірно. Переважно воно зосереджене уздовж узбережжя Атлантичного океану та Карибського моря. Величезні простори Амазонії заселені рідко, а місцями зовсім безлюдні.
Расовий склад населення дуже різноманітний. Це пов’язано з історією освоєння материка європейцями. Тут проживають вихідці з Європи (переважно з Іспанії і Португалії). Багато негрів (наслідок рабовласництва). Корінне населення — індіанці — досить численне. У більшості країн материка переважає мішане в расовому відношенні населення: метиси (нащадки браків індіанців з європейцями), мулати (негрів з європейцями), самбо (індіанців з неграми).
Основні мови — португальська (Бра­зилія) та іспанська. Політична карта материка досить строката. Найбільші за площею держави: Бразилія, Арґентина, Перу, Колумбія, Венесуела.
Найбільш розвинені в господарському відношенні країни: Бразилія, Ар­ґен­тина, Чилі, Венесуела. Тут існує потужна обробна промисловість, багато­галузеве сільське господарство з тваринництвом, вирощуванням кави (Бразилія) або зерно­вих (Арґентина). У кра­їнах, розташованих у районі Анд, важливе місце посідає видобувна промисловість. Для Венесуели особливо важливий видобуток нафти.

Антарктида

Історія відкриття

Антарктида майже цілком лежить за Південним полярним колом. Південний полюс розташований приблизно в центрі мате­рика (рис. 24). Антарктида — найхолодніший і найвищий материк Землі. Вона май­же повністю вкрита льодом, тому практично цілком позбавлена органічного життя. На материку немає постійного населення.
У ХVІІІ ст. англійський мореплавець Джеймс Кук досяг паралелі 71°10? ?пд. ш., але пробитися далі не зміг через суцільні льоди. У 1819 р. англійський капітан Вільям Сміт уперше побачив острови на південь від мису Горн і першим висадився на берег. У 1820—­1821 рр. російські мореплавці Ф. Беллінсгаузен і М. Лазарєв обійшли навколо Антарктиди, вперше визначили її розміри, описали льоди і клімат Антарктиди, відкрили багато островів.
Першими досягли Південного полюса норвежець Руаль Амундсен (14 грудня 1911 р.) і англієць Роберт Скотт (18 січня 1912 р.).
Всебічне дослідження материка почалося у другій половині ХХ ст., коли були створені десятки наукових станцій різних держав. В Антарктиді працює українська станція «Академік Вернад­ський».

Особливості природи і клімату

Заполярне положення Антарктиди та її ізольованість від інших частин суходолу визначили неповторність і крайню суворість її природних умов.
Головною особливістю Антарктиди є льодовиковий покрив, що існує мільйони років, то зменшуючись, то збільшуючись у розмірах. Материковий лід укриває як поверхню Антарктиди, так і частково поверхню океану, утворюючи шельфові льодовики. Потужність крижаного покриву — 4000—4776 м. Його загальний обсяг складає 90 % усього сучасного зледеніння Землі. Лід постійно рухається від центра до країв зі швидкістю 1 м на рік. При цьому краї льоду розтріскуються, і від нього відколюються айсберги. Лише 0,2 % поверхні Антарктиди не вкрито льодом.

Рис. 24. Антарктида
Східна частина материка лежить на давній Антарктичній платформі з відносно рівною поверхнею, а західна має гірський рельєф і є продовженням Анд Південної Америки. Найвища точка материка розташована в гірському масиві Вінсон і має висоту 5140 м. У західній частині є діючі вулкани Еребус (3794 м), Терор та ін. Середня висота материка над рівнем моря (разом із льодом) 2040 м. Крижаний покрив Антарктиди давить на земну кору, і вона прогнулася під його масою (місцями навіть опустилася нижче рівня моря). На материку є поклади руд чорних і кольо­рових металів, кам’яного вугілля, алмазів.
Клімат Антарктиди дуже холодний. На материку зареєстровані найнижчі температури на Землі (взимку — майже до –90 °С). Головними причинами цього є: географічне положення материка, його потужний крижаний покрив (постійне джерело холоду, яке до того ж відбиває сонячні промені), довга полярна ніч, велика висота материка над рівнем моря.
Повітря над Антарктидою холодне, важке і сухе, тому в центрі формується область високого атмосферного тиску. По окраїнах сусідство з відносно теплими океанічними водами зумовлює більш високу температуру повітря і, як наслідок, формування області низького атмо­сферного тиску. Тому повітря стікає від центру до окраїн, утворюючи стокові вітри (швидкістю 40—50 м/с і більше).
На окраїнах материка і на Антар­ктичному півострові утворюються оазиси, для яких ­характерні умови сухої і холодної пустелі. Улітку їхня поверхня прогрівається і звільняється від снігу й льоду.
Антарктида — біологічна пустеля. Рослинність зустрічається винятково по окраїнах і на субантарктичних островах. Вона представлена мохами, лишайниками, водоростями, грибами. У прибережних водах багато планктону, яким живляться кити­, тюлені й риби, більшість яких є енде­мі­ками. Тут живуть найбільші тюлені (морські слони) і величезні меду­зи масою до 150 кг. Із птахів характерними видами є пінгвіни, улітку при­літають чайки, бакла­ни, буревісники, поморники й альбатроси.
Активне вивчення Антарктиди пояснюється великим інтересом до унікальності її природи. Антарктида — «кухня погоди», активний центр циркуляції атмосфери. Вивчення льодів важливе не лише тому, що вони є головним ресурсом прісної води, але й індикатором глобального потепління клімату. Вивчаються і мінеральні ресурси.

Північна Америка

Географічне положення

Північна Америка — третій за площею материк планети (24,25 млн км2) — повністю розташована в Північній півкулі. Вона простягається на 7500 км від мису Мерчісон на півночі до мису Мар’ято на півдні, тому її перетинають майже всі географічні пояси Північної півкулі. Північна Америка повністю розташована в Західній півкулі й простягається на 7000 км від мису Принца Уельського на заході до мису Сент-Чарльз на сході.
Загальними контурами материк нагадує трикутник із широкою основою на півночі й сильно витягнутою вершиною на півдні. Південна частина Північної Америки називається Центральною Америкою.
Північна Америка межує з Південною Америкою. Одну від іншої відокремлює Панамський канал. Ці два материки складають єдину частину світу — Америку. Беринґова протока на заході відокремлює Північну Америку від Євразії. Північна Америка дуже віддалена від Австралії й Африки.
Північну Америку омивають три океани: на півночі — Північний Льодовитий, на заході — Тихий, на сході — Ат­лантичний (рис. 25). Значна порізаність берегової лінії материка проявляється наявністю великих заток, що глибоко врізаються в суходіл. На півночі це Гуд­зонова затока, що майже весь рік укрита льодом; на півдні — Мексиканська затока, яка дає початок потужній теплій течії — Ґольф­стріму; на південному заході — Калі­форнійська затока, що відокремлює від материка однойменний півострів.

Особливості рельєфу


Рис. 25. Північна Америка
У рельєфі північної частини материка переважають знижені й підняті рівнини, тому що територія лежить на давній платформі. Величезний вплив на формування рівнинного рельєфу мало давнє зледеніння. Рухаючись, льодовик руйнував і згладжував усі виступи на земній поверхні. На південь розкинулися горбкуваті Центральні рівнини, також укриті льодовиковими відкладами. На півдні сформувалася плоска Міссісіпська низовина, складена річковими наносами. На заході, біля передгір’їв Скелястих гір, лежать високі Великі рівнини, розчленовані глибокими річковими долинами.
На сході материка розташовані невисокі гори Аппалачі, середня висота яких становить 1000 м, найвища точка — гора Мітчелл (2037 м). Уздовж усього західного узбережжя простяглися Кордильєри. Це високі молоді гори із середньою висотою 3000 м, найвища точка — гора Мак-Кінлі (6194 м). Вони утворилися на стику літосферних плит, тому тут і зараз відбуваються сильні землетруси й виверження вулканів.

Особливості клімату

Клімат Північної Америки характеризується надзвичайною різноманітністю внаслідок великої протяжності материка з півночі на південь та особливостей форм рельєфу.
Північне узбережжя та острови, що прилягають до материка, розташовані в межах арктичного кліматичного поясу. Тут весь рік панує холодне арктичне повітря, узимку поверхня землі майже не одержує сонячного тепла, а влітку температури ледве сягають нуля. Саме за цих умов утворюються льодовики. На південь від Північного полярного кола до 60° пн. ш. розташований субарктичний кліматичний пояс із характерною суворою зимою, яка змінюється прохолодним літом із дощовою погодою.
Більша частина материка (40—60° пн. ш.) розташована в межах помірного кліматичного поясу з холодною зимою й порівняно теплим літом. Узимку випадає сніг, улітку йдуть дощі, хмарна погода швидко змінюється теплою сонячною. У цьому поясі наявні помітні відмінності в різних його частинах.
На території Північної Америки спостерігаються несприятливі погодні явища — урагани та торнадо (американська назва смерчу). Унаслідок переміщення циклонів у поясі від 10° до 30° пн. ш. утворюються шторми, які рухаються на захід і, діставшись узбереж­жя, відхиляються на північ. Коли швидкість вітру в цих тропічних циклонах перевищує 120 км/год, вони перетворюються на урагани. Формуючись над Мексиканською затокою, урагани рухаються на північ, відчутно впливаючи на погодні умови материка, бо охоплюють площі у сотні квадратних кілометрів та можуть тривати багато днів.
Торнадо мають велику руйнівну силу. Найвірогідніше, їх походження пов’язане з грозами. На території США на рік може відбуватися понад 700 торнадо, найчастіше — над Великими рівнинами та на Середньому Заході, навесні та на початку літа.

Внутрішні води

За загальним обсягом річкового стоку Північна Америка посідає третє місце після Євразії і Південної Америки. Річки Північної Америки належать до басейнів трьох океанів: Атлантичного, Тихого і Північного Льодовитого. Вододіл між басейнами річок Атлантичного і Північного Льодовитого океанів слабко виражений у рельєфі. У Кор­дильєрах вододіл між басейнами річок Тихого й Атлантичного океанів проходить по східних гірських хребтах.
Найбільша річка басейну Північного Льодовитого океану — Маккензі (5472 км). Річки цього басейну надовго замерзають, мають снігове живлення.
Річки Тихоокеанського узбережжя здебільшого короткі, бурхливі, повноводні, течуть у глибоких долинах (каньйонах); живлення переважно дощове. На північному заході материка тече річка Юкон (2897 км), що має тривалий (біля півроку) льодостав і значну частку снігового живлення.
До басейну Атлантичного океану належить багато річок, у тому числі найбільша на материку — Міссісіпі з притоками Міссурі, Огайо, Арканзас. Розливаються ці річки навесні під час сніготанення. Довжина Міссісіпі з Міс­сурі — 5971 км.
У північній частині материка розташована велика кількість озер, що мають льодовиково-тектонічне походження. Най­більші з них: Велике Ведмеже, Велике Невільниче, Атабаска, Вінніпеґ, а також Великі озера (Верхнє, Мічиґан, Гурон, Ері, Онтаріо). Усі вони є проточ­ними та прісними. Води Великих озер мають стік в Атлантичний океан через річку Св. Лаврентія, режим якої зарегульований озерами. В улоговинах Кор­дильєр розташовані невеликі безстічні солоні озера, найбільше з них — Велике Солоне озеро.
До внутрішніх вод материка належать області сучасного зледеніння — це гірські льодовики, а також покривні льодовики Ґренландії та інших арктичних островів. Басейн підземних вод Північної Америки має невелику площу.

Природні зони

Природні зони Північної Америки різноманітні (табл. 9, с. 558). Більша частина острова Ґренландія та острови Канадського архіпелагу розташовані у зоні арктичних пустель. Ці райони вкриті материковими льодовиками та практично позбавлені ґрунтів і рослинності. Улітку лише в окремих місцях на кам’янистому ґрунті можна побачити мохи та лишайники.
Північне узбережжя Північної Америки та прилеглі до нього острови — це зона тунд­ри, тобто безлісі ділянки субарктичного поясу. Мінімальні температури тут зберігаються протягом більшої частини року, а через вічну мерзлоту ґрунти ніколи не відтаюють.
Поступово тундра переходить у рідколісся — лісотундру, або тундролісся. Останнє, у свою чергу, змінюється хвойними лісами — тайгою. Північно­аме­риканській тайзі притаманна наявність як хвойних, так і широколистих дерев. Оскільки ґрунти цієї зони утворюються за умов холодної зими та прохолодного літа, органічні залишки розкладаються повільно, тобто перегною утво­рюється мало. Через те що під перегноєм розташований білуватий шар, зовні схожий на попіл (золу), такі ґрунти називають підзолистими.
Зона широколистих та хвойно-широколистих лісів простягається вздовж Атлан­тичного узбережжя в меридіональному напрямі, але ділянки таких лісів є і на Тихоокеанському узбережжі. Ґрунти під ци­ми лісами — сірі лісні та бурі лісні, у яких перегною більше, ніж у ґрунтах тайги.
Таблиця 9
Природні зони Північної Америки

Зона степів тягнеться з півночі на південь у центрі материка від канадської тайги до Мексиканської затоки. Степи Північної Америки — це безлісий простір помірного та субтропічного поясів. Ця зона розташована в сприятливих кліматичних умовах (сухе тепле літо та холодна зима), тому тут зростає багата трав’яниста рослинність на чорноземних і каштанових ґрунтах.
Перехідна смуга між лісами та степами у Північній Америці називається преріями. У минулому прерії були багаті на різноманітні види рослин та тварин. Але людина винищила бізонів, вовків-койотів і лисиць під час освоєння цих земель.

Населення, політична карта та господарство

Зараз на території Північної Америки мешкає понад 460 млн осіб, причому переважна більшість — у США, а також на півдні материка. Саме з цих районів почалася європейська колонізація Північної Америки. Найменше заселені північні частини материка, де мешкають переважно аборигени — індіанці, ескімоси, алеути (представники монголоїдної раси).
Основна маса населення Північної Америки — вихідці з європейських країн, тому на материку переважає англійська мова, у Канаді розмовляють ще французькою, у країнах Центральної Америки державною мовою є іспанська. Близько 5 % населення материка — представники негроїдної раси. Аборигенів-індіанців дуже мало — близько 1 %.
Найбільша густота населення на островах Карибського моря та в Центральній Америці — понад 200 осіб/км2. Густо заселені також східна частина материка та район Великих озер.
На території Північної Америки розташовані США, Канада та Мексика, а також близько двадцяти невеликих країн (Ґватемала, Гондурас, Сальвадор, Ніка­раґуа, Панама, Куба, Тринідад і Тобаґо тощо) — на перешийку і прилеглих островах.
Сполучені Штати Америки — найрозвиненіша країна світу. Площа — понад 9,3 млн км2. Населення — понад 280 млн осіб, які носять спільну назву «американці», хоча є вихідцями з різних регіонів світу. Міське населення складає близько 77 %. Міст-«мільйонерів» у США вісім, міських агломерацій (злиття міст одне з одним та з передмістями) — понад 40. Державний лад США — федеративна республіка у складі 50 штатів та федерального (столичного) округу Ко­лумбія. Столиця — Вашинґтон. Офі­ційна мова — англійська.
За економічними показниками США міцно утримують світове лідерство. Промисловість відрізняється великим рівнем розвитку, випускає як масову, так і складну, унікальну продукцію. Най­роз­виненіші галузі промисловості — автомобільна, нафтова та нафтопереробна, авіакосмічна та ін. Промисловість контролюють гігантські об’єднання — транснаціональні корпорації (ТНК), представництва та філії яких розповсюджені далеко за межами країни. Сільське господарство США також має високий рівень розвитку, основною формою ведення сільськогосподарського виробниц­тва є ферми, що виробляють продукцію на продаж. Сільське господар­ство у США багатогалузеве, забезпечує як внут­ріш­ні потреби країни, так і вивезен­ня продуктів за межі держави для продажу на світових ринках. Вивозять рис, пшеницю, кукурудзу тощо. Транспорт США також високорозвинений, представлений усіма видами. Основну роль відіграє автомобільний транспорт (найбільший автомобільний парк світу).

Євразія

Географічне положення

Євразія — найбільший материк планети. Він займає 1/3 частину суходолу (54,3 млн км2). Євразію утворюють дві частини світу — Європа та Азія, умовною межею між якими є Уральські гори (рис. 26). Материк повністю розташований у Пів­нічній півкулі. На півночі він далеко заходить за полярне коло (мис Челюскін), а на півдні майже сягає екватора (мис Піай). У Південній півкулі лежать тільки Великі Зондські острови. Більша частина матери­ка розташована в Східній півкулі. Лише крайні західна і східна частини з низкою островів лежать у Західній півкулі. Крайня західна точка — мис Рока, а східна — мис Дежнєва.

Рис. 26. Євразія
Євразія — єдиний материк, що омивається усіма океанами: на півночі — Пів­нічним Льодовитим, на півдні — Індій­ським, на заході — Атлантичним, на сході — Тихим. Він має значну шельфову зону, дуже порізану берегову лінію та найбільшу кількість островів і півостровів.
Євразія найближче розташована до Африки, від якої її відокремлюють неширока Ґібралтарська протока і Суецький канал. Беринґова протока відокремлює Євразію від Північної Америки. У далекому минулому південно-східна частина Євразії була з’єднана сухопутним мостом з Австралією. Зараз цей зв’язок утрачений. Дуже далеко від Євразії розташовані Південна Америка й Антарктида.

Особливості рельєфу

Євразія значно вища за інші материки (крім Антарктиди); на її території розташовані найвищі гірські системи планети — Гімалаї, Кунь-Лунь, Гіндукуш, Памір. Рівнини Євразії відрізняються великими розмірами, їх набагато більше, ніж на інших материках. У Євразії найбільша амплітуда висот (г. Джомолунґма, 8848 м — западина Мертвого моря, 395 м). На відміну від інших материків, гори в Євразії розташовані не лише по окраїнах, але й у центрі. Виділяють два величез­ні гірські пояси: Тихоокеанський (найбільш рухливий) на сході та Аль­пійсько-Гімалайський на півдні й заході.
Рельєф Євразії формувався у межах кількох давніх платформ, що з’єднувалися складчастими поясами різного віку. Євразійська літосферна плита має у своєму складі давні платформи: Сибірську, Китайську, Східноєвропейську, Аравій­ську та Індостанську, на яких розташовані різні за висотою великі рівнини (від низовин до плоскогір’їв). Між давніми платформами виникли області складчастості, що злилися у величезні гірські пояси і з’єд­нали платформи в єдине ціле. Зараз активні горотворні процеси відбуваються на сході Євразії, на стику Тихо­океанської і Євразійської літосферних плит. Тут багато вулканів, часто відбуваються землетруси, як на суходолі, так і в океані.

Особливості клімату Євразії

Клімат Євразії тісно пов’язаний з її великими розмірами. Материк характеризується винятковою розмаїтістю кліматичних умов, чому сприяє низка факторів (схема 6).
Клімат Євразії більш різноманітний і контрастний, ніж у Північній Америці. Тут літо тепліше, а зима холодніша (в Ой­мяконській западині розташований полюс холоду Північної півкулі, –71 °С). Опадів випадає досить багато, особливо по окраїнах (крім узбережжя Північного Льодовитого океану). На півдні розташоване «найвологіше» місце на Землі — містечко Чепуранджі (південно-східні схили Гімалаїв), де випадає понад 10 000 мм опа­дів на рік. Однак клімат Євразії в цілому сухіший, ніж клімат Північної Америки. У горах Євразії, як і на інших материках, кліматичні умови змінюються із висотою. Вони найбільш суворі в районах висо­когір’я, особливо на Памірі й Тибеті.

Унаслідок великих розмірів і особливостей географічного положення в Євразії представлені не лише всі кліматичні пояси, але й усі відомі на Землі типи клімату. На півночі розташовані арктичний і субарктичний кліматичні пояси з низькими середніми температурами повітря й малою кількістю опадів. Найбільшу площу займає помірний пояс, тому що саме в помір­них широтах Євразія найбільше витягнута із заходу на схід. Тут кліматичні умови різні, і один тип клімату змінює інший. Так, на заході клімат морський, на схід він змінюється на помірно континентальний, континентальний, різко континентальний (у цент­рі); на східному узбереж­жі — мусонний тип клімату з теплим вологим літом і холодною сухою зимою. У субтропічному поясі виділяють три кліматичні області із серед­земноморським, континентальним і му­сонним кліматом.
Своєрідні кліматичні умови сформувалися біля Північного тропіка. Тут на заході Азії весь рік сухо і спекотно, що пояснюється впливом континентального тропічного повітря, а на сході сформувався субекваторіальний тип клімату з мусонною атмосферною циркуляцією.

Внутрішні води

На території Євразії наявні всі види вод суходолу. Є повноводні річки, глибокі озера, потужні льодовики гірських і полярних районів, великі площі боліт і вічної мерзлоти, значні резервуари підземних вод.
Великі річки Євразії беруть початок переважно у внутрішніх районах материка. Характерною особливістю материка є наявність великих площ басейнів внутрішнього стоку; річки не досягають океанів, а впадають в озера (Волґа, Сирдар’я та ін.) або губляться у пісках пустель.
Річки Євразії належать до басейнів Північного Льодовитого (Об, Єнісей, Лена та ін.), Тихого (Амур, Хуанхе, Янцзи, Меконґ), Індійського (Інд, Ґанґ та ін.), Атлантичного (Дунай, Дніпро, Рейн, Ельба, Висла та ін.) океанів.
Озера Євразії розповсюджені нерівномірно та мають різне походження улоговин. Саме на території Євразії розташовані найглибше озеро світу — Байкал (1620 м) і найбільше за площею водної поверхні озеро Землі — Каспій­ське (371 000 км2). На північному заході поширені озера, що утворилися внаслідок опускання земної кори і впливу давнього льодовика (Ладозьке, Онезьке, Венерн та ін.). У розломах земної кори утворилися тектонічні озера — Боденське, Балатон, Мертве море, Байкал. Є карстові озера.
Цінним природним багатством є підземні води, особливо великі запаси яких залягають під Західносибірською рівниною. Підземні води не лише живлять річки та озера — саме їх споживає населення як питні.
Болота поширені на півночі Євразії, у районах тундри та тайги.
Сучасне зледеніння займає значні площі на багатьох островах (Ісландія, Шпіцберґен, Нова Земля), а також в горах (Альпи, Гімалаї, Тянь-Шань, Памір). Гір­ські льодовики живлять численні річки.
Екологічні проблеми внутрішніх вод Євразії потребують постійної уваги, бо забруднення таких великих резервуарів прісної води, як озеро Байкал, річки Сибіру, Далекого Сходу, Китаю та Індії, є небезпечним для всього органічного життя материка.

Природні зони

Різноманітність природних зон Євра­зії пов’язана з великими відмінностями кліматичних умов (поєднання тепла і вологи) і особ­ливостями будови поверхні материка. Тобто на формування природних зон впливають як зональні, так і азональні фактори. Останнім часом особливого значення набуває антропогенний фактор, адже компоненти природи все більше змінюються під впливом господарської діяльності людини.
Євразія лежить у всіх кліматичних поясах Північної півкулі; на материку представлені всі типи клімату Землі, тому тут розташовані всі природні комплексинашої планети (табл. 10). Роз­та­шування природних зон в Євразії­, як і на інших материках, підпорядковується закону широкої зональності, тобто вони змінюються з півночі на південь із збільшенням кількості сонячної радіації. Однак є й істотні відмінності, що пояснюються умовами атмо­сферної циркуляції над материком. У Євразії, як і в Пів­нічній Америці, деякі природні зони змінюють одна одну із заходу на схід, адже східні й західні окраїни материка найбільш зволожені, а внутрішні райони набагато сухіші. Отже, головними причинами, від яких залежить розташування природних зон в Євразії, є зміна температурних умов, річна кількість опадів, особливості рельєфу.
Таблиця 10
Розміщення природних зон Євразії

Кліматичні пояси Природна зона
Арктичний Арктична пустеля
Субарктич­ний Тундра і лісотундра
Помірний Тайга, мішані ліси, широколисті ліси, лісостепи, степи, пустелі й напівпустелі
Субтропічний і тропічний Вічнозелені твердолис­ті ліси й чагарники; са­вани й рідколісся, пере­мінно-вологі (мусонні) ліси
Субекваторі­альний Перемінно-вологі ліси; савани і рідколісся
Екваторі­альний Вологі екваторіальні ліси


У помірному кліматичному поясі розташовано найбільше природних зон, а найбільшу площу займає зона тайги.
Області з висотною поясністю також займають велику частину території материка. Особливо чітко висотна поясність представлена в Гімалаях, де розташовані всі природні зони Землі, а верхня межа поширення рослинності проходить на висоті 6218 м.
Природні зони Євразії подібні до аналогічних у Північній Америці. Дуже схожі рослинність і тваринний світ у північній частині цих материків. Однак є істотні відмінності. У Євразії природні зони більш різноманітні, природні комплекси арктичних пустель, тундри і лісотундри не заходять так далеко на південь, як у Північній Америці. Тут зони тайги, мішаних і широколистих лісів, напівпустель і пустель займають велику площу, а області висотної поясності більші, ніж у Північній Америці.

Населення, політична карта та господарство Євразії

Євразія — найбільш населений материк, тут мешкає 2/3 населення планети. На материку проживають представники монголоїдної та європеоїдної рас, на островах Індонезії — представники австралоїдної раси. Монголоїди живуть на сході Азії, європеоїди — на заході та півдні Азії, у Європі.
Національний склад населення материка є дуже складним. Європу населяють слов’янські народи, німці, французи, італійці, іспанці, ірландці, англійці, на півночі регіону проживають норвежці, шведи, фіни. Південно-Західну Азію населяють арабські народи, а також турки, курди і перси; Північну Азію — росіяни; Південну — гіндустанці, бенґальці, пакистанці; Південно-Східну — в’єтнам­ці, тайці, бірманці, малайці. У Центральній Азії проживають тибетці, уйгури, монголи, у Східній — китайці, японці, корейці.
За мовним складом населення Європи досить різноманітне. У Європі живуть народи, що говорять слов’ян­ськими мовами, мовами романської і германської груп. В Азії багато народів говорять мовами алтайської мовної групи, індійськими і китайсько-тибетськими мо­вами. Народи Південно-Західної Азії спілкуються арабською мовою й мовами іранської групи. На південному сході Азії народи говорять мовами, що належать до групи австронезійських.
Населення розміщується по материку нерівномірно. Тут можна виділити ареали з густотою сільського населення понад 100 осіб/км2 (Південна Азія, Східний Китай). Західна Європа теж густо заселена (особливо узбережжя Атлантики), але тут переважає міське населення. Значна частина материка заселена дуже рідко (менш ніж 1 особа/км2). Це нагір’я Тибету і Гобі, Центральна і Північ­на Азія, півострів Аравія.
Політична карта Євразії почала формуватися дуже давно, тому зараз вона дуже строката. Тут налічується понад 80 країн, серед яких є великі (Китай, Росія, Індія) і дуже малі (Сан-Марино, Сінґапур та ін.). Великою строкатістю відрізняється політична карта Західної Європи. Значна частина країн має вихід до моря, що сприяє їхньому економічному розвитку. Політична карта материка продовжує змінюватись.
Господарству країн Євразії притаманна розмаїтість. На материку розташовані економічно розвинені держави, країни із середнім рівнем розвитку, а також чимало найбідніших країн світу (схема 7).
Схема 7

 

Добавить в соц.закладку


Пошук по сайту
Реклама