На сайте
Сейчас 26 гостей онлайн
Наши RSS ленты
Новости сайта
Рефераты

Пряма мова, непряма і невласне-пряма мова

Пряма мова, непряма і невласне-пряма мова

В українській мові є три способи передачі чужої мови: пряма, непряма і невласне-пряма.

Пряма мова

Прямою називають точно передану чиюсь мову, тобто таку, що повністю зберігає лексику, син­та­к­сис та інтонацію висловлення мовця. Пря­ма мова характеризується завершеністю своєї структури і обов’язково має при собі слова ав­то­ра, їх на­зи­ва­ють авторським введенням.
Відповідно до місця прямої мови речення з нею можуть мати таке пунктуаційне оформлення (А, а — слова автора; П — пряма мова).
А: «П».
А: «П!»
А: «П?»
«П», — а.
«П!» — а.
«П?» — а.
«П,— а,— п».
«П? — а.— П!»
«П!— а,— П».
«П,— а.— П».
Пряма мова може стояти:
1. Після слів автора:
Про Івана Франка Максим Рильський сказав: «Як не міг Леонардо да Вінчі бути тільки жи­во­пи­с­цем або тільки скульптором, так не на­ро­дже­ний був Іван Франко на те, щоб усю силу сво­го розуму, темпераменту й талану спря­му­ва­ти якимось одним річищем... Франко був на­ро­дже­ний поетом, але він же був на­ро­дже­ний і прозаїком, і ученим-дослідником, і гро­мад­сь­ким діячем. Його творча діяльність на­га­дує складний і прекрасний поліфонічний твір: ба­га­то мелодій, багато контрастів, го­с­т­рі по­єд­нан­ня звуків— але, зрештою, все зли­ва­єть­ся в світлу гармонію».
2. Перед словами автора:
«В умовах власної держави Довженко виріс би на світового генія», — сказав у своєму виступі на урочистому зібранні Євген Маланюк.
3. Перед словами автора і після них, отже, ніби роз­ри­ва­ти­ся словами автора:
«Життя мені всміхалося, — говорив Іван Фра­н­ко, — а діти були тим весняним промінням, яке зігрівало моє серце».
Пряма мова може оформлятися у виді ді­а­ло­гу, якщо передається розмова, суперечка двох осіб, і полілогу, якщо в розмові беруть участь кі­ль­ка чи багато осіб:
–Хіба це горщик?! — вихваляє гончар якійсь мо­ло­ди­ці своє череп’я. — В ньому більше дзво­ну й приварку, нід в іншій голові...
–Ось Варвара, що ніч обірвала, а день до­то­чи­ла! — вигукує маляр і показує жіноцтву мо­ло­ді­сі­нь­ку веселооку в стрічках Варвару, що зовсім не схожа на святу.
–Чого ж твоя Варвара в стрічках? — пі­до­зрі­ло допитується немолода жінка.
–Бо вона ще не дожила до ваших років. Їй теж хочеться подівувати...
–Беріть, чоловіче, дешевше за кадуб.
–Ніяк не можу дешевше, — впирається ста­те­ч­ний бондар з вусами Тараса Бульби. (Стельм.)
У драматичних творах діалоги й полілоги скла­да­ють основний текст, тому там лапки й тире не ставляться, а називаються імена пе­р­со­на­жів:
Гаральд: Щоправда, є одна у мене шана, Я пам’ятав священний заповіт Зірвать тобі з могили Іоанна Тюльпан, лілею чи рожевий цвіт. Але пізнай, моя Єлизавето, Хай не сумує серце золоте: Немає квітів на труні поета. Один лиш терен дикий там росте.
Єлизавета: Така судьба усіх свівців чудових – Їх тернами увінчує життя...
Гаральд: Зате не в’яне цей вінок терновий, Для тебе я зірвав оце гілля І в золото оправив та рубіни.
(І. Кочерга)
Якщо немає можливості виділити ім’я чи на­зву дійової особи, то після них ставлять дво­кра­п­ку:
Марія: Куди ви, дівчата? Галя: В біб­ліотеку.

Непряма мова

Чиюсь мову, передану не дослівно, називають непрямою. Вона передає лише загальний (ос­но­в­ний) зміст, не зберігаючи індивідуальних рис мовлення. У по­рівнянні з прямою мовою не­пря­ма має свої граматичні ознаки:
1. Не є окремим висловленням чи реченням.
2. Як правило, входить у складне речення його підрядною частиною:
Марія Іванівна попередила, щоб я не за­пі­з­ню­ва­в­ся на уроки.
3. Приєднується до головного речення спо­луч­ни­ка­ми чи, щоб, ніби, мов, немов, наче, неначе, частками хай, нехай:
Передай Андрію, хай би зайшов під вечір. (А.Го­ло­вко)
4. Може бути частиною простого речення:
Мати сказали припнути теля. (Г. Тю­тю­н­ник)
5. Має інтонацію підрядності (підлеглості).
6. Характеризується наявністю особових за­йме­н­ни­ків та дієслів.
Непряму мову можна перетворити у пряму, а пряму у непряму.
При заміні прямої мови на непряму змі­ню­ють­ся особові форми дієслів та займенники з по­гля­ду того, хто вводить непряму мову у своє ви­сло­в­лен­ня, а не з погляду автора прямої мови:
Батько сказав мені: «Принеси води з кри­ни­ці». — Батько сказав, щоб я приніс води з кри­ни­ці. Батько сказав мені принести води з кри­ни­ці.
Батько сказав: «Петре, принеси води зкри­ни­ці». — Батько сказав Петру, щоб він приніс води з криниці. Батько сказав Пет­ро­ві при­не­с­ти води з криниці.
Мама сказала: «Хочу побачити сестру».— Мама сказала, що вона хоче побачити се­с­т­ру.
Мама сказала: «Як мені сумно! Хочу по­ба­чи­ти сестру». — Мама сказала, що їй сумно, вона хоче побачити сестру.

Невласне-пряма мова

Цей вид мови зустрічається тільки у художній літературі, де з волі й ес­тетичного задуму ав­то­ра відбувається взаємопроникнення ав­то­рсь­кої і пря­мої мови:
Он йде Маланка. Мала, суха, чорна, у чистій со­ро­ч­ці, в старенькій світці. Андрій не ба­чить її обличчя, але знає, що у неї спущені додолу очі й затиснені губи. Ми хоч бідні, але чесні. Хоч живемо з пучок, а проте й для нас є місце в церкві. Коло неї Гафійка. Наче молода щепа з панського саду. Андрій застав Маланку по­кі­р­ли­ву й ласкаву, як завжди по службі бо­жій. Значить, вона лаятиме його сьогодні не так, як у будень, а з солодкою усмішкою і ні­ж­ни­ми словами. По­глядаючи скоса на щільно сту­ле­ні жіночі вуста, він із побільшеною жва­ві­с­тю скинув із себе свиту і розсівся на лаві, як пан. Га! Хіба він не господар у своїй хаті! Проте Андрій плекав надію, що все минеться і жінка не зачепить. (Коцюб.)

Розділові знаки при цитатах

1. Цитати з вказівкою, кому вони належать, ви­ді­ля­ють­ся лапками. Інші розділові знаки ста­в­лять­ся так, як при прямій мові:
«Шевченко, Пушкін, Міцкевич — люди, що вті­лю­ють дух народу з найбільшою красою, си­лою й повнотою»,— відзначив Максим Горь­кий.
2. Якщо цитата наводиться з пропуском, то він позначається трьома крапками:
Ще Добролюбов писав колись: «...Кожен із лю­дей, які записують і збирають твори на­род­ної поезії, зробив би річ дуже корисну, якби... передав і всю обстановку,.. при якій вдалося йому почути цю пісню чи казку».
3. Посилання в тексті на слова автора або дже­ре­ло цитати подається в дужках:
«Є межі між народами, але немає поміж се­р­ця­ми». (Р. Гамзатов)
4. Якщо цитата входить в авторський текст як ча­с­ти­на речення, то вона у цьому випадку ви­ді­ля­єть­ся лапками, але пишеться з малої бу­к­ви:
Вони, мов ярмаркові лірники, заведуть, бу­ва­ло, на дозвіллі з братом Денисом тільки їм са­мим відому пісню про «пісочок, що загортає ми­ло­го слідочок». (О. Г.)
5. При цитуванні віршів з точним збереженням рядків і строф лапки не ставляться:
Діти нудяться хатині, Нудять, нарікають: «Нащо зима та люта» – Все вони питають.
(Л. Українка)
6. Епіграф у лапки не береться. Вка­зівка на дже­ре­ло або автора дається у наступному рядку без дужок:
Він (Т. Г. Шевченко) — поет цілком на­род­ний.
М. Добролюбов
title=

 

Добавить в соц.закладку


Пошук по сайту
Реклама