Господарство

Господарство

Загальна характеристика господарства

Господарство — це сукупність природних, інтелектуально-професійних і ство­рених людиною засобів, які зайняті у виробництві товарів і наданні різного виду послуг із метою створення умов і засобів життя людей.
У межах кожної держави, у тому числі й в Україні, формується національний господарський комплекс. Це сукупність усіх організацій, установ, закладів і підприємств країни, які об’єднуються в одне ціле не лише спільною територією, але й тісними і постійними господарськими зв’язками. Національний господар­ський комплекс функціонує в умовах внут­рішнього ринку.
Україна — індустріально-аграрна держава Східної Європи. Її народне господарство — це сукупність територіально взаємопов’язаних галузей виробничої і невиробничої сфери.
Галузева структура господарства (схема 12) — це склад, співвідношення і зв’язки між його окремими галузями (поділ господарства країни на окремі галузі).

Галузь господарства — це сукупність підприємств або установ, що виробляють однорідну продукцію або надають однорідні послуги.
Головна галузь виробничої сфери — промисловість. Вона поділяється на гірничодобувну, що забезпечує господарство мінеральною сировиною; важку (електроенергетика, машинобудування, хімічна, поліграфічна і лісова галузі); легку і харчову, що виробляють предмети споживання. Важливими ланками виробничої сфери є сільське господарство, будівництво, транспорт, зв’язок. До галузей невиробничої сфери належать житлове і комунальне господарство, побутове обслу­го­вування, охорона здоров’я, наука, освіта, культура, спорт.
За єдністю продукції, що випускається, галузі господарства поєднуються в міжгалузеві комплекси. Наприклад, ПЕК, ма­шинобудівний, соціальний, транс­портний, будівельний, АПК тощо.
Підприємства кожної галузі господарства мають свою географічну адресу, свої особ­ливості розташування. Вони розміщуються нерівномірно по території країни, концентруючись в окремих центрах, районах, областях. Таким чином, господарство країни має певну територіальну структуру — склад і співвідношення виробництв, особливості їх розташування в різних частинах країни та зв’язку між ними.
Україна має особливості територіальної структури господарства, яке складається з економічних районів, промислових центрів, вузлів.
Промисловий центр — населений пункт, у якому розташовано кілька промислових підприємств певної спеціалізації або об’єднаних у виробничу структуру сировинними і технологічними зв’язками. Сукупність промислових центрів, що мають спільну інфраструктуру і трудові ресурси, територіально утворює промисловий вузол. Промислові центри, вузли є складовою частиною економічного району, котрий звичайно має чітку виробничу спеціалізацію.
Економічний район — територія держави, що виділяється в економіці країни своєю спеціалізацією.

Економічний потенціал України

Економічний потенціал України:
природно-ресурсний
• 200 видів корисних копалин;
• 5 % мінеральної сировини світу;
• 70 % площі — сільськогосподарські угіддя; родючі ґрунти;
• багатий природно-рекреаційний потенціал;
науково-технічний
• понад 1300 науково-дослідних закладів: 113 наукових установ Національної академії наук; понад 300 вищих навчальних закладів; близько 820 коледжів та технікумів;
трудовий
• висококваліфіковані трудові ресурси;
• високий рівень освіти населення.

Основні економічні показники

Для того щоб дати оцінку результатам національного виробництва тієї чи іншої країни за рік у всьому світі прийнято розраховувати валовий внутрішній продукт (ВВП) і валовий національний продукт (ВНП).
Валовий внутрішній продукт являє собою сумарну ринкову вартість усіх товарів і послуг, зроблених за один рік у тій чи іншій країні. Важливість цього показника зрозуміла — від того, скільки вироблено і продано товарів і послуг, залежить отриманий прибуток, відрахування в бюджет. Чим більше «заробила» країна та її громадяни, тим більше вони можуть використовувати коштів на покупку необхідних товарів і послуг. Вало­вий внутрішній продукт дає уявлення не тільки про обсяг виробленої і споживаної продукції і послуг; як показують дослідження, від нього залежить рівень освіти й охорони здоров’я, тривалість життя громадян даної країни.
Валовий національний продукт від­різняється від валового внутрішнього про­дукту тим, що включає кошти, зароблені населенням і національними виробниками за межами даної держави.
Для зручності порівняння рівня розвитку країн прийнято робити розрахунок ВВП на душу населення у доларах США.
Дана система не завжди об’єктивно оцінює ВВП країн світу, адже вона занижує дійсний ВВП країн із перехідною економікою, до яких належить Україна та всі її сусіди. Більш точними, але і більш складними є розрахунки­, пов’язані з визначенням ВВП за паритетом купівельної спроможності (ППС). Для розрахунку ВВП за цим показником порівнюють вартість близько 1000 основних товарів і послуг і 10—20 типових будівельних об’єктів у національній валюті й доларах США і саме на цій основі встановлюють купівельну спроможність національної валюти. Дослід­ження показують, що в країнах із перехідною економікою купівельна спроможність національної валюти вища за її офіцій­ний обмінний курс. Серед 26 країн із перехідною економікою Україна посідає 19-те місце — 4870 дол. США на душу населення; 1­-ше місце з показником 18 540 дол. США посіла Словенія, Польща — на 7-му місці (10 560 дол.).

Сучасні проблеми розвитку територіальної організації господарства

Невідповідність між практично безмежними можливостями української економіки та її сучасним станом очевидна. Основна причина кризи в економіці України полягає в тому, що в перші роки досягнення незалежності не були здійснені реальні економічні реформи.
У господарстві й досі переважають енергоємні й матеріаломісткі екологічно небезпечні виробництва. Багато підприємств випускають продукцію низької якості й високої собівартості, яка є неконкурентоспроможною на внутрішньому і зовнішньому ринках. Чимало проблем у сільському господарстві.
Далека від досконалості й територіальна організація господарства, що дісталася Україні у спадок від колишнього СРСР. В одних районах зосереджені значні виробничі потужності, інші території надзвичайно слабко розвинуті. Неоптимальними є господарські зв’язки. Україна не змогла зосередити їх у межах держави і продовжує розвивати не завжди ефективні зв’язки з іншими країнами, забезпечуючи роботою не власних, а іноземних робітників.

Промисловість

Паливна промисловість

Вугільна промисловість є найрозвиненішою галуззю паливної промисловості України. Вона представлена видобутком кам’яного та бурого вугілля. До складу галузі входять підприємства з видобутку вугілля (шахти) і збагачувальні фабрики. Частка вугілля в паливно-енергетичному балансі України складає понад 75 %, що є одним із найвищих показників у світі (рис. 36). Вугільна промисловість є базою для розвитку електроенергетики, металургії, коксохімії. Основні поклади кам’я­ного вугілля зосереджені в Донбасі та Львівсько-Волинському басейні. Буре вугілля добувають у Дніпровському басейні.
Особливу цінність має кам’яне вугілля Донбасу, бо з нього можна виробляти кокс, необхідний для виплавки чавуну. На жаль, глибина залягання вугільних пластів сягає 1200 м при середніх глибинах залягання 500—750 м, а потужність пластів, що розроб­ляються, дуже мала — від 1,5 до 2 м. Через це собівартість видобутку вугілля в Донбасі є значно вищою, ніж у світі. У південно-східній і східній частинах Донецького басейну залягає переважно енергетичне вугілля — антрацит; на заході й північному заході — високоякісне коксівне вугілля. Найбільше шахт зосереджено в Донецькій області, де сформувалися потужні центри видобутку вугілля: Донецьк, Макіївка, Єнакієве, Торез, Красноармійськ.

Рис. 36. Структура видобутку палива в Україні
Хижацька експлуатація вугільних ресурсів України, постійне зростання потреб у вугіллі призвели до виснаження родовищ.
Головні сучасні проблеми вугільної промисловості:
• розробка пластів на великій глибині (до 1700—1800 м) вимагає дорогого сучасного устаткування, для створення якого необхідні величезні матеріальні й наукові витрати;
• старі шахти, що експлуатуються в да­ний час, необхідно реконструювати з метою підвищення безпеки праці шахтарів;
• з метою підвищення ефективності використання вугілля необхідно будувати нові потужності зі збагачення й переробки палива, перетворення його на рідке й газоподібне, що збільшує його теплоту згоряння;
• оскільки вугілля України здебільшого високозольне та з великим вмістом сірки, його переробка вимагає комплексного використання відходів.
Розв’язання даних проблем дозволить вивести вугільну промисловість України на новий якісний рівень, а головне — знизити собівартість вугілля, яка у даний час залишається дуже високою.
Із вугільною промисловістю пов’язана низка екологічних проблем (терикони, порушення рівноваги гірських поверхневих порід, погіршення якості підземних вод тощо).
Нафтова промисловість. Основ­ні родовища нафти зосереджені в Кар­патській і Причорноморській нафтогазоносних провінціях, Дніп­ров­сько-До­нецькій нафтогазоносній області. Найбільші родовища Передкарпаття — Бориславське (Львів­ська область), Волинське, Битківське (Івано-Франківська область).
Найбільші родовища Дніпровсько-Донецької нафтогазоносної області: наф­тові — Леляківське (Чернігівська область), Глинсько-Розбишівське (Полтав­ська область), нафтогазові — Гнідинцівське (Чернігівська область), Качанівське (Сум­ська область), Яблунівське (Полтавська область). Тут видобувають понад 50 % укра­їнської нафти.
У Причорномор’ї поклади нафти виявлені на Керченському півострові та на шельфовій зоні моря.
Нафтопереробна промисловість. Наф­та використовується як паливо і як сировина для хімічної промисловості.
Власної нафти Україні не вистачає, тому значна її кількість завозиться з-за кордону. Нафтопереробні заводи працюють у Херсоні, Кременчуку, Лисичанську, Дрогобичі, Одесі. Працюють нафтопроводи Гнідинці — Кременчук, Кременчук — Херсон, «Дружба» (останній поєднує нафтові родовища Росії з Центральною і Західною Європою).
Газова промисловість. Великі родови­ща природного газу розташовані в Дніп­ровсько-Донецькій нафтогазоносній об­лас­ті: Шебелинське, Західнохрес­ти­щен­ське, Єфремівське (Харківська область). Близько 1/5 видобутку природ­ного газу України зосереджено в Пе­ред­карпатті: Дашавське (Львівська область), Косівське, Надвірнянське (Івано-Фран­ківська область) родовища.
Значні родовища природного газу відкриті на півдні країни, передусім у Криму. Основні родовища — Глібівське, Джанкойське. Зростає видобуток газу на шельфі Чорного моря.
Територією України проходять численні газопроводи: Шебелинка — Харків, Шебелинка — Полтава — Київ, Шебе­линка — Дніпропетровськ — Кривий Ріг — Одеса — Кишинів, Шебелинка — Бєлгород — Москва, Дашава — Київ — Москва.
Україна має великі перспективні газоносні площі.
Природний газ — найефективніше паливо. Собівартість його видобутку є значно нижчою, ніж вугілля, а теплотворна здатність — високою. Вико­рис­тання газу є дуже перспективним: він майже не отруює навколишнє середовище, порівняно з іншими енергетичними джерелами (особливо вугіллям і мазутом). Його використовують як сировину для хімічної промисловості, а також для комунально-побутових потреб.
Торф’яна промисловість розвивається на півночі України, у Поліссі (Чернігівська, Рівненська, Львівська, Житомирська, Волинська області). Торф як паливо має другорядне значення. Використовують його як місцеве паливо в селах, на скляних, порцеляно-фаянсових, харчових підприємствах. Для поліпшення транспортування з нього виготовляють торфобрикети (Чернігівська, Жи­томирська, Львів­ська області).

Електроенергетична промисловість

Електроенергетика — основа розвитку економіки. Ця базова галузь виробляє, передає та трансформує електроенергію. Вона забезпечує науково-технічний прогрес в усіх без винятку виробництвах, поліпшує умови роботи й побуту. Розвиток електроенергетики та будівництво потужних електростанцій сприяють створенню нових промислових вузлів. Окремі галузі промисловості тяжіють до джерел дешевої електроенергії (електрометалургія), інші здатні обмежуватися транспортом електроенергії. Електро­енергію в Україні виробляють теплові, гідравлічні, гідроакумулюючі й атомні станції (рис. 37).

Рис. 37. Структура виробництва електроенергії в Україні
Найбільшу частку електроенергії вироб­ляють теплові електростанції (ТЕС), що ­працюють на вугіллі, газі та мазуті. Найпотужніші з них розташовані в Донбасі (Старобешівська, Курахівська), Придніпров’ї (Криворізька-2), у Хар­ків­ській (Зміївська), Київській (Трипільська) і Вінницькій (Ладиженська) областях. Більшість ТЕС окрім електроенергії виробляють і тепло для опалення міст. Із роботою ТЕС пов’язане значне забруднення навколишнього середовища.
Друге місце за обсягом виробництва елект­роенергії належить атомній енергетиці. Атомні електростанції (АЕС) будують у районах із дефіцитом паливних ресурсів. На території України працюють Запорізька, Південноукраїнська, Рів­нен­ська та Хмельницька АЕС. Вони виробляють 43,5 % усієї електроенергії.
На Дніпрі й Дністрі побудовані великі гідроелектростанції (ГЕС). Найбільші з них: Дніпрогес, Дніпродзержинська, Канівська, Каховська, Київська, Кремен­чуцька, Дністровська. На гідроелектро­станції припадає 7,9 % виробництва елек­тро­енергії.
ГЕС в Україні побудовані на рівнинних річках, тому перед їхніми греблями виникли штучні водоймища, що затопили сільськогосподарські угіддя. Вода у водоймищах застоюється, акумулює забруднення й різні шкідливі речовини. Греблі стають перешкодою розвитку рибного господарства, заважаючи проходу промислових риб. Водночас вода з водоймищ використовується для зрошення посушливих земель степової зони.
Електроенергія, вироблена електростанціями, передається до споживачів за допомогою ліній електропередач (ЛЕП).
Україна має можливості використання сонячної, вітрової і геотермальної енергії: побудовано одну з перших геліо­електричних станцій (біля с. Мисове у Криму) та кілька вітроелектричних станцій (АР Крим, Донецька область).

Металургійна промисловість

Чорна металургія — складна галузь промисловості, до якої належать різні за організацією і технологією виробництва: видобування й збагачення залізної руди, спікання її в агломерат або котуни; виплавка чавуну, сталі, виробництво прокату; виробництво феросплавів, виплавка електросталі та сплавів, порошкова металургія; виробництво флюсових вапняків, вогнетривів, коксу.
Сировиною для чорної металургії є залізні та манганові руди, вапняки (флюси); у технологічному процесі використовуються кокс, вода і вогнетривкі глини, природний газ і електро­енергія.
Родовища залізної руди сконцент­ровані в Криворізькому та Керченському басейнах, Кременчуцькому та Білозер­ському районах; манганові руди видобувають у Нікопольському басейні; коксівне вугілля, флюсові вапняки, форму­вальні піски та вогнетривкі глини — в Донбасі.
Головні підприємства чорної металургії зосереджені в трьох районах: Донбасі (Макіївка, Донецьк, Алчевськ, Харцизьк, Єнакієве, Луганськ, Крама­торськ та ін.), Придніпров’ї (Дніпро­петровськ, Запоріжжя, Кривий Ріг, Нікополь, Дніпродзержинськ), Приазов’ї (Маріуполь).
Донецький металургійний район виник на основі родовищ коксівного вугілля та вапняків Донбасу й залізної руди Придніпров’я.
Придніпровський металургійний ра­йон утворився завдяки географічному положенню — на великій водній магістралі, на перетині транспортних шляхів і майже на півдорозі між величезними запасами Криворіжжя і коксом Донбасу.
Приазовський металургійний ­район виник на перехресті транспортних шляхів із Керченського басейну (залізні руди) та Донбасу (коксівне вугілля).
Складність розвитку металургійного комплексу України полягає в тому, що це дуже матеріаломістка галузь, що потребує багато води й електроенергії. До того ж, підприємства чорної металургії є одними з головних стаціонарних забруднювачів навколишнього середовища.
Кольорова металургія — галузь промисловості, у якій відбувається видобуток і збагачення руди, виплавка кольорових, рідкісних і дорогоцінних металів, а також сплавів на їх основі. Продукція кольорової металургії широко використовується ву точному машинобудуванні, літакобудуванні, електроніці, робототехніці тощо. В Україні за браком власної сировини ця галузь розвинена недостатньо.
Підприємства, що виплавляють кольорові метали, переважно є енергоємними, тому вони розташовані поблизу джерел електроенергії. Так, виробництво алюмінію, титану, магнію зосереджене в Запоріжжі й базується на дешевій енергії Дніпрогесу і привізній сировині. До джерел електроенергії тяжіють Костянти­нівський цинковий завод і Артемівський завод з переробки кольорових металів.
Поблизу джерел сировини розміщені Калуський хіміко-металургійний (виготовлення металевого магнію) і Іршанський гірничо-збагачувальний (збагачення руд титану) комбінати. На імпортній сировині працює Миколаївський глиноземний завод (глинозем — сировина для виготовлення алюмінію).
Як правило, сучасні підприємства кольорової металургії є комплексними, оскільки руди кольорових металів поряд з основним металом містять багато інших корисних хімічних елементів.
Підприємства кольорової металургії також є одним з основних стаціонарних джерел забруднення атмосфери. Вони забруд­нюють ґрунти свинцем, цинком, хромом, міддю. Значні земельні площі доводиться вилучати під звалища про­мислових відходів.

Машинобудування

Машинобудівний комплекс — сукупність галузей промисловості, що виготовляють машини й устаткування для всіх галузей і ланок народного господарства.
Особливості галузі: наукоємність, трудомісткість, металомісткість, кооперація.
Машинобудування — надзвичайно складна галузь, що поділяється на кілька десятків галузей і виробництв. Розвиток машинобудування є показником технічного рівня країни.
Важке машинобудування, забезпечує різноманітним устаткуванням енергетику, металургійну, хімічну, гірничодобувну і будівельну промисловість. Роз­мі­щується в районах, де є метал і спо­живачі готової продукції, тобто у Донбасі (Гор­лівка, Краматорськ, Луганськ, Донецьк, Маріуполь) і Придніпров’ї (Дніпро­пет­ровськ, Кривий Ріг). Окремим великим центром цієї галузі є Харків.
Електротехнічна промисловість випускає продукцію для енергетичних систем: трансформатори, генератори, важке устаткування для електровозів, кабелі, електродвигуни, високовольтну апаратуру. Це виробництво орієнтується переважно на кваліфіковані трудові ресурси. Тому його основні центри (Запоріжжя, Харків, Київ, Одеса, До­нецьк, Бердянськ) розташовані на сході й у центрі країни.
Транспортне машинобудування є тру­­домістким, досить складним і вимагає посиленого кооперування. Найкращі умови для його розвитку на Сході й у центральній частині України.
Деякі види продукції цієї галузі малотранспортабельні (наприклад, суднобудування), а тому вони орієнтуються на споживача.
Найбільше значення для України мають:
• локомотивобудування — зосереджене у великих містах на сході (Лу­ганськ, Харків, Дніпропет­ровськ);
• вагонобудування (Кременчук, Дніп­ро­­дзер­жинськ,­ Стаха­нов, Марі­у­поль);
• суднобудування (Миколаїв, Херсон — морське, Київ — річкове);
• автомобілебудування — переважно у великих містах (Кременчук — вантажні, Запоріжжя — легкові, Львів — автобуси, Одеса — автокрани, Луцьк — вантажно-пасажирські малолітражні автомобілі, Мелі­то­поль, Харків — мотори, Київ, Львів, Харків — мотоцикли);
• літакобудування — у великих наукових центрах із численними трудовими ресурсами (Київ, Харків, За­поріжжя).
Верстато- та приладобудування — досить складні галузі, тому вони тяжіють до наукових центрів і районів, де є достатньо кваліфікованих трудових ресурсів. Через це більшість центрів цих галузей зосереджена на сході (Харків, Краматорськ, Сєверодонецьк), у По­дніпров’ї (Київ, Житомир, Дніпро­пет­ровськ, Черкаси). На заході таких центрів небагато (Львів, Івано-Франківськ).
Продукція сільськогосподарського машинобудування досить об’ємна, а тому малотранспортабельна. Через це воно орієнтується на споживача і найбільші його центри зосереджені в Лісостепу і Степу (Харків­ — трактори, Дніпро­петровськ — трактори і бу­рякозбиральні комбайни, Херсон — кукурудзо- і зерно­збиральні комбайни, Тернопіль — бурякозбиральні комбайни, Львів, Одеса, Умань — інша сільгосптехніка).
Подальший розвиток машинобудування країни потребує технічного переозброєння, реконструкції та переспеціалізації на основі технологій світового рівня, створення сучасних невеликих і середніх заводів з випуску конкурентоспроможної продукції для світового й внутрішнього ринків, зокрема товарів народного споживання.

Хімічна промисловість

Хімічна промисловість — галузь промисловості, де переважають хімічні методи обробки сировини. Значення хімічної промисловості: разом із машинобудуванням зумовлює науково-технічний прогрес; може створювати нові матеріали з певними властивостями; ­сприяє найбільш повній переробці відходів інших галузей господарства; виготовляє товари народного споживання.
Сировинна база: кам’яне і буре вугілля, нафта і природний газ, кам’яна і калійна солі, фосфорити, крейда, вапняки, сірка; відходи чорної і кольорової металургії, харчової промисловості, лісопромислового комплексу.
Структура: гірнича хімія, основна хімія, хімія органічного синтезу (нафтохімія, виробництво полімерів), лакофарбова промисловість, хіміко-фармацевтична промисловість (рис. 38).

Рис. 38. Виробничі зв’язки галузей хімічної промисловості
Географія хімічної промисловості. Підприємства гірничої хімії розміщуються в районах видобутку корисних копалин: у Передкарпатті — видобуток сірки (Новий Розділ, Немирів), калійних солей (Калуш, Стебник); у Донбасі — видобуток кухонної солі (Слов’янськ, Артемівськ), на півночі Криму — комплексна переробка ропи солоних озер.
Виробництво азотних добрив розмі­щується біля коксохімічних заводів (Дніп­ро­дзержинськ, Запоріжжя, Ал­чевськ, Лисичанськ, Сєверодонецьк), районів видобутку природного газу й великих газопроводів (Рівне, Черкаси, Одеса).
Центри виробництва калійних доб­рив — Калуш (Івано-Франківська область) і Стебник (Львівська область), де видобуваються калійні солі.
Фосфорні добрива виробляють на основі імпортної сировини в районах сільськогосподарського виробництва (Оде­са, Вінниця), а також у місцях виробництва сірчаної кислоти (Костянтинівка, Суми) і в центрах розвитку металургії (Маріуполь).
Виробництво сірчаної кислоти зосереджено в районах її споживання (Костянтинівка, Суми, Рівне, Новий Роз­діл, Дніпродзержинськ).
Содове виробництво розміщене в ра­йонах видобутку кам’яної солі (Сло­в’янськ, Лисичанськ) і ропи (Красно­перекопськ).
Хімія органічного синтезу розвинена в Донбасі (Лисичанськ, Сєверодонецьк, Горлівка) і на Наддніпрянщині (Дніпро­дзержинськ, Запоріжжя). Виробництво полімерних матеріалів базується на використанні продуктів нафтопереробної, газової та коксохімічної промисловості (Донецьк, Запоріжжя, Луцьк — виробництво синтетичних смол і пластмас; Київ, Черкаси, Чернігів — виробництво хімічних волокон). Частково виробництво базується на використанні хімічної сировини, що надходить продуктопроводами з Росії.
Високого рівня розвитку в Україні досягли лаковофарбова промисловість (центри — Дніпропетровськ, Львів, Одеса, Харків), виробництво синтетичних барвників (Рубіжне, Красноперекопськ).
На базі нафтопереробної і газової промисловості розвиваються нафтохімічна (Бердянськ, Кременчук, Херсон) і гумово-азбестова (Дніпропетровськ, Біла Церква) промисловість.
Усе більшого значення набувають фармацевтична та виробництво синтетичних миючих засобів. Ці наукоємні галузі розміщені у великих містах — Донецьку, Дніпропетровську, Києві, Запоріжжі, Одесі.

Лісова й деревообробна промисловість

Лісова та деревообробна промисловість — сукупність галузей, що спеціалізуються на заготовці й переробці деревини, виробництві меблів і напівфабрикатів, паперу, картону, целюлози та штучних волокон.
Усі ліси України створюють єдиний державний лісовий фонд загальною площею 10 млн га. Лісистість території сягає 14 %, що значно менше, ніж у розвинутих країнах. Наприклад, у Франції цей показник становить близько 28 %, у США — 32 %. Основні масиви лісів зосереджені в Поліссі, Карпатських і Крим­ських горах. Тут представлені цінні породи дерев — дуб, бук, ясен, сосна, ялина. Україна не має великих лісових ресурсів, що гальмує розвиток лісопромислового комплексу. Свої потреби в деревині Україна задовольняє лише на 20—25 %, решта імпортується. Також суттєво гальмує розвиток лісопромислового комплексу державна власність на лісові ресурси. У більшості розвинених країн світу переважає приватна власність (від 50 до 70 % лісових ресурсів країни). Проб­леми комплексу пов’язані також із нераціональним використанням відходів заготівлі деревини (у розвинених країнах — до 100 %), погіршенням екологічної ситуації внаслідок забруднення навколишнього середовища відходами виробництва.
Деревообробна промисловість розміщена досить рівномірно, хоча в сировинних районах концентрація цих підприємств вища. Основні центри: Рахів, Хуст, Ужгород (Закарпатська область), Львів, Івано-Франківськ, Чернівці, Рів­ненська і Волинська області. Під­при­ємства деревообробної промисловості також концентруються у великих промислових і транспортних центрах, де вони працюють на довізній сировині. Найбільші лісопильні підприємства розміщені в Берегометі (Чернівецька область), Надвірній (Івано-Франківська область), Рахові (Закарпатська область), Овручі (Житомирська область).

Розміщення підприємств меблевої промисловості орієнтується на наявність кваліфікованої робочої сили, технічне оснащення і споживача. Тому меблі виготовляють переважно у великих містах (Київ, Львів, Одеса, Харків, Донецьк, Дніпропетровськ) або поблизу них.

Промисловість будівельних матеріалів

Територія України дуже багата на різноманітні запаси високоякісної сировини для промисловості будівельних матеріалів. Серед них виділяються родовища цементної сировини — мергелю та вапняку (Донецька, Харківська, Львів­ська, Чернігівська, Рівненська, Хмель­ниць­ка області, АР Крим), крейди (До­нецька, Сумська, Харківська, Лу­ганська області), скляних пісків (Львів­ська, Київська, Житомирська, Донецька, Хар­ківська області). В Україні добувають мармур, лабрадорити, базальт, піщаники, туфи, гіпс. Практично необмеженими є запаси гранітів у Житомирській області. Сировина для виготовлення бетону є майже в усіх областях України. Величезними є також запаси різноманітних глин. Отже, немає необхідності імпортувати сировину для розвитку даної галузі, а навпаки, можна у великій кількості її експортувати.
Промисловість будівельних мате­ріалів — важлива галузь еконо­мі­ки, від якої залежить будівництво жит­ла, промис­ло­вих, сільсько­господар­ських і тран­с­портних об’єктів, шкіл, лікарень тощо (схема 13).
Географія галузі: виробництво будівельних матеріалів зосереджено переважно біля джерел сировини та у великих індустріальних центрах: Одесі, Запо­ріжжі, Харкові, Києві, Донецьку, Кри­вому Розі, Маріуполі.
Цементна промисловість розміщується біля родовищ мергелю, вапняків, доломітів, крейди, а також поблизу металургійних заводів (оскільки шлак є си­ровиною для виробництва портланд-цементу). Основні центри — Амвросіївка, Єнакієве (Донецька область), Дніпро­дзержинськ (Дніпропетровська область), Здолбунів (Рівненська область), Балаклія (Харківська область), Кам’янець-Поділь­ський (Хмельницька область), Григорівка (Миколаївська область).
Цегельні заводи розміщені в усіх областях країни. Виробництво збірного залізобетону й залізобетонних конст­рукцій орієнтується на споживача, насамперед у великих містах. Головні центри: Київ, Харків, Дніпропетровськ, Донецьк, Одеса, Кривий Ріг, Запоріжжя, Маріуполь та ін.
Керамзитові блоки виготов­ляють у Кер­чі, Одесі, Житомирській, Київській, Львівській, Харківській областях.
М’які покрівельні матеріали (руберойд, толь) виробляють у Києві, Одесі, Львові, Балаклії.
Найбільші підприємства з виробництва будівельного скла розташовані в Артемівську, Лисичанську, Костян­ти­нівці, Львові, Запоріжжі, Одесі.

Легка промисловість. Художні промисли

Легка промисловість — це сукупність галузей, що спеціалізуються на виробництві товарів народного споживання (тканини, взуття, трикотаж, одяг, галантерея).
До легкої промисловості належать: текстильна (бавовняна, вовняна, шовкова, лляна), конопляно-джутова, трикотажна, шкіряна, взуттєва, швейна, хутряна. У структурі легкої промисловості перше місце за обсягом виробництвbr /а посідає текстильна галузь, друге — швейна, третє — взуттєва.
Легка промисловість — надзвичайно трудомістка галузь, у якій працюють переважно жінки, тому її підприємства розміщені у великих містах, де багато трудових ресурсів. Також підприємства легкої промисловості орієнтуються на споживача (швейна, шкіряна, взуттєва, трикотажна) і сировину (текстильна). Із розвит­ком ринкових відносин на перше місце висувається транспортний фактор.
Бавовняна промисловість України працює на привізній сировині, тому найбільші підприємства розташовані насамперед у великих містах, через які проходять транспортні шляхи,— Херсоні, Донецьку, Тернополі (бавовняні комбінати), Нікополі (прядильно-нитковий комбінат), Києві, Харкові, Львові, Полтаві, Чернівцях тощо.
Промисловість вовняних тканин представлена великими підприємствами в Чернігові, Донецьку, Кривому Розі, Одесі, Луганську, Сумах, що працюють на місцевій і привізній сировині. Вироб­ництво килимів зосереджено в Києві, Черкасах, Богуславі, невеликих містах Чернівецької і Закарпатської областей.
Підприємства лляної промисловості переважно розташовані в Житомирській, Рівненській, Львівській і Чернігівській областях, де вирощується льон на льоноволокно.
Таблиця 11
Основні центри художніх промислів

Територія Стисла характеристика
Західна Україна В Івано-Франківській області розвинені килимарство, ткацтво, кераміка, різьб­лення по дереву (Косів). Активно розвиваються художні промисли також у Львів­ській (виготовлення виробів із кольорового скла, різьблення по дереву) і Закарпат­ській областях (виготовлення меблів і дерев’яних прикрас)
Східна Україна Починаючи з першої половини XVII ст. славилася своїми ремеслами. З другої половини XVII ст. на основі ремесел розвиваються художні промисли: ручне ткацтво, вишивка, гончарство, теслярське різьблення, вибивання на тканині. Цент­ром є Харківщина
Цент­ральна Україна У Вінницькій області — с. Клембівка (вишивання), у Полтавській — с. Опішня (різьблення, декоративне скло), с. Решетилівка (ткацтво, виробництво килимів), у Дніпропетровській — с. Петриківка (декоративний розпис), у Житомирській — м. Коростень (виробництво порцеляно-фаянсових виробів)


Конопляно-джутова промисловість недостатньо розвинена й повністю працює на привізній сировині; її підприємства є тільки в Одесі.
Підприємства трикотажної промисловості (виробництво верхнього одягу, білизни, панчішно-шкарпеткових виробів) орієнтуються на споживача, тому розміщені у великих містах — Києві, Харкові, Львові, Одесі, Луганську, Житомирі та ін. Той самий чинник зумовлює розміщення підприємств швейної, шкіряної і взуттєвої промисловості, тому центри їхнього розвит­ку збігаються.
Підприємства хутряної промисловості, навпаки, розміщені переважно в невеликих містах — Балті (Одеська область), Жмеринці (Вінницька область), Краснограді (Хар­ківська область), Тисмениці (Івано-Фран­ківська область). Винятком є Харків, де також розвинена ця галузь.
Розташування основних центрів художніх промислів наведено в табл. 11.

Харчова промисловість

Головним завданням харчової промисловості є виробництво продуктів харчування. До її складу входить майже 40 галузей. За обсягами виробництва харчова про­мисловість посідає друге місце (18 %) в економіці України, асортимент виробленої про­дукції включає понад 3000 найменувань.
Таблиця 12
Географія і чинники розміщення підприємств харчової промисловості

До складу харчової промисловості входять такі галузі: цукрова, борошномельна, м’ясна, молочна, хлібопекарська, маслоробна, кондитерська, спир­това, макаронна, пивоварна, рибна, виноробна, круп’яна, консервна, тютюнова та ін.
Підприємства харчової промисловості розташовані на території Україні практично повсюдно, однак при їх розміщенні враховуються особливості кожної галузі (табл. 12). Останнім часом кількість підприємств харчової промисловості почала збільшуватися, особливо невеликих за розмірами. Вони створюються поблизу джерел сировини, у колективних і фермерських господарствах.

Соціальний комплекс

До соціального комплексу належать виробництво товарів народного споживання (насамперед продукції легкої та харчової промисловості), а також сфера послуг — усі види підприємств обслуговування, діяльність яких спрямована на задоволення духовних і матеріальних потреб людей: мережа установ культури, освіти, охорони здоров’я, торгівлі, сфери побуту та ін.
Від рівня розвитку соціальної інфраструктури залежить продуктивність праці, збільшення вільного часу, підвищення кваліфікації, забезпечення все­бічного і гармонійного розвит­ку населення.
В умовах командної економіки фінансування сфери послуг здійснювалося за залишковим принципом, що зумовило виникнення багатьох проблем. Із переходом до ринкового господарювання відбувається ряд позитивних зрушень у розвитку цієї важливої галузі України.
Житлово-комунальне господарство задовольняє потреби населення у житлі та забезпечує належний стан приміщень. В Україні гострою залишається проблема нестачі житла. Краще забезпечені житлом жителі великих міст. Ринкові форми господарювання сприяють не тільки активному будівництву, але й підвищенню якісного рівня житла.
Позитивні зрушення спостерігаються в галузях побутового обслуговування, торгівлі, громадського харчування ізв’яз­ку, що також пояснюється переходом на ринкові відносини й масовою приватиза­цією. Збільшується кількість магазинів, кафе, ресторанів, підприємств з ремонту побутової техніки та надання різноманітних послуг.
До закладів освіти належать насамперед середні загальноосвітні денні, вечірні і заочні школи. Розвинена мережа гімназій і ліцеїв, у тому числі приватних. До мережі навчальних закладів належать також позашкільні: будинки школярів, станції юних натуралістів, техніків, дитячі спортивні школи тощо.
Заклади культури: бібліотеки, му­зичні школи, школи мистецтв, художні школи, театри, музеї, кінотеатри — сконцентровані пере­важно у вели­ких містах — Києві, Львові, Харкові, Донецьку, Одесі, містах Автономної Республіки Крим.
У сфері охорони здоров’я, відпочинку і фізичної культури діють як державні, так і приватні заклади. Найбільша кількість лікарів усіх спеціальностей зосере­джена в Києві й Автономній Рес­публіці Крим. У Сумській, Чер­ні­гівській, Житомирській областях ці показники майже вдвічі нижчі.
Важливе місце в соціальній інфраструктурі посідає рекреаційне господарство — сукупність установ і закладів, що задовольняють потреби населення у лікуванні, оздоровленні та відпочинку населення. Рекреаційне господарство представлене санаторіями, курортами, пансіонатами, будинками й базами відпочинку тощо.
Розвиток цієї сфери відбувається на основі використання рекреаційних ресурсів (морських, гірських районів, лісів, джерел мінеральних вод, лікувальних грязей тощо). Найбільше рекреаційних установ у Криму, Карпатах, на узбережжі Чорного й Азовського морів.
В Україні багато культурно-історичних пам’яток у стародавніх містах — Києві, Чернігові, Львові тощо.
На сьогодні сфера послуг в Україні має суттєві недоліки й потребує вдосконалення. Так, побутове обслуговування, заклади освіти, охорони здоров’я та культури ще не мають достатньої матеріальної бази. Необхідне створення нової сучасної мережі послуг як у великих містах, так і в інших населених пунктах України.
Світовий досвід свідчить, що ринкова модель господарювання на основі приватної власності забезпечує необхідні умови для успішного розвитку галузей соціальної інфраструктури.

Сільське господарство

Сільське господарство — провідна галузь виробництва, яка займається вирощуванням рослин і розведенням свійських тварин задля забезпечення населення продуктами харчування, а про­мисловості — сировиною. На розвиток і розташування сільського господарства впливають дві групи факторів: природні й со­ціальноекономічні. До природних належать агрокліматичні, земельні, водні й біологічні ресурси; до соціально-економічних — демографічні (характер розселення, густота населення і рівень забезпеченості трудовими ресурсами), технологічні (рівень розвитку промисловості, ступінь забезпеченості технікою), економічні (густота транспортної мережі, розвиток внут­рішньо- і міжгалузевих зв’язків). Серед усіх факторів, що істотно впливають на розвиток і розташування сільського господарства, особ­ливе значення в сучасних умовах мають демографічні та економічні.
Сільськогосподарські підприємства різних типів складають соціально-економічну структуру агропромислового комплексу (АПК). Це державні, промислові, будівельні, транспортні, торговельні підприємства.
Сільське господарство — провідна галузь АПК. Воно складається з рослинництва та тваринництва (схема 14). За вартістю продукції рослинництво в Укра­їні переважає над тваринництвом.

Головним показником розвитку сільського господарства, як і економіки загалом, є продуктивність праці, тобто кількість продукції, виробленої одним працівником за рік. Цей показник, у першу чергу, залежить від того, яким шляхом розвивається господарство — екстенсивним чи інтенсивним. Екстенсивний шлях — збільшення валового обсягу продукції за рахунок освоєння нових земель, будівництва слабомеханізованих і технічно відсталих підприємств, широкого використання фізичної праці. Інтенсивний шлях полягає в підвищенні продуктивності праці за рахунок упровадження у виробництво досягнень науки та техніки (механізації, автоматизації, роботизації, хімізації), селекції рослин і тварин (виведення продуктивних сортів і порід), раціо­нального використання природних і виробничих ресурсів.
Україна характеризується високим ступенем освоєння земельного фонду; на сільськогосподарські угіддя припадає 42,4 млн га, або 70,3 % його площі. Характерною рисою структури сільськогосподарських угідь України є загальна висока питома вага розораних земель (81 %), а в Кіровоградській, Вінницькій і Тернопільській областях вона становить близько 90 %. (Для порівняння: у США — ­16,9 %, у Франції — 32 %.) Інші площі використовуються під багаторічні насадження (2,7 %), сіножаті (5,1 %) і пасовища (11,4 %). На структуру сільськогосподарських угідь впливають природні, економічні й соціальні фактори. Так, найбільше розорані землі лісостепової зони (85,4 %), найменше — Полісся (68,9 %), де майже третину площі сільськогосподар­ських угідь займають природні кормо­ві­ угіддя. В Україні є невеликий потен­ціал для збільшення площі сіль­сько­гос­подарських угідь. Це заболочені землі (Полісся) і землі, що потребують зрошення (південь України), їхня частка в структурі земельного фонду складає 2,5 %.

Рослинництво

Рослинництво включає вирощування зернових, технічних, кормових, овочевих і баштанних культур, картоплі, фруктів (рис. 38).

Рис. 38. Структура посівних площ України
Головні зернові культури: озима та яра пшениця, жито, озимий і ярий ячмінь, кукурудза, овес, гречка, просо і рис.
Основна зернова культура України — озима пшениця, середня врожайність якої складає 20—25 ц/га (у розвинених країнах — 60— 80 ц/га). Основні райони вирощування — Лісостеп і північні райони Степу. Яра пшениця має нижчу врожайність у порівнянні з озимою, її сіють головним чином у степових районах України, де практично відсутній постійний сніговий покрив.
Цінною продовольчою культурою є озиме жито. Основні райони його вирощування — Полісся й західна частина країни. Такі ж площі, як і жито, займає овес. В Україні він є допоміжною зернофуражною культурою.
Ячмінь — друга за розмірами посівних площ і за валовими зборами зерна (близько 20 %) яра зернова культура. Ярий ячмінь вирощують, як і озиму пшеницю, у степовій і лісостеповій зонах, частково — в Поліссі. Озимий ячмінь вирощують у південній частині Степу та в передгірних районах Криму.
Третє місце серед зернових за площею посівів посідає кукурудза. Найкращі умови для її вирощування — північний і центральний Степ, південь Лісостепу.
Значні площі в Україні відводяться під гречку. Найбільші посіви гречки зосереджені в Поліссі, а також частково в Лісостепу.
Просо переважно вирощують у Лісо­степу та Степу.
Рис як продовольчу культуру вирощують на поливних землях у Мико­лаївській, Херсонській областях та в Криму.
Картопля й овочі — цінні, багаті на вітаміни продукти харчування. Картопля використовується як продукт харчування, для технічної переробки на спирт, крохмаль, патоку і як корм для тварин. Основні райони виробництва картоплі — Полісся і Лісостеп, а також передмістя великих міст.
Овочівництво поширене по всій території України і має в основному азональний характер. Найбільша концентрація посівів овочевих культур характерна для господарств, розташованих навколо великих міст. У Поліссі вирощують переважно огірки, моркву, столовий буряк, капусту, у Лісостепу — огірки, помідори, цибулю, у Степу — помідори, перець, баклажани. Багато овочевих культур переробляються на овочеконсервних заводах (наприклад Херсонському, Одесь­кому).
До технічних культур відносять сіль­ськогосподарські рослини, продукція з яких надходить у промислову переробку.
Технічні культури України досить різноманітні: цукровий буряк, соняшник, льон-довгунець, хміль, тютюн. Найваж­ливіша технічна культура — цукровий буряк (найбільші площі — у Лі­состепу, зо­крема в Тернопільській, Вінницькій, Чер­­каській і Хмельницькій областях; є також посіви в південних районах Полісся та північних районах Степу). Із буряку одержують цукор, а відходи цукрового виробництва (жом, патока) використовуються як корм у тваринництві.
Друге місто за площею посівів серед технічних культур належить соняшнику.
Соняшник вимогливий до тепла, світла та ґрунту. Основні райони його вирощуван­ня — південні степи України (Кіро­воградська, Одеська, Миколаївська, Херсонська області). При переробці соняшнику, крім олії, одержують макуху, яку використовують як корм для худоби. Молодий зелений соняшник — цінний корм; його висівають для одержання силосу.
Льон-довгунець — вологолюбна культура, яку вирощують у північних і західних районах України, де клімат досить вологий, літо нежарке, ґрунти підзолисті. Із насіння льону-довгунця одержують олію, макуху. Клоччя використовується у виробництві вірьовок, шпагату.
Хміль вирощують у Житомирській області, тютюн і ефіроолійні культури — у Криму.
Важливими галузями рослинництва є садівництво і виноградарство, що займаються вирощуванням плодових (яблука, груші та ін.) і ягідних культур, винограду для використання в натуральному вигляді та переробки.
Практично в усіх областях України розвинуте садівництво, але головні райони вирощування зосереджені в АР Крим, Вінницькій, Одеській, Харківській, Чер­каській областях.
Садівництво — трудомістка галузь. У садах створюють умови не тільки для механізованого догляду за деревами і збору плодів, але й вирощування карликових форм плодових дерев, зручних для обробки. Значну частину продукції садівництва дають сади, що розташовані на присадибних ділянках. Особливо значною є питома вага кісточкових (слив, вишень).
Виноград дуже вимогливий до тепла й сонця, тому його вирощують у Степу, на Закарпатті та Південному березі Криму. В останні роки виноград почали переробляти на соки. Плантації товарного винограду зосереджені в Одеській, Миколаївській, Херсонській і Запорізькій областях.

Тваринництво

Тваринництво України традиційно спеціалізується на виробництві м’яса, м’ясопродуктів, молока, яєць та інших продуктів харчування. Головні галу­зі — скотарство, свинарство, вівчарство, птахівництво, конярство (відроджується в Україні), кролівництво, рибництво, бджільництво, шовківництво, хутрове звірівництво. На структуру, розташування та спеціалізацію тваринництва України істотно впливає кормова база, яка відрізняється в різних регіонах держави і залежить від місцевих особливостей (кліматичних, земельних тощо).
Головна галузь тваринництва — скотарство. Основними продуктами скотарства є молоко, м’ясо та шкіра тварин. Скотарство розвинене повсюдно. Навколо великих міст, міських агломерацій, у приміських зонах Полісся та Лісостепу розміщуються господарства, що спеціалізуються на молочно-м’ясній продукції. М’ясо-молочне тваринництво переважає в Степу.
Свинарство — друга за значенням галузь тваринництва. Свинарство забезпечує населення продуктами харчування (м’ясом і жиром), а легку промисловість — шкірою, щетиною та ін. Воно менше залежить від кормової бази, тому зосереджене в густонаселених районах, де добре розвинуті овочівництво, є відходи харчо­вої промисловості. Основними поста­чальниками продукції свинарства є Лі­со­степ і Степ.
Вівчарству в Україні належить допоміжна роль. Воно розвивається в Степу і на гірських пасовищах Карпат. Ця галузь спеціалізується на постачанні м’яса, вовни, жиру, овечого молока. Вівчарство розвивається в слабозаселених районах, тому що є менш трудоміст­кою галуззю.
Птахівництво орієнтується на споживача й розвивається в приміських зонах великих міст. Ця галузь спеціалізується на розведенні курей, індиків, качок, гусей, виробництві м’яса (бройлери), яєць, пера і пуху. Великими виробниками пташиного м’яса і яєць є лісостепові й степові області. Перше місце в Україні належить Криму.
Конярство сьогодні відіграє другорядну роль, поголів’я цих тварин тривалий час скорочувалося. Розвинене в Кар­патах, Закарпатті, Луганській і Чер­кась­кій областях.
Кролівництвом займаються переважно у приватному секторі. Основними районами розведення є Степ і Лісостеп України.
Рибництво є перспективною галуззю. Воно розвивається на базі ставків, водоймищ Дніпра, Дністра, Південного Бугу, Сіверського Дінця та інших річок. Витрати праці на розведення риб порівняно невеликі. В основному в Україні штучно розводять коропа, білого амура, товстолобика, щуку, пеленгаса, ляща та ін. У Карпатах і на Поліссі створені спеціалізовані господарства з розведення форелі. У Криму, на узбережжі Чорного моря, культивують аквакультуру (мідії та ін.).
Бджільництво розвинене в усіх областях України, де вирощують медоноси (гречку, соняшник, багаторічні трави). Бджільництво займається розведенням бджіл для одержання меду, воску, прополісу, бджолиної отрути, запилення сільськогосподарських культур. Заважає розвитку даної галузі використання хімікатів у рослинництві.
Шовківництвом займаються на півдні України, де росте шовковичне дерево — шовковиця.
Звірівництво розвинене у спеціалізованих господарствах, орендних підприємствах і приватному секторі майже в усіх областях. В Україні розводять нутрій, норок, блакитного песця, сріблястих лисиць. Хутро використовується в легкій промисловості, частково експортується.

Транспорт

Транспорт — важлива галузь економіки, покликана вчасно та якісно задовольняти потреби господарства й населення в усіх видах перевезень як усередині держави, так і за її межі.
На території України розвинені всі види транспорту: залізничний, автомобільний, трубопровідний, електрон­ний, річковий, морський, повітряний (рис. 39).
Провідна роль у забезпеченні транспортно-економічних зв’язків належить залізничному транспорту. На його частку припадає 45 % усього вантажообігу країни. Загальна експлуатаційна довжина магістралей перевищує 22 000 км. На території країни функціонують Південно-Західна (центр у Києві), Львівська, Південна (центр у Харкові), Донецька, Придніпровська (центр у Дніпропет­ровську), Одеська залізниці. У структурі перевезень переважають будівельні матеріали, кам’яне вугілля й руди, метали, нафтопродукти.
На території України сформувалася система залізничних вузлів (Харків, Полтава, Лозова, Дніпропетровськ, Запоріжжя, Київ, Львів та ін.). Відкриті швидкісні лінії Київ — Харків, Київ — Дніпропетровськ, Харків — Сімфе­ро­поль.
Автомобільний транспорт — сухопутний, маневрений, швидкісний тип транспорту, що перевозить в основному термінові й малогабаритні вантажі на невеликі та середні відстані, пасажирів до аеро-, річкових і морських портів, залізниць.

Унаслідок рівнинного рельєфу склалися сприятливі умови для рівномірного розвит­ку автомобільного транспорту. Загальна довжина автошляхів близько 170 000 км, у тому­ числі з твердим покриттям — 164 200 км. Найважливіші автомагістралі: Київ — ­Житомир — Рівне — Львів, Київ — Полтава — Харків — Дебаль­цеве, Київ — Умань — Одеса, Львів — Мукачеве, Харків — Ново­мос­ковськ — Запоріжжя — Сімферополь, Львів — Ужгород. Міжнародне значення мають магістралі Москва — Київ, Москва — Харків — Сімферополь та ін.
Трубопровідний транспорт виконує важливі функції з переміщення на відстані нафти, газу і твердих вантажів трубопроводами під тиском. Для нього характерні низька собівартість перевезень, висока продуктивність, гнучкість обсягів постачань продукції. Посідає третє місце за обсягом переміщення вантажів.
Серед газопроводів виділяються: «Братерство», «Союз», «Прогрес», Шебе­линка — Київ, Шебелинка — Харків, Шатлик (Туркменія) — Саратов — Ше­белинка та ін.
Нафтопроводи мають менш густу мережу. Основні з них: «Дружба», Самара — Лисичанськ — Кременчук — Херсон — Одеса, Прилу­ки — Кремен­чук, До­лина — Дрогобич. Створено мережу продуктопроводів: Тольятті — Горлівка — Одеса (аміакопровід), Калуш — Тисауйварош (етиленопровід) та ін.
Електронний транспорт — мережа ліній електропередач, призначена для передачі й розподілу електричної енергії від електростанції до споживача. Розрізняють повітряні, підземні, підводні лінії електропередач. Потужна лінія електропередач з’єднала Донбас із За­хід­ною Україною.
Річковий транспорт, на відміну від залізничного, використовує в основному природні шляхи сполучення. Для нього характерні низька собівартість і значні обсяги перевезень вантажів і пасажирів. Проте він має низьку швидкість руху. Основні водні шляхи України: Дніпро, Дунай, Прип’ять, Десна, Південний Буг, Сіверський Донець. Головні річкові порти: Київ, Херсон, Запоріжжя, Дніп­ро­петровськ, Миколаїв, Кременчук, Ізмаїл, Рені та ін.
Україна — морська держава. Морський транспорт не тільки перевозить вантажі і пасажирів Чорним й Азов­ським морями між портами України, але і через протоки Босфор, Дарданелли і Мармурове море має вихід у Середземне море та Атлантичний океан. Загальна довжина морської берегової лінії України близько 2000 км.
Найбільші морські порти: Іллічівськ, Одеса, Южне, Керч, Маріуполь, Севас­тополь, Феодосія, Миколаїв, Херсон.
З 1978 р. функціонує одна з найбільших поромних переправ Іллічівськ — Варна (435 км). Крім цього діють такі поромні переправи, як Іллічівськ — Поті (Грузія), Керч — Тамань (Росія), Євпаторія — Стамбул (Туреччина).
Через морські порти Україна експортує кам’яне вугілля, манганові руди, хімічну сировину, цукор, здійснює міжнародний туризм.
Однак багато суден потребують ремонту. Вони роками не підлягали технічному огляду. Усе це не сприяє збільшенню кількості й модернізації водного транспорту, гальмує розвиток зовнішньоекономічних зв’язків.
Головна спеціалізація повітряного транспорту — перевезення пасажирів та цінних термінових вантажів. Через територію нашої країни проходять важливі міжнародні авіалінії.
Понад 60 % повітряних перевезень припадає на міжнародні авіарейси. Найбільшими авіаційними компаніями в Україні є: «Авіалінії України», «Аеро­світ», «Міжнародні авіа­лінії Укра­їни». Аеропорти є майже в усіх великих містах.

Україна та світове господарство. Зовнішні економічні зв’язки України

Після проголошення незалежності Україна безпосередньо вступила в систему світового географічного поділу праці.
Міжнародний географічний поділ праці — форма поділу праці, що виражається у спеціалізації окремих країн на виробництві певних видів продукції або послуг, якими вони обмінюються.
Як і інші країни — республіки колишнього СРСР, до такої ролі Україна не була достатньою мірою підготовлена. Старі виробничі, економічні, політичні зв’язки з регіонами колишнього СРСР помітно скоротилися або були цілком зруйновані. У цій ситуації економіка України, яка перебувала на стадії формування, виявилася «сам на сам» з якісно новими умовами функціонування, зв’язками, інфраструктурою тощо.
Світове господарство — сукупність національних господарств усіх країн світу і зв’язки між ними.
Перед нашою державою постало складне завдання: з одного боку, орієнтуватися на власний потенціал у формуванні нової економіки, а з іншого — визначити свою роль у світовому господарстві, налагодити нову систему економічних зв’язків.
Україна увійшла в ряд міждержавних економічних об’єднань, стала членом, у тому числі асоційованим, різних міжнародних структур, наприклад СНД (Співдружність Незалежних Держав).
Активна участь України у програмі НАТО «Партнерство заради миру» забезпечує їй певні гарантії самостійності.
Незалежна Україна проводить політику розширення партнерських відносин із державами світу й особливо із сусідами першого і другого порядків: країнами Чорноморського басейну (Україна є членом цього об’єднання країн), країнами Дунайського басейну; країнами Више­градського «чотирикутника» (Угорщина, Чехія, Словаччина, Польща).

Зростаючого значення набуває інтеграція України в Європу.
Економічна інтеграція — процес пере­плетення національних економік і проведення узгодженої міждержавної економічної політики.
У цьому напрямку особливо важливим є підписання угоди про партнерство і співробітництво між Україною і країнами — членами Європейського Союзу. 9 листопада 1995 p. Україна стала членом Ради Європи. Україна першою з держав СНД зробила вирішальний крок у становленні договірно-правової основи співробітництва з ЄС.
У 1992 p. було прийняте рішення про прийом України до найбільш важливих світових фінансово-кредитних організацій — Міжнародного валютного фонду і Міжнародного банку реконструкції та розвитку.
Україна має реальні можливості для подальшого плідного розвитку зовнішніх економічних зв’язків. Так, за загальними запасами природних ресурсів і економічним потенціалом наша держава посідає восьме місце у світі. Україна входить у першу десятку країн світу з виробництва окремих видів продукції, наприклад: видобутку залізної, манганової руди й вугілля; виробництва сталі, сульфатної кислоти, мінеральних добрив, цементу; вирощування цукрового буряку, соняшнику й картоплі.
Зовнішні економічні зв’язки (схема 15) відіграють велику роль у розвитку економіки нашої країни. Їх значення постійно зростає. Україна намагається будувати своє економічне співробітництво з іншими державами на основі рівноправності та взаємної вигоди. Нині Україна здійснює зовнішньоторговельні операції з більш ніж 120 країнами (рис. 40).
Найбільші обсяги продукції Україна експортує до Росії. За нею ідуть Німеччина, Китай, США, Велика Бри­танія, Білорусь, Швейцарія і Таї­ланд.
Серед експортної продукції переважають чорні метали та вироби з них (близько 39 %), продукція хімічної (близько 15 %) та харчової (понад 10 %) промисловості, а також машинобудування (близько 10 %).

Понад 56 % імпорту країни припадає на мінеральне паливо, нафту і природний газ. Продукція машинобудування в структурі імпорту становить понад 16 %, хімічної промисловості — 10 %.
Найбільше продукції імпортується з Росії, Німеччини, США, Польщі та Італії.
Серед регіонів України найбільше продукції експортують Дніпропетровська та Донецька області, місто Київ.
Україна надає послуг різним країнам світу в півтора разу більше, ніж отримує від них. Особливо великим є обсяг транспортних послуг нашої країни, що зумовлено її вигідним географічним положенням.
Найбільші інвестиції в економіку України спрямовують США, Нідерланди та Німеччина.
У цілому пріоритетними для України є зв’язки з Російською Федерацією, Білоруссю, Казахстаном, країнами Цент­ральної і Східної Європи, а також з економічно розвинутими країнами — США, Японією, Німеччиною, Францією, Вели­кою Британією, Канадою, Італією та ін.
a name=виконує важливі функції з переміщення на відстані нафти, газу і твердих вантажів трубопроводами під тиском. Для нього характерні низька собівартість перевезень, висока продуктивність, гнучкість обсягів постачань продукції. Посідає третє місце за обсягом переміщення вантажів.

Copyright © 2009-2017. All Rights Reserved.