Життя людей на теренах сучасної України у прадавню добу (1 млн років тому — початок нової ери)

Життя людей на теренах сучасної України у прадавню добу (1 млн років тому — початок нової ери)

Розвиток людського суспільства в первісні часи проходив на українських землях ті самі стадії, що й в інших регіонах Землі. В основі визначення часових меж періодів прадавньої історії людства лежить переважаюча роль того чи іншого матеріалу у виготовленні знарядь праці. Відомості про дописемні часи історії людства надає головним чином археологія — наука, яка вивчає минуле за речовими пам’ятками. Джерелом цінної інформації про фізичну будову й розвиток прадавньої людини є відкриття науки антропології.
Таблиця 1
Археологічна періодизація прадавньої історії (датується відповідно до особливостей українського регіону)

Кам’яний вік Палеоліт ранній 1 млн — 150 тис. рр. тому
середній 150 — 40 тис. рр. тому
пізній 40—11 тис. рр. тому
Мезоліт 11—9 тис. рр. тому або ІХ—VII тис. до н. е.
Неоліт VII—IV тис. до н. е.
Мідно-кам’яний вік або неоліт IV—III тис. до н. е.
Бронзовий вік III—I тис. до н. е.
Залізний вік від I тис. до н. е.


Первісну епоху розпочинає доба появи первісних людей і завершують часи формування перших держав. Первісна організація життя людей існувала на українських землях до початку нової ери, а на півдні України — до I тис. до н. е. (табл. 1). Вона характеризується низьким рівнем розвитку виробництва й дуже повільними темпами його вдосконалення, рівноправним користуванням природними багатствами і результатами праці в колективі (з певною перевагою сильніших, старших і мудріших людей), відсутністю приватної власності й пригнічення основної маси населення певними групами людей.

Залюднення українських земель за доби палеоліту

Палеоліт (від грецького «палайос» — давній і «літос» — камінь) — початковий і найтриваліший період історії людства, який учені поділяють на ранній (нижній), середній та пізній (верхній). У ранньому палеоліті на землях сучасної України з’явились прадавні люди (табл. 2, с. 652).
Раніше найдавнішою пам’яткою перебування людей на території України вважалися матеріали палеолітичної стоянки, яка існувала понад 300 тис. років тому поблизу сучасного села Лука-Врублівецька на Дністрі (Хмельницька область). Але нещодавно українські археологи винайшли стоянку первісних людей поблизу села Королеве на високому березі річки Тиси на Закарпатті. Там, на глибині 12 м знайдено кам’яні знаряддя праці, вироблені людиною близько 1 млн років тому. Це найдавніша відома на сьогодні палеолітична пам’ятка в Європі.
Унікальною пам’яткою палеолітичної доби є також залишки перших в Європі наземних жител, що знайдені поблизу села Молодове (Чернівецька область) на березі Дністра. Учені встановили їхній вік — близько 44 тис. років. Споруда овальної форми була складена з велетенських кісток мамонтів і займала площу близько 40 м2. Каркас житла зводили з дерев’яних жердин, а зверху покривали шкірами тварин. Усередині збереглися сліди п’ятнадцяти багать і велика кількість уламків кременю, каменю та виготовлених з них знарядь праці.
Залюднення практично всієї території, яка нині входить до складу України, людьми сучасного фізичного типу відбулося вже за часів пізнього палеоліту. Шляхи пралюдей, які примандрували на ці землі, пролягали з Передньої Азії через Балканський півострів і Центральну Європу. Також заселення українських земель проходило територією сучасної Німеччини та з Кавказу. Отже, розселення прадавніх людей відбувалося південно-західним і західним шляхами.
Таблиця 2
Життя людей за часів палеоліту на теренах сучасної України

Ранній палеоліт
• Архантропи (пітекантропи)
• Об’єм мозку — до 1300 см3
• Зріст — до 170 см
• Були вкриті шерстю; мали масивний скелет, розвинену мускулатуру тіла, низьке чоло, виступаючі надбрівні дуги, масивні нижні щелепи з ледве помітним підборіддям; будова руки дозволяла утримувати предмети за допомогою великого пальця
• Час мінливого клімату: поступове похолодання, спричинене наступом льодовика, змінювалося періодами потеплінь
• Використання природних печер як сховищ від небезпеки, а згодом, як жител
• Поява однотипних примітивних кам’яних знарядь праці (кам’яні ручні рубила, дерев’яні киї та загострені палиці), початок переходу до свідомої виробничої діяльності
• Широке використання вогню
• Основні заняття — полювання і збиральництво
• Невеликі групи людей (20—30 осіб) утворювали первісне людське стадо, стосунки між людьми мало відрізнялися від контактів між тваринами
• Виявлено понад 30 стоянок у Криму, на Закарпатті, у Середньому Подністров’ї, на Донеччині й Житомирщині
Середній палеоліт
• Палеоантропи (неандертальці)
• Об’єм мозку — до 1600 см3
• Зріст — до 165 см
• Були помітно сутулі, мали широкі плечі, короткі ноги, дуже масивний кістяк, низьке, відступаюче назад чоло, нависаюче надбрів’я, широкий ніс, скошене підборіддя без виступу, масивні кисті рук,
• Близько 100 тисяч років тому настало велике обледеніння з різким похолоданням клімату, льодовик сягав широти сучасного Києва
• Поява більш досконалих кам’яних знарядь праці (вістря на списи, ножі, скребла)
• Жили у природних печерах і наземних житлах, споруджених з кісток мамонтів і вкритих шкірами
• Уміння добувати вогонь
• Зародження мови, лічби
• Поява першого одягу
• Зачатки мистецтва (різьблення і малюнки на кістках)
Досліджено понад 200 стоянок майже по всій території України: в Криму, на Закарпатті, біля річок Дністер, Десна, у Середньому і Нижньому Подніпров’ї тощо
здатні виконувати важку роботу, але непридатні для точних операцій • Перші поховання, здатність осмислювати явища життя і смерті
• Формування почуття родинних зв’язків, усвідомлення переваг спільної діяльності з розподілом обов’язків відповідно до природних здібностей і вмінь, поступове зародження у первісних стадах родового ладу
Пізній палеоліт
• Неоантропи (кроманьйонці)
• Об’єм мозку — до 1880 см3
• Зріст — до 190 см
• Фізичною будовою істотно не відрізнялися від сучасної людини: були більш високі та сильні; будова кистей рук вже дозволяла виготовляти знаряддя праці, які вражають різноманіттям форм і майстерністю обробки
• Під час останнього зледеніння (яке завершилося 14–12 тисяч років тому) льодовик досягнув північних меж території сучасної України
• Удосконалення кам’яних знарядь праці (тонші ножеподібні пластини, скребла, різці, проколки, свердла, вістря для списів), початок широкого застосування кістки для виготовлення знарядь праці, зброї та прикрас
• Існування зимових (такі ж як раніше) та літніх помешкань (навіси з легким покриттям), а також землянок і напівземлянок. Відомі локальні скупчення поселень, у кожному з яких мешкало 25—70 осіб
• Зародження мистецтва: знайдено кістяні браслети й людиноподібні фігурки, прикрашені різьбленими складними геометричними орнаментами, кістки й черепи мамонтів, що розмальовані червоною вохрою, і навіть музичні інструменти
• Складні міфологічні уявлення і вірування, властиві первісним мисливцям (анімізм, фетишизм, магія, тотемізм)
• Люди вже об’єднувалися в племена, утверджувався родовий лад у формі матріархату — кровне споріднення визначалося за материнською лінією
Знайдено понад 800 стоянок майже по всій території України; найсприятливішими для життя були Північна і Середня Наддністрянщина, Західне Поділля та південь Волині й Закарпаття, Крим, береги Дніпра й Десни


Розвиток людського суспільства на українських землях за часів мезоліту

Доба мезоліту (від грецького «мезос» — середній і «літос» — камінь) вважається перехідною від палеоліту до неоліту («неос» — новий). Природні умови на українських землях того часу стали подібними до сучасних. Змінився рослинний і тваринний світ. Вимерли мамонти. У лісах з’явилася велика кількість дрібних тварин. Річки були багаті на рибу. Основними заняттями людини й надалі залишались полювання та збиральництво. Поступово зростала роль рибальства. На мезолітичних стоянках знайдено багато гарпунів і гачків, виготовлених з кістки. Змінюють свій вигляд знаряддя для полювання і ведення господарства. Вони стають меншими, поступово вдосконалюються. З’являються так звані мікроліти — маленькі крем’яні знаряддя у формі трикутника або трапеції, виконані з пластинки або відщепу. Винайдені людьми лук i стріли стають розповсюдженою мисливською та бойовою зброєю.
В Україні відомо майже 1000 стоянок мезолітичного періоду. Це тимчасові стоянки, тривалі поселення, могильники. Вчені виділяють три основні ареали розселення мезолітичних племен. На півночі — сучасна територія Волині та Полісся — люди споруджували легкі житла, подібні до вігвамів індіанців. Племена, які жили на Поліссі, мали багато спільного з племенами доби мезоліту в Північній Польщі, Бiлopyci, Прибалтиці. На Прикарпатті й Наддністрянщині частина племен доби мезоліту були, напевно, прямими нащадками давнього пізньопалеолітичного населення, а решта примандрувала з інших місць: з півночі, заходу, а також з півдня i південного заходу через карпатські перевали. Тут відомою пам’яткою мезоліту є печера поблизу сучасного села Баламутівка на Буковині, стіни якої розмальовані зображеннями тварин, мисливців, чаклунів, що танцюють. Очевидно, це було місце культових магічних дійств. У горах Криму в мезолітичну добу люди використовували для житла, як і раніше, скельні сховища.
Люди мезолітичної доби поклонялися небесним світилам, передусім Сонцю. Пам’ятками мистецтва доби мезоліту є пофарбовані й укриті орнаментом гальки, які мали магічне призначення, намиста з просвердлених зубів тварин.

Перехід до відтворюючого господарства за часів неоліту

Удосконалення знарядь праці й накопичений досвід дали людям змогу перейти від збирання плодів та полювання до продуктивного господарства — землеробства і скотарства. Цей перехід від привласнюючих форм господарювання до відтворюючих учені називають неолітичною революцією. Стародавнє населення України досягло принципово нового ступеня культурно-історичного розвитку.
В Україні виявлено понад 500 неолітичних археологічних пам’яток. Неолітичні племена розвивалися нерівномірно, що пов’язано з природними умовами та історичною ситуацією. На півночі сприятливі для полювання умови сприяли подальшому існуванню привласнюючого господарства. Південні племена зазнавали впливу передових на той час цивілізацій Стародавнього Сходу, звідки розповсюдилися такі передові форми господарства, як скотарство і землеробство. Отже, на півночі й північному сході України тоді проживали мисливсько-рибальські племена, а на південному заході — землеробсько-скотарські.
Лісостеп південного заходу та півдня України вважається місцем найдавнішого приручення та розведення великої рогатої худоби і коней. Кози й вівці потрапили сюди вже прирученими з Передньої Азії. Найдавніші сліди землеробства в Україні знайдені в межиріччі Бугу та Дністра. Існують дві точки зору щодо його появи. Прихильники першої стверджують, що орне землеробство проникло на терени України на початку V тис. до н. е. з передньоазійського регіону через Південну й Центральну Європу, пояснюючи це подібністю найдавніших землеробських культів та вірувань, форм і орнаментації посуду. Прихильники іншої точки зору вважають, що землеробство на українських землях виникло самостійно, одночасно з давньосхідними цивілізаціями, а може й раніше за них.
Землю готували під засів за допомогою загострених палиць і мотик, сіяли просо, ячмінь, пшеницю, жито, овес. Жали крем’яними серпами, а зерно розтирали на муку кам’яними зернотерками.
Для виготовлення знарядь праці продовжували використовувати камінь, кістку, дерево. Але з’явилися нові методи їх обробки — пиляння, шліфування й свердління. Це дозволило виготовляти досконалі кам’яні сокири, надійно насаджені на дерев’яні рукояті. Такі сокири допомагали людям освоювати лісові простори, будувати житла, човни — перший транспортний засіб. Іншим прогресивним кроком у розвитку матеріальної культури неоліту було виникнення прядіння і ткацтва, поява ткацького станка.
Великим досягненням людини доби неоліту стало виготовлення глиняного посуду. Кераміка (від грецького «керамос» — глина) спочатку була грубостінна із загостреним або округлим дном, тому що посуд встромляли в ґрунт або ставили поміж каміннями біля вогнища. Згодом з’являється посуд з плескатим дном, який можна було ставити на рівну поверхню. Посуд ліпили тоді без гончарного круга. Дослідження відбитків пальців, залишених первісними гончарями на мокрій глині, довели, що посуд виготовляли переважно жінки. У великих посудинах зберігали запаси їжі, у менших — готували страви. Кожне плем’я ліпило посуд, різний за формою, орнаментом, способами виготовлення матеріалу. Дослідження характерних рис кераміки допомагає археологам відрізняти давні племена або об’єднувати їх у великі археологічні культури. Археологічна культура — це сукупність розташованих на значній території речових пам’яток, які датуються одним відрізком часу і мають спільні ознаки (подібні типи знарядь праці, поховань, жител, побутових виробів). Подібність археологічних пам’яток дозволяє стверджувати про належність носіїв культури до єдиного етносу.
У людей неолітичної доби формуються культи й вірування, пов’язані з виникненням землеробства, перш за все, культ родючості. Вшанування Великої Матері-Землі здійснювалося за допомогою магічних ритуалів, виготовлення жіночих статуеток. Наявність у похованнях знарядь праці, зброї, кераміки вказує на подальший розвиток віри в потойбічне життя. Небіжчиків посипали червоною вохрою, яка могла символізувати вогонь, тепло, домашнє вогнище померлого.
На добу неоліту припадає розквіт родоплемінного ладу. Колективні могильники, відсутність поховань, які б виділялися багатством покладених туди предметів, свідчать про соціальну рівність між людями. Але знайдені в деяких похованнях кам’яні булави, які, напевно, були символами влади, вказують на виділення владної верхівки роду.
Покращення умов існування завдяки появі землеробства і скотарства сприяло формуванню основ більш стабільного осілого життя. Збільшення кількості населення посилило, у свою чергу, й процес його розселення в сусідні регіони і, відповідно, розповсюдження культурних досягнень неоліту. Помітне зростання продуктивності праці створювало можливість виробляти додатковий продукт, за рахунок якого в майбутньому зможуть існувати звільнені від фізичної праці люди, які виконуватимуть функції управління людськими колективами і їхньою господарською діяльністю. У надрах первісного ладу за часів його розквіту вже зростали передумови переходу до суспільного життя, помітною рисою якого є майнова нерівність людей.

Українські землі за часів енеоліту. Трипільська культура

За часів енеоліту (від грецького «енеос» — мідь) люди вже почали користуватися металом — міддю. Водночас продовжували розвиватися землеробство (тепер з використанням рала, колеса й тяглової сили) й скотарство, виділялися спеціалізовані ремесла, починався перехід від матріархату до патріархату (від грецького «патер» — отець, «архі» — влада).
Давньоземлеробська культура мідно-кам’яного віку — трипільська — розвивалася упродовж IV—III тис. до н. е. Свою назву вона отримала за місцем першої характерної археологічної знахідки біля села Трипілля Київської області, дослідженої Вікентієм Хвойкою наприкінці XIX ст. Нині відомі сотні трипільських поселень у межах України, Молдови та Румунії.
В Україні виявлено понад 1000 пам’яток трипільської культури. Вони згруповані в трьох районах: у Середній Наддністрянщині та Надпрутті й Надбужжі, у Наддніпрянщині, у Покутських Карпатах (область, обмежена Карпатами й річками Дністер і Черемош). На всій території трипільської культури населення часів енеоліту становило близько 1 млн осіб. Носії трипільської культури належали до середземноморської раси, поширеної у Південно-Східній Європі. Це були невисокі вузьколиці люди з тонкими рисами обличчя.
Трипільські селища розташовувалися на високих рівних місцях поблизу річок. Це були родові або племінні поселення, які налічували 10—100 жител, культових і господарських споруд. Селища забудовувалися за чітким планом: житла споруджувалися кількома рядами або концентричними колами навколо майдану з громадськими спорудами-святилищами. Площа жител становила 30—150 м2. Підлога викладалася на дерев’яному помості з глиняних обпалених вальків і замазувалася зверху глиною. Стіни споруджувалися на дерев’яному плетеному каркасі й теж обмазувалися глиною, зовні й всередині розфарбовувалися вертикальними смугами червонуватого, рожевуватого, золотаво-жовтого, чорного й білого кольорів. Двосхилий дах укривався солом’яними або очеретяними снопиками. Житла мали маленькі округлі віконця. На вході було символічне зображення одвічного дерева. Усередині могли бути одна, дві чи три кімнати. У кімнатах були піч, лежанки, кам’яні плити для розтирання зерна, полиці з різноманітним вишукано розписаним посудом (горщики, миски, чаші, сковорідки), сімейний вівтар-жертовник, який мав вигляд хрестоподібного глиняного підвищення, розписаного фарбами, на ньому стояв культовий посуд і глиняні жіночі фігурки. Крім домашніх вівтарів, трипільці мали окремі храми, у яких проходили свята, пов’язані з культами природи, що вмирає й відроджується. Інколи в храмах або поряд із ними, на майданах поселень знаходять жертовні людські поховання, що робилися для збільшення родючості землі, збереження достатку, захисту від злих сил.
Поблизу сіл Доброводи, Майданецьке й Тальянки (Черкаська область) знайдено трипільські протоміста — найбільші на той час в Європі. Ці величезні поселення площею до 400 га налічували близько 2000 жител і 25—50 тисяч мешканців. Багато будинків були двоповерховими.
Трипільське суспільство було конфедерацією племінних союзів, а гігантські протоміста — їхніми столицями. Основу суспільного устрою племен складали спочатку матріархальні, а згодом патріархальні родові відносини. Основною ланкою трипільського суспільства була сім’я. Сім’ї об’єднувалися в роди, роди становили плем’я, а група племен — об’єднання, яке мало яскраві етнокультурні риси. Найбільш самобутнього й високого рівня досягли трипільські племена, які жили на Покутті, Наддністрянщині й Буковині — там, де виникла і звідки поширилася трипільська культура. Ці ж племена найдовше зберегли традиційні культурні елементи.
Трипільська культура була провідною серед енеолітичних племен Східної Європи й прискорила розвиток відсталіших племен, що населяли північну та північно-східну Україну. Як самобутня етнокультурна спільність вона зникла внаслідок змішування з іншими народами й вторгнення войовничих племен, які прийшли з північного заходу та південного сходу. Очевидно, що прямими предками українців трипільські племена не були, оскільки за чотири тисячоліття з населенням територій майбутнього панування слов’янства відбулися дуже серйозні етнічні зміни, спричинені масовими переселеннями представників різноманітних етносів. Але є наукові підстави визнавати автохтонність (місцеве походження) частини населення майбутньої слов’янської держави починаючи від IV тис. до н. е.

Зміни в житті людей протягом бронзового віку

Бронза (сплав міді й олова) стала першим штучним сплавом, виготовленим людиною. Хоча виплавляти бронзу, яка має більшу твердість і нижчу температуру плавлення, ніж мідь, можна було в примітивних печах і на відкритих вогнищах, праця стародавніх металургів була складною й вимагала спеціальних знань і досвіду. На терени України перші бронзові вироби потрапили з Балкан і Кавказу. Місцеве бронзоливарне виробництво виникло в XV—IX ст. до н. е. Металургійні осередки тоді існували на Закарпатті та в Північному Причорномор’ї.
Проте поява бронзових виробів не була найважливішою ознакою того часу. Витіснивши з ужитку мідні знаряддя, бронза не замінила кам’яних і крем’яних виробів. Суттєві зміни відбувалися і в суспільному житті. Удосконалювалися землеробство і скотарство, розвивалися ремесла. Збільшувалася кількість населення, великі племена розпадалися, заселяли нові землі, завойовуючи місцеві племена або мирно співіснуючи з ними.
На території України в епоху бронзи існувало майже 20 археологічних культур. Це свідчить про зростання певної відособленості господарського та культурного розвитку окремих людських колективів. Племена і народи утворювали три етнічно-культурні зони, які розрізнялися за походженням населення, особливостями господарства, міфічних вірувань (табл. 3).
Таблиця 3
Етнічно-культурні зони, які утворилися на теренах України в епоху бронзи

Назва Походження населення
Полісся Нащадки місцевих мезолітичних племен, які потрапили до Європи за часів палеоліту, а також племена південної групи праугрофінів
Степ Кочові й напівкочові племена, походження яких пов’язують з індоєвропейськими енеолітичними місцевими племенами й населенням, яке прийшло зі східних степів і Кавказу
Лісостеп Предки праслов’ян — індоєвропейські племена з давніми традиціями землеробських культур, у тому числі трипільської


Отже, в епоху бронзи відбувся перший суспільний поділ праці — відокремлення скотарства від землеробства. Починається і другий — виділення ремесла в самостійну галузь господарства. На зміну родовій общині прийшла сусідська (територіальна) — людські колективи формуються за ознакою не лише кровного споріднення, а й спільної території. У цей період почала проявлятися майнова нерівність — племінна верхівка, користуючись владним авторитетом, нагромаджує багатства (насамперед худобу й запаси продуктів землеробства) на користь власних родин. У суспільстві утвердились патріархальні родові відносини — чоловіки посіли панівне становище в господарській і громадській діяльності.

Перші державні об’єднання на півдні України за часів ранньої залізної доби

Застосування міцніших і гостріших за бронзові залізних знарядь спричинило швидкий прогрес у всіх видах виробництва. Спосіб добування сиродутного заліза з руди було винайдено близько XVIII ст. до н. е. на Закавказзі, Малій Азії та Месопотамії. Сліди найдавнішого виробництва заліза в Україні виявлені на її крайньому північному сході у поселенні, яке датується XV—XIV ст. до н. е. Наприкінці II тис. до н. е. залізні предмети використовували в степовій зоні України. У XI—IX ст. до н. е. залізоробні майстерні з’являються в праслов’янських культурах Правобережної України, а починаючи від VIII—VII ст. до н. е. залізо вже витісняє з ужитку бронзу.
Для українських земель тисячолітній період ранньозалізної доби насичений багатьма історично важливими подіями. У степовій зоні відбувся перехід до кочового скотарства. Південна Україна стала центром життя кочових народів, які хвилями змінювали один одного. Стосунки між кочовиками причорноморських степів і землеробами лісостепової зони загострилися. Осілі племена праслов’ян через постійну загрозу нападу степовиків мусили об’єднуватися, краще організовувати військову справу, укріплювати поселення. Поява союзів племен створювала передумови виникнення державних об’єднань.
Перші державні об’єднання на степовому півдні України за часів ранньої залізної доби були утворені кіммерійцями, таврами, скіфами, сарматами, а також греками-переселенцями.

Кіммерійці

Для території України початок залізної доби пов’язаний з культурою кочовиків кіммерійців. У поемі Гомера «Одіссея» північне узбережжя Чорного моря назване землею «людей кіммерійських». Це, напевне, і є найдавніша писемна згадка про землі України. Походження кіммерійців остаточно не з’ясоване. Одні дослідники вважають, що це був давньоіранський кочовий народ, який потрапив до південноукраїнського степу з Кавказу. Інші вважають прабатьківщиною кіммерійців нижнє Поволжя. Існує також точка зору про спільне походження кіммерійців і фракійців.
Кіммерійці жили в степах від Дону до Дунаю. Найдокладніше і найдостовірніше про них написав давньогрецький історик Геродот. Раннім кіммерійцям були відомі постійні оселі та землеробство, але від Х ст. до н. е. вони стали кочовим народом. Розводили переважно коней. Кіммерійський народ складався з племен, об’єднаних у союзи на чолі з царями-вождями. Усі згадки про кіммерійців у давніх писемних джерелах пов’язані з їхніми військовими походами. Сильне кіммерійське військо, що складалося з рухливих загонів вершників, озброєних залізними мечами i кинджалами, луками i стрілами, бойовими молотами i булавами, наводило жах на сусідів. Праслов’яни мужньо i вдало оборонялися, захистивши південні кордони своїх земель фортецями i створивши власні бойові загони на зразок кіммерійських. Вплив кіммерійської культури простежується в предметах озброєння i кінській упряжі.
Археологічні пам’ятки, залишені кіммерійцями на території України, — це здебільшого підкурганні поховання воїнів зі зброєю i кінським спорядженням та кам’яні надмогильні стели-обеліски, що зображують постать воїна, оперезаного бойовим поясом з підвішеною зброєю. Постійних поселень кіммерійці не мали, жили в тимчасових таборах i зимівниках. Власної металургійної бази кіммерійці також не мали i для виготовлення зброї користувалися залізом, добутим лісостеповими або кавказькими племенами.
На початку VII ст. до н. е. в українських степах з’явилися племена скіфів, які переважали кіммерійців кількістю і рівнем військово-політичної організації. Утікаючи від скіфів, кіммерійці на чолі з царем Тугдамме (Лігдамісом), перейшовши Кавказ уздовж Чорноморського узбережжя, оселилися у південному Причорномор’ї. Частина кіммерійців потрапила, можливо, i на захід, про що може свідчити назва міста Кіммерій в Італії. Ті кіммерійці, які залишилися в українських степах, загубилися серед нових прибульців — скіфів.
Греки-переселенці, які з’явилися в українському Причорномор’ї в VI ст. до н. е., зберегли пам’ять про кіммерійців у географічних назвах (Боспор Кіммерійський (сучасна Керченська протока), місто і гора Кіммерік).

Скіфи

Ранні скіфи — північно-східні давньоіранські племена, які походили зі степів між Каспієм, Уралом та Кавказом, — були войовничим кочовим народом. Агресія скіфів спочатку була спрямована проти давньосхідних держав. Вплив цивілізацій Ассирії, Вавилона, Лідії відбився на скіфській культурі.
Війна для скіфів була головним заняттям, джерелом збагачення. Усе їхнє життя було пронизане військовими традиціями і звичаями. Успіхи скіфів у воєнних діях значною мірою зумовлювалися наявністю у них найдосконалішої на той час зброї. Ударну силу складала кіннота. Головним засобом захисту воїна-скіфа був панцир, хоча використовувалися і звичайні шкіряні куртки. Воїн мав бойовий пояс і щит, голову захищав шолом. Захищеним був також бойовий кінь. Основною зброєю був лук складної конструкції: за невеликих розмірів він відзначався далекобійністю. Збереглося свідчення про те, що стріла, випущена зі скіфського лука, пролетіла понад 521 м. Використовувалися списи, дротики, сокири, кинджали, короткі мечі. Скіфи застосовували тактику раптових, блискавичних нападів і не любили довгих облог і оборон. Відзначалися вірністю до бойових побратимів і жорстокістю до ворогів. Вони пили кров першого вбитого ними воїна, робили чаші з ворожих черепів та сагайдаки зі шкіри правих рук убитих, прикрашали кінську збрую людськими скальпами.
Наприкінці VII ст. до н. е., зайнявши причорноморські степи, скіфи завершили там політичне формування власної держави. У VI ст. до н. е. Скіфія розділилася на три царства, одне з яких було головним, але кожне царство мало свого царя. Переміщення політичного центру скіфів у Нижнє Подніпров’я і степовий Крим надало їм можливість контролювати торговельні шляхи, які сполучали античний світ із землеробськими районами Лісостепу. Встановлення такого контролю сприяло значному збагаченню скіфської знаті. Частина скіфів поступово змішувалася з місцевими, у тому числі праслов’янськими, племенами. Великий вплив на розвиток культури і суспільного ладу Скіфії справила грецька колонізація Причорномор’я, яка сприяла поширенню досягнень античної цивілізації.
У 512 р. до н. е. скіфи, об’єднавшись із сусідніми народами, перемогли перське військо на чолі із царем ДаріємI. Поразка Дарія принесла скіфам славу непереможних воїнів. Розквіт Великої Скіфії припадає на часи, коли там правив цар Атей, який загинув у віці 90 років у битві проти Македонії 339 р. до н. е. Військо македонців тоді очолював батько Александра Македонського Філіпп II. Міць Скіфії похитнулася, і на межі IV—III ст. до н. е. почався поступовий занепад скіфської держави.
Скіфська держава об’єднувала багато різних племен. Власне скіфами, азійським народом були племена царських скіфів і скіфів-кочовиків, які жили в причорноморських та приазовських степах. Вони панували над іншими племенами. Дніпровське лісостепове Лівобережжя заселяли скіфи-землероби, а на захід від Дніпра жили скіфи-орачі, або сколоти. Це були не етнічні скіфи, а осілі хліборобські племена праслов’ян, підвладні скіфам. Вождь царських скіфів мав величезну владу. Він очолював раду царів і військо, був верховним суддею. Царство поділялося на номи (округи), на чолі яких стояли вихідці із царської родини. Вищим органом влади були народні збори, які могли усувати царів від влади й обирати нових із представників царської родини. Більшість скіфів були вільними воїнами. Із часом серед скіфів зростала майнова нерівність. Грабунки сусідніх племен збагачували головним чином владну верхівку. Накопичені багатства перетворювали на коштовності: у грецьких містах Причорномор’я багато ювелірних майстерень виконували замовлення багатих скіфів. Згодом золоті речі потрапляли до усипальниць знаті.
Скіфська біднота й перетворені на рабів полонені працювали в господарстві багатіїв. Провідною господарською галуззю було скотарство. Воно забезпечувало людей усім необхідним для життя: м’ясо, молоко, шкіри. Скіфам td colspan=доводилося весь час пересуватися степом у пошуках пасовиськ. За житло їм служили вкриті повстю вози. Осілі лісостепові племена розташовували свої поселення на високих, зручних для оборони пагорбах, займалися орним землеробством — вирощували пшеницю, ячмінь, жито. Серед ремесел було поширене ковальське, гончарне, ткацьке, бронзоливарне.
Скіфи вірили в існування багатьох богів. Головними вважалися богиня домашнього вогнища Табіті та повелитель неба й родоначальник скіфів Папай. У жертву богу війни Арею приносили людей — військовополонених і рабів. У скіфів існувала привілейована каста жерців і ворожбитів, були особливі священні місця для проведення великих загальних свят.
Скіфи шанували та оберігали могили предків. Віра в потойбічне життя створила складний і пишний поховальний обряд. Воїнів ховали разом зі зброєю, одягом, посудом, їжею, часто в жертву приносили дружин і рабів. Особливим ритуалом відзначалися похорони скіфських вельмож і царів. Бальзамоване тіло померлого возили по всіх скіфських племенах протягом сорока днів, потім ховали у великій могильній ямі, кладучи туди багато коштовних речей, зверху насипали величезний курган. Дослідження в Україні таких грандіозних скіфських курганів, як Чортомлик, Солоха, Огуз, Куль-Оба, Гайманова могила, Товста могила, відкрили світові чудові зразки мистецтва, для якого був характерним так званий звіриний стиль. Зброю, вуздечки, предмети побуту, коштовності прикрашали зображеннями фантастичних грифонів, пантер, вовків, оленів, баранів, птахів, риб тощо.
Наприкінці III ст. до н. е. Велика Скіфія припинила своє існування через всезростаючий наступ сарматів — кочового іранського народу, який походив зі степів Нижнього Поволжя. Певний час ще існували дві Малі Скіфії: у степах Кримського півострова зі столицею в Неаполісі (сучасний Сімферополь) і на Нижньому Дунаї.
Вирішального значення в етнічному та культурному розвитку праслов’ян скіфи не мали, хоча скіфський стиль в озброєнні, прикрасах, кінському спорядженні, а також частина скіфських звичаїв та релігійних уявлень поширилися на тодішні праслов’янські племена.

Античні міста Північного Причорномор’я

Грецькі міста й селища виникли в Причорномор’ї під час Великої грецької колонізації у VIII—VI ст. до н. е. Причини виникнення колоній полягали в перенаселенні Греції, нестачі земель, придатних для хліборобства, пошуках джерел сировини (металу, лісу, солі) та ринків збуту, військовій агресії лідійців та пepciв, у внутрішній соціально-політичній боротьбі.
Північне Причорномор’я приваблювало своїми природними багатствами i сприятливими для життя умовами: родючі землі, густі ліси, зручні гавані, великі річки, майже не заселене узбережжя. До того ж греки не зустрічали тут особливих перешкод.
Колоністи намагалися відразу стати політично та економічно незалежними від метрополії (міста-засновника колонії).
Першими грецькими поселеннями на півдні України стали засновані в VII ст. до н. е. у пониззі Південного Бугу на острові Березань місто Борисфен та в Буго-Дністровському лимані місто Ольвія. Пізніше в пониззі Дністра виникли Тіра, Ніконій, Офіусса, у Західному Криму — Херсонес Таврійський, Керкінітіда, Калос Лімен, на сході Криму 480 р. до н. е. постало Боспорське царство з містами Пантікапей, Фанагорія, Гермонасса, Тірітака, Кіммерік.
Грецька колонія складалася із центру — поліса та сільськогосподарських округів (хори), розташованих навколо міста селищ, хуторів, окремих садиб. Місто мало чітко сплановану забудову. Існували портові, торгові, адміністративні та культові райони, що поділялися на квартали. Ремісничі квартали та житла бідняків були винесені на околицю. У центрі міста знаходилася головна площа — агора. Навколо неї розташовувались адміністративні споруди, гімнасії, крамниці. До агори прилягала священна ділянка — теменос, на якій були сконцентровані храми, вівтарі, росли священні гаї. Поряд із містом знаходився цвинтар — некрополь. Міста оточувались міцними оборонними стінами з баштами. Грецькі міста були впорядкованими, мали спеціальні гідросистеми, у яких вода подавалася керамічним водогоном.
За формою правління міста-держави були республіками: демократичними (де вирішальну роль у політичному житті відігравав народ — демос) або аристократичними (де влада фактично належала рабовласницькій аристократії). Типовими демократичними полісами були Ольвія та Херсонес.
Наймогутнішим серед держав Північного Причорномор’я було Боспорське царство, яке виникло в V ст. до н. е. в результаті об’єднання більше як 20 міст. Столицею царства стало місто Пантікапей. Спочатку держава являла собою союз грецьких міст, кожне з яких мало елементи самоврядування. Але поступово вона трансформувалася в монархію. До Боспорського царства входили Керченський та Таманський півострови, Кубань. Поряд з греками тут жили скіфи, таври (у Криму), меотські племена (у Приазов’ї та на Кубані). У період свого розквіту (IV—III ст. до н. е.) Боспор вдався до спроби поширити свою владу на все узбережжя Чорного моря. Правлячими династіями були Археанактіди та Спартокіди. У 107 р. до н. е. під час повстання рабів та вільного населення під проводом скіфа Савмака було вбито царя Перкада V. Повстання негативно позначилося на Боспорській державі: спочатку вона ввійшла до складу Понтійського царства, згодом підпала під владу Риму, а в 70-х рр. IV ст. н. е. остаточно розпалася під ударами гунів.
Держави вели жваву торгівлю у двох напрямках — з Грецією i з північними сусідами (скіфами та сарматами). До Греції вивозили рабів, хліб, худобу, шкіру, хутро, сіль, рибу, мед, віск, бурштин, будівельний ліс. Основним предметом грецького експорту з України була пшениця, її вивозили до Греції у величезній кількості. Сусідам продавали вино, зброю, тканини, вироби мистецтва.
Важливе місце в господарському житті міст-держав посідали ремесла. Високий рівень розвитку набули металеве, керамічне, ювелірне виробництво, ткацтво. Займалися також землеробством: вирощували пшеницю, ячмінь, просо, виноград, яблука, груші та інше. Розвивалося стаціонарне та відгінне тваринництво (переважало розведення дрібної рогатої худоби). Головними промислами виступали рибальський, мисливський і солевидобувний.
Починаючи з III ст. до н. е. справи колоній поступово погіршуються. Настають неспокійні часи. Грецію i сусідні країни охоплює загальна криза, викликана багатьма причинами: розкладом рабовласництва, війнами, неврожайними роками. Погіршуються стосунки зі скіфами, які намагаються підкорити грецькі міста, і їм це часто вдається. Змінюється зовнішньополітична ситуація: відбувається розквіт Македонської держави, що прагне прибрати до своїх рук Північне Причорномор’я. І нарешті, Причорномор’я потрапляє під владу Римської імперії: Понтійський цар Мітрідат VI Євпатор, об’єднавши припонтійські держави, веде боротьбу проти Риму, але зазнає поразки. До того ж, на південних землях України з’являються нові войовничі племена — сармати, готи, які, здійснюючи постійні напади, руйнують i знесилюють колись квітучі міста греків-колоністів. До V ст. н. е. античні міста-держави припинили існування.
Культура античних колоній значною мірою вплинула на розвиток сусідніх народів, у тому числі слов’ян, прискоривши темп їх історичного розвитку.

Таври

У середині I тис. до н. е. гори та узбережжя Криму заселяли племена таврів. Існують різні думки щодо їх походження: таврів пов’язують то з давнішим місцевим населенням, то з прибульцями з Кавказу, то з фракійцями, то з піратами із Середземноморських островів.
У таврів довго зберігався первісний родовий лад, мешкали вони в невеликих гірських селищах, іноді в печерах. У цього народу існували жорстокі звичаї. Войовничі племена жили головним чином за рахунок грабіжництва, полонених приносили в жертву, відрубуючи їм голови. Культура таврів була замкненою і відсталою попри близьке сусідство античних міст.
Від другої половини I тис. до н. е. в суспільстві таврів стала помітною майнова нерівність і почала формуватися державність. Держава Таврика існувала як рабовласницька. Таври довго боролися проти Боспору та Херсонесу, інколи в союзі зі скіфами, але греки, поступово освоюючи Причорномор’я, дедалі більше відтісняли таврів у гори. У I ст. н. е. таврійські племена підпали під владу Риму.

Сармати

У III ст. до н. е. на землі Північного Причорномор’я з поволзько-приуральських степів прийшли сармати. Уже в II—I ст. до н. е. вони повністю займали степи між Доном i Дніпром, а деякі їхні поселення сягали навіть Південного Бугу і Дунаю. Назва «сармати» походить від іранського слова «саоро-мант», що означає «оперезаний мечем». За легендою сармати походили від шлюбів скіфів з амазонками — безстрашними жінками-воїнами. Сарматські жінки вміли їздити верхи, не гірше за чоловіків володіли зброєю і разом з ними ходили в походи. У військовій справі сармати відрізнялися від скіфів ще більшою жорстокістю i непохитністю. Основним заняттям сарматів було кочове скотарство. Вони розводили велику рогату худобу, овець, коней. Окрім того, полювали на степових звірів i птахів, ловили рибу, займалися ремеслами.

Проблема етногенезу слов’ян

Етногенез (від грецького «етнос» — плем’я, народ, «генезіс» — походження, виникнення) — процес формування народності. Відомо, що український народ походить від східної групи слов’ян. Історики, етнографи, археологи, мовознавці, що вивчали процес формування слов’янської народності, виявили факти, які підтверджують безперервність культурного розвитку праукраїнців від часів трипільської культури. Тобто деякі племена предків українців жили на теренах сучасної України з часів енеоліту й частково вціліли всупереч численним вторгненням войовничих кочовиків. Етногенез слов’ян проходив у формі змішування і злиття споріднених, сусідніх автохтонних (місцевих) племен і з включенням у цей процес мігрантів — переселенців.
Більшість дослідників визнають за прабатьківщину слов’ян територію між середнім Дніпром, Прип’яттю, Карпатами і Вислою. Отже, до праслов’янських зазвичай відносять більшість археологічних культур, які сформувалися між Дністром, Одером, Прип’яттю і Північним Причорномор’ям від часів енеоліту. Це дає можливість зрозуміти, завдяки чому в середині I тис. н. е., напередодні утворення першої східнослов’янської держави — Київської Русі, на українських землях вже мешкав народ з давніми традиціями, віруваннями, звичаями, з високим рівнем розвитку матеріальної культури (табл. 4).
Таблиця 4
Найвідоміші археологічні культури праслов’ян

Тшинецько-комарівська Близько XVI— X ст. до н. е. Північний захід і Правобережжя
Білогрудівська Близько XIII—XII ст. до н. е. Лісостепова смуга Правобережжя від Збруча до Дніпра
Лужицька Близько XIІ—XI ст. до н. е. Північне Прикарпаття
Голіградська (культура фракійського гальштату) Близько X—VІІ ст. до н. е. Північне Прикарпаття, Буковина, Західне Поділля
Чорноліська Лісостепова частина між Дніпром і Дністром
Висоцька Близько X—VI ст. до н. е. Невеликий простір вододілу між Західним Бугом, Дністром і Стиром
Зарубинецька III ст. до н. е.— II ст. н. е. Лісові райони Верхньої Наддніпрянщини, Подесення та Поділля
Черняхівська III—V ст. н. е. Лісостепова й частково степова частини
Празько-корчацька V—VII ст. н. е. Північно-західна частина
Пеньківська Середнє Подніпров’я, Лівобережжя Дніпра, Південне Побужжя
Колочинська Невеликий простір північно-східної частини


На рубежі нової ери слов’яни сформувалися як самостійна етнічна спільнота. Вони розселилися на території від Балтійського моря на півночі до Чорного моря на півдні, від річки Прут, Карпатських гір, річки Західний Буг на заході до річки Дон і верхів’я річки Волги на сході. Перші письмові згадки про слов’ян містяться у творах римських авторів I—II ст. н. е. Плінія Старшого, Тацита, Птоломея, які називають їх венедами. У середині I тис. н. е. почалося розселення слов’ян на північний схід, південь і південний захід. Загальнослов’янська спільнота розпалася на три гілки: східну, західну (майбутні поляки, чехи, словаки, лужицькі серби) і південну (майбутні серби, хорвати, словенці, болгари, боснійці, македонці, чорногорці). Східна гілка слов’ян у свою чергу поділилась на три частини: південнозахідну, західну і північно-східну — відповідно, майбутні українці, білоруси й росіяни. На сьогодні слов’яни є найчисленнішою групою споріднених за походженням народів Європи.
a name=

Copyright © 2009-2017. All Rights Reserved.