Українські землі за доби раннього Середньовіччя

Українські землі за доби раннього Середньовіччя (V — середина XI ст.)

Протягом другої половини I тис. н. е. східнослов’янське населення українських земель було втягнуте в процеси, характерні для європейського раннього Середньовіччя: переселення і розселення народів, утворення держав, утвердження суспільної організації та економічної діяльності ранньофеодального типу, виокремлення виразних національних рис у культурі, підкріплення патріотичних державницьких ідей впливом діячів офіційної державної релігії. Доба феодалізму на теренах сучасної України характеризувалася певними особливостями: стрімка феодалізація супроводжувалася збереженням помітних залишків родоплемінного ладу. Але це позначилося не відставанням, адже загальновизнаним є факт, що Русь мала розвинені продуктивні сили й багату економіку, а більш демократичними порядками в державі, збереженням рис військової демократії, які пізніше були успадковані українським козацтвом.

Велике переселення народів і розвиток історичних подій на території України

Межа античності й Середньовіччя для Європи була пов’язана в часі з масовими переміщеннями германських, сарматських, слов’янських й інших племен та їх вторгненням на територію Римської імперії, яке отримало умовну назву Велике переселення народів (IV—VII ст.). Це була доба становлення перших варварських держав в Європі, які, на відміну від античних, від первісного ладу перейшли відразу до феодального, а не до рабовласницького.
Прологом Великого переселення народів було поступове переміщення сарматського племені аланів і германського племені готів в українське Причорномор’я.
Наприкінці I ст. н. е. у причорноморських степах з’являється нове об’єднання сарматських племен — алани, які підкорили всіх інших сарматів. Своїми постійними нападами на східні римські провінції та Закавказзя, участю в усіх війнах i сварках сусідніх держав алани наганяли жах на сусіднє осіле населення.
Від II ст. н. е. на території України між Дністром і Сіверським Донцем розселилися племена антів. Провідною галуззю їхнього господарства було орне землеробство. Анти не тільки забезпечували себе хлібом, а й торгували зерном з провінціями Римської імперії, а також із сусідніми варварськими племенами, у тому числі сарматами. В антських поселеннях знайдено залишки бронзоплавильних та залізоливарних майстерень. Виявлено понад 100 найменувань ремісничих виробів. У IV ст. було створено державне об’єднання — Антський союз, який мав характер військової демократії. Відомий український історик М. Грушевський наприкінці XIX ст. дійшов висновку, що антське племінне об’єднання в основі становило генетичне коріння українського народу. Сусідами антів на заході були склавини — споріднені слов’янські племена, роль яких для формування українського народу також була значною.
Прийшовши з Прибалтики і витіснивши аланів, у III ст. н. е. своє панування у Північному Причорномор’ї встановили східно-германські племена готів. Частину готів, яка оселилася в пониззі Дніпра, стали називати остготами. Готські племена, які осіли між Дніпром та Дунаєм, отримали назву вестготи. Найбільшої могутності політичне об’єднання готів — Гетика — досягло в середині IV ст. за остготського короля Германаріха. Наприкінці його правління почалася війна готів проти антів. Спадкоємець Германаріха Вінітарій 375 р. вбив антського князя Божа із синами і старійшинами. Але вже наступного року готи були розгромлені племенами гунів, які підтримали антів.
Гуни — кочовий народ, який сформувався на території Центральної Азії, — витіснили готів і утворили велике державне об’єднання на теренах між Доном і Карпатами. Найбільшою військовою міццю це об’єднання вирізнялося, коли його очолював Аттіла. У 447 р. він здійснив військовий похід на Східну Римську імперію і дійшов до Константинополя. У 451 р. відбулася грандіозна битва на Каталаунських полях, у результаті якої було зупинено просування гунів на захід. Після смерті Аттіли 453 р. гунська держава починає занепадати. У 469 р. гуни зазнали поразки від Візантії і після цього розсіялися по різних землях.
На зміну гунам прийшли нові хвилі тюркських кочових племен, які, перетинаючи Причорномор’я і Дунай, прагнули дістатися багатих центрально- і південноєвропейських земель. У VI ст. анти зіткнулися з кочовою ордою аварів. Це був великий племінний союз, у якому провідну роль відігравали тюркомовні племена. На території колишньої римської провінції Паннонії авари утворили свою державу, яка називалася Аварський каганат. Відомо, що у війні аварів проти Візантії 601—602 рр. анти виступили союзниками візантійців. Боротьба виявилася досить виснажливою і завершилася остаточним розпадом Антського союзу. Після цього в VII ст. на території розселення східного слов’янства сформувалися 14 племінних об’єднань, регіони розташування і назви яких відомі з літопису «Повість минулих літ». На території сучасної України розселилися племена полян, дулібів (бужан, волинян), древлян, сіверян, уличів, тиверців, білих хорватів.
Ще одну загрозу для слов’ян у ті часи становили напади болгарських племен. У VII ст. частина болгар на чолі з Аспарухом переселилася на Дунай, заснувавши там Дунайську Болгарію. Згодом слово «болгари» перетворилося на самоназву місцевого південнослов’янського населення.
У середині VII ст. у Прикаспії та Приазов’ї утворилася багатонаціональна держава на чолі з хозарами Хозарський каганат. Хозари були войовничим народом. Вони підкорили своїй владі полян, сіверян, радимичів, в’ятичів і примусили їх сплачувати данину. Через столицю Хозарського каганату — місто Ітіль у пониззі Волги — проходили важливі міжнародні торговельні шляхи. Хозарський каганат стояв на перешкоді розвитку господарського життя слов’ян; запекла й довготривала боротьба східних слов’ян з хозарами розпочалася задовго до утворення Київської держави.
Отже, розселення слов’янських (і в тому числі східнослов’янських) племен в Європі збіглося в часі з Великим переселенням народів. У зв’язку з цим деякі вчені дотримуються міграційної теорії походження слов’янства, тобто вважають, що слов’яни були не автохтонами, а прибульцями, які опинилися на території Східної Європи лише в VII—VIII ст. н. е.
Територія сучасної України була втягнута в процеси, характерні для європейського раннього Середньовіччя — етнічні переоформлення і державотворчі процеси, результатом яких стало формування майбутніх європейських національних держав.
У період Великого переселення народів у слов’ян завершувався перехід до сусідської територіальної общини і патріархальної сім’ї. Формується суспільна верхівка — виділяються заможні старійшини й князі. У деяких історичних джерелах згадується, що у слов’ян існувало домашнє рабство. У такому становищі могли перебувати захоплені в полон іноземці, які через деякий час могли за викуп стати вільними. Поступово у слов’янському середовищі складалися основи військово-політичних об’єднань, які передували утворенню держави.

Походження назви «Русь»

У ході етногенезу, фундаментом, базою якого є спільна територія та мова, формуються характерні риси матеріальної і духовної культури етнічної спільності: подібність рис господарської діяльності, побуту, релігійних уявлень, обрядовості, розуміння оточуючого природного світу й міжлюдських відносин. Поступово складаються особливості національної психології, спільна самосвідомість, у якій важливе місце посідає уявлення про спільне походження. Зовнішнім проявом етнічної самосвідомості є спільна самоназва — етнонім. Для східних слов’ян це слово «Русь».
Першими серед східнослов’янського населення стали називати себе русами поляни. Багато дослідників звертають увагу на співзвучність назви «Русь» з назвами річок Рось (найбільша після Дніпра на території полян), Росава, Роставиця. У зв’язку з цим популярною серед науковців є думка, що поляни перебрали на себе ім’я одного з племен, що проживало уздовж річки Рось, а згодом русами стали йменувати всіх мешканців утвореної за участю полян Київської держави.
Деякі вчені вважають, що назва «Русь» скандинавського походження. Так спочатку називали вихідців зі Скандинавії — варягів, а вже потім термін «русичі» став використовуватися стосовно полян.
Існування однокореневих до терміна «Русь» слів у різних мовах значно ускладнює проблему з’ясування походження самоназви східних слов’ян. Відомо, що офіційні назви «Русь», «Руська земля» в X—XI ст. стали загальновживаними на всьому просторі середньовічної східнослов’янської держави.

Утворення держави Київська Русь

Сформована етнічна спільність існує як суспільна система, що самовідновлюється шляхом переваги етнічно однорідних шлюбів і передачі новому поколінню мови, культури, традицій. Більш стійке її існування забезпечує утворення держави. Протягом VII—VIII ст. союзи слов’янських племен перетворювалися на продержавні утворення — племінні княжіння, які згодом об’єдналися у державу.
Археологічні знахідки, знайдені в південно-західних районах розселення східних слов’ян, свідчать, що їхня матеріальна культура має багато спільних рис. Тобто в VIII ст. на землях полян, деревлян, волинян, уличів, тиверців, східних хорватів сформувалася фактично єдина археологічна культура з незначними відмінностями. Вона характеризується однаковим рівнем соціально-економічного розвитку племінних об’єднань, подібними рисами в будівництві житла, виробництві, поховальних обрядах. Така подібність була важливою передумовою створення єдиної східнослов’янської держави із центром у південно-західному регіоні.
Початок створенню середньовічної ранньофеодальної руської держави поклали союзи племен. Одним з найдавніших племінних союзів був дулібський, на що вказують археологічні матеріали й свідчення арабських писемних джерел. Політичним центром дулібів було Зимнівське городище, розташоване у верхів’ях Бугу. Із літопису відомо, що за часів візантійського імператора Іраклія (610—641 рр.) авари «воювали проти слов’ян і прилучили дулібів». Розгром аварами дулібського об’єднання дозволив полянам очолити державотворчий процес у слов’ян. Велике значення для процесу формування східнослов’янської держави мало заснування Києва.
Літописна легенда розповідає про заснування Києва братами Києм, Щеком, Хоривом і їхньою сестрою Либіддю. Кий, перший князь полянського союзу племен, побувавши на службі у Візантії, заснував городок Києвець на Нижньому Дунаї, але не зміг там закріпитися і вирушив до Подніпров’я, де заклав Київ. Дані археологічних досліджень указують на заснування Києва десь наприкінці V — у першій половині VI ст.
У «Повісті минулих літ» згадується про формування на середину IX ст. трьох державних об’єднань у слов’ян: Куявія (полянські землі із центром у Києві), Славія (землі ільменських словен із центром у Новгороді), Артанія (ймовірно, територія північно-східної Русі або Приазов’я). Приблизно одночасне формування державності у полян із центром у Києві та в ільменських словен із центром у Новгороді викликало дискусію навколо питання, які саме східнослов’янські землі відіграли провідну роль у процесі утворення Київської Русі — північ чи південь.
Останніми представниками місцевої київської династії нащадків Кия були, ймовірно, Аскольд і Дір, за князювання яких поляни звільнилися від сплати данини хозарам. За часів Аскольда Київська держава посіла гідне місце серед найвпливовіших держав того часу — Хозарського каганату і Візантії — і почала впевнено виходити на міжнародну арену. У результаті вдалих походів на Візантію було укладено вигідні договори. Київська держава міцно утвердилася на узбережжі Чорного моря, яке в деяких джерелах того часу йменувалося Руським морем. Після походу 860 р. Аскольд і деякі представники правлячої верхівки прийняли християнство. Це викликало незадоволення численних прихильників язичницької віри.
На півночі у Славії близько 860 р. на престол було запрошено норманського конунга (князя) Рюрика, для якого руські землі були головним об’єктом політичних і економічних інтересів. Рюрик помер 879 р., і престол через малолітство його сина Ігоря зайняв регент Олег, ймовірно, родич Рюрика.
Олег 882 р. здійснив похід на Київ, убив Аскольда й захопив владу. Дата цієї події вказує на завершення утворення держави на значній частині території розселення східних слов’ян. Князь жорстоко розправився з населенням Новгорода, яке не бажало приєднуватися до Києва.
Прихильники так званої норманської теорії вважають, що утвердження при владі в Києві представників норманської династії відіграло винятково важливу роль у формуванні основ державності у східних слов’ян. Але факти з історії східнослов’янської державності переконливо свідчать, що вона формувалася незалежно від варягів. Поява варязьких дружинників і навіть князя норманського походження не вплинули суттєво на її утворення. Олег та його дружинники почали фактично служити Київській державі, яка до того часу вже пройшла довгий шлях розвитку.
Отже, саме Київ, який мав зручне географічне положення, став столицею об’єднаного князівства, провідним осередком східнослов’янської державності, головним політичним центром держави.

Київська Русь у роки князювання Олега, Ігоря, Ольги, Святослава (882—972 рр.)

Подальше формування держави у східних слов’ян тривало за часів князювання Олега, Ігора, Ольги, Святослава (табл. 5).
Таблиця 5
Політичний розвиток Київської Русі в роки князювання Олега, Ігора, Ольги, Святослава

Олег
(882—912)
• Створив опорні пункти центральної влади в племінних князівствах
• Установив порядок стягнення данини
• Підпорядкував Києву племена древлян, сіверян, радимичів, в’ятичів, східних хорватів, дулібів, тиверців, кривічів
• Підкорив північні неслов’янські племена — чудь і мерю
з підвладних Києву земель
• Залучив війська підкорених племен до спільних походів
• Вів оборонне будівництво залог на кордонах
• Відновив культ язичницьких богів на Русі, за що волхви прозвали його Віщим
• Здійснив вдалий похід на уличів (885 р.)
• Узяв в облогу Константинополь (907 р.), уклав вигідний торговий договір з Візантією (911 р.), за умовами якого руським купцям дозволялося жити в передмісті Константинополя протягом шести місяців і виходити до міста без зброї групами не більше 50 осіб, що задовольнило їхні торгові інтереси
• Організував і здійснив кілька походів проти Арабського халіфату на узбережжя Каспійського моря
• Домовився з варягами про припинення їхніх набігів на Русь за умови сплати русичами щорічно данини в розмірі 300 гривень
Ігор
(912—945)
• Прагнув посилити централізацію держави, збільшуючи особисту владу в союзі з дружинною верхівкою
• Організував військовий похід проти деревлян, які хотіли відділитися від влади Києва після смерті Олега
• Намагався збільшити данину з підлеглих племен (за ці спроби був убитий деревлянами на чолі з князем Малом)
• Протягом трьох років боровся з уличами, зруйнувавши їхню столицю — Пересічен, але остаточно підкорити їх не зміг
• Поширив владу Києва на східний Крим і Тамань, де було Тмутараканське князівство
• Здійснив два військові походи проти Візантії (похід 941 р. завершився поразкою, а похід 945 р. — укладенням нового, менш вигідного за попередній, договору, згідно з яким держави обмінювалися посольствами, Русь зобов’язувалася не претендувати на кримські володіння Візантії, не мати застави в гирлі Дніпра)
• Заволодів містами Закавказзя — Дербентом і Бердаа (943 р.)
• Воював проти кочовиків-печенігів, із якими 915 р. уклав мирну угоду (920 р. печеніги порушили її)
Ольга
(945—964)
• Придушила повстання деревлян, спалила їхню столицю Іскоростень
• Запровадила фіксовані норми податків з феодально залежного населення (устави, уроки, оброки, дані) з метою упорядкувати збирання данини
• Заснувала нові села й міста, організувала розбудову Києва і захист столиці від печенігів
• Намагалася забезпечувати інтереси своєї держави шляхом мирної дипломатії
• Відвідала Константинополь у складі мирного посольства (946 р.), яке урочисто зустрів візантійський імператор Константин Багрянородний. Було укладено союзницьку угоду, обговорювалося питання про християнізацію Русі
• Активізувала відносини із західноєвропейськими державами, обмінялася посольствами з Німеччиною (імператором Оттоном I)
• Розділила територію держави на погости (області) для збору данини
• Сприяла поширенню християнства на Русі
Святослав
(964—972)
• Замінив місцевих племінних правителів київськими намісниками (своїми синами) з метою зміцнення центральної влади
• Дотримувався язичництва, але не забороняв приймати хрещення усім бажаючим
• Повернув до складу Київської держави племінне князівство в’ятичів (964 р.), переміг союзників хозарів волзьких болгар і завоював столицю каганату місто Ітиль; завоював племена ясів (осетинів) і касогів (адигів), захопив хозарське місто Білу Вежу
• Здійснив другий похід проти хозарів (968 р.), який закінчився повною перемогою русичів
• Вступив у тривалу війну Візантії з Болгарією, здійснив декілька походів у Болгарію
• Воював проти Візантії (971 р.), яка була занепокоєна зростанням могутності Русі. Уклав мирну угоду, згідно з якою відмовився від завойованих земель у Подунав’ї і ведення воєнних дій у Криму, здав місто Доростол візантійському імператору й зобов’язався надавати йому допомогу проти арабів

Розквіт Київської держави за часів князювання Володимира Великого (980—1015 рр.) і Ярослава Мудрого (1019—1054 рр.)

Після смерті Святослава, який не залишив заповіту, між його синами розгорілася міжусобна боротьба. Молодші брати Олег і Володимир не бажали визнавати єдиновладним верховним князем старшого — Ярополка. За походженням Володимир був позашлюбним сином Святослава і ключниці Ольги (Малуші), дочки Малка Любечанина, із роду якого вийшло багато відомих політичних діячів.
Вирішивши примусити братів визнати свою зверхність, 977 р. Ярополк вирушив із військом на Овруч, де правив Олег. Військо Олега було розгромлене, сам він загинув. Володимир утік у Скандинавію, де найняв дружину і 978 р. повернувся на Русь. Спочатку Володимир захопив Полоцьке князівство, де, розправившись з місцевим князем Рогволодом, примусово одружився із його дочкою Рогнедою. Після цього він пішов із військом на Київ. Ярополк зачинився у стольному граді, потім злякався і втік до невеличкої фортеці Родні, де був убитий варягами, що служили Володимирові.
Зійшовши на київський престол 980 р. i зосередивши у своїх руках неподільну владу, Володимир Великий (980—1015 рр.) започаткував нову добу в icтоpiї Київської Pyci.
Насамперед він остаточно підпорядкував владі державного центру великі союзи східнослов’янських племен — хорватів i дулібів (981 р.), радимичів i в’ятичів (981—984 рр.). Влада племінних князів і вождів у своїх землях залишалася ще дуже сильною: вони неохоче віддавали частину данини на користь Києва, самі здійснювали судочинство, молилися кожен своєму язичницькому богові. Володимир ліквідував племінні князівства, поділив державу на вісім округів, які, у свою чергу, ділилися на волості. На чолі округів стояли намісники князя (його сини або довірені люди з числа старших дружинників), які управляли, збирали данину і чинили суд від княжого імені. Їм підпорядковувалися урядовці у волостях.
Важливі зміни відбулися й у військовій справі: Володимир відмовився від опори на племінні військові формування. Він роздавав земельні уділи вихідцям з інших, часто віддалених, земель, з правом пригнічення місцевого населення, зобов’язуючи їх нести військову службу і забезпечувати оборону держави.
Отже, за князювання Володимира процес територіального становлення Київської Pyci в основному вже завершився, окремішність місцевої племінної верхівки було остаточно зламано і почалося піднесення Русі як цілісного суспільства й держави. За площею Русь стала найбільшою державою в Європі.
Володимир почав карбувати власні монети, срібні й золоті, на яких з одного боку було його зображення, а з другого тризуб і напис: «Володимир на столі, а се його срібло». Так, тризуб з родового знака князів перетворився на державний символ.
У роки князювання Володимира посилилося «розбійництво» — протест населення, яке в процесі феодалізації втрачало землі. Для захисту нових землевласників князь запровадив новий закон, так званий «Устав земляний». Спершу він передбачав смертну кару, яку пізніше замінили конфіскацією майна розбійника на користь держави. Безпосередньо відповідальність за опір установленню феодальних порядків несла й селянська община — верв.
Найголовнішим досягненням Володимира є, без сумніву, запровадження на його неозорих землях християнства як державної релігії. Християнська віра з’явилася у причорноморських степах уже в перших століттях нової ери й скоро дійшла до Києва. За князя Ігоря частина княжої дружини була вже християнською і складала присягу в церкві Святого Іллі в Києві. До Володимира княжий престол вже обіймали князі-християни — Аскольд, Ольга, брат Володимира Ярополк.
На початку правління Володимир спробував зміцнити язичницьку віру. Було створено пантеон головних богів. У Києві були встановлені ідоли язичницьких богів Перуна, Даждьбога, Стрибога, Сімаргла, Хорса, Мокош. Однак зміцнити єдність держави під княжою владою за допомогою язичництва не вдалося, тому що верховний бог не сприймався людьми як володар інших богів: дружинник більше шанував Перуна, коваль — Сварога, купець — Велеса. Язичництво гальмувало суспільно-політичний і культурний розвиток.
«Повість минулих літ» розповідає, що 986 р. в Києві з’явилися представники трьох релігій — ісламу, іудаїзму та християнства — і кожен запропонував Володимиру прийняти свою віру. Керуючись передусім політичними та економічними інтересами, Володимир вибрав християнство. Уся Європа на той час була вже християнська і виявляла погорду до язичництва. Щоб увійти в коло європейських народів, необхідно було визнати християнство.
Рішення Володимира прийняти християнську вipy літопис пов’язує з його одруженням з візантійською принцесою Ганною. 988 р. князь з військом узяв в облогу Корсунь (Херсонес) і зажадав від імператора Василя II, щоб той віддав йому в дружини свою сестру Ганну. Становище для імператора було безвихідним, і він погодився за умови, що Володимир прийме християнство. Так Володимир був хрещений у Корсуні. Повернувшись до Києва, він наказав знищити язичницьких ідолів. Статую Перуна прив’язали до кінського хвоста, стягли з гори та кинули в річку. Потім Володимир розпочав навернення киян до християнства. Священики, які прийшли із Царграда та Корсуня, хрестили жителів Києва в притоці Дніпра — річці Почайні. Дата хрещення киян залишається суперечливою. Але традиційно датою прийняття християнства на Русі вважається 988 рік.
Християнізація Pyci справила величезний вплив на економічне, соціально-політичне та культурне життя країни.
Хрестившись 988 р., Володимир енергійно взявся поширювати нову релігію, наказав будувати церкви. У Києві на колишньому Перуновому горбі 988 р. було побудовано церкву Святого Василя, а протягом 989—996 рр. було збудовано монументальну кам’яну церкву Богородиці, на утримання якої князь призначив десяту частину доходів зі своїх земель, через що церква дістала назву Десятинної. Київ став столицею першої митрополії. Кам’яна архітектура, іконопис, фресковий живопис, церковний хоровий спів виникли на Pyci завдяки християнству. Через посередництво Візантії Русь прилучилася до традицій античного світу.
Ймовірно, Володимир не бажав мати занадто великий вплив Візантії, адже дві держави традиційно суперничали, й навіть хрещення Володимира відбувалося на тлі військового конфлікту між ними. У 989 р. Володимир завоював Корсунь і Русь установила церковні зв’язки з Болгарією, духовенство якої могло легше порозумітися з населенням. Православні місіонери, болгари за походженням, Кирило та Мефодій, створили слов’янську абетку кирилицю та переклали слов’янською мовою богослужбові книги. Русь отримала слов’янську писемність, що сприяло поширенню освіти. У XII ст. почали з’являтися перші рукописні книги, переважно церковного змісту. Книги створювалися та переписувалися в монастирях, які перетворилися на культурні й наукові центри. Русичі прилучалися до світової культури, книжності й мистецтва, освіти та наукових знань.
Прийняття християнства зміцнило міжнародне становище Київської Pyci. Донедавна «варварська» держава на рівних увійшла до сім’ї європейських християнських народів. Свідченням цього були численні династичні шлюби, укладені київськими князями в XI ст. з королівськими династіями Західної Європи. Зв’язок з Європою зумовив стрімкий історичний, суспільний та культурний розвиток Київської Pyci. Однак хрещення за візантійським зразком обумовило майбутні конфлікти з сусідами-католиками.
Навряд чи було б правильно вважати християнство винятковим чинником появи всесвітньо відомих досягнень культури Київської Русі, однак саме церква взяла на себе роль організатора цього процесу. Християнська церква принесла на руські землі свою сформовану протягом століть систему внутрішньої організації — церковну ієрархію, яка вплинула на формування феодальної державної ієрархії Русі.
Нова ідеологія допомагала зміцненню державності, законодавства, адміністративної системи. Значна частина істориків зауважує: вибір православ’я зумовлений і тим, що східний варіант християнства вів до абсолютизму, бо підкоряв церкву світській владі. Імператор, як наголошувалося в одній з візантійських церковних хронік XII ст., є для церкви «вищим господарем і охоронцем віри».
Християнська мораль вплинула на формування руського писаного права, що проявилося в пом’якшенні кари за злочини, стабілізувала суспільство, проповідуючи смирення і покору.
Хрещення Володимиром Русі не було єдиномиттєвим актом. Християнство входило у свідомість і побут населення поступово, витісняючи дохристиянські язичницькі вірування, а зазвичай і поєднуючи візантійські, західноєвропейські й старі язичницькі місцеві риси обрядовості. Своєрідне поєднання племінних язичницьких культів слов’ян і християнської віри обумовило регіональні відмінності в культурі східнослов’янських народів, сприяло формуванню оригінальної святкової обрядовості, самобутніх рис психології, системи народних звичаїв.
Смерть Володимира Великого (1015 р.) стала приводом до жорстокої боротьби між його синами за владу (табл. 6).
Таблиця 6
Боротьба за владу між синами Володимира Великого

1015 р. • Після смерті Володимира Великого владу в Києві захопив його прийомний син Святополк, убивши своїх зведених братів Бориса, Гліба та Святослава
• Старший син Володимира Ярослав, розгромивши у битві під Любечем Святополка, утвердився на київському престолі
• Святополк утік до Польщі
1018 р. • У союзі з польським королем Болеславом І Хоробрим війська Святополка зайняли Київ, перемігши Ярослава в битві на Західному Бузі
• Ярослав утік до Новгорода
1019 р. • Святополк, позбавлений допомоги поляків, зазнав поразки у вирішальній битві з Ярославом на річці Альті під Переяславом
• Ярослав повернувся до влади в Києві
1021 р. • Ярослав переміг у битві свого племінника Полоцького князя Брячеслава, який захопив Новгород
1024 р. • Ярослав зазнав поразки в битві під Лиственом від брата Мстислава й був змушений укласти з ним союз
• Згідно з угодою між Ярославом і Мстиславом Русь була поділена по Дніпру: Лівобережжя
з Черніговом відійшло Мстиславу, а Правобережжя з Києвом залишилося за Ярославом (мова йшла не про розкол держави, а про поділ сфер впливу й владних повноважень)
1036 р. • Смерть Мстислава
• Ярослав ув’язнив свого брата — Псковського князя Судислава, який провів у заточенні 24 роки
• Остаточне утвердження єдиноосібного правління Ярослава


Тривале князювання Ярослава (1019—1054 рр.) вважають вершиною економічного, політичного та культурного розвитку Київської Русі. Як і його батько, Ярослав розширював кордони своїх і без того величезних володінь. Протягом 1030—1031 рр. він повернув захоплені Польщею червенські землі (Забужжя). У результаті походів на північ приєднав до Русі фінські племена чуді, оволодів містом Юріїв над Чудським озером. 1036 р. Ярослав остаточно розгромив печенізькі орди. Піклуючись про зміцнення південних кордонів Pyci, Ярослав продовжував розпочате Володимиром будівництво на кордонах зі степом величезних довгих захисних споруд, названих «змієвими валами».
У зовнішній політиці Ярослав надавав перевагу дипломатичним методам налагодження зв’язків із різними країнами, підкріплюючи їх династичними шлюбами (рис. 1, с. 674). Ярослава називали «тестем Європи».
У роки правління Ярослава Мудрого було складено писане зведення загальноприйнятих у ті часи законів Київської Pyci в єдину «Руську Правду». Вона була правовим кодексом держави, що вперше визначав права людини. Ця збірка законів відтворювала тогочасні суспільні відносини, закріплювала майнове розшарування, панування князів і бояр над простим людом. Так, розмір штрафів за злочини залежав від статусу потерпілого: за вбивство огнищанина (управителя князівського маєтку) накладався штраф у 80 гривень, а за вбивство простого селянина смерда — 5 гривень.
Особливо уславився князь будівництвом церков. У той час «золотоверхий» Київ ряснів більш як 400 церквами. Серед них височіли Десятинна церква, монастирі Георгія та Ірини, церква Василія. Та справжнім дивом тогочасного християнського світу вважається Софійський собор (1037 р.). Собор прикрашала чудова мозаїка і різнокольорові фрески, які й сьогодні належать до шедеврів світового мистецтва. Архітектура Софійського собору чарує довершеністю, вишуканістю форм і пропорцій.
Свідченням княжої турботи про церкву стало те, що 1051 р. Ярослав уперше призначив київським митрополитом русина Іларіона, усупереч волі константинопольського патріарха, щоб мати свою незалежну церкву в могутній державі. Іларіон — знаменитий книжник, автор першого давньоруського філософського твору «Слово про Закон і Благодать». Багато істориків вважають, що він був автором літопису.
Дипломатичні й торговельні зв’язки Pyci з Візантією та іншими країнами потребували високої освіти русичів з обов’язковим знанням грецької та латинської мов. Iз цією метою 1037 р. Ярослав відкрив у Софії Київській школу вищого типу. Навчалися в ній діти вищої знаті: майбутній митрополит Іларіон, діти самого Ярослава, а також знатних іноземців — претендентів на корони королів. Серед них у різні часиБоротьба за владу між синами Володимира Великого навчалися діти англійського короля Едмунда, угорський королевич Андрій, наступник датського престолу Герман, син норвезького короля Олаф та інші. У школі, поряд з богослов’ям, вивчали філософію, риторику, icтopiю, грецьку мову, географію та природничі науки. Випускники школи володіли іноземними мовами, були знайомі з творами античних, візантійських та західноєвропейських авторів. Вінцем освіти вважалося опанування ораторського мистецтва. Це був перший вітчизняний вищий навчальний заклад, що з’явився раніше, ніж перші такі заклади в Західній Європі.
Завдяки підтримці князя швидко розбудовувалися старі й виникали нові міста, що мало велике значення для зміцнення кордонів держави. «Країною міст» називали Русь іноземні купці й мандрівники. Їх вражала краса й велич Києва, який за розмірами поступався лише Константинополю та арабській Кордові. За часи князювання Ярослава площа стольного града Pyci зросла в сім разів. Вишуканістю архітектурних форм, привабливістю ремісничих виробів, кількістю торжищ вирізнялися і такі давньоруські міста, як Гадяч, Чернігів, Переяслав, Новгород, Суздаль, Полоцьк. Більше трьохсот міст налічують у Київській Русі вітчизняні літописи. До цього слід додати численну групу безіменних давньоруських фортець та замків, укріплених поселень, відкритих археологами. Давньоруські міста були центрами ремесла й торгівлі, осередками політичного та культурного життя, тут були зосереджені органи державної влади та церковного управління.
Основу продуктивного населення міст становили ремісники. Великий попит мали вироби ювелірів, ковалів, зброярів, гончарів, іконописців та інших майстрів. У Київській Русі існувало близько сотні ремісничих спеціальностей. У давньоруських містах точилася жвава торгівля. Авторитету та широкого визнання не лише на Русі, а й далеко за її межами набули давньоруські купецькі організації. Торговельні подвір’я і цілі вулиці давньоруських купців успішно процвітали в Константинополі, у шведському мicтi Сігтуні, у столиці Волзької Болгарії — місті Булгарі на Камі та в інших міжнародних центрах. Кам’яниці купців з Єгипту, Арабського халіфату, Кавказу, Італії, Скандинавії, Польщі й Угорщини стояли і на площах Києва. Розмістившись посередині дніпровського водного шляху «із варяг у греки», Київ став одним зі світових центрів торгівлі.
За князювання Володимира і Ярослава родоплемінна держава остаточно переросла в ранньофеодальну, а її дружинна форма обернулася на монархічну. Поступово, у міру того, як князі та знать захоплювали землі общин, складався клас феодалів-землевласників. Земля, як основне багатство й джерело добробуту, перебувала у власності феодалів на чолі з князем, який утримував бояр і дружину. У літописах перші згадки про князівське землеволодіння датуються кінцем XI ст. Від XII ст. починає запроваджуватися велике індивідуальне земельне володіння бояр. Його виникнення знаменувало подальший розвиток феодальних відносин і вплинуло на структуру держави й характер влади.
З ім’ям Ярослава пов’язаний і розквіт давньоруської культури, освіти та наукових знань. Його можна з повним правом назвати фундатором книжності й вченості на Pyci. У князя була одна із найбільших на той час і перша в державі бібліотека. У давньоруських землях виникало чимало шкіл, у яких дітей навчали грамоти. Осередком знань став Києво-Печерський монастир, заснований 1015 р. За Ярослава було укладено перший літописний звід, розвивалися література і перекладалися книги іноземних авторів.
Завдяки мудрій і далекоглядній політиці в ycix галузях державного життя Ярослав увійшов в icторію з ім’ям «Мудрий», а невідомий автор, що зробив запис про смерть цього видатного діяча на стіні Софії Київської, назвав його «царем». Отже, часи князювання Ярослава Мудрого позначилися завершенням будівництва Давньоруської держави, зміцненням її кордонів, інтенсивним будівництвом міст, піднесенням ремесла, сільських та міських промислів, внутрішньої і зовнішньої торгівлі, значним культурним розвитком. Усе це посилювало славу й авторитет Київської Pyci в середньовічному світі.

Соціально-економічний розвиток Київської Русі

Політична і військова могутність Київської Pyci трималася на міцному фундаменті — процвітаючому господарстві. Землеробство і скотарство не тільки забезпечували населення продуктами харчування і сировиною, а й дозволяли постачати їх за межі країни. Промисли, насамперед мисливство і бортництво (бджолярство), дозволяли руським купцям постійно постачати на зарубіжні ринки хутра, мед і віск.
Землеробство було провідною галуззю давньоруської економіки й досягло високого на той час рівня розвитку. Основними зерновими культурами в Київській Pyci було жито, просо, ячмінь, пшениця й овес.

Ярослав
(дружина — шведська принцеса Інгігерда)
Анна
(чоловік — французький король Генріх І)
Анастасія
(чоловік — угорський корольАндрій)
Єлизавета
(чоловік — норвезький король Гарольд Сміливий)
Ізяслав
(дружина — сестра польського князя Казимира)
Всеволод
(дружина — донька візантійського імператора Константина ІХ Мономаха)
Святослав
(дружина — онука німецького короля Генріха ІІ)


Рис. 1. Династичні шлюби за часів Ярослава Мудрого
Для обробітку землі застосовувалися piзнi системи, залежно від ґрунту і кліматичних умов. У лісовій зоні застосовували пересічну систему. Лic вирубувався, пні корчувалися і все спалювалося. Таким чином готувалися посівні площі, знищувалося коріння бур’янів, а попелом удобрювався ґрунт. Для розпушування землі використовували легку coxy.
У лісостепових і степових районах використовували перелогову систему. Розорювали вільні ділянки землі й засівали. Коли земля виснажувалася, залишали її на кілька років (перелогом) під випас худоби — для відновлення родючості. Основним знаряддям обробітку землі був плуг iз залізним наральником. Biн не тільки розпушував, а й перевертав пласт ґрунту, що давало добрі результати при розорюванні цілинних і перелогових ділянок.
Для боронування використовували борони-сукуватки — стовбури невеликих дерев з коротко обрубаними гілками. Археологічні розкопки свідчать, що землероби Київської Pyci використовували багато ручних знарядь — заступи, мотики, серпи, коси. Для обмолоту зерна використовували ціп. Праця селянина була важкою, виснажливою, але забезпечувала його і державу хлібом.
Поряд із землеробством розвивалося скотарство. Загалом розводили коней і волів, яких використовували для якісного обробітку землі, овець і кіз, які забезпечували селян м’ясом, хутром і вовною. Худобу випасали з весни до осені на луках, лісових галявинах, перелогових землях і в степу. На зиму для неї запасали ciнo й зерно. Узимку молодих тварин тримали в житлових приміщеннях, щоб не замерзали. Kiнь і корова були великою цінністю для селянина. «Руська Правда» вважала крадіжку коней та інших свійських тварин тяжким злочином і немилосердно карала за це.
Серед промислів досить розвинутими були мисливство й рибальство. Для полювання в густому лісі лук був мало ефективним, тому використовували ловецькі ями, пастки, силки (петлі) тощо. На ведмедя ходили із сокирою і рогатиною. Для рибальства використовували плетені з лози верші, а також конопляні ciтi й неводи.
Великих успіхів було досягнуто в металообробці. Руські ковалі із заліза, яке «варили» у невеликих донницях, виготовляли різноманітні сільськогосподарські знаряддя праці, власні ковальські інструменти — молоти, кліщі тощо, почали виробляти власну зброю. Руські мечі вже в ХІ ст. зустрічаються у Прибалтиці, Фінляндії та Скандинавії, отже їхні вироби з’явилися на світових ринках.
Високої майстерності досягли давньоруські ювеліри. Виготовлені київськими майстрами золоті прикраси розходилися по всій середньовічній Європі.
Поширеними видами ремесел були гончарство, а також обробка шкіри, дерева і кістки, домашні ремесла — прядіння і ткацтво.
Продукція землеробства і ремісничі вироби вивозилися купцями Грецьким шляхом до Візантії, а Залізним — до країн Кавказу та Арабського Сходу. Від Києва через Галич проходив Соляний шлях. Через Володимир-Волинський пролягали торговельні шляхи на Захід — у Польщу, Чехію, Угорщину, Німеччину. Особливо тicнi торговельні відносини підтримувалися з найбагатшою тоді країною — Візантійською імперією. В обмін на свої товари Русь отримувала предмети розкоші, дорогі тканини, олію, вино, фрукти, вишукану зброю, прянощі, книги, предмети церковного вжитку.
Характерною ознакою суспільного устрою Київської Русі була велика кількість категорій населення (табл. 7, с. 676).

Copyright © 2009-2017. All Rights Reserved.