Загрузка...

Українські землі за доби розвиненого Середньовіччя (друга половина XI—середина XVI ст.)

Українські землі за доби розвиненого Середньовіччя (друга половина XI—середина XVI ст.)

Часи від другої половини XI до початку XVI ст. європейські історики визначають як розвинене Середньовіччя, маючи на увазі, що саме тоді феодальне суспільство досягло розквіту, набуло класичних (зразкових) форм. Тодішні історичні процеси на теренах сучасної України відповідають характерним рисам розвиненого середньовічного феодального суспільства, але мають певні відмінності: тривале збереження залишків родоплемінного ладу, складна ієрархічна соціальна структура й система управління, постійна загроза нападів кочових племен на державну територію. Руські землі, й зокрема майбутні українські, прийняли на себе удар монголо-татарських орд, тому не мали можливості одними з перших залучитися до економічних досягнень початку Нового часу. До того ж, землі сучасної України до середини XVI ст. втратили державність і були розділені між сусідніми державами — Московією, Литвою, Польщею, Угорщиною, Молдавією, Османською імперією.
Таблиця 7
Соціальна структура населення Київської Русі

Князі Великий князь Очолював державу, приймав закони, вершив суд, вів міжнародну політику, організовував збір данини, піклувався про оборону держави, вважався власником усієї землі
Удільний князь Родичі великого князя; очолювали окремі князівства Мали право володіти землею, із земельних прибутків були зобов’язані забезпечувати себе воєнними обладунками і разом зi своїми дорослими синами і слугами брати участь у військових походах; із них формувалася державна адміністрація
Бояри Знатні феодали, нащадки родоплемінної знаті й верхівки князівських дружинників
Духовенство «Чорне» Київський митрополит Очолював церковну організацію Русі
Єпископи Управляли церковними округами
Настоятелі монастирів Очолювали релігійну й господарську діяльність монастирів
Ченці Присвячували себе служінню Богу, відмовившись від свого майна й мирського життя, також займалися господарською діяльністю при монастирях
«Біле»
(мирське духовенство)
Справляли Божу службу в церквах, їхньою професійною діяльністю була релігійна, але на відміну від представників «чорного» духовенства їм дозволялося мати родину
Урядники (найчастіше з числа бояр) Посадники Були намісниками князя, відповідали за порядок у підлеглих землях, за збори данини
Волостелі Управляли волостю або маєтком князя
Тіуни (огнищани) Князівські й боярські слуги; брали участь в управлінні волостю, містом, відповідали за збереження майна свого пана
Палацові чини Керували окремими галузями князівського управління (тогочасні чиновники)
Дружинники Воєводи й тисяцькі Очолювали давньоруське ополчення (тогочасні воєначальники, як правило, із числа бояр)
Рядові дружинники Професійні воїни, складали військо князя, яке він утримував, забезпечував зброєю, кіньми, одягом, міг за вірну службу жалувати грошові нагороди й землі
Купці Займалися торгівлею, найзаможніші з них володіли просторими садибами із житловими хоромами, господарськими приміщеннями, входили до органів управління містом
Ремісники Займалися різними ремеслами, заможні жили у посадах, збіднілі, як правило, залежали від багатих покровителів, жили в їхніх садибах
Селяни Смерди Вільні селяни, які об’єднувалися в сільські громади (верв, мир, село). Громада охоплювала один або декілька сусідніх населених пунктів, володіла лісами, випасами, водоймами, орні землі знаходилися в індивідуальному володінні членів громади
Рядовичі Селяни, змушені працювати у феодала за угодою — «рядом»
Закупи Колишні смерди, які потрапили в залежність до феодала, узявши в борг гроші — «купу», могли втратити господарство, якщо не повертали борг
Холопи Селяни, повністю залежні від хазяїна, який міг їх убити, продати, покарати
Челядь Жителі господарського двору: слуги, стайничі, кухарі, пралі та ін.; хазяї могли їх продавати, дарувати, залишати у спадщину
Чернь Збіднілі люди без майна, які наймалися на «чорну» роботу


Роздробленість Київської Русі

Доба політичної феодальної роздробленості — поділ держави на окремі самостійні території — для Київської Русі почалася після смерті Ярослава Мудрого.
Причини феодальної роздробленості Київської Русі.
• Поступове утвердження приватної власності на землю сприяло зростанню продуктивності праці, робило власника повним господарем, його залежність від великого князя ставала незначною.
• Зростання кількості міст, розвиток містобудування спричинило формування декількох сильних економічних і політичних центрів, здатних до самостійної тривалої оборони.
• Кожне князівство за умов натурального господарства могло являти собою самостійну господарську одиницю, а торгівля й економічна співдружність хоч і були вигідними, але не край необхідними.
• Християнська мораль ще не утвердилася у руському суспільстві, братовбивча війна у суперництві за владу засуджувалася церквою, але залишалася звичайним традиційним явищем; князям було важко поступитися особистими інтересами заради загальнодержавних.
• Держава мала дуже великі розміри, її територією важко було керувати з єдиного центру, суттєві регіональні відмінності почали роз’єднувати східнослов’янську спільноту.
Перед смертю Ярослав Мудрий заповів кожному з п’яти синів окремий уділ. Найстарший Ізяслав отримав Київ, Святослав — Чернігів, Всеволод — Переяслав. Молодші Ярославичі Ігop і В’ячеслав одержали відповідно Волинь і Смоленщину. Внукові Ростиславу було виділено Галицьку землю. У заповіті Ярослав закликав синів до любові й злагоди, а роль глави держави поклав на старшого сина Ізяслава. Спочатку три старші брати, утворивши політичний союз, спільно управляли державою.
Але обставини склалися так, що 1068 р. тріумвірат Ярославичів розпався. Тоді до меж Переяславського князівства вдерлися половці (кипчаки) — войовничі кочові племена тюркського походження. Ізяслав і Святослав виступили на допомогу Всеволоду. У битві на річці Альті руські війська зазнали поразки. Нерішучість і безпорадність князів перед небезпекою половецького вторгнення в Київ обурила киян, які підняли повстання й фактично вигнали Ізяслава з Києва. 1069 р. з допомогою польського короля Болеслава II Сміливого Ізяслав повернув собі київський престол.
У 1072 р. князі внесли зміни й доповнення до «Руської Правди», створивши таким чином новий кодекс законів «Правда Ярославичів», який впроваджував індивідуальну власність на землю, поки що князівську. Ярославичі вважали міста із землями, що заповів їм батько, своєю спадковою власністю — «отчиною». Разом із цим, «Правда Ярославичів» обмежувала свавілля землевласників: їм заборонялося без княжого суду «мучити смердів».
Однак союзи братів не були міцними. Кожен з Ярославичів виступав претендентом на київський престол. Численні міжусобні війни спустошували і послаблювали державу, із чого скористалися зовнішні вороги — половці, литовці, поляки, угорці. Спроби зупинити ці негативні процеси на з’їздах князів (1072, 1097, 1100, 1101, 1103 рр.) не дали істотного результату.
Певна стабілізація настала після чергового повстання міського люду в Києві проти бояр і лихварів. Щоб заспокоїти повсталих, великокняжий престол віддали Володимиру Мономаху (1113—1125 рр.), який відзначився у боротьбі з половцями. Ставши київським князем, Володимир Мономах зменшив своїм уставом лихварські проценти, обмежив права багатих над селянами-закупами.
Головну увагу Мономах приділяв зміцненню політичної єдності держави. Дипломатичними методами і військовою силою він домігся визнання своєї влади практично всіма князями. Значно зміцнила Русь свої міжнародні позиції. Цьому сприяли успішні походи проти половців, зближення з Візантією, Cкaндинaвiєю, Західною Європою шляхом налагодження династичних зв’язків та інше.
Після смерті Володимира Мономаха київський престол перейшов до його найстаршого сина Мстислава (1125—1132 рр.), який продовжив політику батька, підтримуючи єдність Pyci й захищаючи її кордони від половецьких орд.
Діяльність Мономаха та його сина Мстислава були останніми спробами зберегти єдність Київської держави. Кінцем історичної доби став 1132 р., коли Київ відігравав роль основного політичного центру руських земель. Після цього з Київської держави виділялися окремі князівства і землі. Князівства починають самостійно проводити не тільки внутрішню, але й зовнішню політику. Протягом XII ст. з’явилося п’ятнадцять самостійних князівств, найбільшими з яких були Київське, Чернігово-Сіверське, Переяславське, Галицьке та Волинське. У XIII ст. кількість князівств, на які розпалася Русь, досягла п’ятдесяти. Централізована форма державної влади на Русі змінилася на поліцентричну (з багатьма центрами). Спільними лишалися тільки правляча династія Рюриковичів і церковна організація із центром у Києві.

Монголо-татарська навала

1206 р. хан Темучин, якого стали називати Чингісханом (великий хан) завершив об’єднання монголів у могутню державу й відразу розпочав завойовницькі війни.
Дізнавшись про наближення армії монголо-татар, половці звернулися до руських князів, колишніх своїх ворогів, по допомогу. У лютому—березні 1223 р. у Києві відбувся з’їзд князів, на якому було вирішено підтримати половців у боротьбі проти монголо-татар. 31 травня 1223 р. об’єднані половецькі й руські війська билися з монголо-татарами біля річки Калка (Приазов’я). Та серед князів не було єдності в керівництві боєм, тому русичі зазнали поразки. Переслідуючи руські дружини, монголи дійшли до Дніпра, але далі наступати не наважилися.
Наприкінці 1237 р. розпочався наступ монголо-татарських військ під проводом хана Батия (онука Чингісхана) на Русь. Протягом 1237—1238 рр. були остаточно розгромлені половці, завойовані й спустошені Північно-Східні землі Русі. Навесні 1239 р. монголо-татари захопили Переяслав і Чернігів, зруйнували й спалили ці міста.
Восени 1240 р. монголи взяли в облогу Київ. Штурм укріплень міста тривав понад десять тижнів. 7 грудня 1240 р. монголо-татари повністю захопили місто.
Після взяття Києва монголо-татари вирушили на Галицько-Волинські землі. Там були взяті й поруйновані міста Кам’янець, Ізяслав, Колодяжин, Луцьк, Володимир. Під Галич завойовники підійшли об’єднаними силами й після триденної облоги взяли його штурмом.
У 1241 р. монголо-татари вийшли на західні рубежі Русі й вдерлися на територію Польщі та Угорщини. Але виснажені тривалими війнами монголо-татарські війська 1242 р. припинили завоювання і повернули на схід. У пониззі Волги монгольські правителі заснували державу Золоту Орду зі столицею у місті Сарай. Руські землі не входили до складу цієї держави, а перебували у васальній залежності від неї, тобто руські князі визнавали себе васалами монгольського хана, були зобов’язані сплачувати йому данину. Хан видавав князям ярлики (грамоти з дозволом на княжіння). Збиранням данини займалися ханські намісники баскаки. За несплату данини людей забирали в рабство. Будь-який опір жорстоко придушувався. Замість об’єднаної боротьби проти іга конкуруючі за владу руські князі часто підкупали ханів, щоб отримати ярлик, і навіть наймали монголо-татарські війська для боротьбі між собою.
Монголо-татарська навала призвела до остаточного припинення існування Київської Русі як єдиної держави.

Галицько-Волинська держава

Галицьке князівство виділилося зі складу Київської Русі наприкінці XI ст., а Волинське — у середині XII ст. Віддаленість Галичини й Волині від Києва сприяла укріпленню самостійності цих земель.
У 1199 р. князю Роману Мстиславичу вдалося об’єднати Волинську й Галицьку землі, врятувавши останню від зазіхань на її території польських і угорських феодалів. Так утворилося Галицько-Волинське князівство, до якого 1202 р. Роман Мстиславич приєднав і Київські землі. Відтак, під владу одного князя потрапили всі українські етнічні землі, крім чернігово-сіверських: уся територія Правобережної України увійшла до складу Галицько-Волинського князівства. Утворення такої могутньої держави дозволило вести успішну боротьбу з половцями, сприяло економічному піднесенню. Літописець називає Романа «царем на Русі», «самодержавцем всія Русі».
Роман прагнув створити власну модель державного управління. Він хотів укріпити князівську владу, незалежну від бояр, для чого спирався на дружину, середні верстви населення й зумів отримати широку підтримку своєї політики в суспільстві.
Улітку 1205 р. Роман Мстиславич розпочав військовий похід на Польщу, потрапив у засідку і загинув. Після трагічної смерті Романа, за малолітства синів почала правити його вдова Анна, яку підтримували волинські бояри. Але верхівка галицьких бояр виступила проти об’єднання земель під владою волинської еліти, прагнула зберегти власні позиції навіть ціною збільшення впливу іноземних феодалів (поляків і угорців) на галицькі землі.
Від 1205 до 1238 р. тривали розпад Галицько-Волинської держави і боярське панування, що призвело до безладдя і політичного послаблення руської державності. Бояри прогнали малолітніх синів Романа — Данила і Василька і взяли владу у свої руки. Угорський король Андрій II посадив на галицький престол свого малолітнього сина Коломана, а польський князь Лешко Краківський заволодів Перемишлем і прагнув захопити й інші волинські землі. Щоб послабити позиції угорського короля, він, скориставшись незадоволенням галичан свавіллям угрів, запросив на галицький престол новгородського князя Мстислава Удатного, який 1219 р. вигнав угорський гарнізон з Галича.
Вісімнадцятирічний Данило, один із синів Романа Мстиславича, одружився з дочкою Мстислава Удатного Ганною. Спираючись на волинське боярство, 1219 р. він визволив від поляків Берестейщину і Забужжя, а 1225 р. — Луцьк і Пересопницю з округами. Кілька разів він брав і вимушено залишав Галич, а 1238 р. утвердився в ньому, остаточно подолавши боярську опозицію. 1239 р. Данило Романович знов приєднав до своїх володінь Київські землі, однак невдовзі вони були завойовані монголо-татарами, князь змушений був визнати залежність від Золотої Орди.
Столицю князівства Данило переніс із бунтівного Галича на Волинь, у місто Холм. Навколо міста він звів могутні укріплення. У мicтi князь побудував церкви, заклав чудовий палац. У внутрішній політиці Данило прагнув забезпечити coбi підтримку селян та міщан. Він дбав про розвиток зовнішньої і внутрішньої торгівлі. Із цією метою князь запрошував ремісників та купців із Німеччини, Польщі, зруйнованої монголо-татарами Pyci. Данило не дозволив татарам повністю знищити свою державу: об’єднав її землі, підготував країну до відсічі орди.
1245 р. відбулася битва між військом Данила Галицького та об’єднаним польсько-угорським військом біля міста Ярослава на річці Сян. У цій битві Данило отримав блискучу перемогу. Галицько-Волинський князь підтвердив свою славу хороброго воїна й мудрого полководця. Ця перемога мала велике історичне значення. По-перше, вона надовго зупинила aгpeсію Угорського Королівства на північ від Карпат; по-друге, піднесла міжнародний авторитет Галицько-Волинської держави. Після цього угорський король змушений був налагодити дружні стосунки з Данилом і навіть одружив свою дочку із сином Данила Левом. На честь цього шлюбу Данило заснував Львів.
Данило прагнув створити антимонгольську коаліцію європейських держав, однак це йому не вдалося. Тому, щоб уберегти свої землі від спустошення монголо-татарами, він поїхав на переговори з ханом Батиєм до Золотої Орди, де добився підтвердження своїх прав на Волинь і Галичину. Політика Данила була спрямована на те, щоб дістати перепочинок і зібрати сили для вирішальної боротьби. Данило звернувся до Папи Римського Інокентія IV з проханням допомогти зібрати рицарів Європи на хрестовий похід проти монголо-татар, погоджуючись за це на перехід своїх земель під церковну юрисдикцію Риму. 1253 р. він отримав від Папи Інокентія IV королівську корону. Коронували його в Дорогичині на Підляшші. Від того часу вci західні хроністи почали титулувати Данила королем, а Галицько-Волинську державу — Руським королівством. Але Папа не надав реальної допомоги Данилові в боротьбі проти орди, і взаємини між Данилом Галицьким і Римом не переросли у стійкий союз.
У 1252—1253 рp. Данило втрутився у боротьбу за Австрію. Він одружив свого молодшого сина Романа з наступницею австрійського престолу герцогинею Гертрудою. Однак монгольська загроза не дала йому змоги надіслати значні військові сили в центр Європи й утвердити за сином австрійський престол.
Наприкінці 50-х рр. XIII ст. монголо-татари направили проти Данила величезне військо і змусили його остаточно визнати себе васалом Орди. За вимогою монгольського воєводи Бурундая були зриті всі укріплення навколо міст. Із тих пip галицько-волинські війська змушені були брати участь у військових походах монголо-татар на сусідні держави.
Однак убити чи усунути Данила з престолу, як вони це робили в інших руських князівствах, монголо-татари не посміли.
Князь Данило Галицький проявив себе як здібний державний діяч. Biн здійснив військову реформу. Не покладаючись тільки на феодальну дружину (галицьке боярство часто зраджувало його), почав широко використовувати ополчення — селян і міщан. На зміну великого боярства, яке було в князівському оточенні, він почав висувати своїх прибічників з нижніх верств. Так формувалося дворянство-шляхта.
Помер Данило Галицький 1264 р. За наступників Данила Галицького держава поступово втрачала свою велич (табл. 8).
Таблиця 8
Князі — наступники Данила Галицького

Лев I Данилович (1264—1301) • Розширив батьківські володіння, приєднавши Люблінську землю, що належала Польщі й частину Закарпаття з містом Мукачеве
• 1272 р. переніс столицю до Львова
• Укріпив Львів, відбудувавши фортеці, зруйновані за вимогою татар
• Налагодив жваві дипломатичні відносини з Чехією, Угорщиною, Литвою, Тевтонським орденом
Юрій I Львович (1301—1308) • Скориставшись усобицями у Золотій Орді, відсунув південні кордони своєї держави до нижньої течії Дніпра й Південного Бугу
• Переніс столицю до Володимира-Волинського
• Прийняв королівський титул, іменувався «королем Русі й князем Володимирії»
• 1303 р. утворив окрему Галицьку церковну митрополію (перший галицький митрополит Петро Ратенський пізніше став першим московським митрополитом)
• Уклав союз із мазовецьким князем і німецькими хрестоносцями в боротьбі проти Литви
Андрій і Лев II Юрійовичі (1308—1323) • Активно боролися проти татар, тому не знайшли сил, щоб 1315—1321 рр. підтримати антиугорське повстання закарпатських феодалів і отримати «угорську спадщину» (керівник повстання їздив до Галицької землі, щоб запросити одного з братів на угорський престол)
• Підтримували дружні відносини з Тевтонським орденом
• Загинули одночасно в бою з ординцями
Юрій II Болеслав (1325—1340) • Сприяв розвитку міст, надаючи їм маґдебурзьке право
• Прагнув обмежити владу боярської верхівки
• Уміло врегулював відносини із Золотою Ордою, Литвою, Тевтонським орденом, однак напруженими лишалися стосунки з Польщею та Угорщиною
• Був отруєний політичними противниками у Володимирі-Волинському


Боротьба із зовнішніми ворогами і внутрішні міжусобиці знесилювали Галицько-Волинську державу. Після смерті в 1340 р. Юрія II Болеслава розпочалася тривала війна Польщі, Угорщини і Литви за землі Галицько-Волинської держави.

Виокремлення української народності із загальноруської спільноти

Землі південної та південно-західної Pyci, що від часів антського союзу, дулібського та полянського племінних об’єднань відігравали провідну роль в icторії східних слов’ян, стали генетичною базою формування українського народу. На теренах сучасної України знаходилася майже половина земель Київської Русі. Дослідження писемних пам’яток свідчать, що українська мова почала формуватися вже за часів Київської Русі. Через роздробленість Русі відмінності між майбутніми українцями, росіянами й білорусами стали більш помітними (у мові, традиціях), на що вказують літописи й археологічні знахідки. До XIII ст. на землях сучасної України сформувалися Київське, Чернігівське, Переяславське, Волинське, Галицьке князівства. Галицько-Волинське князівство стало безпосереднім спадкоємцем традицій Київської Русі, додавши до духовної і матеріальної культури майбутніх українців ще більше європейських рис. Після 1340 р., коли Галицько-Волинська держава припинила своє існування, українські землі були поділені між сусідніми державами, але там уже існувала самобутня народність, яка зберегла національні риси попри втрату державності.
Назва «Україна» вперше зустрічається у Київському літописі 1187 р. стосовно Київської та Переяславської земель. 1189 р. у тому ж літописі вжито назву «Україна Галицька» щодо Галицького князівства. За тих же часів назва «Україна» поширилася і на Чернігівщину. Найпоширенішою думкою про походження назви «Україна» є виведення її від слова «край» (у значенні кінець, погранична територія). Деякі дослідники пов’язують походження слова «Україна» від «край» — країна (рідний край, земля, країна). За іншим припущенням, вона походить від дієслова «украяти» — відрізати (шматок землі, відрізаний (украяний) від цілого).
Щодо часів Київської Русі й Галицько-Волинської держави, використання назви «Україна» є умовним, тому що тогочасне населення українських територій усвідомлювало себе як руське. Пізніше назви «Україна» і «Русь» тривалий час вживалися паралельно. Населення Закарпаття і сьогодні називає себе русинами.

Українські землі під владою Литви

На литовських землях, оточених непрохідними для кінноти лісами і болотами, й тому недосяжних для монголо-татарських орд, у XIII ст. утворилася і швидко набрала військової міці держава. Литовські князі почали активно захоплювати сусідні землі, послаблені внутрішніми міжусобицями й боротьбою із зовнішніми ворогами. Населення Русі вважало перехід під владу Литви меншим злом, аніж перебування під ординським пануванням — литовці не грабували русичів і не руйнували звичайного побуту, традицій, культури, тому приєднання більшості українських земель проходило мирно, без жорстокого опору.
Литовсько-Руська держава, яка увійшла в історію під офіційною назвою «Велике князівство Литовське, Руське та Жемайтійське» (Жмудь — область Литви), за півтора століття набула розмірів найбільшої в Європі, 90 % її території становили східнослов’янські землі. Литовці завоювали й підкорили землі слов’ян, але підпали під їхній культурний вплив. Руська Правда стала правовою основою Великого князівства Литовського, а руська мова — державною мовою. Литовська аристократична верхівка прийняла православну віру. Отже, ця держава була багатонаціональною литовсько-українсько-білоруською державою, у якій литовцям належала провідна політична роль, а українцям і білорусам — культурна й економічна.

Перехід Галичини під владу Польщі

Окрім Великого князівства Литовського, свої зазіхання на землі Русі мала і Польща. Скориставшись послабленням Галицько-Волинської держави, КазимирIIIВеликий 1340 р. захопив Галич, але боярство на чолі з Дмитром Дядьком на певний час зуміло відстояти самостійність князівства. Упродовж 1344—1349 рр. Казимир III захопив Перемишльську і Сяноцьку землі, Галичину, частину Волині. Спалахнула війна між Польщею та Великим князівством Литовським за переділ галицько-волинських земель, у результаті якої Галичина з Белзькою землею та Холмщиною опинилися під владою Польщі, а Волинь — під зверхністю Литви.
Після Казимира польським королем став Людовик Угорський, який передав Галичину під владу угорських воєвод (1370 р.). У результаті воєнного походу 1387 р. полякам удалося повернути ці землі. Похід очолювала польська королева Ядвіга, яка була угорського роду, тому багато угорських правителів галицьких міст сприймали її як свою і здавалися без бою. Територія загарбаної Галичини й частини Волині була трохи менша за тодішнє Польське королівство. Тому поляки змушені були визнавати право власності на землі за боярами, у тому числі руськими, які не чинили їм опору. Однак польські королі намагалися якнайтісніше прив’язати Галичину до Польщі. Згодом загарбані території були поділені на землі (округи): Галицьку, Львівську, Перемишльську, Сяноцьку, Холмську і Белзьку, які очолили королівські намісники-старости. У 1434 р. польський король ВладиславIIЯгайло (засновник династії Ягеллонів) остаточно скасував будь-які автономні права галицьких земель у складі свого королівства, поширив на них польські право, суд, адміністрацію. Галицька, Львівська, Перемишльська і Сяноцька землі були об’єднані в Руське воєводство з адміністративним центром у Львові. На Західній Волині було створене Белзьке воєводство з центром у місті Белз.
Якщо Литва з повагою ставилася до православної церкви, звичаїв українського народу, економічного та культурного життя, що створювало умови для його подальшого розвитку, то керівні кола Польщі взяли курс на знищення залишків спадщини Київської Русі, насильне окатоличення та закріпачення селян.

Історична доля Буковини й Закарпаття в xiv — першій половині XVI ст.

Утворена в IX ст. Угорська держава прагнула розширити свої території на сході за рахунок Закарпаття — історичних українських земель, території проживання східнослов’янських племен білих хорватів, приєднаних до Київської Русі за часів князювання Володимира Великого. Скориставшись усобицями на Русі, угорські королі поступово загарбали й перетворили Закарпаття на свій домен і роздавали тут маєтки своїм васалам. Королі відбирали землі в тих, хто виступав проти їхньої влади, тому окремі частини Закарпаття часто переходили з рук у руки.
У складі Угорщини Закарпаття було поділене на три комітати (жупи): Ужанський, Березький, Угочанський, а 1303 р. було організовано ще Мараморський комітат. Упродовж XIII—XV ст. землі Закарпаття були заселені, крім угрів (мадярів) і русинів, волохами, німцями, словаками. Місцеве корінне населення відчувало утиски з боку іноземних володарів.
У 40—50-х рр. XIV ст. під владу Угорщини потрапила Шипинська земля, яка через послаблення Галицько-Волинського князівства вимушена була визнати зверхність золотоординського хана. У 1359 р. молдавські феодали підняли повстання проти угорського короля і домоглися незалежності Молдавії. До новоутвореної Молдавської держави ввійшла і Шипинська земля. Грамота 1433 р. так визначала її кордони: на заході ця земля межувала з підвладними Польщі українськими землями по річці Колочин (сучасна межа Чернівецької та Івано-Франківської областей), а на півночі простягалася до Дністра. У складі Молдавії Шипинська земля зберігала автономію. Після ліквідації її автономії у середині XV ст. зникає і сама назва «Шипинська земля». Натомість від кінця XIV cт. вживається назва «Буковина» (на цій території були поширені букові ліси). У документах, що збереглися до нашого часу, ця назва вперше трапляється у грамоті молдавського господаря (князя) Романа I від 30 березня 1392 р. У XIV—XV ст. у Шипинській землі помітно збільшується кількість населення, з’являються нові поселення, розвиваються скотарство і землеробство, видобуток і обробка заліза. Однак життя там не було безпечним. На буковинські землі нападали польські війська і орди кримських татар. У 1514 р. Молдавія разом із Буковиною потрапила під владу турецьких султанів.
Наприкінці XIV ст. на Закарпаття переселився разом із родиною подільський князь Федір Коріятович (далекий родич угорського короля Сиґізмунда). У 1393—1414 рр. він був володарем Мукачівської домінії і наджупаном Березького комітату. У ці часи на Закарпаття посилився слов’янський вплив, зміцніли зв’язки з іншими українськими землями, спостерігався успішний розвиток торгівлі й ремесел. У Мукачеві було перебудовано замок, а поблизу міста засновано православний монастир, який став осередком боротьби проти впливу католицтва. Після смерті Коріятовича місто й домінія повернулися під владу угорського короля.
Поразка угорсько-чеської армії в битві проти турків під Мохачем (1526 р.) спричинила поділ угорських земель між Османською імперією, Семиграддям і Австрією. Закарпаття, поділене між Семиграддям і Австрією, на довгі роки стало ареною постійних війн.

Перехід Криму і Північного Причорномор’я під владу Османської імперії

Після татарської навали частина південних земель сучасної України потрапила в залежність від Золотої Орди. У 70-х рр. XIII ст. у Північному Причорномор’ї сформувався окремий Ногайський улус. Татари назвали місто Солхат (нині Старий Крим) Кримом. Згодом ця назва поширилася на весь півострів. На початку 60?х рр. XIV ст. межиріччя Дніпра та Нижнього Дунаю зайняли три орди — Кримська, Джамбуйлуцька, Перекопська. Наприкінці XV ст. в умовах політичної роздробленості Золотої Орди Кримське ханство виділилося в окрему державу. Першим кримським ханом був Хаджі-Гірей. Свою резиденцію він переніс із Солхату до Бахчисараю. Але 1478 р. кримський хан Менглі-Гірей був змушений визнати себе васалом Османської імперії.
Із тих часів південно-східні українські землі майже не знали спокою: з 1450 до 1556 р. орди кримських татар здійснили на ці території 86 великих грабіжницьких нападів.

Перехід північно-східних українськихземель до складу Московської держави

У td colspan= title=Header29XV ст. Московське князівство перетворилося на могутню державу. Під владою ІванаIII (1462—1505 рр.) було об’єднано значний масив руських земель і остаточно скинуто монголо-татарське іго на Русі (1480 р.). Посилаючись на історичну традицію, династичні зв’язки між московськими і київськими князями, спираючись на загальноруську релігійну спільність, натхнений успіхами в зовнішній політиці, Іван III почав називати себе «государем і великим князем усієї Русі». Цим він викликав невдоволення Литви, яка вбачала у такому титулі зазіхання Московії на включені до її складу білоруські та українські землі.
У конфлікті з Великим князівством Литовським московська влада діяла в союзі з Кримським ханством. За згодою з Іваном III війська хана Менглі-Гірея 1 вересня 1482 р. напали на Київ. Місто було спалене й пограбоване. Московсько-кримський союз був спрямований проти Литви, Польщі та Великої (Заволзької) Орди.
Унаслідок виснаження у московсько-литовських війнах кінця XV — початку XVI ст. Литва змушена була передати Московії землі Чернігово-Сіверського князівства. Війни проти Литви сприймалися московською стороною як боротьба за руську народність і православну віру.

Передумови об’єднання Великого князівства Литовськогой Польського королівства

Із кінця XIV ст. низка зовнішніх і внутрішніх обставин спонукали Литовську і Польську держави до об’єднання, яке відбувалося нерівномірно. Небезпека з боку Тевтонського ордена, Кримського ханства й Московського князівства штовхала держави до зближення, але внутрішні суперечки щодо того, які власне сили очолюватимуть союз, гальмували цей процес.
Ягайло, молодший син Ольгерда, зайнявши великокнязівський престол усупереч принципам родового старшинства, був змушений шукати підтримки для зміцнення свого становища. Проти нього виступили старші Ольгердовичі й кузен Вітовт.
14 серпня 1385 р. у селищі Крево було укладено угоду про унію (союз) Литви з Польщею. Кревська унія була шлюбною — литовський князь Ягайло одружувався з польською королевою Ядвігою і був проголошений польським королем, а збройні сили їхніх держав об’єднувалися. За умовами унії Литва прийняла католицтво.
Проте внаслідок прагнення литовської верхівки до політичної самостійності Литва фактично залишилася окремою державою, влада в якій безпосередньо належала князю Вітовту (1392—1430 рр.). Прагнучи оволодіти всією Руссю, Вітовт вдався до протиборства із Золотою Ордою і здійснив проти неї два переможні походи (1397, 1398 рр.). Проте третій похід закінчився для Вітовта поразкою (битва 1399 р. біля річки Ворскли). Це змусило відновити унію з Польщею. За умовами Віленської унії 1401 р. визнавалася васальна залежність Литви від Польщі, а після смерті Вітовта мало відбутися остаточне включення Великого князівства Литовського до Польщі.
У роки Великої війни (1409—1411 рр.) Польща й Литва виступили союзниками в боротьбі проти Тевтонського ордена. У Грюнвальдській битві (15 липня 1410 р.) союзне військо вщент розгромило хрестоносців. Під впливом цього посилилося прагнення Литви до державної незалежності від Польщі. У 1413 р. було укладено Городельську унію, за якою Велике князівство Литовське визнавалося незалежною державою, хоча обрання великого князя контролювалося і затверджувалося польським королем. Литовська католицька знать урівнювалася у правах з польською шляхтою. Негативним наслідком зближення Литви й Польщі для українського населення стало насильницьке насадження католицтва.

Остаточна ліквідація автономії руських князівств у складі Литви

Після смepтi Вітовта литовські та руські феодали на сеймі у Вільно обрали великим князем литовським Свидригайла Ольґердовича, відомого своїм негативним ставленням до унії Литви з Польщею. Король Ягайло розпочав воєнні дії проти Свидригайла, прагнучи захопити Волинь і Поділля. У 1430—1431 рр. польське військо здобуло Кам’янець, Володимир-Волинський, взяло в облогу Луцьк. На Волині й Поділлі розпочалася народна війна проти загарбників.
Невдалі дії Свидригайла та його орієнтація на руських православних феодалів викликали невдоволення литовських магнатів. У 1432 р. вони обрали великим князем литовським Сиґізмунда (брата Вітовта), який відновив унію Литви з Польщею. Водночас, намагаючись позбавити Свидригайла опори серед православних феодалів, Сиґізмунд привілеєм від 15 жовтня 1432 р. зрівняв їх у правах з литовськими феодалами-католиками. Це дало змогу Сиґізмундові 1 вересня 1435 р. остаточно розгромити Свидригайла і його прибічників — руських князів. Свидригайло змушений був відмовитися від боротьби за великокнязівський престол. Під його владою залишилася тільки Волинь.
Pycькі князі не змирилися з поразкою. Вони організували змову і в 1440 р. вбили Сиґізмунда. Після цього на білоруських і українських землях спалахнуло повстання проти Литви.
Литовські магнати на чолі з новообраним великим князем КазимиромIV Ягайловичем (1440—1492 рр.) придушили повстання, але були змушені піти на поступки місцевим князям і боярам. Були відновлені Київське та Волинське удільні князівства і надано їм автономію.
Київським князем став Олелько Володимирович, а на Волині князем залишався Свидригайло. У 30—40-х рр. XV ст. городяни, дрібна православна шляхта на українських землях чинили рішучий опір польському і литовському пануванню; місцеві ж українські пани-князі в інтересах збереження своєї влади у вирішальні моменти йшли на згоду з литовськими магнатами.
Але поступки з боку Литви православним князям, боярам Волині та Київщини були тимчасовими. Спираючись на підтримку польських феодалів, литовський уряд уже на початку 50-х рр. XV ст. узяв курс на остаточну ліквідацію залишків автономії українських земель. У 1452 р. після смерті Свидригайла Волинське князівство припинило своє існування.
У 1471 р. після смерті князя Семена Олельковича також було ліквідоване Київське князівство. Великий князь литовський і король Польщі Казимир IV призначив воєводою в Київ литовського магната Гаштольда, однак кияни відмовилися впустити його в місто. Гаштольд здобув Київ лише за допомогою війська.
Після скасування місцевої автономії Волинь, Київщина і Поділля були перетворені на воєводства, очолювані намісниками-воєводами, що підлягали безпосередньо владі великого князя.
Останньою спробою української знаті вибороти державні права в межах Литовсько-Руського князівства стало повстання 1508 р. під проводом Михайла Глинського. М. Глинський походив з Полтавщини, із татарського українізованого роду. Навчався у Німеччині, був при дворі цісаря Максиміліана, служив у курфюрста Саксонського Альберта. У 1500 р. повернувся додому, став управителем двору Великого князя Литовського Олександра Казимировича. Це викликало заздрість литовських магнатів і привернуло увагу руських панів. Незважаючи на католицьку віру, він став їх керівником.
У 1506 р. польські пани звинуватили М. Глинського в отруєнні князя Олександра. Новий великий князь і король Польщі Сиґізмунд усунув Глинського з посади управителя двору, і той виїхав до своїх поліських маєтків. У 1508 р. М. Глинський разом із братами підняв повстання із закликом захищати релігійні й політичні права. Повстанці здобули кілька замків на Білій Pyci, у тому числі міста Typiв і Мозир, і взяли в облогу Житомир і Овруч. Але ні татари, ні Москва не надіслали обіцяної допомоги. Та головне, що більшість українських аристократів не підтримали повстання.
У липні 1508 р. Сигізмунд I розбив війська Глинського, багато шляхти було заарештовано. Так закінчилася остання спроба українських аристократів за допомогою зброї здобути державну незалежність України. Після цього українське панство обстоювало в Литві й Польщі тільки станові й особисті інтереси.
Час після занепаду Галицько-Волинського князівства став епохою драматичних подій в історії України — майже півстоліття тривала війна сусідніх держав за її землі. Утрата державності негативно позначилася на соціально-економічному становищі населення та розвитку культури.

 

Добавить в соц.закладку