Загрузка...

Національно-визвольний рух на західноукраїнських землях у xix ст.

Національно-визвольний рух на західноукраїнських землях у xix ст.

Як і в підросійській частині, на західноукраїнських землях початок національного руху був пов’язаний із західним впливом: політикою австрійського «просвіченого абсолютизму» та з європейським романтизмом. Центром першої хвилі національного відродження спочатку був не Львів, де панувала німецька і польська культури, а провінційний Перемишль. Тут навколо місцевого греко-католицького владики — єпископа Івана Снігурського у 1820—1830-х рр. згуртувалася національно свідома інтелігенція.
Отже, зачинателі національного відродження в Західній Україні вийшли із середовища греко-католицького духовенства. У 1816 р. священик Іван Могильницький заснував у Перемишлі «Клерикальне товариство» з метою розповсюдження релігійних текстів українською мовою. І. Могильницький, створивши 1822 р. граматику української мови, довів, що українська мова є рівноправною слов’янською мовою, а не діалектом російської чи польської мов.
Граматики української мови були створені також Й. Лозинським (1833 р.) і Й. Левицьким (1834 р.).

«Руська трійця»

У 1830-ті рр. центр діяльності, спрямованої на пробудження національної свідомості західних українців, перемістився до Львова, де з 1830 до 1837 р. діяв культурно-освітній гурток «Руська трійця». Його засновниками були студенти Львівського університету Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич, Яків Головацький. За мету вони ставили боротьбу проти національного гноблення, виступали за поширення знань про українську історію, традиції, перетворення української мови на літературну. У 1837 р. гурток видав альманах «Русалка Дністровая», майже весь тираж якого був конфіскований (розійшлося лише 200 примірників). Ця збірка вперше впровадила народну мову галицьких русинів у літературу і довела, що між їхньою мовою і мовою українців з Російської імперії не існує суттєвих відмінностей, а отже, галичани і наддніпрянці становлять один народ.
Над трьома упорядниками збірки було проведено слідство. М. Шашкович після висвячення на священика був переведений в одну з дрібних парафій, де він, виснажений працею та постійними злиднями, помер у 32-річному віці. Я. Головацькому тривалий час не давали сану священика, а І. Вагилевич, щоб уникнути переслідувань, перейшов у протестантську віру.
Отже, «Руська трійця» започаткувала ідею нерозривної єдності всіх українських земель, незалежно від того, до складу Австрійської чи Російської імперії вони входили.

Революція 1848—1849 рp. В Австрійській iмпepiї та події на західноукраїнських землях

У 1848 р. європейські народи повстали проти режиму самовладдя монархів, встановленого ще в 1815 р. Віденським конгресом. Народи незалежних країн вимагали демократії, політичної рівноправності вcix класів і станів. Політично залежні народи виступили з вимогою відродження власної державності. Не випадково події 1848 р. увійшли в icтоpію як «весна народів». У лютому 1848 р. у Франції спалахнула революція, яка досить швидко поширилася на німецькі та італійські держави, а в березні 1848 р. спалахнула в столиці Австрійської iмпepiї Відні. 15 березня австрійський цісар Фердинанд I проголосив конституцію, яка передбачала надання громадянам свободи слова, друку, зборів, скликання парламенту (рейхстагу).
Активними учасниками революції 1848—1849 рр. стали українці Західної України. У стислий час вони зуміли організуватися і добитися вирішення цілої низки соціально-економічних і політичних питань. Уряд, прагнучи не допустити участі в революції наймасовішої суспільної верстви — селянства, пішов на скасування кріпосницької системи. Зокрема, у Галичині панщину з великою поспішністю відмінили у квітні 1848 р., майже на п’ять місяців раніше, ніж в інших провінціях імперії.

Рис. 3. Структура Головної руської ради
За скасування панщини поміщики отримали грошові відшкодування від держави і звільнення від низки податків. Крім того, за ними залишалися так звані сервітути, тобто ліси і пасовища, якими користувалися селяни. На підставі закону селяни могли й далі ними користуватися, але були зобов’язані платити за них поміщикам на основі «добровільних угод». Це спричинило численні виступи протесту селян.
Закон про скасування панщини певний час не поширювався на Буковину, що викликало бунти селян, котрі відмовлялися відробляти панщину. Лише в серпні 1848 р. під тиском селянських заворушень закон поширився і на цей край. Згідно з рішенням парламенту, селяни були зобов’язані заплатити поміщикам за своє звільнення дві третини викупних платежів, а держава платила решту. На Закарпатті під час революції 1848 р. панщина була формально теж скасована, але насправді існувала ще п’ять років.

2 травня 1848 р. українська інтелігенція та уніатське духівництво створили у Львові політичну організацію Головна руська рада (ГРР) на чолі з відомими церковними діячами Г. Яхимовичем і М. Куземським (рис. 3, с. 729). Керівники ГРР вимагали розділу Галичини на Західну (польську) та Східну (українську), до складу якої увійшли б Північна Буковина та Закарпаття. Але імператорський уряд відмовився провести цю реформу. У Галичині, крім Головної руської ради, діяли ще дві політичні організації — Центральна народна рада (ЦНР) та «Руський собор» (РС), які взяли участь у боротьбі за владу в краї.
У червні 1848 р. у Празі пройшов з’їзд громадських та культурних діячів слов’янських народів. Учасники з’їзду намагалися об’єднати три галицькі політичні організації — ГРР, ЦНР, РС. Було підписано загальний програмний документ «Вимоги українців у Галичині». Але з’їзду не вдалося примирити діячів трьох політичних організацій.
Імперська влада, аби запобігти подальшому підйому національно-визвольного руху в Галичині, надала 39 місць у рейхстазі (парламенті) депутатам від українців. У липні 1848 р. рейхстаг почав свою роботу. Від Східної Галичини було обрано 25 депутатів, від Буковини — 7. Активними захисниками інтересів українців були депутати Л. Кобилиця та І. Капущак.
Український національно-визвольний рух досяг успіхів у культурно-просвітницькій діяльності: стала виходити українська газета «Зоря Галицька», почалося будівництво Народного будинку у Львові; було створено кафедру української мови та літератури (очолив Я. Головацький) при Львівському університеті; відкривалися народні клуби, крамниці для продажу книг. Однак радикально налаштовані студенти та робітнича молодь спробували збройним шляхом досягти корінних змін. У ніч з 1 на 2 листопада 1848 р. у Львові спалахнуло збройне повстання. Після придушення повстання на території Галичини було введено військовий стан. У 1851 р. було ліквідовано Головну руську раду.
Революційні події 1848—1849 рр. спричинили активізацію селянського руху в Західній Україні. Селянський депутат рейхстагу Л. Кобилиця в листопаді 1848 р. організував визвольний похід по Буковині. З озброєним загоном своїх прихильників він їздив буковинськими селами, виганяв звідти австрійських чиновників і землевласників, передавав землю селянам. Повстання швидко поширювалося. Австрійська влада змушена була задіяти проти повсталих регулярні війська. Л. Кобилицю було схоплено, і під час тривалого слідства і тортур він помер. Повстання було розгромлене. Селянський рух, що поширився в Закарпатті, проявився в традиційному русі опришків (керівники І. Кокоша, І. Паляниця).
Отже, незважаючи на поразку українського національно-визвольного руху в ході революції 1848—1849 рр., імперська влада була змушена провести важливі реформи: скасування кріпосного права; уведення конституційного правління; надання українцям місць у рейхстазі (це було зроблено вперше). Революція 1848—1849 рр. сприяла формуванню національної самосвідомості українського народу, зростанню його політичної активності.

 

Москвофіли і народовці в Галичині

Після поразки революції 1848 р. у суспільно-політичному житті Австрійської імперії настав період «бахівської реакції», названої так за ім’ям її провідника, міністра внутрішніх справ Олександра Баха. Ситуація галицьких українців ускладнювалася тим, що провідником «бахівської» політики в Галичині був намісник краю польський граф Агенор-Голуховський. Його правління підготувало ґрунт для домінування польської еліти в політичному житті Галичини.
Верховенство поляків у Галичині після запровадження галицької автономії 1867 р. призвело до розколу в українському таборі. Його лідери почували себе зрадженими австрійським урядом, який полишив їх віч-на-віч із сильнішим польським супротивником. У пошуках нових аргументів на користь своїх національних прав вони прагнули довести, що мають такі ж старі політичні та культурні традиції, як і поляки. Із цією метою одна частина (старорусини) покладалася на історію Київської Русі й Галицько-Волинського князівства, на церковнослов’янську літературу, інша ж (москвофіли) шукала порятунку від полонізації в національно-політичній орієнтації на Російську імперію.
Москвофіли не визнавали існування українського народу та його мови, пропагували ідею «єдиної російської народності від Карпат до Уралу», виступали за приєднання до Росії. Мали свою політичну організацію, видавничу базу, але значною підтримкою з боку населення не користувалися.
Народовці представляли національний напрямок, який спрямовувався на служіння інтересам українського народу, звідки й дістав свою назву. Головною метою народовців був розвиток української мови і культури, підвищення культурно-освітнього рівня і національної свідомості українського населення. 1868 р. народовці заснували у Львові культурно-освітнє товариство «Просвіта», яке очолив відомий педагог, журналіст, композитор А. Вахнянин. Крім культурно-просвітницької роботи, вона займалася й економічною діяльністю — засновувала кооперативи, крамниці, позичкові каси.
У 1885 р. народовці заснували свій політичний орган — Народну Раду, яку очолив Юліан Романчук. Організація висунула вимогу надати українським землям автономію в межах Австро-Угорщини. Народовський рух поступово поширився на Буковину і Закарпаття.
У середині 1870-х рр. у Галичині з’явилася молода інтелігенція, яка критично оцінювала діяльність як народовців, так і москвофілів і прагнула надати українському руху більш радикального характеру. Під впливом Михайла Драгоманова молоді українські діячі звернулися до соціалізму. Так в українському таборі виникає ще одна, так звана радикальна, течія, її появу на політичній арені знаменував перший львівський судовий процес проти соціалістів 1878 р., де серед звинувачених були Іван Франко, Михайло Павлик, Остап Терлецький.
Попри свою нечисленність галицько-українські радикали відіграли значну роль у зміні ідеологічних засад та організаційних форм національного руху Галичини. Вони вели соціалістичну пропаганду серед українського селянства та робітництва і виступали з різкою критикою греко-католицького духовенства.
У 1890-х рр. змін зазнав і народовський рух. До нього приєдналася нова група молодих діячів — Євген Олесницький, Кость Левицький, Степан Федак. Велике значення для подальшого розвитку українського руху мав приїзд до Львова 1894 р. молодого історика Михайла Грушевського. За рекомендацією свого вчителя В. Антоновича він очолив новостворену українську кафедру історії у Львівському університеті й став головою Наукового товариства ім. Т. Шевченка, створеного 1897 р.
З огляду на можливу війну Німеччини та Австрії з Росією, бажаючи забезпечити собі міцний тил на випадок воєнних дій, австрійський уряд зробив спробу примирити між собою українців і поляків. 1890 р. старше покоління народовців погодилося на компроміс з польськими депутатами в галицькому сеймі, розпочавши тим самим так звану нову еру у польсько-українських відносинах. За умовами угоди польська сторона зобов’язалася дати згоду на відкриття української кафедри історії у Львівському університеті та ще однієї української гімназії, запровадження двомовності в учительських гімназіях тощо. «Новоерівська» політика не знайшла достатньої підтримки в українському політичному таборі.
Велике значення для зміцнення національної свідомості мали святкування у 1898 р. у Львові 100-річчя української літератури (від часу появи «Енеїди» Івана Котляревського) та 25-річчя літературної діяльності І. Франка. До такого своєрідного 100-річного ювілею національного відродження М. Грушевський підготував і видав перший том своєї праці «Історія України-Руси», яка мала величезне значення для національного самоусвідомлення. Під впливом цих заходів українофільська орієнтація остаточно перемогла в національному русі в Галичині, а термін «русин» поступився терміну «українець».

Політизація українського національно-визвольного руху

Наприкінці XIX ст. відбувається політизація національно-визвольного руху — оформлення перших політичних партій із чіткими програмними вимогами щодо майбутнього політичного стану українських земель.
Першою політичною організацією Наддніпрянщини на цьому етапі стало Братство тарасівців, засноване 1891 р. українськими студентами Михайлом Міхновським, Іваном Липою, Борисом Грінченком. Організація мала прибічників у різних містах України, що надало її діяльності загальноукраїнського характеру. Тарасівці ставили за мету реалізацію основних ідей Т. Шевченка, досягнення повної незалежності Української держави. І хоча тогочасне українське суспільство у своїй більшості не поділяло ідеї самостійної України, діяльність Братства підготувала сприятливий ґрунт для поширення державницько-самостійних настроїв.
Братство тарасівців проіснувало до 1898 р. У 1897 р. в Києві на нелегальному з’їзді представників усіх громад України було створено Загальну українську безпартійну організацію на чолі з Володимиром Антоновичем та Олександром Кониським, яка 1904 р. перетворилася в Українську демократичну партію. 1897 р. у Харкові заходами Дмитра Антоновича (сина Володимира), Лева Мацієвича та Михайла Русова виникла студентська група, на основі якої 1900 р. була створена Революційна українська партія (РУП). Члени РУПу продовжили політичну лінію Братства тарасівців. Один із колишніх тарасівців, харківський адвокат Микола Міхновський 1900 р. видав у Львові брошуру під промовистою назвою «Самостійна Україна». Ця книжка вперше проголошувала загальноукраїнський ідеал «єдиної, нероздільної, вільної, самостійної України від гір Карпатських аж по Кавказькі».
На західноукраїнських землях наприкінці XIX ст. почали формуватися українські політичні партії. Першою такою партією стала Русько-українська радикальна партія, утворена 1890 р. у Львові радикалами на чолі з І. Франком і М. Павликом. Партія мала за мету створення незалежної української держави. Але протиріччя між радикалами обумовили слабкість партії.
1899 р. народовці на чолі з Є. Левицьким і В. Охрімовичем утворили Українську національно-демократичну партію, до якої приєдналися М. Грушевський та І. Франко. Партія обстоювала ліберальні позиції, головною метою своєї діяльності проголосила створення незалежної української держави. Згодом націонал-демократи перетворилися на найбільшу партію в Західній Україні.
1899 р. була створена Українська соціал-демократична партія (УСДП) (М. Ганкевич, С. Вітик), яка стояла на позиціях марксизму. Широкої соціальної бази партія не мала, бо кількість робітників, на яких вона орієнтувалася, була незначною.
Таким чином, протягом XIX ст. український національно-визвольний рух як у Наддніпрянській, так і в Західній Україні пройшов шлях від культурно-просвітницького до політичного етапу, відбувалося формування національної самосвідомості українців, зростав інтерес до української мови, історії, культури, активізувалися зв’язки між західними і східними українцями.

 

Добавить в соц.закладку