Українські землі на початку XX ст.

Українські землі на початку XX ст.

Подальша політизація українського революційновизвольного руху

Початок XX ст. в історії України характеризується загальним революційним піднесенням, що було викликане гострими класовими протиріччями, національним гнобленням, політичним безправ’ям населення. Ситуацію загострила світова економічна криза 1900—1903 рр., а в Російській імперії — її поразка у війні 1904—1905 рр. з Японією. І в Наддніпрянській, і в Західній Україні революційний настрій охопив усі кола суспільства: активізувався робітничий рух, перейшовши від економічної до політичної боротьби, посилився селянський рух, для придушення якого досить часто використовували війська, зросла активність студентської та учнівської молоді, яка протестувала проти обмежень її прав, виступала за соціальну справедливість.
У 1901 р. за участь у студентському русі царський уряд віддав у солдати 183 студенти Київського університету. У цьому ж році виступили студенти Львівського університету, які вимагали відкриття українського університету, посилився опозиційний рух ліберальної буржуазії, поміщиків, інтелігенції за проведення реформ.
У Західній Україні національний рух розвивався в більш сприятливих умовах і мав значно більші здобутки, ніж у Наддніпрянщині. Тут активізувалася діяльність політичних партій, основним гаслом яких було гасло політичної самостійності України. Західна Україна стала базою організаційної діяльності партій Наддніпрянської України. Так, у Львові знаходилася партійна друкарня Революційної української партії, було видано роботу М. Міхновського «Самостійна Україна». Діяли українські школи, культурно-освітні організації, розвивалася українська література і преса. У 1914 р. товариство «Просвіта» мало 78 філій, 2944 читальні, курси для неписьменних. Кращі твори української літератури друкувалися на сторінках редагованого М. Грушевським та І. Франком журналу «Літературно-науковий вісник». Упродовж 1899—1917 рр. понад 300 видань випускала Українсько-руська видавнича спілка, популяризуючи як світову, так і українську літературу. Зростала кількість українських представників у центральному парламенті та в крайових сеймах, розгортали діяльність масові молодіжні спортивні організації («Сокіл», «Січ»). Широкого розмаху набув кооперативний рух, спрямований на економічне відродження селянства, на виховання його національної самосвідомості. Розвитку кооперативного руху сприяли «Просвіти» та уніатська церква. Різноманітні кооперативні організації вчили селян сучасним методам господарювання, перетворювали їх на господарів власної долі, сприяли розвитку тісних відносин між селянством та інтелігенцією.
У Наддніпрянській Україні центром опозиційної царизму діяльності стали земства — органи місцевого самоуправління. Земці-ліберали вимагали надання політичних свобод, ліквідації кріпосницьких пережитків, скликання Установчих зборів для вироблення конституції. Національно-визвольний рух проявився в процесі політизації, зростанні кількості національних партій. Перша політична партія Наддніпрянщини — Революційна українська партія (РУП), утворена 1900 р. в Харкові, розкололася і дала початок трьом партіям (схема 3).
1904 р. були утворені дві ліберальні партії — Українська радикальна партія (УРП) (Б. Грінченко, С. Єфремов) та Українська демократична партія (УДП) (А. Лотоцький, Є. Чикаленко). Їхні основні вимоги — конституційна монархія, земельні реформи, автономія України в складі Росії.
Схема 3

Революційна українська партія
Українська народна партія (УНП), 1902 р., М. Міхновський
Під гаслом «Україна для українців» виступала за утворення незалежної української держави, орієнтувалася на національну інтелігенцію
Українська соціал-демократична спілка, 1904 р., М. Меленєвський
Займала марксистські позиції, прагнула виражати інтереси всіх робітників України незалежно від їхньої національності, 1905 р. влилася у меншовицьку фракцію РСДРП
Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП), 1905 р., В. Винниченко, С. Петлюра
Прагнула поєднати марксизм із націоналізмом, орієнтувалася на селян і робітників, вимагала автономії для України


Масовими акціями прогресивної української інтелігенції Наддніпрянщини на початку XX ст. були відкриття пам’ятника І. Котляревському в Полтаві в 1903 р., куди з’їхалися тисячі представників, у тому числі із Західної України, і де, не дивлячись на заборону, лунала українська мова, а також святкування у цьому ж році тридцятип’ятиріччя музичної діяльності композитора М. Лисенка.
У Наддніпрянській Україні, на цей час вже значно зрусифікованої, більш масовими і впливовими були загальноросійські партії, які не прагнули до вирішення національного питання (крім кадетів, які вимагали культурної автономії для національних окраїн імперії) (табл. 13).

Наддніпрянщина в роки революції 1905—1907 рр. У Російській імперії

У роки революції 1905—1907 рр. українські політичні партії, громадські об’єднання розгорнули бурхливу діяльність, охопили своєю роботою широкі народні маси.
Таблиця 13
Найвпливовіші загальноросійські партії початку XX ст.

Назва Дата утворення Ідеологія Соціальна база
Російська соціал-демократична партія (РСДРП) Виникла 1898 р., 1903 р. розкололася на більшовиків і меншовиків Ортодоксальний марксизм, визнання керівної ролі пролетаріату в революції та диктатури пролетаріату Російські й зрусифіковані промислові робітники
Партія соціалістів-революціонерів (есери) Утворилася на рубежі 1899—1900 рр. Поєднання марксизму й народницьких ідей Селянство
Конституційно-демократична партія (кадети) 1905 р. Виступала за конституційну монархію з двопалатним парламентом, за свободу культурного розвитку для всіх національностей Прихильники реформаторського шляху політичного переустрою Росії
«Союз 17 жовтня» (октябристи) Жовтень 1905 р. Виступала за збереження царської влади, єдину і неподільну Росію Консервативні кола, противники реформ і революції
«Союз руського народу» 1905 р. Націонал-шовінізм, антисемітизм

Національні вимоги українців були викладені в петиціях, листівках, газетних публікаціях, документах різних організацій. 1905 р. в Російській імперії з’явилася перша україномовна газета «Хлібороб». Із 1906 р. у Києві почала виходити щоденна газета «Рада». Вимоги, що висувалися, зводилися до відміни поміщицького землеволодіння, уведення демократичних свобод, ліквідації національно-культурних обмежень, розвитку української культури. УСДРП, УДП висували як основну вимогу відновлення української держави у формі автономії, тільки УНП вимагала повної незалежності. Усі партії закликали до ліквідації самодержавства та проведення демократичних реформ.
Провідною політичною силою в Україні в роки революції 1905—1907 рр. були робітники та селяни. Масові селянські виступи відбулися в жовтні 1905 р. Селяни вимагали вирішення земельного питання. Формою їх боротьби стали погроми поміщицьких маєтків, убивства поміщиків. Царська влада жорстоко придушувала селянські виступи. Робітники України в роки революції провели масові страйки, на яких висували не тільки економічні вимоги, а й політичні («Геть царя!»). У Харкові робітники почали будувати барикади.
Під час страйкової боротьби в багатьох містах України (Київ, Харків, Одеса, Юзівка та ін.) виникали Ради робітничих депутатів — непартійні об’єднання громадян, які були своєрідними органами робітничої влади. Ради встановлювали 8-годинний робочий день, визначали ціни на продукти в заводських магазинах, організовували охорону населення від злочинців. Пік робітничої боротьби припав на грудень 1905 р. В Україні збройні повстання спалахнули в Харкові, Катеринославі, Олександрівську, у Донбасі.
Активну участь у революційних подіях взяли військові. 13 червня 1905 р. в Одесі розпочався загальноміський страйк. 14 червня підняла повстання команда броненосця «Потьомкін» (730 осіб). Це був перший виступ на флоті та в збройних силах Російської імперії загалом. Очолили повстання Григорій Вакуленчук (1877—1905 рр.) і Опанас Матюшенко (1879—1907 рр.). На початку повстання Вакуленчука було вбито, і керівництво повстанням перейшло до Матюшенка. Олександра Коваленка, інженера-механіка, одного із засновників РУП, також обрали до складу революційного комітету, який керував повстанням. Проти повсталих спрямували всю Чорноморську ескадру, але її команда відмовилася відкрити вогонь по повсталих. Побоюючись повстання на інших суднах, командування ескадри поспішило відвести її до Севастополя. 25 червня потьомкінці здали броненосець румунській владі в порту Констанца, а самі стали політичними емігрантами. Деякі з них згодом таємно повернулися на підпільну роботу в Росію. О. Матюшенко 1907 р. приїхав в Україну, але невдовзі його заарештували й за вироком військово-морського суду стратили. Олександр Коваленко залишився в еміграції, а в 1917—1920 рр. брав активну участь у подіях революції й громадянської війни.
11 листопада 1905 р. розпочалося повстання на головній базі Чорноморського флоту в Севастополі — на крейсері «Очаків», до якого приєдналося 12 бойових кораблів. Підтягнувши війська, 16 листопада влада придушила повстання. Керівник повстання лейтенант Петро Шмідт (1867—1906 рр.) і три його помічники за вироком суду були розстріляні.
17 листопада 1905 р. на раді представників військових частин Києва було вирішено провести збройну демонстрацію. Уранці 18 листопада солдати трьох рот саперної бригади кількістю до 800 осіб на чолі з поручиком Борисом Жаданівським (1885—1918 рр.) вийшли на вулиці, щоб об’єднатися з іншими частинами. Шлях їм перепинили урядові війська. Під час бою з обох сторін загинуло понад 250 осіб. Заворушення серед саперів було придушено. Загалом у виступах солдатів та матросів на території України брали участь 15 тис. військових.
У ході революції 1905—1907 рр. царат був вимушений піти на поступки. Маніфест 17 жовтня 1905 р. «дарував» народам Російської імперії політичні права та свободи, обіцяв скликати законодавчий орган — Державну думу.
Отже, революція 1905—1907 рр. активізувала національний рух в Україні. Була створена українська преса. Політичні партії відстоювали головне питання — автономію України в складі федеративної Росії.

Політика російського самодержавства щодо України в 1907—1914 рр.

У І та II Державних думах діяла Українська думська громада (відповідно 45 та 47 депутатів), яка вимагала розв’язання земельного питання, автономії України, розвитку національної освіти. 3 червня 1907 р. цар Микола II розпустив II Державну думу — цей день став закінченням революції 1905—1907 рр. Новий політичний режим отримав назву «Третьочервнева монархія». Маніфест про розпуск II Державної думи 3 червня 1907 р. обмежив політичні свободи, проголосив новий антидемократичний закон про вибори і початок репресій проти учасників революції. Багато здобутків національного руху були ліквідовані. Почався період реакції — жорстокого переслідування опозиційного та українського руху. Провідником цієї політики став міністр внутрішніх справ, а згодом голова уряду Росії ПетроСтолипін.
Одним з елементів столипінської реакції було переслідування національних меншин. Царський уряд заборонив викладання українською мовою в школах та вищих навчальних закладах. Був заборонений збір коштів на будівництво пам’ятника Т. Шевченку в Каневі. Припинили свою діяльність «Просвіти». У 1910 р. був підписаний циркуляр про заборону реєстрації національних («інородчеських») товариств та видавництв. Було заборонено продавати українські книжки (у тому числі навіть Євангеліє українською мовою, що його видав Синод), проводити концерти, вечори. В Україні, як і в усій Російській імперії, формуються шовіністичні організації, шириться хвиля антисемітизму.
Із метою координації діяльності українських сил у нових умовах українські діячі 1908 р. створили міжпартійний політичний блок — Товариство українських поступовців (ТУП). Його лідерами стали М. Грушевський, С. Єфремов, Є. Чикаленко, Д. Дорошенко. ТУП обстоювало конституційно-парламентський шлях боротьби за національне відродження, ідею національно-територіальної автономії України в складі Росії, займалося культурно-просвітницькою діяльністю.

Столипінська аграрна реформа в Україні

Царський уряд на чолі з П. Столипіним прагнув згладити соціальні суперечності в суспільстві. Із цією метою в Росії 1906—1911 рр. з ініціативи П. Столипіна здійснювалася аграрна реформа (схема 4, с. 740).
Загалом у Росії реформа не досягла поставленої мети. Але саме в Україні вона мала найбільший успіх — з общин вийшла майже половина селянських господарств, що сприяло розвитку капіталізму на селі. Близько 1 млн українців переселилися до Сибіру. Зросли посівні площі, валовий збір зернових, товарність сільського господарства. Але реформа не змогла послабити соціальну напругу на селі. 1914 р. кількість малоземельних селян сягнула понад 2 млн осіб. Бідняцькі господарства залишалися малопродуктивними і малотоварними.
Незважаючи на успіхи, столипінська аграрна реформа не вирішила основні питання: не було створено опору царському режимові й соціальна напруга на селі не тільки не спала, але й ще більше загострилася. До неприязні між поміщиками та селянами додалася ворожість між заможним та бідним селянством.
Отже, на відміну від Східної Галичини, де до початку XX ст. всі українські партії перейшли на самостійницькі позиції, українські партії Наддніпрянщини дотримувалися плану перебудови Росії у федерацію, де Україна користувалася б правами національно-територіальної автономії, а не самостійної держави. Напередодні першої світової війни на самостійницьких позиціях серед східноукраїнських лідерів стояли лише адвокат М. Міхновський, історик В. Липинський та публіцист Д. Донцов. Популярність федеративного плану серед політичних діячів Наддніпрянської України була викликана тісною інтеграцією українських земель в економічне і культурне життя Російської імперії. Це призвело до відтворення серед частини української інтелігенції так званого малоросійського типу з подвійною (російською та українською) національною свідомістю, представники якого не були зацікавлені в державному відокремленні. За умов постійних репресій з боку царського уряду значна частина національно свідомої інтелігенції продовжувала жити переконанням, що український рух не має серйозних політичних перспектив. Лідери українських партій розраховували на те, що російська демократична інтелігенція після повалення царату з розумінням поставиться до українських національних вимог.
Схема 4

Столипінська аграрна реформа
Причини здійснення
• Необхідність вирішення аграрного питання, яке з економічного переросло в політичне
• Послаблення конфронтації в суспільстві, відвернення загрози нового революційного вибуху
Мета
• Підвищити ефективність сільськогосподарського виробництва
• Збільшити товарність селянського господарства
• Зміцнити соціальну опору самодержавства на селі
• Вирішити проблему аграрного перенаселення
Складові реформи
• Руйнування селянської «общини» та закріплення за кожним господарем у приватну власність земель, якими він користувався
• Надання кредитної допомоги селянам через Селянський земельний банк
• Заохочення селян до переселення у малозаселені райони Сибіру, Північного Кавказу і Середньої Азії
Результати реформи в Україні
• Упродовж 1907—1915 рр. в індивідуальну власність закріпили землю: на Правобережжі — 48 % селян, на Півдні — 42 %, на Лівобережжі — 16, 5 %
• Селянський земельний банк протягом 1906—1916 рр. продав українським селянам 596,4 тис. десятин землі, переважно поміщицької
• На нові землі протягом 1906—1912 рр. виїхало з Наддніпрянщини близько 1 млн осіб; щоправда майже чверть повернулися додому


Національному рухові українців вдалося зберегтися і розвинутися завдяки тому, що заборони і репресії торкнулися тільки його видимої частини — політичного керівництва та культурнопросвітніх організацій. На відміну від попередніх десятиліть, він зміг діяти через інші, на перший погляд національно нейтральні, товариства — земства і кооперативи.

Copyright © 2009-2017. All Rights Reserved.