Україна в Другій світовій війні (1939—1945 рр.)

Україна в Другій світовій війні (1939—1945 рр.)

Початок Другої світової війни. Об’єднання українських земель та радянізація західних областей України в 1939—1941 рр.

23 серпня 1939 р. було підписано радянсько-німецький пакт про ненапад — пакт Молотова—Ріббентропа. Таємний протокол до нього, оформлений додатково, давав можливість СРСР збільшити територію майже до кордонів Російської імперії 1913 р. Німеччина давала згоду на приєднання до Радянського Союзу Фінляндії, Естонії, Латвії, Західної Білорусії, Західної Волині та Східної Галичини, у свою чергу, отримуючи повну свободу дій в Європі й забезпечуючи собі поставки з Радянського Союзу воєнно-стратегічних матеріалів і продовольства.
1 вересня 1939 р. нацистські війська напали на Польщу. Зв’язані з нею договірними зобов’язаннями, Англія і Франція оголосили війну Німеччині. Це був початок Другої світової війни.
Згідно з пактом і таємним протоколом до нього радянські війська 17 вересня 1939 р. перейшли польський кордон і вступили на територію Західної України і Західної Білорусії. Офіційно радянське керівництво пояснило цей крок необхідністю запобігти фашистській окупації західноукраїнських і західнобілоруських земель. Східна Галичина і Західна Волинь були окуповані Червоною армією майже без опору з боку Польщі за 12 днів. Агресія проти Польщі означала вступ Радянського Союзу в Другу світову війну.
28 вересня 1939 р. союз Німеччини і СРСР був підтверджений Договором про дружбу і кордони, у якому уточнювалися сфери впливу цих держав і розмежувальна лінія між ними на території Польщі. До сфери впливу СРСР переходили Литва, Бессарабія і Північна Буковина, Німеччини — Лемківщина і Холмщина (українські території, які раніше були у сфері впливу СРСР). У червні 1940 р. Червона армія зайняла Північну Буковину і Бессарабію.
Договір про дружбу і кордони як і секретний протокол до пакту Молотова—Ріббентропа становив одну із державних таємниць СРСР, оскільки ці угоди були укладені усупереч нормам міжнародного права.
Процедура приєднання західноукраїнських земель була здійснена на підставі звернення Народних зборів, що відбулися у Львові в жовтні 1939 р. П’ята позачергова сесія Верховної Ради СРСР (листопад 1939 р.) прийняла Закон про включення Західної України до складу СРСР і возз’єднання її з Українською РСР.
Були створені шість областей — Львівська, Станіславська (згодом перейменована на Івано-Франківську), Волинська, Тернопільська, Рівненська і Дрогобицька. У серпні 1940 р. до складу України ввійшли території Північної Буковини, Хотинського, Акерманського та Ізмаїльського повітів Бессарабії.
На західноукраїнських землях було проведено соціально-економічні заходи, які отримали назву радянізація, тобто перетворення за моделлю побудови соціалістичного суспільства в СРСР у 1930-ті рр. (індустріалізація, колективізація, «культурна революція», репресії).
Заходи радянізації
• У державній розбудові: проведення виборів до Рад; створення робітничих загонів, селянської міліції; утворення селянських комітетів.
• У сільському господарстві: конфіскація поміщицьких і монастирських земель та розподіл цих земель, а також засівного матеріалу, худоби, сільгоспзнарядь між селянами; створення колгоспів.
• У промисловості й фінансах: націоналізація великих промислових підприємств і всіх банків; створення робітничих комітетів; установлення контролю над виробництвом і розподілом продукції; запровадження 8?годинного робочого дня; укрупнення і реконструкція підприємств.
• У соціальній сфері: зміцнення системи охорони здоров’я; створення нових шкіл і навчальних закладів; створення системи соціального забезпечення.
Радянізація західноукраїнських земель супроводжувалася українізацією, що відповідало інтересам населення. «Культурна» революція передбачала утвердження радянської системи цінностей.
Перетворення, однак, здійснювалися жорсткими командно-адміністративними методами, не враховували місцевих особливостей, порушували звичний спосіб життя українців. Ліквідовувалися раніше створені структури: заборонялися політичні партії, зазнавали арештів і депортації політичні лідери, припинялася діяльність «Просвіт». Усі реформи супроводжувалися репресіями: було арештовано і вислано близько 10 % населення (службовці держапарату, місцеві комуністи, служителі церкви, підприємці, заможні селяни, значна частина інтелігенції).
Входження Західної України до складу УРСР було важливою подією: нарешті західні й східні українці об’єдналися в одну державу. Поряд із позитивними змінами в економічному, соціальному й культурному житті були й негативні: репресії, терор, адміністративно-командний стиль керівництва.

Окупація України військами Німеччини та її союзників

22 червня 1941 р. нападом фашистської Німеччини на Радянський Союз розпочалася Велика Вітчизняна війна. Відразу ж після вторгнення Німеччини на територію СРСР війна стала для нього вітчизняною, визвольною, справедливою.
Німецький план «Барбаросса» передбачав бліцкриг — блискавичну війну: протягом 2—2,5 місяця знищити Червону армію і вийти на лінію Архангельськ — Астрахань. Німецька армія наступала в трьох головних напрямках: західному — на Ленінград, центральному — на Москву, південному — на Київ. Згідно з планом передбачалося загарбання України вже в перші тижні війни і створення плацдарму для прориву на Кавказ і Закавказзя.
Наступ на Україну здійснювала група німецьких армій «Південь» під командуванням генерал-фельдмаршала Г. Рундштедта. Для оборони України були створені Південно-Західний фронт під командуванням генерала М. Кирпоноса та Південний фронт, під командуванням генерала М. Чередніченка.
23—29 червня в районі Луцьк — Рівне — Броди відбулася найбільша танкова битва початкового етапу війни. Війська Південно-Західного фронту змушені були відступити, залишивши Західну Україну. 30 червня німці окупували Львів і вже на кінець третього тижня війни вони просунулися углиб України на 300—350 км.
На північному напрямку німецькі війська просунулися углиб радянської території на 500 км, на центральному напрямку — на 600 км. Червона армія за перші три тижні війни втратила 850 тис. військових (у 10 разів більше, ніж Німеччина).
Початковий період війни склався для Радянського Союзу вкрай невдало.
Основні причини поразок
• Прорахунки радянського керівництва в оцінці воєнно-політичної ситуації, переоцінка значення радянсько-німецьких договорів, прорахунки у визначенні дати нападу Німеччини на Радянський Союз.
• Неукомплектованість Червоної армії кваліфікованими командирськими кадрами, кращі з яких стали жертвами сталінських репресій (знищено 20 % командного складу Червоної армії); нові командири були слабко підготовлені, некомпетентні: лише 7 % командного складу мали вищу освіту.
• Незавершеність заходів щодо зміцнення західних кордонів, немобілізованість частин Червоної армії (Сталін боявся спровокувати напад Німеччини).
• Німеччина, яка завоювала більшу частину Європи, за воєнно-економічним потенціалом значно перевищувала Радянський Союз, на початку війни мала перевагу в живій силі й техніці (армія Німеччини та її союзників, що виступила проти СРСР, налічувала 5,5 млн солдатів і офіцерів, у той час як радянські війська — 2,9 млн).
Оборона Києва, яка тривала з 7 липня до 26 вересня 1941 р., відволікала значні сили ворога. Німецьким арміям вдалося оточити велике угруповання захисників Києва: у полон потрапило понад 665 тис. солдатів і офіцерів, було знищено командування Південно-Західного фронту. Причиною такої трагедії стали прорахунки вищого військового командування, те, що Сталін не давав згоди на відведення військ.
Ціною величезних жертв, героїчного опору народу план «блискавичної війни» був зірваний. Оборона Одеси тривала 5 серпня—16 жовтня 1941 р., оборона Севастополя — 30 жовтня 1941 р.—4 липня 1942 р. Після розгрому Південно-Західного фронту основні сили ворог кинув на Москву, де з 30 вересня по 5 грудня точилися важкі оборонні бої. 5—6 грудня радянські війська перейшли в контрнаступ, розгромивши німців і відкинувши їх на захід на 100—250 км. Перемога під Москвою остаточно поховала гітлерівський план бліцкригу, розвіяла міф про непереможність вермахту.
Успіх під Москвою Сталін вирішив використати для розвитку загального наступу і дав указівку про проведення численних розрізнених наступальних операцій. Погано продумані й слабко забезпечені в матеріально-технічному відношенні, всі вони були невдалими. Трагічні наслідки мала наступальна операція під Харковом у травні 1942 р.: загинуло три армії, у полон потрапило 240 тис. солдатів і офіцерів. Трагічно завершилася і спроба розгромити гітлерівців у Криму.
Поразки в Україні різко змінили воєнно-стратегічну ситуацію, ініціатива знов перейшла до рук ворога. У червні 1942 р. німецькі війська великими танковими з’єднаннями за підтримки авіації почали навальний наступ на воронезькому напрямку. Наслідком цього був прорив фронту вглиб на 200—400 км протяжністю 600—650 км. 22 липня 1942 р. після захоплення міста Свердловська Ворошиловградської області гітлерівці остаточно окупували всю територію Української РСР, яка знаходилась в окупації протягом одного року й одного місяця.

Окупаційний режим в Україні в 1941—1944 рр.

За розробленим ще 1940 р. стратегічним «Генеральним планом “Ост”» гітлерівська Німеччина передбачала щодо України такі заходи:
• Часткове онімечення місцевого населення; заселення німцями окупованих земель.
• Масова депортація населення, у тому числі українців, до Сибіру.
• Підрив біологічної сили слов’янських народів.
• Економічне пограбування території України; перетворення місцевого населення на рабів.
• Пограбування культурних цінностей, знищення пам’яток культури.
Захопивши Україну, німці розчленували її на окремі частини (схема 6, с. 772).
Новоутворені адміністративні одиниці очолили генерал-губернатори. Особливу ненависть до українців виявив рейхскомісар Еріх Кох, якого називали «коричневим царем України».
Після окупації України було встановлено нацистський «новий порядок», який передбачав ліквідацію суверенітету або державності завойованих країн (територій), економічне пограбування і використання всіх ресурсів в інтересах ІІІ рейху, расову дискримінацію, геноцид, антисемітизм, терор і вбивства невинних людей.

В Україні діяли каральні органи нацистів (СС, СД, гестапо), які проводили терор проти мирного населення. У січні 1942 р. німецьким командуванням був прийнятий план фізичного знищення євреїв на території всіх окупованих країн Європи. Політика нацистської Німеччини та її прибічників у переслідуванні й знищенні єврейства в 1933—1945 рр. отримала назву «Холокост» (від давньогрецького holocaustosis — знищення вогнем, жертвопринесення).
Нацисти застосовували жахливі засоби страти: отруєння у газових камерах, спалення у крематоріях, голодомор, цькування собаками. Створювалися концентраційні табори і гетто для євреїв. Масове знищення євреїв відбулося в Києві (Бабин Яр), Харкові (Дробицький Яр), Львові, Бердичеві, Одесі. За роки окупації в Бабиному Яру в Києві загинуло понад 220 тис., у Дробицькому Яру в Харкові — понад 60 тис., в Янівському концтаборі у Львові — понад 160 тис. українських громадян переважно єврейської національності.
Терор фізичний супроводжувався моральним терором. На магазинах, ресторанах, перукарнях висіли написи: «Тільки для німців», «Українцям вхід заборонено». Мирному населенню міст заборонялося користуватися залізницею, міським транспортом, поштою, телеграфом, аптеками. Були зачинені школи й вищі заклади освіти. Обмежувалися постачання міст продовольством, медичне обслуговування. Українці перетворювалися на людей «третього сорту». Влаштовувалися публічні страти комуністів, комсомольців, представників радянської влади. Загалом в Україні в період окупації було вбито 3,9 млн осіб мирного населення і 1,3 млн військовополонених.
Окупаційна політика мала відверто колоніальний характер. Було введено примусову трудову повинність. Щоб забезпечити більш «ефективну» експлуатацію українського села, німці зберегли колгоспи. Людей силоміць вивозили на роботи до Німеччини. Почалося безсоромне пограбування матеріальних і культурних цінностей України: були розграбовані сотні музеїв, бібліотек, будинків творчості. До Німеччини вивозилися продовольство, обладнання, сировина, коштовності, чорноземи, а також робоча сила. Із України на примусові роботи до Німеччини було вивезено 2,4 млн осіб.
Отже, окупаційний режим відзначався винятковою жорстокістю. Але він не забезпечив покори українського народу, а, навпаки, викликав масовий рух Опору в Україні.

Рух Опору

Із перших днів окупації на території України розгорнулася антифашистська боротьба. Існували дві течії руху Опору (табл. 16).
Військова доктрина Радянського Союзу припускала ведення війни малою кров’ю на чужій території. Тому партизанська війна вважалася недоцільною, і в 1930-ті рр. було ліквідовано партизанські бази в прикордонних районах.
Таблиця 16
Течії руху Опору в Україні* (1941—1944 рр.)

Характеристика Течія
Радянська Націоналістична
Мета Визволення від загарбників
Відновлення радянської влади Відновлення української держави
Організаційне оформлення 1941—1942 рр. Партизанські загони, з’єднання; радянське підпілля (3500 підпільних організацій і груп) Похідні групи (1941 р.), Поліська Січ (1941 р.), Українська повстанська армія (УПА) (листопад 1942 р.) та інші загони, підпілля ОУН
Кількість, тис. осіб 200—600 50—200 (похідні групи— 5)
Командири С. Ковпак, О. Сабуров, О. Федоров, М. Наумов. Український штаб партизанського руху очолював Т. Строкач Командир Поліської Січі — Тарас Бульба (Боровець). Командуючі УПА: Д. Клячківський (К. Савур), Р. Шухевич (Т. Чупринка)
Основні райони дій Українське Полісся, Чернігівщина, Сумщина Волинь, Галичина, українське Полісся
Специфіка бойових дій Діяльність партизанів як правило підпорядковувалася та узгоджувалася з потребами фронту: диверсії на залізницях, удари по воєнних об’єктах, розвідка, допомога в переправі через річки тощо. Найбільші координовані операції партизанів: «Рейкова війна» і «Концерт» по зриву перевезень воєнних вантажів на залізницях, а також рейди великих партизанських з’єднань по тилах ворога Переважно діяла як самооборона населення — витіснення окупаційної адміністрації, створення української, захист населення від сваволі влади, зрив спроби вивозу до Німеччини продовольства, робочої сили, проведення оборонних боїв з карателями по периметру і в середині контрольованої території. Напади на воєнні об’єкти здійснювалися в основному з метою оволодіння зброєю


* Українці також брали активну участь в антинацистському русі Опору в країнах Європи (Франція, Італія, Югославія)
Фашисти дуже швидко просувалися Україною, тому в їхньому тилу залишилися цілі підрозділи радянських військ. Саме ці підрозділи стали базою радянського партизанського руху. Значну роль в організації руху Опору відіграли радянські військово-організаційні центри: Центральний штаб партизанського руху (ЦШПР) і Український штаб партизанського руху (УШПР, створений у червні 1942 р.
У перший рік війни дії партизан і підпільників мали неорганізований характер, бракувало підготовлених командних кадрів і фахівців. У 1941 р. партизани мали на озброєнні тільки гвинтівки, карабіни, револьвери, пляшки із запалювальною сумішшю. Вибухівки й мін було обмаль. Більшість партизанів захоплювали зброю у ворога. У з’єднанні С. Ковпака трофейна зброя складала 80 % усього озброєння.
Партизани діяли активно, самовіддано, організовували диверсії, знищували окупантів, вели агітацію серед населення. Однак ефективності їхніх дій заважала позиція Й. Сталіна. Він не довіряв активним діям народних мас. ЦШПР кілька разів розформовували, а в січні 1944 р. його було повністю ліквідовано.
Найбільше піднесення партизанського руху припадає на початок 1944 р. у Вінницькій, Житомирській, Кам’янець-Подільській, Кіровоградській, Тернопільській і Чернівецькій областях. У містах і селах України діяло комуністичне й комсомольське підпілля («Молода гвардія», місто Краснодон; «Партизанська іскра», село Кримки Миколаївської області).
Представники націоналістичного руху у роки війни намагалися відновити незалежність України. Вони воювали і проти фашистів, і проти радянських військ. Політичним центром націоналістичного руху була ОУН.
До початку війни ОУН співробітничала з німцями. У німецькій армії був утворений Легіон українських націоналістів. Керівництво ОУН розраховувало на сприяння Німеччини у відновленні української державності. Проте, спроба проголошення у Львові 30 червня 1941 р. самостійної української держави не була підтримана Німеччиною. Гестапо заарештувало всіх членів новоствореного уряду на чолі з Я. Стецьком, а також керівника радикального крила ОУН С. Бандеру. Проти ОУН розпочалися репресії. У відповідь керівники ОУН почала створювати партизанські загони, які в жовтні 1942 р. об’єдналися під назвою Українська повстанська армія.
УПА розраховувала лише на власні сили і підтримку місцевого населення. Мережа оунівського підпілля охопила не тільки західні, а і центральні, східні, південні райони України.
Партизанські дії УПА були спрямовані проти німців та їхніх союзників, польських військових формувань і населення, радянських партизанських загонів, а згодом і підрозділів Червоної армії. Лише у жовтні—листопаді 1943 р. УПА провела 47 боїв проти німців і 54 бої проти радянських партизанів. Кількість членів УПА за різними даними становила від 30 тис. до 100 тис. бійців.
Із приходом Червоної армії в Західну Україну радянське командування для боротьби з УПА створило окрему армію НКВС. Боротьба сторін продовжувалася до середини 1950-х рр. і мала надзвичайно жорстокий характер.
І радянські партизани, і ОУН—УПА намагалися зібрати і сконцентрувати українські сили в боротьбі проти завойовників. Рух Опору став справжнім Другим фронтом Великої Вітчизняної війни.

Визволення України від німецько-фашистських загарбників

Визволення України почалося під час Сталінградської битви (листопад 1942 — лютий 1943 р.), яка поклала початок корінному перелому у війні на користь СРСР. Перші населені пункти України в східному Донбасі були звільнені в грудні 1942 р. Остаточне ж визволення українських земель почалося в ході Курської битви (5 липня—23 серпня 1943 р.). 23 серпня війська Степового фронту звільнили Харків. У вересні-жовтні 1943 р. розгорнулася героїчна битва за Дніпро, уздовж якого німці намагалися створити неприступну лінію стратегічної оборони («Східний вал»). Кульмінацією битви за Дніпро було визволення від окупантів Києва. Сталін, ігноруючи реальне співвідношення сил, наказав за будь-яку ціну звільнити Київ до річниці Жовтневої революції 1917 р. Ціною величезних людських втрат радянські війська 6 листопада 1943 р. звільнили місто. За визволення столиці України понад 1000 солдатів і офіцерів були удостоєні звання Героя Радянського Союзу.
1944 р. радянське командування силами чотирьох Українських фронтів, які налічували понад 2,3 млн осіб, здійснило серію блискучих наступальних операцій, остаточно визволивши територію України.
Радянським військам протистояла гітлерівська група армій «Південь» (командувач — генерал-фельдмаршал Е. Манштейн, із березня — генерал В. Модель), яка налічувала 1,8 млн осіб.
Отже, битва за визволення України тривала 22 місяці (табл. 17). Після вигнання ворога з української землі бойові дії перемістилися на територію Центральної та Південно-Східної Європи. Війська 1-го Українського фронту визволяли від гітлерівських загарбників польські землі, а у квітні-травні 1945 р. разом з Білоруськими фронтами провели Празьку операцію, у ході якої був завершений розгром нацистської Німеччини, штурмували Берлін. 2, 3, 4-й Українські фронти взяли участь у звільненні від нацистської окупації Румунії, Угорщини, Болгарії, Югославії, Австрії, Чехословаччини. Війська 2-го Українського фронту брали участь і в розгромі Квантунської армії Японії на Далекому Сході.
Таблиця 17
Етапи визволення України в 1944 р.

Січень—лютий 1944 р.
Житомирсько-Бердичівська операція Війська 1-го Українського фронту завдали поразки групі армій «Південь» і створили можливість оточення ворожих військ на Корсунь-Шевченківському виступі
Корсунь-Шевченківська операція Війська 1-го і 2-го Українських фронтів перейшли в наступ на Корсунь-Шевченківському виступі й 28 січня з’єдналися в районі м. Звенигородки; 8 лютого німецькому командуванню було пред’явлено ультиматум, але ворог продовжував чинити опір; 10 лютого розпочалась операція з ліквідації Корсунь-Шевченківського угруповання фашистів; 17—18 лютого 1944 р. фашистські війська здійснили останню спробу вирватися з оточення, однак це вдалося лише їх невеликій частині; було створено умови для подальшого визволення Правобережжя, ворог утратив убитими 55 тис. солдатів і офіцерів, понад 18 тис. потрапили в полон, радянські війська захопили велику кількість бойової техніки і озброєння
Наступ на рівненсько-луцькому напрямку Одночасно з Корсунь-Шевченківською операцією війська 1-го Українського фронту (за підтримки партизанських загонів Сабурова, Федорова, Бегми та ін.) у складних умовах заболоченої місцевості та бездоріжжя розгорнули наступальні дії на рівненсько-луцькому напрямку; було звільнено Луцьк, Рівне, Проскурів, Тернопіль, Вінницю
Нікопольсько-Криворізька операція 30—31 січня 1944 р. війська 3-го та 4-го Українських фронтів розгорнули наступ на нікопольсько-криворізькому напрямку; війська раптовими ударами прорвали оборону німців і, переслідуючи відступаючі частини вермахту, визволили Нікополь (8 лютого) та Кривий Ріг (22 лютого)
Березень—травень 1944 р.
Проскурівсько-Чернівецька операція У результаті наступу військ 1-го Українського фронту (4 березня—17 квітня) вороже угруповання було розколоте на дві частини; радянські війська вийшли в передгір’я Карпат
Умансько-Ботошанська операція 5 березня—17 квітня війська 2-го Українського фронту розгромили 8-му німецьку армію; 26 березня вийшли до державного кордону СРСР і перенесли бойові дії на територію Румунії — країни-союзниці фашистської Німеччини
Одеська операція Війська 3-го Українського фронту за підтримки сил Чорноморського флоту 28 березня визволили Миколаїв, 10 квітня — Одесу
Визволення Криму Війська 4-го Українського фронту, Приморська армія та моряки Чорноморського флоту розбили Кримське військове угруповання фашистів і визволили Кримський півострів (8 квітня—12 травня); 17-та німецька армія втратила понад 100 тис. осіб убитими та полоненими, майже всю бойову техніку; Чорноморський флот повернув свою основну базу в Севастополі й одержав можливість активізувати бойові дії проти Румунії
Липень—жовтень 1944 р.
Бої на рава-руському і львівському напрямках У результаті потужного наступу були оточені значні сили ворога під Бродами (Львівська область) — вісім дивізій кількістю до 60 тис. осіб; у боях було знищено понад 38 тис. гітлерівців, понад 17 тис. взято в полон; серед розбитих сил вермахту була дивізія СС «Галичина», яка втратила більше половини свого складу, з оточення вирвалося лише 3 тис. осіб
Львівсько-Сандомирська операція Під час успішного наступу (13 липня—29 серпня) була знищена група гітлерівських армій «Північна Україна»
Яссько-Кишинівська операція Війська 2-го та 3-го Українських фронтів (20—29 серпня) розбили групу гітлерівських армій «Південна Україна»
Карпатсько-Ужгородська операція У жовтні 1944 р. завершилося визволення всієї території України. 27 жовтня був звільнений від окупантів Ужгород, а 28 жовтня — решта населених пунктів Закарпатської України


Воїни-українці зробили вагомий внесок у перемогу над нацистською Німеччиною та її союзниками. Радянськими бойовими нагородами було відзначено 2,5 млн осіб.
Українцями були маршали С. Тимошенко, Р. Малиновський, А. Єрьоменко, П. Рибалко, С. Руденко, генерали В. Герасименко, П. Жмаченко, К. Москаленко, І. Кириченко та інші. Маршали й генерали українського походження очолювали більше половини з 15 фронтів, які діяли в період боротьби з німецько-фашистськими загарбниками. На відзнаку мужності й героїзму українського народу, який захищав свою землю від поневолювачів, почесне звання «Місто-герой» було присвоєно містам Києв, Одеса, Керч і Севастополь.

Культура України в роки Великої Вітчизняної війни

За умов окупації України її урядові установи, культурні та наукові заклади було евакуйовано, вони функціонували на території інших республік.
Над науковим вирішенням найважливіших проблем воєнного часу працювало понад 70 вузів, евакуйованих з України до Казахстану, Туркменії, Узбекистану, Киргизії. Науково-дослідні роботи проводила Академія наук УРСР. Фахівці фізико-технічного інституту АН УРСР реалізовували оборонну програму: вони розробили прилади для військової авіації, радіолокації, пеленгації. Інститут електрозварювання АН УРСР, очолюваний Є. Патоном, розробив метод автоматичного дугового зварювання під флюсом під час складання корпусів танків Т?34. Цей метод дозволив поліпшити міцність та якість бойових машин.
Українські вчені розробили нові ефективні методи лікування поранених. Інститут клінічної фізіології на чолі з академіком О. Богомольцем створив препарати для лікування ран та переломів кісток. Співробітники Харківського інституту переливання крові організували пункти заготівлі та консервування крові, підготували спеціалістів для роботи в них та відправили пораненим бійцям кілька тонн консервованої крові. Інститут біохімії АН УРСР на чолі з академіком О. Палладіним створив препарат, що прискорював згортання крові. Відомий хірург-офтальмолог, академік АН УРСР В. Філатов удосконалив методи лікування хвороб ока та розробив ефективну пересадку рогівки пораненим.
Інститути історії, економіки, археології, мовознавства і літературознавства були об’єднані в Інститут суспільних наук. Історики видали праці «Боротьба українського народу проти німецьких загарбників», серію брошур про народних героїв України. Ці видання, авторами яких були відомі історики України М. Петровський, К. Гуслистий, М. Супруненко та інші, мали важливе значення в ідеологічній боротьбі з ворогом.
Культурно-освітні установи республіки з початком війни тимчасово припинили свою діяльність. Зупинилося друкування книжок, випуск газет, журналів. Згодом евакуйовані з України видавництва об’єдналися в Українське державне видавництво, що знаходилося в Саратові, а потім у Москві, де видавало політичну та художню літературу, журнали, листівки, газети.
Твори патріотичної тематики друкувалися в журналах «Українська література», «Україна». Твори українських літераторів були сповнені ненавистю до ворога та глибокої переконаністю у перемозі над ним.
У листопаді 1941 р. розпочали роботу українські радіостанції ім. Т. Шевченка (Саратов) та «Радянська Україна» (Москва). Активно діяла фронтова редакція радіостанції Південно-Західного фронту в районі Броварів. Диктори читали фронтові нариси, оперативні повідомлення з місць бойових дій.
З України було евакуйовано понад 50 театрів, яким доводилося готувати вистави на незвичних, іноді зовсім непридатних сценах. Головна увага приділялася виступам у військових частинах, шпиталях. У фронтових концертах брали участь майстри театрального мистецтва З. Гайдай, І. Паторжинський, М. Гришко та інші.
Особливої ваги набувала кінодокументалістика. У вересні 1941 р. Українська студія хронікального фільму випустила перший кінорепортаж «З фронтів Вітчизняної війни». Спеціальні групи кінооператорів готували кінозбірники про бойові події. Фронтові кінооператори зафіксували на плівці всі великі бойові операції. Кінооператор киянин В. Орлянкін пройшов з кінокамерою від Волги до гирла Дунаю. Велике значення мали документальні фільми О. Довженка «Битва за нашу Радянську Україну» (1943 р.) та «Перемога на Правобережній Україні» (1945 р.).
Українські кіностудії було евакуйовано до Середньої Азії, де вони випускали патріотичні фільми. У 1943 р. режисер М. Донський за постановку фільму «Райдуга» отримав кінопремію «Оскар».
Війна не припинила розвиток українського образотворчого мистецтва. Захист Вітчизни став головною темою праць українських художників. Створені ними плакати, листівки розповсюджувалися з перших днів війни, закликаючи до боротьби із загарбниками. Плідно працювали у воєнні роки українські скульп-тори. Так, К. Діденко створив серію скульптурних портретів С. Ковпака, О. Федорова, С. Руднєва та інших партизанів України.
Українські вчені, науковці, діячі культури зробили вагомий внесок у боротьбу проти німецько-фашистських окупантів. Їхні винаходи, наукові дослідження, патріотичні твори стали складовою отриманої у Великій Вітчизняній війні перемоги.

Copyright © 2009-2017. All Rights Reserved.