Україна в період загострення кризи радянської системи (1965—1985 рр.)

Україна в період загострення кризи радянської системи (1965—1985 рр.)

Економічний розвиток

Усунення М. Хрущова від влади означало відмову від реформ і лібералізації. В Україні, як і в Радянському Союзі загалом, настало двадцятиліття панування консервативних сил. Після усунення М. Хрущова суть консервативного курсу нового керівництва визначалася як «стабілізація», яка стало своєрідним символом брежнєвської епохи. Система втратила два важливі стимули розвитку економіки: зі смертю Сталіна — страх перед репресіями, з усуненням Хрущова — ентузіазм і романтичну віру в переваги соціалізму.
Від 1965 р. почалося здійснення економічної реформи з метою прискорення науково-технічного прогресу, інтенсифікації розвитку народного господарства СРСР. Реформа в сільському господарстві передбачала: підвищення закупівельних цін на сільськогосподарську продукцію; встановлення твердих планів закупівлі сільськогосподарської продукції (за здану понад план продукцію встановлювалася надбавка у розмірі 50 %від закупівельної ціни); перерозподіл національного доходу на користь сільського господарства; заходи щодо розвитку соціальної сфери села. Істотних змін в аграрній політиці не відбулося — реформа лише дещо обновила колгоспну систему. Усе це сприяло створенню достатнього обсягу продовольства і сировини для промисловості. Для забезпечення населення продовольством держава змушена була закуповувати хліб за кордоном. Для України було характерним безгосподарне використання земель, відведення найродючіших ґрунтів під індустріальну забудову, бездумні програми хімізації, меліорації та будівництва штучних водойм.
Реформа в промисловості передбачала перехід від адміністративних до економічних методів управління і включала переведення підприємств на госпрозрахунок, оцінку діяльності підприємств за обсягами не валової, а реалізованої продукції, створення на підприємствах фондів матеріального стимулювання. Паралельно здійснювалася централізація управління економікою: замість республіканських раднаргоспів, створених Хрущовим, відновлювалася система управління через союзні та союзно-республіканські міністерства. Майже 95 % підприємств України знову були підпорядковані Москві.
На першому етапі проведення реформи забезпечувалися відносно високі темпи розвитку промисловості. Економісти називали восьму п’ятирічку (1966—1970 рр.) «золотою». В Україні основні виробничі фонди і загальний обсяг промислового виробництва зросли в 1,5 разу, а національний прибуток — на 30 %.
Проте, на початку 1970-х рр. з’явилися симптоми, які свідчили, що реформа зазнала краху. Це трапилося через те, що вона не торкалася основ адміністративно-командної системи, не мала комплексний характер, не змінювала структурної та інвестиційної політики. Партійно-державний апарат не бажав відмовлятися від звичних методів управління економікою. Від початку 1970-х рр. темпи економічного зростання неухильно уповільнювалися. Відставання в науково-технічному і технологічному прогресі від розвинених країн Заходу набуло хронічного необоротного характеру. Через недоліки заходів щодо матеріальної зацікавленості трудящих низькими були продуктивність праці та якість вітчизняних товарів.
Справжньою соціальною хворобою стало щорічне збільшення бюрократичного апарату. Управлінці під страхом уповільнення кар’єри й позбавлення численних пільг для вищих чинів лякалися змін, убачали в них загрозу своєму пануванню, тому виступали проти реформ. Орієнтація чиновників на «команду зверху» спричинювали безініціативність, безгосподарність і безвідповідальність, усе більше заявляли про себе корупція, організована злочинність і «тіньова» економіка.
В Україні все чіткіше проявлялася притаманна колонії структура економіки, що характеризувалася перевагою паливних і сировинних галузей. На споживчий ринок працювало менше 30 % потужностей української промисловості. Економічний потенціал України нарощувався без урахування екологічних факторів. На території нашої держави будувалося вісім АЕС. Україна, яка складала 2,6 % території СРСР, одержувала більше чверті всіх забруднень.
Протягом 1960—1980-х рр. спостерігалося певне зростання добробуту народу, підвищувалася заробітна плата. Проте, цей добробут був відносним. За рівнем життя Україна значно поступалася передовим державам. Існував гострий дефіцит промислових і продовольчих товарів, черги стали ганебною прикметою життя народу. Економічна стабільність забезпечувалася за рахунок розпродажу національних природних багатств — нафти, газу, вугілля, лісу. Населення не знало, що тодішній відносний достаток має тимчасовий характер.

Суспільно-політичне життя. Загострення політико-ідеологічної кризи радянського ладу

Ідеологічним орієнтиром партійно-державного керівництва СРСР і УРСР була програма КПРС, прийнята ще 1961 р. Основним положенням програми було побудова комунізму в СРСР до 1980 р. Однак у 1970-ті рр. стало зрозумілим, що комунізм побудований не буде. Тоді партійне керівництво висунуло гасло про будівництво «розвинутого соціалізму» — найбільш досконалої форми суспільно-політичного устрою. У суспільстві формувалася ідея про те, що в країні з успіхом вирішуються питання задоволення життєвих потреб людини, розвиваються економіка, наука, освіта, культура і зовсім відсутні соціальні проблеми.
Сподівання прогресивної громадськості на продовження процесу десталінізації не виправдалися. В епоху Брежнєва відбувся поворот до неосталінізму: було відновлено поважне ставлення до Сталіна, порушувалися громадянські права і свободи, демократичній активності людей навішувався ярлик злочинного інакомислення, здійснювалися незаконні репресії.
1967 р. у структурі КДБ було створено спеціальне «п’яте управління» по боротьбі з «ідеологічними диверсіями». Адміністративно-командна система робила все, щоб із суспільних відносин виключити національний фактор. Цьому підпорядковувалися гасла про зближення і злиття націй, про утворення нової історичної спільності — радянський народ. На практиці це означало тотальну русифікацію України. Українська культура й українська мова опинилися в критичному стані. Спроби українського керівництва діяти без вказівок із Москви розцінювалися як націоналізм і каралися. Перший секретар ЦК КПУ П. Шелест (1963—1972 рр.), який проявляв наполегливість у захисті інтересів республіки в економіці, у мовній і культурній сферах, був усунутий з посади. Наступником П. Шелеста став В. Щербицький (1972—1989 рр.) — відданий провідник політичної лінії Москви. Від 1970 р. КДБ республіки очолив В. Федорчук, ініціатор особливо жорстких політичних репресій (КДБ України мав репутацію найбрутальнішого в СРСР). Новим секретарем ЦК КПУ з питань ідеології став В. Маланчук, в Україні було встановлено тотальний ідеологічний контроль. Щербицький здійснив «чистку» КПУ, виключивши із неї близько 37 тис. осіб. Партійно-державне керівництво України взяло курс на зміцнення тоталітарної системи.
Конституція СРСР 1977 р. і Конституція УРСР 1978 р., у яких говорилося про демократизацію політичної системи, розширення прав і свобод радянських громадян, рівність націй, розходилися з реальним життям. Конституція формально узаконила безмежну владу комуністичної партії, оголосивши її «ядром політичної системи суспільства». Відбувався процес злиття партійного і державного апаратів. На практиці тільки комуніст міг обіймати високі адміністративні й господарські посади. Тому росла кількість членів КПУ: з 1,2 млн осіб на початку 1960-х рр. до 2,7 млн осіб наприкінці 1970-х рр.

Опозиційний рух в Україні

У 1960—1980-ті рр. було закладено організаційні основи дисидентського руху: зріс його інтелектуальний потенціал, громадянська активність частини інакодумців стала набувати рис суспільного руху, виникають елементи координації цього руху.
У 1965 р. в УРСР за вільнодумство були заарештовані понад 20 осіб. Проти цього необґрунтованого акту виступили І. Дзюба, В. Стус, В. Чорновіл, І. Драч, М. Стельмах та інші. Багатьох з них було звільнено з роботи. Того ж року була надрукована робота І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», у якій містився детальний аналіз основних причин, що обумовили акції протесту української інтелігенції. Вона стала своєрідним підсумком діяльності дисидентів у період хрущовської «відлиги», суттєво вплинула на формування ідеологічної концепції національно-визвольного руху.
Українські політичні в’язні написали «Відкритий лист до Організації Об’єднаних Націй». У ньому було викладено ідеї українського дисидентства: протест проти дискримінації українців і безправного становища України в складі СРСР.
Активізації діяльності дисидентів у 1968—1976 рр. сприяли інтервенція радянських військ у Чехословаччину в 1968 р., що викликала хвилю обурення і протестів.
У 1970—1972 рр. в Україні самвидавом друкувався «Український вісник», заснований В. Чорноволом, де подавалася інформація про порушення свободи слова, прав особи й нації, гарантованих Конституцією, про судові й позасудові репресії в Україні, про різні акції протесту.
На нараді з безпеки та співробітництва в Європі в 1975 р. Радянський Союз підписав Гельсінський Акт, який передбачав гарантію громадянських прав і свобод у країнах-учасницях наради. У 1976 р. М. Руденко створив у Києві групу сприяння виконанню Гельсінських угод — Українську Гельсінську спілку — першу організовану структуру в українському визвольному русі. До групи увійшли О. Бердник, Л. Лук’яненко, І. Кандиба, О. Тихий, М. Матусевич та інші. Група збирала матеріали про виконання Гельсінських угод, виступала на захист політв’язнів, підтримувала зв’язок із відомим правозахисником А. Сахаровим, допомагала колишнім репресованим і родинам політв’язнів. Члени групи навіть наважилися діяти легально. У 1976—1979 рр. до групи увійшло 36 осіб. Згодом вони були заарештовані й більшість із них засуджені. О. Тихий, Ю. Литвин, В. Марченко і В. Стус загинули.
В Україні було й релігійне дисидентство, пов’язане з вимогою відновити діяльність греко-католицької церкви. З ініціативи його представника Й. Терелі у 1982 р. було створено Комітет захисту УГКЦ із метою легалізації її діяльності в Україні.
Значення дисидентського руху
• Наступ карально-репресивної системи не загальмував розвиток націонал-демократичного руху.
• Свідчив про наявність кризових явищ у радянській системі. Сприяв розхитуванню радянської тоталітарної системи, поширенню і утвердженню в народі демократичних ідеалів.
• Продовжив традиції національно-визвольної боротьби. З’єднав два етапи національно-визвольного руху — середини і кінця ХХ ст.
• Відкривав Україну світові.
• Досвід та ідеологічні напрацювання дисидентів були використані в період перебудови і здобуття Україною незалежності. Із середовища дисидентів вийшла чимала когорта політиків.
• Дисиденти зробили вагомий внесок у сучасну теорію і практику державного будівництва, розвиток української науки і культури.
Дисидентський рух в Україні був виявом національно-визвольного руху, спрямованого на демократизацію суспільно-політичного життя. Зусилля й жертви дисидентів не були марними. Ці люди несли народові України правду, відкрили Україну світові. Їхні принципи стали базою для сучасного державного будівництва в незалежній Україні.

Kультура й духовне життя України

У роки «застою» культура України розвивалася під впливом тоталітарного режиму.
Провідним науковим центром України в ці роки була Академія наук України на чолі з Б. Патоном. З’явилися роботи істориків М. Брайчевського про походження Русі, виникнення Києва, Ю. Бадзьо про походження російського, українського і білоруського народів. Вийшли у світ такі багатотомні видання, як «Історія Української РСР», «Історія української літератури», Українська радянська енциклопедія, Радянська енциклопедія історії України.
Розвивалася українська література: видавалися твори М. Стельмаха, П. Загребельного, І. Білика, Ю. Мушкетика, Д. Павличка, І. Драча, Б. Олійника, Л. Костенко.
У цей період зародився новий напрямок у кіномистецтві — «поетичне кіно». Найбільший успіх мав фільм «Тіні забутих предків» режисера С. Параджанова, а також кінофільми Ю. Ільєнка, К. Муратової, І. Миколайчука, Л. Бикова стали гордістю українського кінематографа.
Позитивні зміни відбулися в розвитку українського театрального мистецтва. Прославили Україну своїми виступами академічні драматичні театри імені І. Франка в Києві, імені Т. Шевченка в Харкові, імені М. Заньковецької у Львові. Славу українському театру принесли Н. Ужвій, Д. Гнатюк, А. Солов’яненко, Б. Ступка, А. Роговцева, В. Дольський та інші талановиті актори.
В образотворчому мистецтві провідними стали теми вітчизняної історії, творчої праці народу. В Україні працювали такі художники, як Т. Яблонська, О. Заливаха, А. Горська, скульптор і живописець І. Гончар.
Зміни в системі освіти посилили процес русифікації. Продовжувала діяти інструкція Міністерства освіти УРСР про вивчення української мови за згодою батьків. Зменшувалася кількість україномовних шкіл, особливо в Криму, Донецькій, Луганській, Дніпропетровській, Харківській областях.
Реформа загальноосвітньої школи 1984 р. сприяла процесу ідеологізації та русифікації в Україні. Рівень знань та інтелектуальний розвиток учнів і студентів загалом перевищували показники розвинених країн Заходу. Держава продовжувала суворо контролювати навчально-виховний процес і домагалася необхідної ідейної спрямованості. Ідеологізація негативно вплинула на рівень викладання гуманітарних дисциплін.
Незважаючи на плідну діяльність педагогів-новаторів (В. Сухомлинського, В. Шаталова, М. Щетиніна), процес навчання і виховання був уніфікований. Творчий розвиток особистості обмежувався.
На початку 1970-х рр. після цькування О. Гончара за роман «Собор» починається відкритий перехід до «закручування гайок» в ідеологічній і культурній сферах. Ідеологічного розгрому в Україні зазнали твори М. Вінграновського, В. Шевчука, Ю. Щербака, Р. Андріяшка, В. Дрозда, В. Маняка, І. Чендея та інших літераторів. «Незручних» письменників виключали зі Спілки письменників України. В. Некрасова вислали за кордон. Затягувалося видання творів Л. Костенко «Княжа гора», «Маруся Чурай» та творів інших письменників.
Процеси, що відбувалися в 1970—1980?ті рр. в культурному і духовному житті, мали суперечливий характер. З одного боку, відбувається бурхливий розвиток науки, виникають нові напрямки в кіномистецтві, стають широко відомими імена театральних діячів, письменників, поетів, а з іншого боку, посилюється процес русифікації, наступ центру на права республіки.
Header139Kультура й духовне життя України

Copyright © 2009-2017. All Rights Reserved.