Україна в роки незалежності

Україна в роки незалежності

Економічний розвиток

На економіку України руйнівний вплив мала загальна економічна криза, що охопила СРСР, розпад загальносоюзного економічного комплексу. У момент проголошення незалежності Україна виявилася немічною і деформованою в економічному відношенні: 95 % підприємств підпорядковувалися Москві, майже 80 % усього виробництва не мало завершеного технологічного циклу, термінової заміни вимагали 40 % технологічно застарілих машин і устаткування. Криза охопила промисловість і сільське господарство. Верховна Рада змінила чотири уряди — В. Масола (травень—жовтень 1990 р.), В. Фокіна (листопад 1990—жовтень 1992 р.), Л. Кучми (жовтень 1992—вересень 1993 р.), Л. Кравчука — Ю. Звягільського (вересень 1993—червень 1994 р.), розглянула сім програм виходу з кризи. Але жодна з них реально не була втілена в життя. Основними причинами стали нерішучість і половинчастість програм, непродуманість програм соціального захисту людей, що робило реформи непопулярними.
Із 1990 до 1994 р. валовий національний продукт скоротився на 44 %, обсяг промислової продукції — на 41 %, національний доход — на 54 %. У 1994 р. спад промислового виробництва України досяг 27,7 %. У другій половині 1993 р. рівень інфляції в Україні був найвищим у світі й перевищував показники часів світових війн. Відбулося нечуване для мирного часу падіння рівня життя основної маси населення (близько 64 % його опинилося за межею бідності).
Ця ситуація потребувала рішучих невідкладних заходів. Вони були викладені в Посланні щойно обраного Президента України Леоніда Кучми до Верховної Ради «Шляхом радикальних економічних реформ» у жовтні 1994 р. і отримали схвалення. Основними напрямками та пріоритетними завданнями нової соціально-економічної стратегії були:
• фінансова стабілізація, що включає зниження податків, подолання платіжної кризи, поглиблення банківської реформи;
• регульована та контрольована з боку держави поетапна лібералізація цін;
• докорінна структурна перебудова виробництва з метою створення ринкової економіки, яка має базуватися на приватному секторі;
• децентралізація управління економікою;
• лібералізація сфери зовнішньоекономічних зв’язків;
• реформи заробітної плати, соціальної допомоги та соціального страхування.
У 1999 р. вперше за останнє десятиріччя проявилися ознаки економічної стабілізації. В основному було подолано падіння виробництва валового внутрішнього продукту. Обсяг промислового виробництва зріс на 4,3 %. На 7,5 % зросли обсяги житлового будівництва. Намітилася позитивна тенденція скорочення дефіциту Державного бюджету України. Було досягнуто відносно низький рівень інфляції.
У другій половині 1990-х рр. було сформовано основні атрибути національної економіки: грошову, фінансову, платіжну, податкову, митну, банківську системи. Відбувся перелам у реформуванні відносин власності, утвердженні механізмів приватної власності, розширенні корпоративного та приватного секторів економіки. Майже 6,1 млн громадян отримали земельні паї, обсяг яких становить більше половини земельних угідь країни. В основному було завершено приватизацію присадибних ділянок, їх власниками стали близько 11 млн громадян. В Україні утверджено ринкові механізми ціноутворення, запроваджено ліберальний режим зовнішньої торгівлі. Це забезпечило подолання хронічної дефіцитності національної економіки, обумовило товарну насиченість ринку. Україна в 1999 р. вперше зробила реальний крок виходу із затяжної кризи, на практиці почала реалізовуватися модель відкритої конкурентної економіки. Водночас, соціально-економічна ситуація залишалася складною і неоднозначною.
Пріоритети подальших перетворень в Україні на наступні п’ять років знайшли своє відображення у Посланні Президента України до Верховної Ради (лютий 2000 р.) «Україна: поступ у XXI століття. Стратегія економічного та соціального розвитку на 2000—2004 рр.». Основним завданням України Президент визначив реалізацію політики економічного зростання. Було поставлено за мету забезпечити зростання в 1,3—1,4 разу реальних доходів населення, продуктивну зайнятість та створення 1 млн нових робочих місць, поступово підвищити мінімальний рівень трудових пенсій до межі прожиткового мінімуму.
Відповідно до стратегічного курсу Президента України, викладеного у Посланні, уряд В. Ющенка розробив програму діяльності «Реформи заради добробуту», схвалену в квітні 2000 р. Верховною Радою. Але протягом 2000 р. помітні процеси економічного зростання не супроводжувалися відчутними якісними перетвореннями у вітчизняній економіці, позитивними структурними змінами, подоланням нагромаджених за останні роки деформацій у соціальній сфері. Попередній тривалий спад виробництва унеможливив досягнення відчутних зрушень у соціальній політиці.

Державотворчі процеси

Державне будівництво незалежної України ускладнювалося відсутністю відповідної законодавчої бази, перш за все нової Конституції, відповідно до якої необхідно було розробляти й приймати всі інші нормативно-правові акти. Конституція УРСР 1978 р. залишалася діючою до 1996 р., до неї в умовах розбудови самостійної держави було внесено понад 200 поправок. Закони, які приймалися, нерідко суперечили чинній Конституції, що підривало принципи законності.
Основними державотворчими подіями йпроцесами в незалежній Україні є:
• заміна назви «Українська Радянська Соціалістична Республіка» на назву держави «Україна» (закон від 17 вересня 1991 р.);
• визначення правового статусу населення законом від 8 жовтня 1991 р. «Про громадянство України»: громадянство України надавалося всім, хто проживав на її території, не був громадянином іншої держави і не заперечував проти прийняття українського громадянства;
• прийняття закону «Про Державний кордон України» (4 листопада 1991 р.), яким встановлювалися кордони, порядок їх охорони і перетину;
• прийняття Верховною Радою «Декларації прав національностей України» (1 листопада 1991 р.), у якій підкреслюється, що Україна гарантує всім народам, національним групам, громадянам, що проживають на її території, рівні економічні, політичні, соціальні й культурні права;
• формування Збройних сил на основі закону «Про збройні сили України» (6 грудня 1991 р.) і воєнної доктрини України (19 жовтня 1993 р.), яка базується на без’ядерному і позаблоковому статусі України, принципі розумної достатності озброєння, відмові від визнання будь-якої країни потенційним противником;
• створення Служби безпеки України (СБУ), компетенція якої полягає у захисті державного суверенітету, конституційного ладу, територіальної цілісності, науково-технічного та оборонного потенціалу України, у боротьбі з організованою злочинністю у сфері управління й економіки;
• затвердження Верховною Радою державної символіки України (січень—лютий 1992 р.): Державний Герб (тризуб), Державний Прапор (синьо-жовтий), Державний Гімн (музика Михайла Вербицького (1815—1870 рр.) до національного гімну «Ще не вмерла Україна...», текст Павла Чубинського (1853—1884 рр.);
• створення Національного банку України, Української фондової біржі, посольств і консульств, експортно-імпортних організацій;
• формування трьох гілок влади — законодавчої, виконавчої і судової, відповідних владних інститутів;
• формування багатопартійної системи;
• розробка й прийняття нині діючої Конституції України (1996 р.) (конституційний процес триває, внесення змін до Конституції лишається актуальним питанням).

Конституційний процес

У жовтні 1990 р. Верховна Рада, спираючись на Декларацію про державний суверенітет, створила Конституційну комісію для розробки проекту Конституції. Комісію очолив Л. Кравчук. У червні 1991 р. Верховна Рада ухвалила концепцію нової Конституції. Так розпочався конституційний процес — розробка й обговорення різних варіантів нової Конституції.
Конституційний процес умовно поділяють на два періоди.
У перший період (1992—1994 рр.) Конституційна комісія на чолі з Президентом Л. Кравчуком і Головою Верховної Ради І. Плющем, з ученими-правознавцями, суддями, працівниками правоохоронних органів, народними депутатами в її складі розробила два варіанти проекту Конституції, які були винесені на всенародне обговорення. Однак жоден із них не був прийнятий. Верховна Рада дванадцятого скликання (1990—1994 рр.) намагалася обмежити вплив Президента Л. Кравчука на внутрішні справи в країні. Протистояння Президента і Верховної Ради на тлі загальної кризи й зростаючого соціального протесту закінчилося рішенням сторін про дострокове припинення їхніх повноважень. Навесні 1994 р. пройшли вибори до Верховної Ради. Головою Верховної Ради (1994—1998 рр.) став лідер Соціалістичної партії України О. Мороз. Майже третину мандатів у парламенті отримали ліві партії. Улітку 1994 р. відбулися вибори Президента України. Перемогу здобув Л. Кучма, який у другому турі набрав понад 52 % голосів виборців.
У другий період (1994—1996 рр.) Конституційну комісію очолили Президент України Л. Кучма і Голова Верховної Ради О. Мороз. Нові проекти Конституції створювалися представниками різних політичних партій. Найгострішими були питання про механізм прийняття Конституції, форму правління в Україні, питання власності, виборчої системи, державної мови і символіки. 8 червня 1995 р. між Верховною Радою і Президентом було підписано Конституційний договір, який регулював основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоуправління до прийняття нової Конституції. У лютому 1996 р. Верховна Рада почала обговорення нового проекту Конституції. Унаслідок суперечностей між Президентом і Верховною Радою Л. Кучма видав Указ про проведення у вересні 1996 р. Всеукраїнського референдуму щодо прийняття Конституції України, намагаючись прийняти Конституцію, обминувши парламент. У пошуках компромісу було створено Узгоджувальну комісію на чолі з М. Сиротою. Було розв’язано спірні питання. У ніч на 28 червня 1996 р. більшістю голосів депутатів Верховної Ради Конституцію України було прийнято. Її текст підписали Президент України і Голова Верховної Ради. Був виданий Указ Президента про введення в дію Конституції України.
У діючій Конституції Україна визначена як незалежна, суверенна, демократична, соціальна і правова держава. За формою правління Україна є республікою, державного устрою — унітарною, тобто єдиною, соборною державою. Система прав і свобод людини і громадянина, гарантованих Конституцією, відповідає міжнародним демократичним стандартам. Із прийняттям Конституції завершилося формування інститутів законодавчої, виконавчої і судової влади в Україні.

Формування багатопартійної системи

Без партій, які є одним із базових інститутів демократичного суспільства, посередником між владою і народом, неможливе нормальне функціонування органів влади. Україна, відійшовши від тоталітарної однопартійності, у 1990 р. стала на шлях формування багатопартійної системи. На сьогодні в Україні існує понад 100 політичних партій. Їх за традицією поділяють на праві, ліві й центристські. До правих належать націонал-радикальні партії (Консервативна Республіканська партія, Українська Національна Асамблея та інші). Ліві — партії соціалістичного і комуністичного спрямування (Селянська партія України, Соціалістична партія України, Прогресивна соціалістична партія, Комуністична партія та інші). Центристські партії — це партії націонал-демократичного, націоналдержавницького, ліберально-демократичного, соціал-демократичного спрямування (Народний Рух України, Демократична партія України, Партія Зелених України, Ліберальна партія України, Соціал-демократична партія України (об’єднана) та інші).
Прийняття закону «Про політичні партії в Україні» (28 квітня 2001 р.) було викликане саме потребою сприяти процесам зміцнення й консолідації політичних партій.

Внутрішньополітичні події після 1996 р.

У центрі політичного життя України були парламентські й президентські вибори, протистояння між парламентською та президентською владою. У березні 1998 р. відбулися чергові вибори до Верховної Ради. Вони вперше проводилися за мішаною мажоритарно-пропорційною системою. У виборах взяли участь 30 політичних партій та виборних блоків, вісім із яких подолали 4 %-вий бар’єр і отримали депутатські місця.
• Комуністична партія України (24,7 %)
• Народний Рух України (9,4 %)
• Блок Соціалістична партія України — Селянська партія України «За правду, за народ, за Україну» (8,6 %)
• Партія Зелених України (5,4 %)
• Народно-демократична партія (5 %)
• Всеукраїнське об’єднання «Громада» (4,7 %)
• Соціал-демократична партія України (об’єднана) (4 %)
• Прогресивна соціалістична партія (4 %)
Головою Верховної ради було обрано О. Ткаченка.
Вибори Президента України 1999 р. закінчилися переобранням Л. Кучми на другий термін (у другому турі виборів Л. Кучма набрав 56,25 %, а лідер КПУ П. Симоненко — 37,8 % голосів виборців).
Повторне обрання Л. Кучми зумовило значні зміни в керівництві державою. Спершу Президент запропонував Верховній Раді дати згоду на повторне призначення прем’єр-міністром В. Пустовойтенка, але депутати не погодилися. Натомість кандидатура голови Національного банку В. Ющенка 23 грудня 1999 р. була підтримана більшістю правих та центристських фракцій і навіть частиною соціалістів.
Правляче у Верховній Раді ліве крило не підтримало президентський варіант реформаторського курсу. Протистояння між Президентом і парламентом загострилося. Реакцією на політику О. Ткаченка та його однодумців стало утворення 13 січня 2000 р. нової парламентської структури — парламентської більшості. Представники одинадцяти фракцій, груп та позафракційні депутати об’єдналися. Координаційну раду більшості очолив Л. Кравчук. Протистояння призвело до роздільних засідань парламенту. Координаційна рада більшості підтримала Президента та уряд В. Ющенка і заявила про намір змінити керівництво Верховної Ради. 21 січня на засіданні Верховної Ради 242 депутати проголосували за зміни Регламенту, відкликання О. Ткаченка та А. Мартинюка з посад голови парламенту і першого заступника, 1 лютого вже 255 народних депутатів обрали головою парламенту І. Плюща, його першим заступником — В. Медведчука, заступником — С. Гавриша. Із 8 лютого реорганізований парламент у повному складі продовжив роботу в сесійній залі. Ліві фракції були усунуті від керівництва парламентськими комітетами. Парламентська більшість була сформована головним чином завдяки зовнішньому тиску президентської адміністрації, тому в ній точилася боротьба між проурядовими та пропрезидентськими фракціями. Це з самого початку ставило під сумнів можливість ефективної діяльності парламентської більшості. Створена в лютому 2000 р. у парламенті більшість у квітні 2001 р. розпалася.
Важливою подією першої половини 2000 р. став референдум 16 квітня. Згідно з указом Президента про всеукраїнський референдум за народною ініціативою, на голосування було винесено шість питань: про недовіру Верховній Раді та надання Президентові додаткових повноважень щодо розпуску парламенту, обмеження депутатської недоторканності та зменшення кількості народних депутатів до 300, формування двопалатного парламенту і прийняття Конституції всеукраїнським референдумом.
«Народна ініціатива» була нашвидкуруч організована командою підтримки курсу президента. У разі успішної реалізації задуму Президент отримував можливість або розпустити Верховну Раду і, скориставшись уже відпрацьованими виборчими технологіями, забезпечити обрання нового парламенту зі стабільною пропрезидентською більшістю, або використовувати результати референдуму як засіб тиску на Верховну Раду, змушуючи її бути більш поступливою.
Ідеї референдуму не підтримувалися лівими і частиною правих політичних партій, а багато юристів висловлювали сумнів щодо його конституційності. Указ про проведення референдуму створив серйозні проблеми на міжнародній арені, поставивши під загрозу навіть членство України в Раді Європи. Гостра реакція європейських політиків пояснювалася бажанням запобігти встановленню в Україні авторитарного режиму. Конституційний Суд України визнав неконституційними перше і шосте питання референдуму (про недовіру Верховній Раді та про прийняття Конституції всеукраїнським референдумом), що в певній мірі заспокоїло українців й іноземних політиків. На референдум було винесено чотири питання із шести запланованих. Голосування закінчилося 16 квітня 2000 р. Понад 80 % громадян відповіли «так» на всі питання. Опозиція звинувачувала владу в грубих фальсифікаціях, проте Центральна виборча комісія таких не виявила. Це був серйозний успіх Президента. Однак лише парламент має право вносити до Конституції зміни, передбачені рішеннями референдуму. Імплементація (виконання, внесення в чинне законодавство) рішень референдуму затягнулася, а після подій кінця 2000 р. стало зрозуміло, що, принаймні, цей склад Верховної Ради не зможе набрати необхідних 300 голосів для внесення відповідних змін до Конституції.

Гострота політичної ситуації в країні була значною мірою зумовлена зникненням за нез’ясованих обставин опозиційного журналіста Г. Гонгадзе. 28 листопада 2000 р. О. Мороз зробив у парламенті сенсаційну заяву, що замовником знищення Гонгадзе нібито був Президент та його найближче оточення. На підтвердження цього лідер соціалістів оприлюднив аудіозаписи розмов Президента, зроблені офіцером його охорони майором М. Мельниченком, у яких йшлося також про хабарництво і корупцію, адміністративний тиск на хід президентських виборів, про переслідування опозиційних політиків, працівників засобів масової інформації та інші правопорушення. На початку 2002 р. американська експертиза засвідчила, що записи Мельниченка не змонтовані (щоправда, це відбувалося на тлі погіршення україно-американських відносин).
«Касетний скандал» став поштовхом до формування радикальної опозиції, головними вимогами якої стали відставка Л. Кучми і проведення позачергових президентських виборів. У грудні 2000 р. утворився рух «Україна без Кучми», у якому об’єдналися різні, навіть протилежні політичні сили. Комуністи не приєдналися до опозиційного руху, натомість розпочали власну кампанію під гаслом «Україна без Кучми і Ющенка».
17 квітня 2001 р. вперше за весь час незалежності України Верховна Рада заслухала звіт Кабінету міністрів про хід виконання програми діяльності уряду. Верховна Рада визнала роботу Кабінету міністрів незадовільною і 26 квітня більшістю голосів проголосувала за резолюцію недовіри Кабінету міністрів на чолі з В. Ющенком. 28 квітня Президент підписав Указ про відставку уряду.
29 травня 2001 р. Верховна Рада дала згоду на призначення прем’єр-міністром України А. Кінаха, який визначив завдання нового уряду:
• посилення соціальної спрямованості реформ;
• реформування податкової системи;
• підтримка та захист вітчизняних товаровиробників;
• активна структурна промислова й аграрна політика, що базувалася на інноваційній моделі розвитку;
• забезпечення рівних умов для всіх суб’єктів господарювання;
• розробка і реалізація стратегії розвитку паливно-енергетичного комплексу;
• адміністративна реформа спрямована на підвищення ефективності системи державної влади та формування громадянського суспільства.
На початку 2001 р. опозиція провела у Києві масові маніфестації. На Хрещатику за участі кількох партій було встановлено наметове містечко з антипрезидентськими гаслами. Намети простояли три тижні. За рішенням суду містечко було знесене силовим шляхом, а учасників акції тимчасово заарештовано. У різних регіонах України відбулися демонстрації і мітинги з вимогами розслідування «касетного скандалу» та відставки Л. Кучми. У відповідь влада організувала демонстрації, форуми та естрадні шоу на підтримку Президента. Кульмінацією акцій опозиції стали події 9 березня 2001 р. — у день народження Т. Шевченка, коли дійшло до сутичок з міліцією під стінами Адміністрації Президента. Міліція заарештувала понад 200 осіб, переважно студентів, більшість з яких невдовзі звільнили, але 16 членів УНА-УНСО на чолі з лідером організації А. Шкілем залишилися у в’язниці. Слідство і суд над ними тривали понад рік.
Під тиском акцій протесту влада змушена була відправити у відставку голову СБУ Л. Деркача та міністра внутрішніх справ Ю. Кравченка. Однак після березня активність опозиції відчутно зменшилася. Переважна більшість населення залишилася поза акціями протесту. Спроба започаткувати процедуру імпічменту Президента не вдалася — проект відповідної постанови, внесений у Верховній Раді 26 квітня, набрав лише 209 голосів (за необхідних 226). У другій половині 2001 р. опозиція зосередилася на парламентських виборах і розійшлася по різних виборчих блоках. Кроком до налагодження політичного діалогу між владою і опозицією стала зустріч 11 квітня 2001 р. Президента з представниками 76 партій.
Схвалений у лютому 2001 р. Верховною Радою закон «Про вибори народних депутатів України» передбачав перехід до пропорційної виборчої системи (голосування за партійними списками). Проте Президент наклав на нього вето, мотивуючи це тим, що така система порушує права громадян, які не належать до політичних партій. На думку опозиції, справжні мотиви були інші: в одномандатних округах, де голосування відбувається за мажоритарною системою, адміністративним органам легше контролювати вибори та підпорядковувати їх своїм інтересам. Досвід виборів 1998 р. свідчив, що більшість представників «партії влади» перемогла саме в одномандатних округах. Спроби подолати вето або досягти компромісу з Президентом не вдалися, і в жовтні Верховна Рада погодилася з більшістю пропозицій глави держави. Вибори, як і раніше, відбувалися за мішаною системою: одна половина депутатів обиралися в одномандатних округах, а інша — за партійними списками. У виборчих перегонах взяли участь 33 політичні партії і блоки, які досить чітко поділилися на чотири табори. Головною силою пропрезидентського табору став блок «За єдину Україну», сформований п’ятьма партіями: Аграрною партією України, Народно-демократичною партією, Партією промисловців і підприємців України, Партією регіонів та «Трудовою Україною». Блок очолив голова адміністрації Президента В. Литвин, другим номером у виборчому списку йшов прем’єр-міністр А. Кінах. На позиціях підтримки влади стояли також Соціал-демократична партія України (об’єднана), Партія Зелених України, блок Демократичної партії України і Демократичного союзу та декілька інших партій і блоків.
Десять політичних партій, серед яких Народний рух України, Український народний рух, Партія «Реформи і Порядок» і «Солідарність» утворили Блок В. Ющенка «Наша Україна», учасники якого відносили себе до поміркованої, конструктивної опозиції.
Основними силами некомуністичної опозиції стали Соціалістична партія України О. Мороза та Блок Ю. Тимошенко, до якого увійшли чотири партії: «Батьківщина», «Собор», Українська соціал-демократична партія та Українська республіканська партія. Ю. Тимошенко вдалося залучити до свого блоку відомих політиків: Л. Лук’яненка, А. Матвієнка, Г. Омельченка, В. Онопенка, Я. Головатого, С. Хмару. Економічні програми соціалістів і прибічників Ю. Тимошенко істотно різнилися. Однак спільними для них були вимога імпічменту Л. Кучми та перехід до парламентської форми правління.
Опозиційність до режиму декларувала й Комуністична партія України під проводом П. Симоненка. Однак включення до її виборчого списку Генерального прокурора М. Потебенька, відомого своєю лояльністю до Президента, змусило багатьох сумніватися у декларованій опозиційності.
Загалом вибори відбулися без значних порушень, 4 %-вий бар’єр подолали такі партії.
• «Наша Україна» (23,5 %)
• КПУ (20 %)
• «За єдину Україну» (11,8 %)
• Блок Ю. Тимошенко (7,2 %)
• СПУ (6,9 %)
• СДПУ(о) — (6,3 %)
У більшості одномандатних округів перемогли кандидати від блоку «За єдину Україну», переважно завдяки використанню адміністративного ресурсу, особливо на рівні обласних державних адміністрацій. Завдяки цьому блок спромігся отримати найбільшу кількість мандатів, хоч на виборах за партійними списками посів лише третє місце, що свідчило про відчутну втрату довіри населення до керівництва держави. Як і на попередніх виборах, жодна політична сила не здобула абсолютної переваги в парламенті. Головою Верховної Ради України було обрано В. Литвина. Однак у червні 2002 р. «Єдина Україна» розпалася на сім фракцій. Парламентські вибори 2002 р. зафіксували серйозні зрушення в політичних уподобаннях українського суспільства. Уперше комуністи поступилися лідерством блокові національно-демократичного спрямування. Фракція КПУ виявилася третьою за кількістю після «Єдиної України» та «Нашої України».
21 листопада 2002 р. новим прем’єр-міністром України став глава Донецької облдержадміністрації В. Янукович: за його кандидатуру, внесену Президентом, проголосували 234 депутати з 237 присутніх на засіданні Верховної Ради. Того ж дня Президент підписав указ про його призначення. У своєму виступі перед депутатами В. Янукович наголосив, що першочерговим завданням майбутнього уряду є подолання бідності народу, посилення середнього класу, із цією метою його уряд планує зниження податків для середнього й малого бізнесу.
У 2002 р. Президент заявив про необхідність проведення політичної реформи з метою створення парламентсько-президентської республіки європейського зразка. Опозиція тлумачила цей крок як прагнення Л. Кучми посилити владні повноваження і за допомогою внесення змін до Конституції добитися переобрання ще на один термін.
6 березня 2003 р. було прийнято Указ Президента «Про винесення на всенародне обговорення Проекту Закону України “Про внесення змін до Конституції України”».
Наближення президентських виборів 2004 р. все більше активізувало політичне життя в країні.

 

Культурне й духовне життя суспільства

Із проголошенням незалежності України відродження національної культури стало державною справою. Для українців відкрилася перспектива вільного розвитку і набуття престижності своєї мови і культури.
У жовтні 1989 р. було прийнято «Закон про мови в Українській РСР», спрямований на захист національної мови, забезпечення її всебічного розвитку і функціонування в усіх сферах життя суспільства. Українську мову в республіці було проголошено державною. Конституція України затвердила за українською мовою статус державної мови, а також гарантувала вільний розвиток, використання і захист російської та інших мов.
Для забезпечення духовного і соціально-економічного розвитку держави почалося реформування системи освіти. З’явилася велика кількість ліцеїв, гімназій, коледжів, профільних академій, університетських комплексів. Нова модель освіти передбачає диференціацію, гуманізацію навчання й виховання, особистісний підхід. Проте загальний стан економіки обмежує фінансування освіти.
Недостатнє фінансування обумовило кризові явища і в науці: відтік вчених із наукової сфери в інші структури і за кордон, втрата провідних позицій з ряду фундаментальних досліджень, відставання від Заходу за рівнем наукових розробок.
Утвердження демократії сприяло оновленню літератури й мистецтва, гарантувало свободу творчості, вільний розвиток найрізноманітніших художніх стилів і жанрів.
Останні десятиліття позначилися активізацією релігійного життя. Ще наприкінці 1980?х рр. була легалізована діяльність Української греко-католицької церкви (УГКЦ). Українська православна церква в процесі своєї перебудови виявилася розколотою на Українську автокефальну православну церкву (УАПЦ), Українську православну церкву Київського патріархату (УПЦ-КП), Українську православну церкву Московського патріархату (УПЦ-МП). Серед віруючих і частини духовенства останнім часом посилюється прагнення до створення єдиної православної церкви в Україні.
Серед населення України поширюється вплив протестантизму, іудаїзму, ісламу. В Україні діють 105 релігійних об’єднань, діалог між якими здійснюється в рамках Всеукраїнської ради церков і релігійних організацій. Держава спрямовує свої зусилля на те, щоб представники всіх конфесій були повноправними учасниками громадського життя. Свобода совісті стала важливим елементом життя незалежної України.

Зовнішня політика

Після проголошення Акта про державну незалежність Україна вперше стала рівноправним суб’єктом міжнародних відносин. 5 грудня 1991 р. після Всеукраїнського референдуму Верховна Рада звернулася із Заявою до парламентів і народів світу, у якій наголошувалося, що Україна згідно з цілями і принципами ООН спрямовуватиме свою зовнішню політику на зміцнення миру і безпеки у світі, дотримуючись принципів міжнародного права. Надзвичайно важливим питанням було визнання України державами світового співтовариства. Першими 2 грудня 1991 р. незалежність України визнали Польща і Канада, 3 грудня — Угорщина, 4 грудня — Латвія і Литва, 5 грудня — Аргентина, Болгарія, Болівія, Росія, Хорватія; упродовж місяця Україну визнали 57 країн, а до кінця року — 132 країни. На сьогодні незалежність України визнали практично всі країни світу.
Основні принципи зовнішньої політики України визначені в Декларації про державний суверенітет України (1990 р.), у нормативно-правовому акті Верховної Ради «Основні напрямки зовнішньої політики України» (1993 р.), у Конституції України (1996 р.):
• невтручання у внутрішні справи інших держав, взаємовигідне, рівноправне співробітництво з ними;
• відмова від участі у військових блоках;
• участь у процесі ядерного роззброєння (улітку 1996 р. Україна стала без’ядерною державою);
• визнання пріоритету міжнародного права;
• визнання існуючих у світі кордонів.
Після проголошення незалежностіУкраїна активізувала свою зовнішньополітичну діяльність у міжнародних організаціях: ЮНЕСКО, МАГАТЕ, МОП, Всесвітній організації охорони здоров’я, Союзі електрозв’язку. Україна має п’ять постійних представництв у міжнародних організаціях, є членом більш як 40 міжнародних і міжурядових організацій. Міністр закордонних справ України Геннадій Удовенко був Головою Генеральної Асамблеї ООН. У 2000—2001 рр. Україна виконувала функції непостійного члена Ради Безпеки ООН. У березні 2001 р. Україна головувала на засіданнях Ради Безпеки ООН.
9 листопада 1995 р. Україна стала членом Ради Європи і пов’язує з участю в роботі цієї організації подальшу інтеграцію до Європи. Участь делегації України в засіданнях Парламентської Асамблеї Ради Європи (ПАРЄ) покликана сприяти зміцненню демократії та правопорядку в Україні. Наприкінці січня 2001 р. в ПАРЄ відбулися слухання про свободу слова в Україні.
Співпраця України з Організацією європейської безпеки і співробітництва дозволила нашій країні одержати гарантії безпеки, поваги до незалежності й суверенітету, територіальної цілісності з боку Росії, США, Великої Британії.
Улітку 1997 р. в Мадриді Україна підписала Хартію про особливе партнерство з Організацією Північноатлантичного Договору (НАТО).
Як країна-співзасновник Ради Євроатлантич/embr /ного партнерства й активний учасник програми «Партнерство заради миру» Україна поглиблює практичне співробітництво з НАТО (проведення спільних операцій і навчань під егідою Ради Безпеки ООН). Україна і країни НАТО проводять регулярні консультації з питань регіональної безпеки, запобігання конфліктам, здобуття військової освіти.
Важливим напрямком зовнішньополітичної активності України є налагодження відносин з Російською Федерацією. Принципові розходження між Україною та Росією криються в різних підходах до Співдружності Незалежних Держав (СНД) і до розширення НАТО на схід.
Україна виступає проти перетворення СНД на наддержавну структуру зі своїми органами влади й управління. Україна виходить з того, що основні надії слід покладати на розширення співробітництва між державами на двосторонній основі, а СНД має сприяти перш за все вигідним торгово-економічним відносинам. У квітні 1994 р. Україна приєдналася на правах асоційованого члена до економічного союзу в рамках СНД. Це дало можливість налагоджувати стосунки, у яких Україна зацікавлена і які не суперечать її національним інтересам і чинному законодавству. З боку ж Російської Федерації простежується намагання перетворити СНД на структуру з наднаціональними повноваженнями.
Україна вважає, що ставлення до Організації Північно-Атлантичного Договору, як і рішення щодо вступу до нього — це внутрішня справа кожної суверенної держави. Однак Україна виступає проти того, щоб на території країни, яка вступила до НАТО, розміщувалася ядерна зброя. Росія виступає проти вступу до цього альянсу країн, які свого часу знаходилися у сфері впливу СРСР.
Проте у відносинах між Україною і Росією немає нездоланних труднощів. Важливе значення в розвитку двосторонніх відносин має досягнення домовленостей щодо розподілу Чорноморського флоту та підписання широкомасштабного Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією. Його підписали у Києві 31 травня 1997 р. Президент України Л. Кучма і Президент Росії Б. Єльцин. Сторони зобов’язалися будувати свої відносини без застосування сили, без економічних та інших засобів тиску. Україна та Росія зобов’язалися не укладати з третіми країнами будь-яких угод, спрямованих проти однієї із них. Договір підтвердив, що дві держави погодилися цивілізовано співіснувати, враховуючи власні інтереси й інтереси одна одної.
Перспективи розвитку відносин України і Росії вимагають створення нормативно-правової бази в фінансовій, податковій, банківській і митній сферах. Наприкінці 1999 — на початку 2000 р. загострилася енергетична криза в Україні, пов’язана з роз’єднанням єдиної енергосистеми. Україна, маючи велику заборгованість перед Росією за отримані енергоносії, не могла повністю розрахуватися за них. У 2000— 2001 рр. відбулися двосторонні переговори про подолання енергетичної кризи в Україні.
12 лютого 2001 р. відбувся візит в Україну Президента Росії Володимира Путіна. У ході переговорів були досягнуті домовленості про постачання газу через територію України в Європу; про співробітництво в галузі електроенергетики, освоєння космічного простору (спільна діяльність у ракетобудуванні). Велися переговори про борги України за енергоносії.
16 лютого 2001 р. у Харкові міністри закордонних справ України, Росії і Молдови обговорювали питання митного врегулювання. 13—14 грудня 2001 р. у Харкові пройшов російсько-український економічний бізнес-форум за участю В. Путіна й Л. Кучми, на якому було підписано угоду про добудову реакторів Рівненської та Хмельницької АЕС, співробітництво в сфері літакобудування, транзит російського газу через територію України, спрощення перетину кордонів для жителів Харківської та Білгородської областей, митного режиму прикордонної торгівлі, охорону екології річки Сіверський Дінець. Президент України Л. Кучма підкреслив, що Росія залишається стратегічним партнером на півночі. Саме тому 2002 р. був проголошений «роком України в Росії», а 2003 р. — «роком Росії в Україні». Протягом 2002 р. відбулися ряд зустрічей президентів України та Росії, на яких обговорювалися і вирішувалися різні економічні й політичні проблеми.
У 1996 р. на конференції міністрів закордонних справ в Австрії Україна стала членом Центральноєвропейської ініціативи (ЦЄІ), куди входять країни-сусіди України — Польща, Словаччина, Білорусь, Румунія. Участь України в діяльності цієї організації створює можливості для розширення співробітництва в таких галузях, як транспорт, зв’язок, енергетика, навколишнє середовище та екологічна безпека, наука і технологія, сільське господарство, статистика, інформація, культура.
Досить активно розвиваються українсько-польські відносини. У січні 1997 р. відбувся візит Л. Кучми до Польщі й підписання Меморандуму про заходи щодо лібералізації двосторонньої торгівлі; у серпні 1998 р. Україну відвідав президент Польщі А. Кваснєвський.
В українсько-румунських відносинах існують певні територіальні проблеми (претензія Румунії на острови в Чорному морі), хоча 1997 р. президенти обох країн підписали Договір про дружбу, співробітництво і добросусідство.
До першочергових пріоритетів зовнішньої політики належить також співробітництво зі США, яке поступово еволюціонує у напрямі виходу на рівень партнерських відносин. Поліпшенню американо-українських відносин значною мірою сприяла реалізація Україною свого без’ядерного статусу. У січні 1994 р. у Москві було підписано угоду між Україною, Росією та США, згідно з якою Україна зобов’язувалася протягом семи років вивезти до Росії для розкомплектування всі ядерні боєзаряди. Наприкінці цього ж року в Будапешті під час роботи НБСЄ лідери України, Росії, США й Великої Британії підписали Меморандум про гарантії безпеки України.
11—12 травня 1995 р. відбувся офіційний візит Президента США Б. Клінтона до Києва. 19 вересня 1996 р. було проголошено створення Міждержавної комісії зі співробітництва між Україною і США. Її очолили Президент України Л. Кучма і віце-президент США А. Гор. Створення такої комісії сприяє взаємодії між країнами в сфері національної безпеки, зовнішньої політики, торгівлі та інвестицій.
На початку червня 2000 р. відбувся візит Президента США Б. Клінтона в Україну. У ході переговорів порушувалося широке коло проблем — від європейської безпеки до охорони довкілля. Обговорювалися також питання поглиблення інвестиційної і торговельної співпраці між країнами. Президент США повідомив, що США нададуть допомогу Україні в розвитку малого та середнього бізнесу. Досягнуто домовленості про зняття квот на комерційні дослідження космосу, що сприяло участі України в спільних проектах запуску космічних апаратів. Було досягнуто домовленості про співпрацю України і США в ядерній енергетиці та питаннях безпеки на атомних станціях. Президент США підтримав участь України у створенні енергетичного коридору «Схід—Захід» від Каспійського регіону до світових ринків.
У травні 2002 р. Україна оголосила про свій європейській вибір, проте шлях у цьому напрямку не передбачався легким. Для цього потрібні були реформи, які б забезпечили досягнення європейських стандартів розвитку. У липні 2002 р. відбувся самміт «Україна — ЄС», де основним було питання про надання Україні статусу держави з ринковою економікою та асоційованого членства в ЄС. У ході роботи самміту зазначалося, що Україна ще не відповідає стандартам ЄС і не потрапляє до переліку країн, які мають увійти до ЄС у 2004 р. та 2007 р. У 2003 р. Україна отримала статус «країни — сусіда ЄС».
Щоб домогтися підтримки США, уряд України у 2003 р. направив до Кувейту, а згодом до Іраку, воєнний контингент. Проте ця зовнішньополітична акція в країні була сприйнята неоднозначно. Перебування українських військових у регіоні призвело до їх втягування у збройне протистояння між іракськими партизанами і окупаційними військами і, відповідно, до болючих втрат (загинуло 18 осіб).
Курс на інтеграцію України в Європейське співтовариство поєднується з участю в інтеграційних процесах зі східними країнами. У лютому 2003 р. керівники Росії, України, Білорусі, Казахстану уклали угоду про створення Єдиного економічного простору (ЄЕП).
Крім європейської інтеграції та тісних відносин з Росією основними пріоритетами зовнішньої політики України були:
• економізація зовнішньої політики, тобто зовнішньополітичні зв’язки повинні підкріплюватися й економічним співробітництвом;
• розвиток зв’язків зі стратегічними партнерами;
• створення позитивного іміджу України;
• забезпечення диверсифікації постачання енергоносіїв;
• підтримка відносин зі світовим українством (українська діаспора);
• реалізація переваг свого геополітичного положення.
Важливим напрямком української зовнішньої політики стала участь українських військових у миротворчих операціях ООН.
Після президентських виборів 2005 р. нове українське керівництво на чолі з В. Ющенком проголосило курс на євроінтеграцію. Перед країною відкрилися нові перспективи отримання статусу країни з ринковою економікою, вступу до Світової організації торгівлі (СОТ). Україна подала заявку на вступ до ЄС. Передбачається також вступ України в НАТО. Але реалізація цих амбітних планів потребує наполегливої праці.

Вибори Президента України 2004 р. «Помаранчева революція»

Вибори Президента України 2004 р., як і передбачалося, стали переломними в історії України. Ще задовго до офіційного початку передвиборчої кампанії всі політичні сили країни, як урядові, так і опозиційні, стали готуватися до них. Тривалий час незрозумілою залишалася позиція Президента України Л. Кучми. Конституційний Суд України визнав, що згідно з Конституцією України (1996 р.) він перебуває при владі лише перший термін, хоча фактично залишається при владі вже два терміни. Зрештою Л. Кучма відмовився від участі у виборах 2004 р. Кандидатом від влади став діючий Прем’єр-міністр України В. Янукович.
Опозиційні сили згрупувалися навколо В. Ющенка, лідера «Нашої України», колишнього голови Національного банку України, Прем’єр-міністра 2000—2001 рр.
Однією з особливостей передвиборчої кампанії стала велика кількість кандидатів у Президенти України — більше двадцяти. Проте головна передвиборча боротьба точилася між двома кандидатами: В. Януковичем і В. Ющенком.
31 жовтня 2004 р. відбулися президентські вибори. У результаті голосування голоси виборців розподілилися таким чином: В. Ющенко — 39,26 % голосів, В. Янукович — 39,11 % О. Мороз — 5,82 %, П. Симоненко — 4,97 %, Н. Вітренко — 1,53 %, А. Кінах — 0,93 %. Решта кандидатів набрали менше 1 % голосів кожен.
Такий розподіл голосів не виявив переможця, який мав би набрати більше 50 %. Другий тур виборів було призначено на 21 листопада 2004 р. Основними політичними суперниками в цьому турі, як і в першому, були В. Ющенко і В. Янукович. Після першого туру про підтримку В. Ющенка заявили О. Мороз та А. Кінах. В. Януковича підтримала Н. Вітренко.
Голосування другого туру відбулося із значними фальсифікаціями і махінаціями на користь кандидата від влади. Як результат, оприлюднювані ЦВК дані про перемогу В. Януковича разюче відрізнялися від даних екзитполів, які засвідчували перемогу В. Ющенка. Обурені таким станом речей виборці відгукнулися на заклик опозиційного кандидата захистити свій вибір і вже ввечері 21 листопада зібралися на мітинг на центральній площі Києва — майдані Незалежності. Наступного дня мітинг переріс у масову мирну акцію протесту, яка тривала до 8 грудня 2004 р. і отримала назву «Помаранчева революція».
На вимогу частини депутатів відбулося позачергове засідання Верховної Ради України, щоб обговорити ситуацію, яка склалася, і прийняти відповідне рішення. Проте, проурядові фракції і комуністи відмовилися взяти в ньому участь. На цьому засіданні В. Ющенко як політичний акт прийняв присягу Президента України. Ця акція додала наснаги мітингуючим, кількість яких з кожним днем зростала. У різні дні під час акції громадського протесту на майдані Незалежності знаходилось від 500 тис. до 1,5 млн осіб.
Попри все, 24 листопада ЦВК оголосила переможцем у виборах В. Януковича.
Така неприхована зневага і несправедливість сприяли радикалізації дій протестуючих. Лідери опозиції заявили про створення Комітету національного порятунку і проведення Всеукраїнського політичного страйку. Почалася розбудова наметового містечка на Хрещатику і майдані Незалежності. Лідери опозиції закликали мітингуючих взяти в облогу будинок Адміністрації Президента України, а згодом і Кабінет Міністрів України.
Того ж дня до Києва стали з’їжджатися і прихильники В. Януковича (загалом близько 20 тис. осіб), які розбили наметове містечко навпроти будинку Кабінету Міністрів України.
У країні склалася вкрай напружена ситуація: загроза силових дій як з боку правоохоронних органів, так і з боку прихильників ворогуючих таборів, політична криза, загроза економічної кризи.
Тим часом Верховний Суд України наклав заборону на публікацію результатів ЦВК до моменту оголошення свого рішення.
27 листопада відбулося засідання Верховної Ради України, на якому було прийнято постанову про політичну кризу в Україні, визнано факт фальсифікації виборів та фактично анульовано рішення ЦВК. Парламент висловив недовіру ЦВК і назвав неприпустимим застосування сили проти учасників акції громадської непокори.
Прихильники В. Януковича взяли курс на сепаратизм, на розкол країни. «З’їзд депутатів всіх рівнів» у Сєверодонецьку закликав до проголошення Південно-Східної Автономної Республіки. Провідну роль у цьому процесі відігравали лідери Донецької, Луганської, Харківської та інших областей. У той же час, у західних і центральних регіонах країни місцеві Ради приймають рішення про визнання Президентом України В. Ющенка.
Для розв’язання складної ситуації до України з посередницькою місією прибули представники Польщі, Литви, Росії, ОБСЄ та ЄС. Зрештою за допомогою міжнародних посередників сторони конфлікту (Президент України Л. Кучма і кандидати у Президенти України В. Ющенко і В. Янукович) виробили формулу політичного врегулювання кризи. Але все залежало від рішення Верховного Суду України, який 29 листопада приступив до розгляду скарги, поданої довіреними особами В. Ющенка про визнання незаконними дій ЦВК щодо оголошення переможця другого туру виборів і відміну відповідної постанови про його підсумки.
3 грудня 2004 р. Верховний Суд України визнав недійсними результати другого туру президентських виборів, оголошених ЦВК 26 листопада 2004 р., і призначив на 26 грудня 2004 р. переголосування.
7 грудня Л. Кучма підписав Указ про відпустку В. Януковича на період передвиборчої кампанії і призначив М. Азарова виконуючим обов’язки Прем’єр-міністра України.
Щоб унеможливити масові фальсифікації під час переголосування, було розроблено зміни до Закону «Про вибори Президента України». Ці пропозиції, згідно з домовленостями, були поставлені на голосування у Верховній Раді України в пакеті зі змінами і доповненнями до Конституції України (політична реформа). Як і передбачали, із вересня 2005 р. відбудеться перерозподіл владних повноважень між Верховною Радою України, Президентом України і Прем’єр-міністром. Також голосувався проект у першому читанні про реформування системи місцевого самоврядування. 8 грудня пакет було проголосовано переважаючою більшістю депутатів. Відразу в сесійній залі проголосовані документи були підписані Президентом України Л. Кучмою. На цьому засіданні Верховна Рада України затвердила і новий склад ЦВК, який очолив Я. Давидович.
Таким чином, політична криза в країні була розв’язана шляхом компромісу, народ України відстояв свої права мирним шляхом, засвідчивши свою прихильність демократичним ідеалам.
Після цього масові акції на майдані Незалежності в Києві припинилися, але наметове містечко на Хрещатику продовжувало функціонувати.
Переголосування 26 грудня 2004 р. дало такі результати: за В. Ющенка проголосувало 51,99 % виборців, які взяли участь у голосуванні, за В. Януковича — 44,21 %. Інаугурація нового Президента України В. Ющенка відбулася 23 січня 2005 р.
Прем’єр-міністром України було обрано Юлію Тимошенко.
Отже, омріяна декількома поколіннями національно свідомої української інтелігенції незалежність України 1991 р. стала реальністю, яка вимагала рішучих і послідовних дій у напрямку державотворення. Розбудова України як демократичної, соціальної і правової держави зустріла багато труднощів, обумовлених економічними проблемами й гострою боротьбою за владу. Важливим кроком було прийняття нової Конституції (1996 р.), яка визначила основні засади та напрямки внутрішньої і зовнішньої політики новоствореної держави, склала першооснову подальшого економічного й політичного реформування нашого суспільства.
Парламентські вибори 2002 р. засвідчили, що більшість громадян України відкинула ідеї комуністичної реставрації і підтвердила вибір на користь незалежності, ринкової економіки та демократії. Однак проблеми структурування суспільства та створення у парламенті демократичної більшості, налаштованої на прискорене реформування державних структур, народного господарства та духовної сфери, залишилися актуальними.

Copyright © 2009-2017. All Rights Reserved.