Школяр UA

Національно-визвольні повстання українського народу 20–30-х років ХVII ст.

Придушивши повстання, магнати і шляхта на початку XVII ст. посилили гніт селян, козаків, міщан, що викликало нові хвилі протесту народних мас. Антифеодальній боротьбі і визвольному руху в Україні сприяла успішна боротьба російського народу проти інтервенції шляхетської Польщі та Швеції на початку XVII ст., а також селянська війна під проводом І. Болотникова (1606–­1607), у якій брало активну участь й українське населення.

Подальше посилення феодально-кріпосницького гніту, закріпачення селян і нереєстрових козаків, обмеження прав реєстровців призвели до нової хвилі селянсько-козацьких повстань у 30-­ті роки XVII ст. Одним із вагомих було повстання нереєстрових козаків 1630 р. під проводом гетьмана Запорізької Січі Тараса Федоровича (Трясила). Багатотисячне військо (майже 10 тисяч козаків), яке вийшло із Січі на чолі з Т. Федоровичем, і тисячі селян і міського населення, що приєдналися до нього, у битві з польсько-­шляхетськими військами, які очолював С. Конецьпольський, 15 травня 1630 р. заволоділи Переяславом. Незважаючи на успішні дії повстанців, верхівка козацької старшини, сподіваючись одержати від Польщі деякі привілеї, пішла на переговори з Конецьпольським. У травні 1630 р. був підписаний договір між козацькою старшиною і представниками шляхетської Польщі, за яким реєстр збільшувався до 8 тисяч. Т. Федорович і нереєстрові козаки повернулися на Січ, а значна частина повстанців, невдоволена діями козацької старшини, продовжувала боротьбу.

4 серпня 1635 р. загін запорожців на чолі з гетьманом І. Сулимою захопив Кодацьку фортецю і зруйнував її. У цій фортеці перебував польський військовий гарнізон, завданням якого була ізоляція Січі від навколишнього населення.

Улітку 1637 р. почалося селянсько-козацьке повстання під проводом запорозького гетьмана Павла Бута (Павлюка) і полковників Карпа Скидана та Дмитра Гуні. Повстання охопило все Придніпров’я. Однак у грудні 1637 р. у вирішальній битві з військами шляхетської Польщі під Кумейками і Боровицею (сучасна Черкаська область) повстанці зазнали поразки. Павло Бут потрапив у полон і був страчений у Варшаві, Гуня і Скидан із частиною повстанців повернулися на Запорізьку Січ.

Після цих подій польський сейм у лютому 1638 р. затвердив «Ординацію війська запорізького реєстрового, що перебуває на державній службі». «Ординація» була спрямована на значне скорочення прав і привілеїв реєстровців. Реєстр скорочувався до 6 тисяч, усі, хто не входив до реєстру («випищики») перетворювалися на кріпаків. У Запорізькій Січі і відбудованому Кодаку мали перебувати загони польсько-­шляхетських військ.

«Ординація» викликала нову хвилю народного гніву. Навесні 1638 р. 20-­тисячне військо на чолі з гетьманом Запорізької Січі Яковом Остря­нином, полковниками Карпом Скиданом та Дмитром Гунею знову з’явилося на Придніпров’ї. У повстанні брали участь і реєстро­ві козаки. У квітні 1638 року повстанці одержали перемогу над військами шляхти під містечком Говтою (Лівобережна Україна), яке належало Я. Вишневецькому. Однак улітку 1638 р. у бою під Жовтином (Черкаська область) повстанці не змогли протистояти добре озброєним військам шляхетської Польщі. Я. Острянин і загін козаків (майже 1 тисяча) перейшли на територію Росії, де з дозволу російського уряду оселилися на Чугуївському городищі і поклали початок заснуванню міста Чугуєва (Харківська область). Дмитро Гуня, перебуваючи в оточенні ворожих військ, ще два місяці продовжував боротьбу, а потім, прорвавши оточення, із загоном козаків пішов на Дон. Карпо Скидан потрапив у полон.

Опришківство

На Прикарпатті була організована специфічна партизанська боротьба — опришківство. У середині XVI ст. опришки активно діяли на Покутті (Коло­мийський повіт). У другій половині XVI — першій половині XVII ст. рух опришків поширився на західну частину Галицького Прикарпаття, у гірські місцевості Перемишльської і Сяноцької земель, на галицько-­угор­ське пограниччя, а також на Поділля (у район Кам’янця-­Подільського) та на Наддністрянське узгір’я. Опришківські загони, селяни й міщани, користуючись повною підтримкою й співчуттям навколишніх селян, навесні й улітку спускалися з гір, зненацька нападали на панські маєтки, убивали їхніх власників, забирали майно, роздавали його бідним і так само раптово зникали. Опришки були озброєні луками, списами, сокирами (векерами).

Оскільки опришківський рух розвивався на пограниччі, то до укра­їнських партизанів приєдналися населення Молдови (на Покутті), поляки й словаки (на території Західного Прикарпаття).

Причини поразки та значення народних повстань

Антифеодальна боротьба не принесла перемоги українському народу. Польсько-шляхетському урядові вдалося придушити найбільші народні повстання в Україні кінця XVI — першої половини XVII ст. При­чини поразки цих повстань полягали передусім у перевазі сил класу поль­ських і українських феодалів, який мав у своїх руках армію, органі­зовану краще, ніж повстанські загони. Повстання мали стихійний, неорганізований характер. Сили селянства залишалися розпорошеними, роз’єднаними, незгуртованими, погано озброєними. Хоча повстання й охоплювали великі території, проте жодне з них не поширилося на всю Україну. Це пояснювалося нерівномірністю розвитку феодалізму і, як наслідок, — неоднакове економічне і правове становище селянства, неоднаковий рівень кріпосницького гноблення у різних місцевостях.

За своїм характером повстання XVI — першої половини XVII ст. були антифеодальними, спрямованими проти кріпосницького гніту як польських, так і українських феодалів. Водночас вони мали і народно-визвольне спрямування, оскільки повстанці вели боротьбу й проти національно-релігійного гніту, проти іноземного поневолення, за визволення з-під влади шляхетської Польщі.

Незважаючи на поразку, повстання кінця XVI — першої половини XVII ст. відіграли важливу роль у визвольній боротьбі українського народу за соціальні та національні права. Повстання об’єднували сили українського народу для подальшої боротьби проти гніту шляхетської Польщі.

© 2009-2019 Школяр UA

Натисніть клавішу Enter для пошуку
Натисніть клавішу Enter для пошуку