Школяр UA

Козацьке військове мистецтво

У численних походах і боях українське козацтво виробило самобутнє військове мистецтво, техніку ведення бою як на суші, так і на воді. Козаки були озброєні самопалами або рушницями, пістолями, шаблями, списами, користувалися луками й стрілами, добре стріляли з гармат. По Дніпру і морю плавали на човнах — чайках або байдаках, які вміщували 50–­70 осіб.

Морські походи козаки здійснювали на швидкохідних чайках (20 м завдовжки, 4 м завширшки; швидкість до 15 км/год; 20 козаків-весля­рів, до 70 — бойовий екіпаж із 4–6 гарматами). У похід звичайно вирушало 80–­150 чайок.

Запорожці майстерно билися шаблями, були гарними вершниками й бездоганно володіли технікою ведення як наступальних, так і оборонних боїв. Перекидали вози голоблями наперед, зв’язували їх ланцюгами і вели бій табором. Як писав Боплан, сотня козаків у таборі не побоїть­ся ні тисячі поляків, ні кількох тисяч татар. За спостереженнями Боплана, козаки мали міцне здоров’я, були витривалими, легко переносили холод і голод, спеку і спрагу, на війні були невтомними, відважними, хоробрими й сміливими, понад усе цінували життя, але не шкодували його в боротьбі за віру і правду української землі.

Безмірна хоробрість, безстрашна мужність і героїзм, глибокий патріотизм запорозьких козаків викликали повагу й подив усього світу. Турецький хроніст XVI ст. Наїма так писав про українських козаків: «Можна з певністю сказати, що не знайти на землі людей сміливіших, які б так мало дбали про своє життя і так мало боялися б смерті».

Боротьба козацтва проти турецько-­татарської агресії

Запорізькі козаки мали найтісніші зв’язки з донськими козаками. Багато донських козаків приходили в Запорізьку Січ і жили тут, а на Дон ходили й жили там запорожці. Запорізьке козацтво разом із донським, зміцнюючись, ставало дедалі надійнішою перешкодою татарам і туркам, захищало українські землі від турецько­-татарських руйнувань.

Дедалі частішими були походи козаків на володіння турків і татар, тому що ці народи не припиняли своїх набігів на українські землі, громили ворожі війська і визволяли невільників. У 1574 р. відбувся похід козаків на Молдову на допомогу молдовському господареві Івоні, який виступив проти Туреччини. У 1577­–1578 рр. у Молдову ходили козаки під проводом Івана Підкови, який після розгрому загонів турецьких військ і зайняття столиці Ясс був проголошений господарем Молдови. Але в 1578 р. під натиском значної сили турецького війська і молдовських бояр Підкова змушений був відійти в Україну. Козацький ватажок був заарештований і за рішенням польського сейму (на вимогу турецького султана) скараний у Львові 16 червня 1578 р. Героїчний образ Підкови оспівав Т. Г. Шевченко в поемі «Іван Підкова».

Одним із перших видатних козацьких ватажків, які очолювали морські походи козаків на турецько-­татарські володіння, був Самійло Кішка. У 70­-ті роки XVI ст. він потрапив у турецький полон і пробув там майже 25 років.

У 1599 р. недалеко від міста Гезлева (тепер Євпаторія) на Чорному морі Кішка підняв на галері повстання невільників-гребців, які перебили яничарів і повернулися в Україну. Ставши гетьманом реєстрового козацтва (1599–­1602), Кішка водив у 1600 р. козаків у складі польсько­-шляхетського війська на Волощину, а в 1601–­1602 рр. — на Лівонію, де й загинув. Повстання невільників під проводом Кішки оспіване в укра­їнській народній думі «Самійло Кішка».

Формування реєстрового козацтва

Козацькі походи на Крим, Молдову та інші підвладні туркам землі ускладнювали відносини Польщі з Туреччиною і Кримом. Польський уряд, щоб уникнути цих складнощів, вирішив узяти заможнішу частину козаків на державну службу, дати їм деякі привілеї і їхніми руками придушити «свавілля» решти козаків, повернути волелюбців у панське ярмо.

У 1572 р. коронний гетьман (головнокомандувач польських військ) Ю. Язловецький за наказом польського короля Сигізмунда ІІ Августа набрав на державну службу загін із 300 козаків. Вони були внесені у спеціальні списки (реєстр), звідси й пішла їхня назва «реєстрові козаки». У 1578 р. до реєстру були включені 500 осіб, у 1583 р. — 600, у 1590 р. — 1000. Але кількісним збільшенням реєстрового козацтва уряд не досягав поставленої мети: реєстрові козаки часто виступали спільно з нереєстровими.

У визвольному русі українського народу брала участь і значна частина козацької старшини, шляхти і духівництва, які були незадово­лені діями всевладних магнатів, воєвод, старост. Інколи серед коза­цької старшини спостерігалася подвійна позиція щодо Польщі і Росії. Особливо це характерно було для діяльності запорізького гетьмана Петра Сагайдачного (Конашевича). Непослідовність його дій, жорстка політика по відношенню до рядового козацтва призводили до того, що інколи козаки забирали в нього гетьманську булаву. Проте діяльність П. Сагайдачного мала важливе значення у виборюванні свободи українського народу. Під його проводом відбулися походи українських козаків у 1614 р., 1615 р., 1616 р. на Крим і Туреччину, а також в 1621 р. під Хотином була розгромлена турецька армія. Завдяки Сагайдачному в Україні у 1620 р. була відроджена православна ієрархія, ліквідована ще у 1596 р. після прийняття Брестської церковної унії.

Великою втратою для козацтва й усієї України була смерть гетьмана Петра Сагайдачного. Поранений отруйною стрілою під Хотином, він помер 10 квітня 1622 р. Похований гетьман у Києві на Подолі — на території Братського монастиря. Як сучасники, так і наступні покоління високо оцінювали діяльність Сагайдачного і підкреслювали її загальноукраїнське значення. Видатний історик М. О. Максимович писав, що Сагайдачний «у ряду козацьких гетьманів безсумнівно є першою особою після Богдана Хмельницького і за своїм характером не менше від нього привабливий в історії». Нащадки пам’ятають Сагайдачного як хороброго і талановитого полководця, видатного політика, палкого патріота України.

© 2009-2019 Школяр UA

Натисніть клавішу Enter для пошуку
Натисніть клавішу Enter для пошуку