Школяр UA

Виникнення та розвиток Київської Русі

Слов’яни під час Великого переселення народів

Східні слов’яни займали велику територію Східної Європи: від Карпат до Оки і від Ладоги до Чорного моря. Союзи східнослов’янських племен, що згадуються у літописі «Повість временних літ» можна об’єднати у три групи: південно­західну (українську), Західну (білоруську) і північносхідну (російську), з яких поступово й складалися східнослов’янські народності.

До південно-західної (української) групи союзів східнослов’янських племен, на основі яких формувалася українська народність, можна віднести полян, древлян, сіверян, волинян, або бужан (дулібів), тиверців, уличів, білих хорватів. Поляни жили в середній течії Дніпра, в основному на його правому березі — між р. Россю та Ірпенем. Древляни жили південніше Прип’яті й у басейні Тетерева, сіверяни — на сході від Дніпра, на Десні, Сеймі й Сулі. Волиняни, які на сході межували з полянами, займали територію по верхній течії Західного Бугу і по правих притоках верхньої течії Прип’яті, а білі хорвати — басейн верхнього Дністра і Сяну. Між Південним Бугом, Дністром і Прутом до гирла Дунаю і Чорного моря жили тиверці і уличі.

До західної (білоруської) групи входили полочани і дреговичі. Полочани жили по р. Полоті, притоці Західної Двіни, дреговичі — між Прип’яттю і Західною Двіною на території Полісся.

Північно-східну (російську) групу союзів племен становили словени, кривичі, радимичі і в’ятичі. Словени, або слов’яни ільменські, жили на півночі в басейні озера Ільмень і ріки Волхов, кривичі — у верхів’ях Дніпра, Західної Двіни і Волги, радимичі —між верхів’ями Дніпра і Сожу, в’ятичі — по верхній і середній течії Оки та Клязьми.

Із розпадом родоплемінного ладу і появою класів замість племінних союзів у VIII­–IX ст. формувалися нові територіальні об’єднання — князівства, центрами яких ставали великі міста: у полян — Київ, в іль­менських слов’ян — Новгород, у сіверян — Чернігів, у кривичів — Смо­ленськ і т. ін.

Князівства очолювали князі, які для захисту своїх земель і завоювання нових територій створювали військові загони — «дружини». Із часом окремі князівства об’єднувалися й утворювалися нові державні формування, які називалися Куявія (земля полян із Києвом), Славія (Новгородська земля), Артанія (Причорноморська Русь). Найбільшим було державне об’єднання, до якого входили поляни, древляни й сіверяни з центром у Києві. Про заснування Києва літописець подає легенду, що його започаткували три брати — Кий, Щек і Хорив та їх сестра Либідь. На думку археологів та істориків, Київ виник приблизно у другій половині V ст. На цій підставі у 1982 р. відзначалося його 1500­річчя.

Щодо утворення Київської Русі існують дві точки зору: норманська теорія й теорія природничо­історичного утворення Київської Русі.

Теорії щодо утворення Київської Русі

Норманська теорія — про несамостій­ний розвиток руської державності спирається на «Повість временних літ», де переказується легенда про запрошення слов’янськими племенами трьох братів-князів на чолі з Рюриком (Синеус, Трувор) — варягів (вікінгів, норманів) за походженням; стверджує, що першими керівниками Київської Русі були нормани — князі Рюрик, Олег; що у творах римських істориків і деяких інших неслов’янських літописах говориться про дикість і відсталість східнослов’янських племен, які нібито були нездатними без допомоги ззовні заснувати таку могутню державу, як Київська Русь.

Теорія природничо­-історичного процесу утворення класів і держави у східних слов’ян доводить, що для цього були усі необхідні економічні передумови: значний розвиток продуктивних сил (археологами знайдені залізні знаряддя праці; доведене відділення ремесла від сільського господарства та інше, що говорить про майнову диференціацію, від якої один крок до утворення класів і держави); численні успішні військові походи слов’ян приносили здобич і прискорювали процес утворення класів; захоплення старійшинами общинних земель свідчить про початок формування феодальних відносин.

Слід звернути увагу на те, що у літописах наступних століть нормани не згадуються, тому можна зробити висновок, що їх кількість була незначною і вони швидко злилися з корінним населенням — послов’янилися; а також ідеться про те, що ще до приходу варягів у Києві правив перший князь — слов’янин Кий (кін. VI — поч. VII ст.). Отже, з норманами чи без норманів східні слов’яни були спроможні зробити останній крок від розпаду первіснообщинного до формування феодального суспільства. Найбільшими центрами східного слов’янства у ІХ столітті були Київ і Новгород.

© 2009-2019 Школяр UA

Натисніть клавішу Enter для пошуку
Натисніть клавішу Enter для пошуку