Школяр UA

Культурне життя в Україні

в другій половині 40-х — на початку 50-х рр.

Громадсько-політичне життя України в післявоєнні роки відзначалося складністю й суперечливістю. Про це свідчили:

  • результати виборів до рад різних рівнів 1946 р., 1947 р. і 1948 р., що не відбили реальних настроїв народу;

  • перетворення народовладдя у фікцію; формалізм у роботі рад, профспілок, громадських організацій;

  • подальше посилення командно-адміністративної системи управління (створення союзно-республіканських міністерств не привело до розширення суверенних прав республік);

  • зловживання владою, репресії стосовно партійних і радянських кадрів (особливо в 1947 р., коли ЦК КП(б)У очолював Л. Каганович).

Розвиток культури

Складовою частиною процесу відродження республіки було культурне будівництво:

  • відновлення системи народної освіти, перехід у 1953 р. до обов’язкової семирічної освіти;

  • поновлення роботи Київського, Харківського, Одеського університетів та інших вузів, відкриття Ужгородського університету;

  • відродження наукових установ, насамперед АН УРСР. З’явилися високохудожні твори, присвячені минулій війні й життю людей у мирний час. Особливо плідно працювали поети П. Тичина, В. Сосюра, М. Рильський, прозаїки Ю. Яновський і О. Вишня, художники О. Шовкуненко, М. Дерегус, Т. Яблонська, композитор К. Данькевич. Зросла популярність театрального мистецтва, працювали кіностудії художніх фільмів у Києві, Одесі та Ялті.

Українська література й мистецтво не могли не піддаватися деформаціям унаслідок сталінських догматів. Це проявилося у відході від правди життя, політичній кон’юнктурі. Відбиток на розвитку духовної сфери в республіці зробило потворне явище — «ждановщина» (А. Жданову Сталін доручив відновлення ідеологічної чистоти суспільства), що особливо лютувала в Україні. Це було викликане тим, що Україна довше за інші республіки перебувала під німецькою окупацією, чимало українців вивезли на примусові роботи до Німеччини, у Західній Україні антирадянські настрої були особливо сильні. Верх узяли методи підозрілості й істеричних пошуків націоналізму та ідеологічних відхилень серед творчої інтелігенції. Безпощадним нападкам піддавалися М. Рильський (за цілу низку творів), Ю. Яновський (за роман «Жива вода»), В. Сосюра (за вірш «Любіть Україну!»), К. Данькевич (за оперу «Богдан Хмельницький») та інші. Паралельно з пожвавленням боротьби проти «українського буржуазного націоналізму» розгорнулася боротьба проти «космополітизму», що перетворилася на антисемітську кампанію.

Ідеологічні репресії обрушилися на журнали «Перець», «Вітчизна». У такому ж дусі було прийнято й постанову «Про репертуар драматичних і оперних театрів УРСР і заходи для його поліпшення» від 12 жовтня 1946 р. Після обрання секретарем ЦК КП(б)У України Л. Кагановича з березня 1947 р. активність партапарату в боротьбі з інтелігенцією посилилася. Починається цькування працівників мистецтва «на музичному фронті», йде критика «безпартійних пейзажів», був розгромлений Інститут історії України в системі АН УРСР. Тільки після зняття 26 грудня 1947 р. Л. Кагановича з його посади переслідування дещо затихли.

Аналогом «ждановщини» в науці стала «лисенківщина» (за прізвищем академіка Т. Д. Лисенка, вірного посіпаки сталінського режиму), переслідування цілих наукових напрямків і шкіл у вітчизняній науці як «ворожих», «шкідливих» (боротьба проти генетики, кібернетики тощо).

quot;, serif;

© 2009-2019 Школяр UA

Натисніть клавішу Enter для пошуку
Натисніть клавішу Enter для пошуку