Школяр UA

Франція

Співвідношення політичних сил після звільнення

З початком звільнення Франції від німецько-фашистської окупації в країні почав діяти Тимчасовий уряд на чолі з ге­нералом де Ґоллем. До складу цього уряду влітку 1944 р. увійшли представники партій, що брали участь у русі Опору. Тимчасовий уряд відновив демократичний лад, до суду були притягнуті активні діячі старого режиму, 2 тисячі з них були страчені. З метою якнайшвидшого відновлення економіки була проведена націоналізація вугільних шахт, газової та електротехнічної промисловості, автомобільних заводів «Рено», п’яти найбільших банків. Частка державного сектора складала тепер понад 20 % промислової продукції.

Уже в перші післявоєнні місяці у Франції була відновлена багатопартійна система. Політична ситуація в країні залишалася дуже складною. Більшість партій і рухів післявоєнної Франції були нерозривно пов’язані з традиціями Опору. Але їхні ідеологічні орієнтири і програмні настанови були надзвичайно різноманітними.

Особливе місце серед них посідали прихильники генерала де Ґолля — ґоллісти. Де Ґолль прагнув зберегти імідж загальнонаціонального лі­дера і не поспішав надавати рухові своїх прихильників якої-небудь орга­нізаційної форми. Його головною метою було відродження французької держави, здійснення радикальної конституційно-правової реформи, яка мала ґрунтуватися на концентрації влади. Ґоллісти виступали проти відновлення «режиму партій», що призвів країну до катастрофи. Де Ґолля підтримували представники різних соціальних груп, які ставилися до нього як до «рятівника нації» і поділяли ідею «величі Франції».

Найвпливовішою силою стала Французька комуністична партія (ФКП). Комуністи були однією з провідних сил Опору. На початку 1945 р. чисельність ФКП становила 500 тис. чоловік, в 1946 р. — уже 900 тис. чоловік. Лідери ФКП відмовлялися від екстремістських методів політичної боротьби й виступали за зміцнення парламентської демо­кратії, за демократизацію державного керування, широку антимонопо­лістичну політику проти колоніалізму.

Міцними залишалися позиції Соціалістичної партії (СФІО) — в 1946 р. її чисельність становила 350 тис. чоловік. СФІО дотримувалася концепції «демократичного соціалізму», що лише трохи відрізнялася від оновленої програми комуністів. Значна частина соціалістів була готова до співробітництва з комуністами. Але з приходом до влади нового керівництва (1946 р.) у партії підсилюються антикомуністичні настрої.

Ще однією масовою партією, тісно пов’язаною з Опором, був На­родно-республіканський рух (МРП). Вона виступала за радикальне оновлення державного ладу Франції шляхом «революції закону». МРП мала велику популярність серед французів і широке соціальне підґрунтя. У 1945 р. в її лавах перебували 235 тис. чоловік.

Найважливішою політичною проблемою післявоєнної Франції стало розроблення нової конституції. З цього питання розгорнулась запекла боротьба. Усі три провідні партії виступали за створення у Франції парламентської республіки. Де Ґолль пропонував створити президентську республіку за зразком США. Ці розбіжності, зрештою, примусили де Ґол­ля в січні 1946 р. піти у відставку з поста глави Тимчасового уряду.

Четверта республіка (1946­1958). Політична боротьба в 40–­50-­х роках

У жовтні 1946 р. була ухвалена нова конституція. Вона була однією з найдемократичніших у післявоєнній Європі. Франція проголошувалася парламентською республікою. Провідну роль у політичному житті повинен був відігравати двопалатний парламент, він же обирав і президента, що мав вузькі повноваження. Було запроваджено загальне виборче право (з 21 року), розширені політичні права громадян. Конституція набула чинності в грудні 1946 р. Із цього часу почала своє існування Четверта республіка.

Економічне становище

У галузі економіки уряд Четвертої Республіки провадив політику «програмування економічного розвитку». У 1947 р. був прийнятий перший в історії Франції загальний план модернізації й реконструкції народного господарства («план Монне»). Після його виконання був розроблений «другий план» (1951­1957), над реалізацією якого країна працювала до кінця Четвертої республіки. У роки Четвертої республіки націоналізація була припинена. У період з 1946 р. по 1958 р. за рахунок зовнішніх позик і кредитів за «планом Маршалла» було отримано 12 млрд. дол. Це стимулювало розвиток нових галузей: атомної, елек­тронної, хімічної, нафтовидобувної та ін. Економічне становище в краї­ні поступово нормалізувалося. У 1949 р. була скасована карткова си­стема, в 50-ті роки почався економічний підйом.

Внутрішня політика

Внутрішня політика Четвертої республіки характеризувалася посиленням консерватизму й по­літичної нестабільності. У травні 1947 р. розпалася правляча лівоцентристська коаліція (СФЮ, МРП, ФКП): комуністи були виведені зі складу уряду. За 12 років існування Четвертої республіки змінилося 22 уряди. Усі вони були коаліційними за своїм складом.

Зовнішня політика

Зовнішня політика Четвертої республіки за­знала істотної еволюції: від спроб відіграти роль «сполучної ланки» між СРСР і США Франція пе­рейшла до однобічної орієнтації на англо-американський блок, взявши курс на інтеграцію західноєвропейських країн. У 1947 р. вона уклала договір про взаємодопомогу з Англією, а в 1948 р. стала одним з організаторів Західного союзу. У 1950 р. міністр закордонних справ Франції Р. Шуман виступив з декларацією про створення Європейського об’єднання вугілля й сталі, що стало прологом до створення Європейського Економічного Співтовариства (ЄЕС) і Європейського співтовариства з атомної енергії, оформлених Римським договором 1957 р.

Франція брала активну участь у блоковому будівництві, ставши учасником НАТО (1949 р.), СЕАТО (1954 р.), Західноєвропейського Союзу (1954 р.) Політика Четвертої республіки ґрунтувалася на принципі «атлантизму», тобто дотриманні лінії НАТО й участі у «холодній війні» на боці США. Французький уряд підтримав американців у Корейській війні (1950-1953) і взяв активну участь у гонці озброєнь. На французькій території розмістилися штаб-квартира й військові бази НАТО.

Колоніальні війни

Протягом усього періоду існування Четвертої республіки Франція вела безперервні колоніальні війни. У 1946­1954 рр. вона воювала в Індокитаї. Ця війна закінчилася поразкою Франції: її колишні колонії Камбоджа, Лаос, В’єтнам домоглися суверенітету. Але в тому ж році Франція була втягнена в нову колоніальну війну в Алжирі (1954­1962), що вважався складовою частиною («заморським департаментом») Республіки.

Саме алжирська проблема й породила наприкінці 50-х років глибоку національну кризу, з якої, як виявилось, Четверта республіка була нездатна знайти вихід. Війна в Алжирі спустошувала державну скарбницю. В Алжирі склався найнебезпечніший союз армійської верхівки й ультраколоніалістів. Виникла загроза ескалації військового конфлікту. Французьке суспільство розкололося. Одні вимагали покласти край війні, інші наполягали на її продовженні. В Алжирі йшла відкрита підготовка до військового перевороту, а уряд, як виявилось, був неспро­можний гарантувати збереження демократії. І тоді вирішили запросити «найвидатнішого із французів» — де Ґолля. Де Ґолль погодився взяти владу тільки за умови, якщо парламент наділить його надзвичайними повноваженнями й надасть право на конституційну реформу. 1 червня 1958 р. парламент задовольнив його вимоги. Четверта республіка припинила своє існування.

П’ята республіка. Шарль де ґолль

У вересні 1958 р. на референдумі французи ухвалили конституцію, розробле­ну де Ґоллем. Вона передбачала кардинальну зміну форми державного правління. У Франції вводився змішаний, парламентсько-президентський режим. Президент наділявся повноваженнями глави держави, глави вико­навчої влади й головнокомандувача збройних сил. Він не тільки затверджував закони, прийняті парламентом, але міг видавати й власні декрети, які не потребували затвердження парламенту. Він міг розпускати парламент і призначити нові вибори; міг, обминаючи парламент, поставити закони на пряме ухвалення народом через референдум. Однак уряд був відповідальний не перед президентом, а перед парламентом. Спочатку президент обирався колегією виборців, а з 1962 р. він став обиратися загальним прямим голосуванням терміном на 7 років.

Для того щоб забезпечити масову суспільну підтримку де Ґоллю, його прихильники створили в жовтні 1958 р. нову політичну партію — «Союз за нову республіку» (ЮНР), що з 1967 р. називалася «Союз демократів за республіку» (ЮДР), а з 1976 р. — «Об’єднання на підтримку республіки» (ОПР).

Таким чином, з 1958 р. у політичній історії Франції починається період П’ятої республіки. У листопаді 1958 р. відбулися вибори в парламент, а в грудні де Ґолль був обраний президентом. Аж до 1974 р. ґол­лісти (разом з незалежними республіканцями) беззмінно знаходилися при владі.

За час існування П’ятої республіки пост президента займали:

Роки

Президент

Політична партія

1958-1969

1969-1974

1974-1981

1981-1995

з 1995

 

Ш. де Ґолль

Ж. Помпіду

В. Жіскар д’Естен

Ф. Міттеран

Ж. Ширак

ґоллістська партія (ЮДР)

незалежні республіканці

соціалістична партія

ґоллістська партія (ОПР)

Зайнявши президентський пост, де Ґолль спробував запропонувати нації «третій шлях», що переборює крайності комуністичної тоталітарної моделі й ліберальної демократії англосаксонського зразка. Провідною ідеєю ґоллізму стала «національна велич» Франції. На думку де Ґолля, гарантом національної незалежності, єдності нації, громадського порядку й справедливості могла стати лише могутня держава, що знаходиться над класами й приватними інтересами і захищає тільки загальнонаціональні інтереси. На противагу «режиму партій» де Ґолль пропонував відродити «справжню демократію», засновану на суверенітеті народу. Усі найважливіші питання, на його думку, повинні вирішуватися безпосереднім народним волевиявленням — у ході референдуму. Провідну роль у зміцненні державної влади повинен відігравати глава держави, що знаходиться над партіями й поза партіями. Для забезпечення соціальної стабільності в країні пропонувалася концепція «асоціації праці й капіталу», покликана перебороти класовий антагонізм. Ефективним способом необоротної зміни соціальної структури капіта­лістичного суспільства голлісти вважали забезпечення участі робітників у прибутках і керуванні виробництвом.

У зовнішній політиці генерал де Ґолль проголосив курс на зміцнення незалежності й самостійності Франції. Він став ініціатором створення в країні власної ядерної зброї (в 1960 р. Франція випробувала атомну бомбу, а в 1968 р. — водневу).

У 1960 р. де Ґолль надав незалежність майже всім африканським колоніям, а в 1962 р. була визнана незалежність Алжиру. Отже, Франція перестала бути колоніальною імперією.

Де Ґоллю вдалося досягти помітних результатів у відносинах із ФРН. У 1963 р. був підписаний франко-німецький договір про співробітництво. Де Ґолль одним з перших висунув ідею «єдиної Європи». Він розумів її як «Європу вітчизн», у якій кожна країна зберігала б свою політичну самостійність і національну самобутність. Прагнучи убезпечити Європу від американського впливу, де Ґолль двічі накладав вето на прийом до ЄЕС вірного союзника США — Великобританії. Особливо гострі супе­речності зі США виникли у Франції після початку В’єтнамської війни: де Ґолль прямо засудив дії американців. Конфронтація зі США призвела до того, що в 1966 р. війська Франції були виведені з-під командування НАТО, а штаб-квартира цієї організації з Парижа. Де Ґолль був ініціатором розширення зв’язків з СРСР і країнами Східної Європи. Франція стала першою із західних держав, що визнала КНР (1964 р.).

У 60-ті роки завершилася модернізація французької економіки. Франція перетворилася на сучасну індустріальну державу з передовою багатогалузевою промисловістю, включаючи атомну й аерокосмічну. До середини 60-х років Франція розрахувалася з усіма своїми боргами й знову стала державою-кредитором. Завершилася й модернізація сільського господарства. Французьке селянство перетворилося на фермерів, а Франція стала найбільшим експортером продовольства в Західній Європі. Прискорення розвитку Франції було багато в чому пов’язане з цілеспрямованими зусиллями держави. Однак багато соціальних питань залишались невирішеними, що в 1968 році стало причиною найгострішої суспільно-політичної кризи.

Травневі події 1968 року

У травні 1968 р. у Парижі почалися виступи студентів, що зажадали поліпшення умов життя, перебудови системи освіти. Під впливом лівацьких елементів почалися підпали й погроми в Латинському кварталі столиці. Поліція застосувала силу, сотні студентів були зарештовані. У цей момент студентів підтримали профспілки. 13 травня почався загальний страйк, у якому взяли участь понад 10 млн. чоловік. Влада була на деякий час паралізована.

Уряд і підприємці пішли на поступки. Зарплата підвищилася в середньому на 14 %, були збільшені відпустки, визнавалися права профспілок на підприємствах. Була проведена реформа вищої освіти, що спри­яла її демократизації. Отже, де Ґолль домігся стабілізації положення. Однак травневі події, які назвали «червоним травнем», не минулися для нього безслідно. Він розцінив їх як «розрив контракту із французьким народом». Де Ґолль виніс на всенародне голосування проект адмініст­ративної реформи, заздалегідь оголосивши, що піде у відставку, якщо цей проект не буде схвалений. Референдум був проведений 27 квітня 1969 р., але запропонований проект не одержав підтримки більшості французів. Тому наступного дня президент пішов у відставку. У листопаді 1970 р. колишній президент Франції генерал де Ґолль помер.

Франція в 70-­ті роки

Період, що почався в історії П’ятої республіки після відставки де Ґолля, називають періодом «постґоллізму». Спадкоємець де Ґолля — Ж. Помпіду — заявив про продовження політики ґоллізму. Однак у політичний курс були внесені деякі корективи. На зміну пафосному гаслу «величі Франції» Помпіду запропонував ідею «нового суспільства», що припускала проведення цілого ряду соціально-економічних реформ. Однак реалізувати їх повною мірою урядові, що зіштовхнувся з цілою низкою труднощів (інфляція, зростання безробіття, енергетична криза) не вдалося.

У зовнішній політиці Помпіду в основному додержувався курсу, наміченого де Ґоллем, хоча привніс у нього деякі зміни. Він виступив за розширення відносин зі США. У багатьох сферах було відновлено франко-американське зовнішньополітичне і військове співробітництво. Проте Франція категорично відмовилась повернутися у військову організацію НАТО. Помпіду оголосив себе прихильником європейського будівництва й висловився за більш тісний політичний, економічний і фінансовий союз західноєвропейських держав. У 1972 р. від іме­ні Франції він дав згоду на вступ у ЄЕС Великобританії. Велику увагу Помпіду приділяв відносинам з СРСР.

У 1974 р. Ж. Помпіду раптово помер. Серед ґоллістів стався розкол, що істотно послабив їхні сили. Перемогу на президентських виборах одер­жав кандидат від консервативної партії «незалежних республіканців» В. Жіскар д’Естен. Він почав своє правління з проведення декількох реформ, включаючи зниження виборчого цензу до 18 років і лібералізацію законів про освіту. Однак населення виявляло незадоволення у зв’язку з економічним спадом і глибокою інфляцією. Жіскар д’Естен вирішив стимулювати економічний підйом, зменшивши роль держави. Був ліквідований контроль над цінами на багато товарів, а число державних службовців скорочено. Ці заходи, а також схильність президента до автори­таризму у своєму поводженні породили незадоволення французів.

Франція за президентства Ф. Міттерана і Ж. Ширака

На президентських виборах 1981 р. праві були відсторонені від влади. Перемогу на виборах здобув кандидат блоку лівих сил соціаліст Ф. Міттеран. Лівому блоку вдалося перемогти й на парламентських виборах. Новий президент-соціаліст займав свій пост до 1995 р. (у 1988 р. переобирався).

З перших днів своєї діяльності новий парламент прийняв закон про націоналізацію 18 банків й 5 найбільших фірм. Незабаром частка держав­ного сектора в промисловості зросла до 32 %, а в кредитній сфері — до 95 %. У 1981­1983 рр. було проведено ряд реформ: збільшені заробітна плата, пенсії й допомоги; скорочений пенсійний вік; уведений податок на велике майно; розширене житлове будівництво тощо. Ці заходи збіль­шили навантаження на державний бюджет, зріс рівень інфляції, що в остаточному підсумку звело нанівець спроби значно поліпшити життєвий рівень населення. Незабаром усе це примусило уряд перейти до режиму «твердої економії».

У 1986 р. Міттеран був змушений призначити главою уряду ґолліста Ж. Ширака. У внутрішній політиці відбувся поворот до неоконсерватизму. Уряд Ширака пішов шляхом, прокладеним М. Тетчер в Англії. Були різко скорочені витрати на соціальні потреби. Почалася денаціоналізація державного сектора економіки. Були скорочені податки на доходи й прибуток, на велике майно, ослаблений державний вплив на бізнес. Ці заходи викликали хвилю демонстрацій і страйків трудящих, що втрачали свої соціальні завоювання. На президентських виборах 1988 р. праві зазнали поразки. Ширак залишив пост прем’єр-міністра.

Новий уряд призупинив процес денаціоналізації. Однак вирішити цілий ряд нагальних соціальних проблем, насамперед призупинити зростання безробіття, уряд так і не зміг.

У 1993 р. парламентські вибори знову виграли праві, а в 1995 р. президентом країни став лідер неоґоллістів Ж. Ширак (у 2002 р. був переобраний на новий термін). Була відновлена політика приватизації державної власності. Одночасно вживалися заходи щодо стимулювання виробництва й збільшення зайнятості. У центрі уваги уряду перебувала боротьба з інфляцією й дефіцитом державного бюджету.

У 80-90-ті роки зріс вплив праворадикального Національного фрон­ту, що очолив Ж.-М. Ле Пен. Його підтримує близько 15 % виборців. Ця організація перетворилася (особливо на півдні країни) на впливову політичну силу.

Зовнішня політика Франції. Взаємовідносини з Україною

Зовнішня політика Франції у 80-90-ті роки була зорієнтована на акти­візацію процесу західноєвропейської інтеграції, трансформації ЄЕС у Європейський Союз (1993 р.), посилення «трансатлантичних зв’язків» у рамках НАТО. Уряд лівих у 1983 р. до­зволив провести в Парижі чергову сесію Північноатлантичного альянсу — уперше після виходу Франції з військової організації цього блоку. З тих пор французькі штаби й збройні сили стали регулярно брати участь у натовських маневрах. Навесні 1999 р. Франція взяла участь у спільній операції НАТО проти Югославії й наступній окупації Косово. Взаємовідносини усередині НАТО ускладнилися після різкого осуду Францією військового вторгнення США й Великобританії в Ірак навесні 2003 р.

У січні 1992 р. Франція приєдналася до договору про нерозповсю­дження ядерної зброї, а восени 1996 р. — до Договору про заборону ядерних випробувань.

Падіння тоталітарних режимів у країнах Центральної й Східної Європи, розпад СРСР спричинили активізацію зовнішньополітичної діяльності Франції в цьому регіоні. Вона однією з перших визнала суверенітет країн, що входили раніше до складу СРСР.

24 січня 1992 р. Франція визнала незалежність України. Уряд Франції вважає Україну важливим суб’єктом європейського співтовариства. Між двома країнами розвиваються торговельні й культурні відносини. Однак можливості двостороннього співробітництва використовуються ще не повною мірою. Тому є підстави вважати, що для розвитку плідних відносин між Францією й Україною є безсумнівні перспективи.

© 2009-2019 Школяр UA

Натисніть клавішу Enter для пошуку
Натисніть клавішу Enter для пошуку