Школяр UA

Німеччина

Розкол Німеччини на ФРН і НДР

Геополітичні підсумки Другої світової війни виявилися катастрофічними для Німеччини. Вона втратила на кілька років державність і на довгі роки — територіальну цілісність. Було відірвано 24 % від тієї території, що Німеччина займала в 1936 р., у тому числі Східна Пруссія, розділена між Польщею й СРСР. Польща й Чехословаччина одержали право виселити етнічних німців зі своїх територій, у результаті чого до Німеччини посунув потік біженців (до кінця 1946 р. їхнє число склало близько 9 млн. чоловік).

За рішенням Кримської конференції територія Німеччини була розділена на чотири зони окупації: радянську, американську, британську й французьку. Аналогічно на чотири сектори був розділений і Берлін. На Потсдамській конференції були погоджені основні принципи окупаційної політики держав-союзниць (демілітаризація, денацифікація, декартелізація, демократизація Німеччини). Однак відсутність твердих угод з німецької проблеми призвела до того, що адміністрації окупаційних зон застосовували принципи Потсдама на власний розсуд.

Керівництво радянської військової адміністрації в Німеччині негайно ужило заходів щодо формування слухняного режиму у своїй зо­ні. Стихійно створені антифашистами місцеві комітети були розпущені. Для вирішення управлінських й економічних питань були створені центральні управління. Головну роль у них відігравали комуністи й соціал-демократи. Улітку 1945 р. була дозволена діяльність 4 політичних партій: Комуністичної партії Німеччини (КПН), Соціал-демократичної партії (СДПН), Християнсько-демократичному союзу (ХДС) і Ліберально-демократичної партії Німеччини (ЛДП). Теоретично всі дозволені партії користувалися рівними правами, але на практиці радянська влада відверто віддавала перевагу КПН.

Виходячи з уявлень про те, що нацизм був породженням капіталізму і що денацифікація має на увазі боротьбу проти капіталістичного впливу в німецькому суспільстві, радянська влада протягом перших місяців окупації захопила «командні висоти» в економіці. Безліч великих підприємств були націоналізовані на підставі того, що вони належали нацистам або їхнім прибічникам. Ці підприємства або демонтувалися й відправлялися до Радянського Союзу на рахунок погашення репарацій, або продовжували діяти як радянська власність. У вересні 1945 р. була проведена земельна реформа, у ході якої були безоплатно експропрі­йовані понад 7100 маєтків площею понад 100 га. Зі створеного земель­ного фонду невеликі наділи отримали близько 120 тис. безземельних селян, сільськогосподарських робітників і переселенців. З державної служби були звільнені реакціонери.

Радянська адміністрація примусила СДПН і КПН об’єднатися в нову партію, що одержала назву Соціалістичної єдиної партії Німеччини (СЄПН). У наступні роки контроль із боку комуністів ставав усе більше суворим. У січні 1949 р. конференція СЄПН ухвалила, що партія повинна стати ленінською «партією нового типу» за зразком компартії Радянського Союзу. Тисячі соціалістів і комуністів, не згодних із цією лінією, були виключені з партії в ході чистки. У цілому в радянській зоні окупації використовувалася та ж модель, що й в інших східноєвропейських країнах. Вона мала на увазі сталінізацію марксистської партії, позбавлення незалежності партій «середнього класу», подальшу націоналізацію, репресивні заходи й фактичну ліквідацію змагальної виборчої системи.

Західні держави діяли в Німеччині так само авторитарно, як радянська адміністрація у своїй зоні. Антифашистські комітети й тут були розпущені. Були створені земельні уряди (в американській зоні протягом 1945 р., у британській і французькій — у 1946 р.). Призначення на пости здійснювалося вольовим рішенням окупаційної влади. У західних окупаційних зонах також відновили свою діяльність КПН і СДПН. Був створений ХДС, з яким установив взаємини «співдружності» створений у Баварії Християнсько-соціальний союз (ХСС); цей партійний блок стали називати ХДС/ХСС. Табір ліберальної демократії представляла Вільна демократична партія (ВДП).

Незабаром США й Великобританія дійшли до переконання, що для відновлення Західної Європи життєво необхідним є відродження економіки Німеччини. Американці й англійці перейшли до узгоджених дій. Перші кроки до об’єднання західних зон були зроблені наприкінці 1946 р., коли американська й британська адміністрації домови­лися об’єднати економічне управління своїми зонами з 1 січня 1947 р. Утворилася так звана Бізонія. Управління Бізонії отримало статус парламенту, тобто набуло політичних рис. У 1948 р. до Бізонії приєднали свою зону й французи. У результаті виникла Тризонія.

У червні 1948 р. рейхсмарка була замінена новою «німецькою маркою». Здоровий податковий базис, створений новою грошовою одиницею, допоміг Німеччині приєднатися в 1949 р. до плану Маршалла.

Грошова реформа призвела до першого зіткнення між Заходом і Сходом в холодній війні, що починалася. Прагнучи ізолювати свою окупаційну зону від впливу західної економіки, радянське керівництво відкинуло і допомогу в рамках плану Маршалла, і введення нової грошової одиниці у своїй зоні. Воно опиралося також уведенню німецької марки в Берліні, але західні союзники наполягли на тому, щоб нова грошова одиниця стала законним платіжним засобом у західних секторах міста. Щоб не допустити проникнення в Берлін нової марки, радянська адміністрація перешкоджала вантажоперевезенням із заходу в Берлін залізничними і шосейними шляхами. 23 червня 1948 р. постачання Берліна залізничним й автомобільним транспортом було повністю блоковане. Виникла так звана Берлінська криза. Західні держави організували інтенсивне повітряне постачання («повітряний міст»), що забезпечив усім необхідним не тільки військові гарнізони Берліна, але і його цивільне населення. 11 травня 1949 р. радянська сторона визнала свою поразку й припинила блокаду. Берлінська криза завершилася.

Посилення протистояння СРСР і країн Заходу унеможливило створення єдиної німецької держави. У серпні 1949 р. у Західній Німеччині відбулися загальні парламентські вибори, які принесли перемогу партії ХДС/ХСС, а 7 вересня було проголошене створення Федеративної Республіки Німеччини. У відповідь 7 жовтня 1949 р. на сході країни була проголошена Німецька Демократична Республіка. Отже, восени 1949 р. розкол Німеччини набув юридичного оформлення.

1952 р. США, Англія й Франція підписали із ФРН договір, за яким припинялася формальна окупація Західної Німеччини, але їхні війська залишалися на німецькій території. 1955 р. між СРСР і ГДР був підписаний договір про повний суверенітет і незалежність НДР.

Західнонімецьке «економічне диво»

На виборах у парламент (бундестаг) 1949 року визначилися дві провідні політичні сили: ХДС/ХСС (139 мандатів), СДПН (131 мандат) і «третя сила» — ВДП (52 мандати). ХДС/ХСС і ВДП сформували парламентську коаліцію, що дозволило їм створити спільний уряд. Так у ФРН склалася «двохзполовинна» партійна модель (на відміну від двопартійної у США й Великобританії). Ця модель зберігалася й надалі.

Першим канцлером (головою уряду) ФРН став християнський демократ К. Аденауер (обіймав цю посаду з 1949 р. до 1963 р.). Характерною рисою його політичного стилю було прагнення до стабільності. Не менш важливою обставиною стало проведення винятково ефективного економічного курсу. Його ідеологом був беззмінний міністр економіки ФРН Л. Ерхард.

Модель соціального ринкового господарства, створена в результаті політики Ерхарда, ґрунтувалася на концепції ордолібе­ралізму (від нім. «ордунг» — порядок). Ордоліберали виступали на захист вільного ринкового механізму, але не всупереч, а завдяки державному втручанню. Основу економічного добробуту вони бачили в зміцненні господарського порядку. Державі при цьому приділялися ключові функції. Її втручання повинне було не підмінювати дію ринкових механізмів, а створювати умови для їх ефективного функціонування.

Найважчий період економічної реформи припав на 1949­1950 рр., коли лібералізація ціноутворення викликала зростання цін при відносному зниженні рівня доходів населення, а реструктуризація виробництва супроводжувалася сплеском безробіття. Але вже в 1951 р. намітився перелом у кращий бік, а в 1952 р. зростання цін припинилося, почав знижуватися рівень безробіття. У наступні роки відбулося безпрецедент­не економічне зростання: 9–­10 % на рік, а в 1953–­1956 рр. — до 10–­15 % на рік. ФРН вийшла на друге місце серед західних країн за рівнем промислового виробництва (і лише наприкінці 60-х років була відтиснута Японією). Великий експорт дозволив створити в країні значний золотий запас. Німецька валюта стала найсильнішою в Європі. У другій половині 50-х років практично зникло безробіття, реальні доходи населення зрос­ли втричі. До 1964 р. валовий національний продукт (ВНП) ФРН збільшився в 3 рази, і вона стала виробляти продукції більше, ніж уся довоєнна Німеччина. У той час заговорили про німецьке «економічне диво».

Західнонімецьке «економічне диво» було обумовлено рядом факторів. Свою ефективність довела обрана Ерхардом економічна система, де ліберальні ринкові механізми поєднувалися із цілеспрямованою податковою й кредитною політикою держави. Ерхарду вдалося добитися прийняття твердого антимонополістичного законодавства. Значну роль відіграли надходження за планом Маршалла, відсутність військових витрат (до вступу ФРН у НАТО), а також приплив іноземних капітало­вкладень (350 млрд. доларів). У німецькій промисловості, яка була зруйнована в роки війни, відбувалося масове оновлення основного капіталу. Упровадження новітніх технологій, що супроводжувало цей процес, у поєднанні із традиційно високою працездатністю й дисципліною німе­цького населення спричинило швидке зростання продуктивності праці.

Успішно розвивалося сільське господарство. У результаті аграрної реформи 1948­1949 рр., проведеної ще за сприяння окупаційної влади, був здійснений перерозподіл земельної власності. У результаті більша частина земельного фонду перейшла від великих власників до середніх і дрібних. У наступні роки частка зайнятих у сільському господарстві неухильно зменшувалася, однак широка механізація й електрифікація праці селян дозволили забезпечити загальне зростання продукції цього сектора.

Дуже вдалою виявилася соціальна політика, що заохочувала прямі взаємини підприємців і робітників. Уряд діяв під девізом: «Ні капітал без праці, ні праця без капіталу не можуть існувати». Були розширені пенсійні фонди, житлове будівництво, система безкоштовної й пільгової освіти, професійної підготовки. Розширилися права трудових коле­ктивів у галузі управління виробництвом, але заборонялася їхня політи­чна діяльність. Система оплати праці була диференційованою залежно від стажу роботи на конкретному підприємстві. У 1960 р. був прийнятий «Закон про захист прав молоді, що працює», а з 1963 р. уведена мінімальна відпустка для всіх трудящих. Податкова політика заохочувала переведення частини фонду заробітної плати в особливі «народні акції», що розповсюджувались серед працівників підприємства. Усі ці заходи уряду дозволили забезпечити в умовах економічного підйому адекватне зростання купівельної спроможності населення. Німеччина була охоплена споживчим бумом.

У 1950 р. ФРН стала членом Ради Європи й почала брати активну участь у переговорах щодо проектів європейської інтеграції. У 1954 р. ФРН стала членом Західноєвропейського союзу, а в 1955 р. вступила до НАТО. У 1957 р. ФРН стала одним із засновників Європейського Економічного Співтовариства (ЄЕС).

У 60-ті роки у ФРН відбулося перегрупування політичних сил. ВДП підтримала СДПН, й, утворивши нову коаліцію, ці дві партії сформували в 1969 р. уряд. Ця коаліція проіснувала до початку 80-х років. Протягом цього періоду канцлерами були соціал-демократи В. Брандт (1969­–1974) і Г. Шмідт (1974–­1982).

Нове політичне перегрупування відбулося на початку 80-х років. ВДП підтримала ХДС/ХСС і вийшла з коаліції зі СДПН. У 1982 р. канцлером став християнський демократ Г. Коль (займав цей пост до 1998 р.). Йому судилося стати й канцлером об’єднаної Німеччини.

Об’єднання Німеччини

Протягом сорока післявоєнних років Німеччина була розділена фронтом «холодної війни» на дві держави. ГДР усе більше програвала Західної Німеччини в темпах зростання економіки й рівня життя. Символом «холодної війни» і розколу німецької націй стала Берлінська стіна, споруджена в 1961 р., щоб запобігти втечі громадян НДР на Захід.

1989 р. у НДР почалася революція. Головною вимогою учасників революційних виступів було об’єднання Німеччини. У жовтні 1989 р. пішов у відставку лідер східнонімецьких комуністів Е. Хоннекер, а 9 листопада впала Берлінська стіна. Об’єднання Німеччини стало практично здійсненним завданням.

Стримати процес об’єднання Німеччини було вже неможливо. Але на Заході й Сході країни сформувалися різні підходи до майбутнього об’єднання. Конституція ФРН передбачала возз’єднання Німеччини як процес входження земель Східної Німеччини до ФРН, що припускало ліквідацію НДР як держави. Керівництво НДР прагнуло здійснити об’єднання через конфедеративний союз.

Однак на виборах у березні 1990 р. в НДР перемогла некомуністична опозиція на чолі з християнськими демократами. Вони із самого початку виступали за якнайшвидше возз’єднання Німеччини на основі ФРН. З 1 червня в НДР була уведена західнонімецька марка. 31 серпня був підписаний Договір між ФРН і НДР про встановлення державної єдності.

Залишалося тільки погодити об’єднання Німеччини з 4 державами — СРСР, США, Великобританією і Францією. З цією метою були проведені переговори за формулою «2 + 4», тобто між ФРН і НДР, з одного боку, і державами-переможницями (СРСР, США, Великобританією і Францією), з іншого. Радянський Союз пішов на принципово важливу поступку — погодився зі збереженням членства об’єднаної Німеччини в НАТО й виводом радянських військ зі Східної Німеччини. 12 вересня 1990 р. був підписаний Договір про остаточне врегулювання щодо Ні­меччини.

3 жовтня 1990 р. 5 земель, відновлених на території Східної Німеччини, увійшли до складу ФРН, а НДР припинила своє існування. 20 грудня 1990 р. був сформований перший спільнонімецький уряд на чолі з канцлером Г. Колем.

Економічні та соціальні досягнення, проблеми 90­х років

Усупереч оптимістичним прогно­зам, соціально-економічні наслідки об’єднання Німеччини виявилися неоднозначними. Надії східних німців на чудодійний економічний ефект об’єднання не виправдалися. Головною проблемою стало переведення командно-адміністративної економіки 5 східних земель на принципи ринкового господарства. Цей процес здійснювався без стратегічного планування, методом проб і помилок. Був обраний найбільш «шоковий» варіант трансформації господарства Східної Німеччини. До його особливостей можна віднести введення приватної власності, рішучу денаціоналізацію державних підприємств, стислі строки перехідного періоду до ринкової економіки й ін. Причому Східна Німеччина одержала соціально-економічні й політичні форми організації суспільства відразу й у готовому виді.

Адаптація господарства східних земель до нових умов відбувалася досить болісно й призвела до скорочення в них промислового виробництва до 1/3 колишнього рівня. Зі стану кризи, викликаного об’єднанням країни й негативними тенденціями у світовому господарстві, німецька економіка вийшла лише в 1994 р. Однак структурна перебудова промисловості, пристосування до нових умов ринкової економіки викликали різке зростання безробіття. У середині 90-х років вона охопила понад 12 % робочої сили (більше 4 млн. чоловік). Найбільш важке становище із зайнятістю склалося в Східній Німеччині, де рівень безробіття перевищив 15 %, а середня заробітна плата істотно відставала від «старих земель». Усе це, а також наплив іноземних робітників, викликало зростаючу соціальну напруженість у німецькому суспільстві. Улітку 1996 р. спалахнули масові акції протесту, організовані профспілками.

Г. Коль закликав до всебічної економії. Уряду довелося піти на безпрецедентне підвищення податків, що становили більше половини зага­льного заробітку, на рішуче скорочення державних витрат, у тому числі й на економічну підтримку східних земель. Усе це, а також курс Г. Коля на подальше скорочення соціальних програм кінець кінцем призвело до поразки правлячої консервативно-ліберальної коаліції на чергових парламентських виборах.

Прихід до влади соціал­демократів

Вибори 1998 р. принесли перемо­гу новій коаліції, яку утворили СДПН (одержала 40,9 % голосів) і партія «зелених» (6,7 %). До офіційного входження в коаліцію обидві партії виробили велику, добре пророблену урядову програму. Вона передбачала заходи щодо зниження безробіття, перегляду податкової системи, закриття 19 атомних електростанцій, що залишилися, тощо. Уряд «рожево-зеленої» коаліції очолив соціал-демократ Г. Шредер. В умовах економічного пожвавлення, що почалося, політика нового уряду виявилася досить ефективною. Новий уряд не відмовився від економії державних витрат. Але ця економія досягалася не шляхом згортання державних соціальних програм, а переважно за рахунок земельних бюджетів. У 1999 р. уряд оголосив про намір розпочати великомасштабну реформу освіти з метою підвищення її ефективності. Почали виділятися додаткові асигнування на перспективні науково-технічні дослідження.

На початку ХХІ століття ФРН із її 80-мільйонним населенням стала найбільшою державою Західної Європи. За обсягом промислового виробництва, рівнем економічного розвитку вона посідає третє місце у світі, поступаючись лише США і Японії.

Німеччина на міжнародній арені. Українсько­німецькі відносини

Об’єднання Німеччини значно зміцнило міжнародне становище країни. Економічна й політична міць ФРН, що зросла за останні роки, знаходить вираження у прагненні добитися надання їй місця постійного члена Ради Безпеки ООН. Уже в січні 1990 р. Г. Коль заявив про те, що ФРН не може більше залишатися осторонь від вирішення міжнародних проблем, урегулювання конфліктів. У складі німецьких збройних сил були створені «сили швидкого реагування на кризові ситуації» чисельністю в 54 тис. чоловік. У наступні роки ФРН підтримала стратегію НАТО щодо забезпечення міжнародної безпеки, у тому числі плани розширення цього блоку на схід Європи. Навесні 1999 р. німецькі військово-повітряні сили вперше після Другої світової війни взяли участь у воєнній операції НАТО проти Югославії.

Весною 2003 р. Німеччина різко засудила військове вторгнення США й Великобританії в Ірак, наполягаючи на мирному, політичному вирішенні кризи, що виникла.

Українсько-німецькі відносини почалися з визнання Німеччиною незалежності України (26 грудня 1991 р.) і встановлення дипломатичних відносин (січень 1992 р.). ФРН бере участь у проекті ліквідації наслідків аварії на Чорнобильської АЕС, виплачує компенсації українцям, які в роки війни опинилися в полоні або були відправлені на примусові роботи до Німеччини.

Німеччина є одним з головних торговельних партнерів України. Наприкінці 90-х років в Україні діяло понад 400 спільних українсько-німецьких підприємств. Німецькі фірми брали участь у перебудові укра­їнської енергетики й вуглевидобувної промисловості. У цілому сучасні українсько-німецькі відносини мають міцну базу й значні перспективи розвитку. Проте у цей час ФРН є головним скептиком щодо вступу України в Європейський Союз, оскільки не хоче псувати відносин з Росією, що постачає їй енергоресурси.

© 2009-2019 Школяр UA

Натисніть клавішу Enter для пошуку
Натисніть клавішу Enter для пошуку