Школяр UA

Велика Британія

Наслідки Другої світової війни для країни

Британський прем’єр-міністр В. Черчілль назвав підсумки Другої світової війни для Великобританії «тріумфом і трагедією». Тріумфом стала перемога над гітлерівською Німеччиною та її союзниками, входження Великобританії до числа країн-переможниць, її участь у післявоєнному облаштуванні світу. Трагедія ж полягала в занепаді колишньої британської могутності. Економічне становище Великобританії в післявоєнні роки помітно погіршилося. Хоча людські втрати (245 тис. убитих і 278 тис. поранених) були значно менше, ніж у Першу світову війну, Друга світова війна коштувала Англії 1/4 частини її національного багатства. За роки війни державний борг збільшився утричі й до 1946 р. перевищив 23 млрд. фунтів стерлінгів, з яких 3 млрд. становив зовні­шній борг. Майже вдвічі скоротився комерційний експорт, була втрачена значна частина торговельного флоту.

Щедра американська допомога, у тому числі й за «планом Мар­шалла», трохи допомогла стабілізувати ситуацію, однак темпи економічного зростання Великобританії були більш низькими порівняно з іншими західноєвропейськими державами. Це обумовлювалося відставанням від основних конкурентів за рівнем продуктивності праці, упровадженням досягнень науки й техніки, розбухлим і малоефективним державним сектором економіки.

24 травня 1945 р. було оголошено про відставку коаліційного уряду В. Черчілля, розпуск палати громад і нові парламентські вибори, які не проводилися у зв’язку з війною уже 10 років. Усупереч сподіванням консерваторів, що зробили ставку на авторитет і популярність свого лідера В. Черчілля, перемогу на цих виборах одержали лейбористи. Новий уряд сформував К. Еттлі.

Протягом післявоєнного періоду при владі у Великобританії по черзі знаходилися дві провідні політичні партії: Лейбористська і Кон­сервативна.

Лейбористська партія

Роки

 

Консервативна партія

 

К. Еттлі

1945–1951

 

 

1951–1955

В. Черчілль

 

1955–1957

А. Іден

 

1957–1963

М. Макміллан

 

1963–1964

А. Дуглас-Х’юм

Г. Вільсон

1964–1970

 

 

1970–1974

Е. Хіт

Г. Вільсон

1974–1976

 

Дж. Каллаген

1976–1979

 

 

1979–1990

М. Тетчер

 

1990–1997

Дж. Мейджор

Т. Блер

з 1997

 

Таким чином, консерватори керували державою 35 післявоєнних років, інший час (25 років станом на сьогоднішній день) — лейбористи.

Лейбористська партія, що спиралася на профспілки, проголосила своєю метою «демократичний соціалізм». Лідери англійської лейбористської партії стали ініціаторами створення Соціалістичного Інтер­націоналу (1951 р.). Будучи реформістською партією, протягом 40–70-х років лейбористи виступали за розширення державного сектора економіки, збільшення бюджетних витрат на соціальні потреби, підвищення ставок оподатковування підприємницького капіталу і високоприбуткових груп населення; приділення більшої уваги житловому будівництву, особливо в робочих кварталах міст, розвиток депресивних районів з високим рівнем безробіття. 1981 р. лейбористи заявили про відмову від ідеї розширення державного сектора економіки як пріоритетного напряму своєї політики, а в 1995 р. зі статуту партії було вилучено пункт, що висував як обов’язкову мету лейборизму «суспільну власність на засоби виробництва». Відтепер партія виступає за створення змішаної економіки, за якої державна власність має довести свою ефективність у конкуренції з приватним сектором. До кінця ХХ століття лейбористи переглянули також свої традиційно тісні зв’язки із профспілками, припинивши бути політичною філією тред-юніонів. Власне кажучи, в 80–90-ті роки відбулася повна ревізія традиційних лейбористських цінностей, трансформація партії з «партії робітників», як вона себе називала, у партію «середнього класу».

Консервативна партія виступає на захист приватної власності, за обмеження втручання держави в економічне життя. Лейбористській доктрині «демократичного соціалізму» та їхньому курсу на націоналізацію економіки консерватори протиставили концепцію «народного капіталізму», або «демократії власників». Її мета полягає в залученні до власності максимального числа громадян шляхом приватизації житла і земельних ділянок, придбання акцій та участі у прибутках підприємств. Велика увага в програмах консерваторів приділяється дрібному бізнесу й стимулам його розвитку. Їм притаманні також прихильність до традиційних моральних і релігійних цінностей, повага до закону й права, конституційного порядку і заснованої на ньому твердої влади. У сфері зовнішньої політики консерватори завжди були прихильниками «особливих», тісних відносин зі США.

Ліквідація Британської колоніальної імперії

Безпосереднім результатом Другої світової війни став розпад Британської імперії, як й інших світових колоніальних імперій. Причому Англія здійснювала гнучку політику відносно своїх колоній. Це дозволило їй уникнути військової конфронтації з країнами, що звільнялися (на відміну, на­приклад, від Франції, що «загрузла» у колоніальних війнах). Крім того, Англія зуміла на тривалий час зберегти контроль над своїми колишніми колоніями, заснувавши Британську співдружність націй (з 1949 р. її стали називати Співдружність націй, або просто Співдружність).

У 1947 р. одержала незалежність найбільша англійська колонія, «перлина Британської корони» — Індія. На її території утворилися дві держави-домініони — Індія і Пакистан. 1948 р. статус домініону отримали Цейлон (нині — Шрі-Ланка) і Бірма.

50–60-ті роки стали головним етапом у краху Британської колоніальної імперії. У цей період здобули незалежність колишні англійські колонії в Африці (Гана, Нігерія, Уганда та ін.), на Близькому Сході і в Південно-Східній Азії (Кіпр, Кувейт, Малайзія та ін.), у басейні Карибського моря й Океанії (Ямайка, Тринідад і Тобаго, Барбадос та ін.). Улітку 1997 р. Великобританія передала під юрисдикцію Китаю Гонконг, що протягом 150 років був англійським володінням.

Більшість колишніх британських домініонів і колоній увійшли до складу Співдружності націй. Сьогодні її членами є 49 держав. Чимало з цих країн визнають королеву Великобританії як главу держави.

Консервативні уряди М. Тетчер і Дж. Мейджора. «Тетчеризм»

Наприкінці 70-х років на тлі загострення соціально-економічних і політичних проблем, пережитих Великобританією, падіння її національного престижу суспільна думка країни зазнає істотної трансформації. На парламентських виборах 1979 р. виборці віддали перевагу консерваторам. Уперше в історії країни прем’єрміністром стала жінка — Маргарет Тетчер, лідер Консервативної партії.

Головним напрямком внутрішньої політики консерваторів стало відродження приватного підприємництва. Було зроблено акцент на боротьбі з інфляцією, радикальному зниженні прибуткового оподатковування приватних осіб і підприємців за одночасного підвищення непрямих податків, деіндустріалізації (ліквідації нерентабельних підприємств).

У широких масштабах здійснювалась денаціоналізація промисловості. Уже до початку 1991 р. майже половину британського промислового сектора було передано в приватні руки (у тому числі нафтова й газова галузі, телефонний зв’язок, авіакомпанії, водопостачання, енергетика, металургія). У державній власності залишилися лише чотири галузі: вугільна, залізнична, поштова служба й атомна енергетика.

Для соціально-економічної політики М. Тетчер, що одержала назву «тетчеризму», також було притаманне зниження соціальних витрат, безкомпромісна боротьба з непомірним зростанням впливу тред-юніонів у суспільстві, обмеження права на проведення демонстрацій і збільшення витрат на утримання поліції.

Така політика мала позитивні наслідки. Інфляція скоротилася з 15 до 3 % на рік. З 1983 р. почався економічний підйом, причому більш швидкий, ніж в інших європейських країнах (темпи зростання становили 5 % на рік). Відбулася модернізація промисловості, її структура змінилась на користь новітніх наукомістких галузей. Біля чверті всього дорослого населення (11 млн. чоловік) стали власниками акцій підприємств. У результаті проведеної приватизації житла дві третини британських родин стали власниками будинків і квартир. До середнього класу за часів М. Тетчер зараховували себе понад 40 % населення Великобританії. Тобто країні вдалося вийти з кризового становища.

Разом з тим помітно посилилось розшарування суспільства, збільшилась кількість бідняків, безробітних. Загострилися міжнаціональні відносини. Усі спроби консерваторів урегулювати Ольстерську кризу не увінчалися успіхом.

Досить непопулярним виявився «подушний податок на житло», уведений М. Тетчер в 1989 р. Він викликав загальне обурення населення і серйозно підірвав імідж прем’єр-міністра.

1990 р. М. Тетчер пішла у відставку з поста лідера партії і прем’єр-мі­ністра. Її заступив Дж. Мейджор. 1992 р. на чергових парламентських виборах консерватори здобули перемогу і тим самим підтвердили свій статус правлячої партії.

Кабінет Дж. Мейджора в дусі «тетчеризму» зосередив основні зусилля на боротьбі з інфляцією і продовжив політику денаціоналізації економіки. Разом з тим новий прем’єр прагнув уникнути крайностей «тетчеризму». Це виявилося в тому, що уряд більше уваги став приділяти програмам соціального забезпечення, поліпшенню систем охорони здоров’я й освіти. Був скасований «подушний податок на житло», проведена реформа самоврядування з метою його демократизації. Щоправда, після успішних для консерваторів парламентських виборів 1992 р. соці­альна політика Дж. Мейджора помітно «поправішала»: була «заморожена» заробітна плата, скорочена допомога з безробіття і т. д. Незважаючи на блискучі показники стану економіки, на виборах 1997 р. консерватори зазнали нищівної поразки.

Політика лейбористського кабінету Т. Блера

1997 р. був сформований лейбористський уряд, що очолив Т. Блер. Його уряд узяв курс на реформи. Найважливішою з них є конституційна. Вона передбачає: надання більшої автономії Шотландії й Уельсу (там уже сформовані законодавчі органи — місцеві парламенти-асамблеї), скасування спадкоємного принципу формування Палати лордів, включення до національного законодавства європейської конвенції про права людини тощо.

Значним досягненням кабінету Т. Блера стало політичне врегулювання Ольстерської кризи. У квітні 1998 р. між сторонами конфлікту була підписана угода. Цей документ утілив компроміс між вимогами протес­тантів зберегти своє британське підданство й прагненням католиків до більш тісних зв’язків з Ірландією. Це дозволило провести вибори в асамблею Північної Ірландії й сформувати виконавчі органи влади.

«Нові лейбористи», яких представляє Т. Блер, відмовилися від традиційної ворожнечі стосовно підприємництва. Уряд намагається утримувати рівну дистанцію у відносинах з найманими робітниками і роботодавцями, здійснюючи політику соціального партнерства. Денаціоналізація державного сектора була припинена, але статус тих підприємств суспільних служб, які перейшли в приватні руки, залишився без змін.

Зовнішньополітичні пріоритети Великобританії

Головним напрямком зовнішньої політики Великобританії у пі­слявоєнні роки став курс на тісний союз і військово-політичне співробітництво зі США, а також із країнами Західної Європи. 1949 р. Великобританія виступила одним із засновників НАТО. Вона зберігала стратегічні позиції на Близькому й Середньому Сході, взяла участь у створенні військово-політичних блоків на Сході. Що стосується СРСР, то в умовах «холодної війни» відносини з ним різко погіршилися.

У 50­–70-ті роки Великобританія у зовнішній політиці йшла курсом, що склався у післявоєнні роки, зміцнюючи співробітництво зі США й Західною Європою. Зокрема, Англія підтримала політику союзників у німецькому питанні й погодилася на вступ ФРН у НАТО.

Ліквідація колоніалізму, фінансово-економічні труднощі змусили британський уряд відступити від традиційної доктрини «військової присутності» і до кінця 60-х років вивести свої війська з країн Азії.

Відносини з Радянським Союзом складалися неоднозначно. Певна лібералізація зовнішньої політики СРСР після 1953 р. сприяла поступовій нормалізації відносин між двома країнами, але цей процес неодноразово наражався на перешкоди.

В останні десятиліття ХХ — початку ХХ століття зросла активність Великобританії на міжнародній арені, зокрема, у процесах європейської інтеграції. У 1973 р. вона стала повноправним членом Європейського Економічного Співтовариства («Спільного ринку»). Участь Великобританії у розробленні Маастрихського договору 1991 р. (офіційно був підписаний на початку 1992 р.) і створенні Європейського Союзу свідчить про поступову переорієнтацію британської зовнішньої політики з атлантичного напрямку (орієнтація на США) на європейський. Проте Великобританія була й залишається головним союзником США на міжнародній арені (про що, наприклад, свідчить активна участь британських збройних сил у війнах США в Іраку в 1991 р. й 2003 р.).

У 1982 р. виник військовий конфлікт між Великобританією й Аргентиною за володіння Фолклендськими (Мальвінськими) островами, у результаті якого ці острови повністю перейшли під контроль Великобританії.

Після розпаду СРСР Великобританія визнала всі незалежні держави, що утворилися на пострадянському просторі.

Українці у Великобританії. Взаємовідносини з Україною

Сьогодні у Великобританії проживає трохи більше 30 тис. осіб українського походження. Більше 3/4 українців мешкає у великих індустріальних містах центральної Англії — Ноттингемі, Лестері, Ковентрі. Більшість українського населення (понад 75 %) не має британського підданства і не користується виборчим правом. Незважаючи на це, українці мають життєвий рівень такий само або навіть трохи вищий, ніж у середньому по Англії з-поміж працюючого населення. Більшість українських родин має власні будинки. Близько 80 % українців зайняті фізичною й некваліфікованою працею в усіх галузях економіки Англії. Інші — службовці, які працюють у різних комерційних бюро, на підприємствах. Невелика частина є власниками дрібних фабрик, магазинів.

Щоденних шкіл українська етнічна група у Великобританії ніколи не мала. Діти вивчають українську мову, історію, літературу в дитячих садках, літніх таборах, суботніх і недільних школах, які діють при церк­вах і громадських організаціях. Українська мова використовується, як правило, у родинному побуті, у церкві і під час спілкування в громадських організаціях. Третє покоління українців майже не розуміє мови батьків, четверте, за окремими винятками, не знає її зовсім.

В Англії виходить ряд українських періодичних видань, основне з яких — газета «Українська думка», що видається з 1947 р. Активно діють політичні, а також громадські жіночі, молодіжні, культурно-просвітницькі, земляцькі об’єднання (наприклад, «Гуцулія» — організація вихідців з території сучасних Івано-Франківської і Чернівецької областей).

Після розпаду СРСР Великобританія встановила дипломатичні відносини з Україною. У лютому 1993 р. у Лондоні був підписаний Договір між Україною і Великобританією про принципи взаємовідносин і співро­бітництво. Британо-український діалог закріпили візити на вищому рівні: в 1995 р. Л. Кучми у Великобританію, в 1996 р. Дж. Мейджора в Україну.

© 2009-2019 Школяр UA

Натисніть клавішу Enter для пошуку
Натисніть клавішу Enter для пошуку