Школяр UA

Утворення Галицько-Волинської держави

У ХІІ ст. могутня ранньофеодальна держава Київська Русь роздробилася на окремі самостійні князівства і землі: Новгородську і Псковську землі, князівства Ростово­-Суз­дальське, Муромське, Смоленське, Турово-Пінське, Полоцько-Мінське, Тмутараканське, Київське, Переяславське, Чернігово-­Сіверське, Галицьке і Волинське. Державна влада в цих князівствах зосереджувалася в руках феодалів, які користувалися правом власності на землі, правом стежити за виконанням селянами повинностей і судити їх. На чолі кожного князівства стояв старший князь, що називався великим і був носієм верховної влади. Великий князь і вся феодальна знать жили за рахунок експлуатації залежного від них населення і тримали його в покорі.

Об’єднання Галицьких земель

Найсильнішим серед південно­західних князівств були князівства Галицьке й Воли­нське. Від Києва Галицьке князівство відокремилося раніше, ніж інші землі — наприкінці ХІ ст., після Любецького з’їзду князів 1097 р. Тоді у Галицькій землі правили правнуки Ярослава Мудрого, князі Ростиславичі: Василько, Володар і Рюрик. Через деякий час син Володаря Володимирко об’єднав усі галицькі землі в єдине князівство зі столицею у м. Галичі.

За часів князювання Володимирка (1145–­1152) Галицька земля зміцнила свою могутність. Володимирко зумів успішно протистояти спробам Польщі й Угорщини захопити галицькі землі й навіть розширив межі свого князівства по Дністру, Пруту й Серету. Найбільшого розквіту як самостійне князівство Галицька земля досягла за князювання сина Володимирка Ярослава Осмомисла (1152­–1187). Але вже в цей час вимальовується тенденція, яка з часом спричинила політичне ослаблення Галицької землі, — швидке зростання й зміцнення великих бояр. Зосередивши у своїх руках багато земель, маючи власні міста, замки, дружини і займаючи вищі адміністративні посади, бояри намагалися повністю підпорядкувати своїй волі владу галицького князя. Вони відкрито виступили проти князівської влади і навіть почали втручатися в родинні справи князя.

Сусіднім із Галицькою землею міцним південно­західним руським кня­зівством було князівство Волинське. Волинська земля відокремилася від Києва у середині ХІІ ст., коли волинським князем був правнук Володимира Мономаха Мстислав Ізяславич. Після смерті Мстислава у 1170 р. почав князювати його син Роман, який перед тим був князем у Новгороді.

Між Галицьким і Волинським князівствами розвивалися жваві економічні зв’язки. Спільною у них була і задача боротьби проти нападів польських і угорських феодалів.

У 1199 р. після смерті Володимира, останнього представника галицької династії Ростиславичів, волинський князь Роман Мстиславич, спираючись на підтримку дружинників, частини середніх і дрібних бояр та міщан, які були незадоволені могутністю великих бояр, зайняв Галич. Утворилося єдине Галицько-Волинське князівство. Для зміцнення своєї влади князь Роман вів боротьбу проти бояр. Частину знатних бояр Роман винищив, інших змусив тікати.

За часів князювання Романа Галицько-Волинське князівство успішно воювало з половцями. Крім того, він відбивав напади литовських племен, зокрема ятвягів, і навіть нападав на їхні землі. З Угорщиною Роман уклав договір про мир, а з Візантією підтримував дружні відносини. У Польщі втручався у феодальні усобиці. Літописи, хроніки, легенди, пісні високо оцінюють діяльність Романа. Вони малюють йо­го розумним, хоробрим, енергійним. Літописець називає його «самодержцем усієї Русі».

© 2009-2019 Школяр UA

Натисніть клавішу Enter для пошуку
Натисніть клавішу Enter для пошуку