Школяр UA

«Перебудова» та розпад СРСР (1985–1991 рр.)

У березні 1985 р. Генеральним секретарем ЦК КПРС був обраний М. С. Горбачов. У квітні 1985 р. нове керівництво проголосило курс на прискорення соціально економічного розвитку. У суспільстві усе голосніше звучали слова «Ми чекаємо на зміни...». На необхідності змін наголосив і новий генеральний секретар. Ніхто з часів Хрущова не спілкувався так з народом: Горбачов їздив по країні, запросто виходив до людей, спілкувався з ними у неформальний обстановці.

Із приходом нового керівника, натхненного планами ривка в економіці й перебудови всього життя суспільства, у людей відроджувалися надії й ентузіазм.

У ході виконання курсу прискореного соціально-економічного розвитку «верхи» дійшли висновку, що всі галузі економіки необхідно перевести на нові методи господарювання. Поступово, в 1986-1989 рр., набули чинності закони про державне підприємство, про індивідуальну трудову діяльність і кооперативи, а також закон про трудові конфлікти, що передбачав право робітників на страйк. У ході економічних перетворень було запроваджено держприйомку продукції, госпрозрахунок і самофінансування, вибори директорів підприємств.

Однак усі ці заходи не тільки не сприяли поліпшенню економічного становища в країні, але, навпаки, погіршили його через половинчастість і непродуманість реформ, значні бюджетні витрати, збільшення грошової маси на руках у населення. Порушувалися виробничі зв’язки між підприємствами щодо державних поставок продукції. Посилився дефіцит споживчих товарів. На рубежі 80–90-х рр. усе більше й більше порожніли полиці магазинів. На місцях влада почала вводити талони на деякі продукти. Країна мала потребу в проведенні глибоких реформ й насамперед зміні економічної моделі.

Політика «гласності». Лібералізація суспільного й культурного життя

Якщо в економіці «перебудова» почалася з постановки завдань «прискорення» соціально-економічного розвитку, то в духовному й полі­тичному житті її лейтмотивом стала «гласність». Горбачов відкрито заявив, що «без гласності немає й не може бути демократизму». Під цим малося на увазі, що жодні події минулого й сьогодення не повинні ховатися від народу. У промовах партійних ідеологів і в публіцистиці пропагувалася ідея переходу від «казарменого соціалізму» до соціалізму «з людським обличчям». Змінилося ставлення влади до дисидентів. Повернувся до Москви з Горького (так називався Нижній Новгород) академік А. Д. Сахаров, який перебував там на засланні з приводу виступів проти війни в Афганістані. З місць ув’язнення і заслання були звільнені й інші дисиденти, закривалися табори для політв’язнів. У ході процесу реабілітації жертв сталінських репресій, що відновився, в нашу історію «повернулися» М. І. Бухарін, А. І. Риков, Г. Є. Зинов’єв, Л. Б. Каменєв й інші політичні фігури.

Особливого розмаху і звучання політика гласності набуває з 1987 року. У країні публікуються багато літературних творів А. Рибакова, В. Дудінцева, Д. Граніна, Ю. Трифонова, доробок письменників 30-50-х років. Повернулися для вітчизняного читача праці російських філософів — М. Бердяєва, В. Соловйова, В. Розанова й інших. Розширився репертуар театрів і кінематографістів. Процеси гласності яскраво виявилися в газетних і журнальних публікаціях, телепередачах. Величезною популярністю користувалися щотижневик «Московські новини» (редактор Є. В. Яковлєв) і журнал «Огонек» (В. А. Коротич).

Розкріпачення суспільства, звільнення від партійної опіки, критичні оцінки радянського державного ладу, що висловлювалися в умовах гласності, поставили на порядок денний питання про політичні перетворення. Важливими подіями внутрішньополітичного життя стали схвалення учасниками XIX Всесоюзної партконференції (червень 1988 р.) основних положень реформи державного ладу, прийняття Верховною Радою поправок до конституції, а також закону про вибори народних депутатів. Ці рішення відкривали шлях до системи виборів депутатів на альтернативній основі. Вищим органом законодавчої влади став З’їзд народних депутатів СРСР, що зі свого середовища висував членів Верховної Ради. Вибори З’їзду народних депутатів СРСР відбулися навесні 1989 р., наприкінці травня він розпочав свою роботу. У складі з’їзду сформувалася легальна опозиція: була створена Міжрегіональна депутатська група. Її очолили всесвітньо відомий учений, лідер правозахисного руху академік А. Д. Сахаров, колишній перший секретар Московського горкому партії й кандидат у члени Політбюро ЦК КПРС Б. М. Єльцин, вчений-економіст Г. X. Попов. Гласність, плюралізм думок спричинили повсюдне створення різноманітних груп і об’єднань, у тому числі й національних.

Зміни в зовнішній політиці

«Перебудова» була тісно пов’язана з докорінною зміною курсу радянської зовнішньої політики: відмовою від конфронтації із Заходом, припиненням утручання в локальні конфлікти й переглядом відносин із соціалістичними країнами. У новому курсі домінував не «класовий підхід», а загальнолюдські цінності. Горбачов уважав, що міжнародні відносини повинні будуватися на основі дотримання балансу національних інтересів, свободи вибору країнами шляхів розвитку, спільної відповідальності держав за вирішення глобальних проблем сучасності. Він виступав з ідеєю створення загальноєвропейського дому. М. С. Горбачов регулярно зустрічався з президен­тами США: Р. Рейґаном (у 1985–1988 рр.) і Дж. Бушем (з 1989 р.). На цих зустрічах були «розморожені» радянсько-американські відносини, обговорювалися питання роззброювання. У 1987 р. був підписаний договір про ліквідацію ракет середнього радіуса дії й крилатих ракет, потім договір з ПРО. У 1990 р. був підписаний договір про скорочення стратегічних озброєнь. М. С. Горбачову вдалося встановити довірчі стосунки з лідерами провідних європейських країн: Великобританії (М. Тетчер), Німеччини (Г. Коль), Франції (Ф. Міттеран). У 1990 р. учасниками Наради з питань безпеки в Європі був підписаний договір про скорочення звичайних озброєнь на території Європи. СРСР став виводити свої війська з країн Східної Європи, Афганістану, Монголії. У 1990–1991 рр. були розпущені військові й політичні структури Варшавського Договору. Цей військовий блок припинив своє існування. Результатом політики «нового мислення» стала принципова зміна міжнародної обстановки — холодна війна закінчилася.

Посилення національних рухів і загострення політичної боротьби в СРСР

У СРСР, як у будь-якій іншій багатонаціональній державі, не могли не існувати національні суперечності, які завжди найбільш яскраво проявляються в умовах економічних і політичних криз і радикальних змін. Радянська влада під час будівництва соціалізму не зважала на історичні особливості народів. Уряд, оголосивши про формування нової спільноти «радянський народ», перейшов до фактичного руйнування традиційного господарства й побуту багатьох народів країни. Йшов наступ на іслам, буддизм, шаманізм і т. д. Серед народів Прибалтики, Західної України, Молдавії, які ввійш­ли до складу СРСР напередодні Великої Вітчизняної війни й зазнали «чищень» від ворожих елементів, були досить сильні прояви націоналізму, поширені антирадянські й антисоціалістичні настрої. На центральну владу ображалися депортовані в роки Великої Вітчизняної війни чеченці, інгуші, карачаєвці, балкарці, калмики, німці, кримські татари, турки-ме­схетинці й ін. У країні зберігалися й застарілі історичні конфлікти між Вірменією й Азербайджаном, Вірменією й Грузією, Грузією й Абхазією та ін. Гласність й «перебудова» сприяли створенню масових національних і націоналістичних суспільних рухів. Найбільш значними з них виявилися «народні фронти» Литви, Латвії, Естонії, вірменський комітет «Карабах», «Рух» на Україні, російське товариство «Пам’ять». В опозиційний рух «знизу» були залучені широкі маси населення. Пробуджувалося й насе­лення Росії. У виборчій кампанії 1990 р., коли обирали народних депутатів усіх рівнів, чітко визначилося протистояння партійного апарату й опозиційних сил. Останні одержали організаційний центр в особі ви­борчого блоку «Демократична Росія» (надалі він перетворився на суспільний рух). Лютий 1990 р. став місяцем масових мітингів, учасники яких вимагали ліквідації монополії КПРС на владу.

Вибори народних депутатів РРФСР, України й Білорусії стали першими по-справжньому демократичними виборами. Біля третини місць у вищому законодавчому органі влади Росії одержали депутати демократичної орієнтації. Вибори продемонстрували кризу влади партійної верхівки. Під тиском суспільної думки була скасована стаття 6 Конституції СРСР, що проголошувала керівну роль КПРС у радянському суспільстві, у країні почалося становлення багатопартійної системи. Прихильники реформ Б. М. Єльцин і Г. X. Попов зайняли високі пости: перший був обраний головою Верховної Ради РРФСР, другий — мером Москви.

Найважливішим фактором кризи «верхів» стало посилення національних рухів, що очолили боротьбу проти союзного (у термінології їхніх представників імперського) Центру й влади КПРС. Ще в 1988 р. трагічні події розгорнулися в Нагорному Карабасі і, як тоді говорили, довколо нього. Відбулися перші з часів громадянської війни маніфестації під націоналістичними гаслами, погроми (вірменів в азербайджанському Сумгаїті лютий 1988 р.; турок-месхетинців в узбецькій Фергані — червень 1989 р.) і збройні сутички (Нагорний Карабах, Абхазія) на національному ґрунті. Верховна Рада Естонії проголосила верховенство республіканських законів над загальносоюзними (листопад 1988 р.). В Азербайджані і Вірменії до кінця 1989 р. загострилися конфлікти на національному ґрунті. Верховна Рада Азербайджану декларувала суверенітет своєї республіки, а у Вірменії був створений Вірменський громадський рух, що виступив за незалежність і відділення від СРСР. Наприкінці 1989 р. компартія Литви заявила про свою самостійність щодо КПРС.

У 1990 р. національні рухи розвивалися по висхідній. У січні у зв’язку з вірменськими погромами в Баку були уведені війська. Військова операція, що супроводжувалася масовими жертвами, лише на деякий час зняла з порядку денного питання про самостійність Азербайджану. Тоді ж литовський парламент проголосував за незалежність республіки, й у Вільнюс увійшли війська. Слідом за Литвою аналогічні рішення були винесені парламентами Естонії й Латвії, улітку декларації про суверенітет прийняли Верховна Рада Росії (12 червня) і Верховна Рада України (16 липня), після чого «парад суверенітетів» охопив інші республіки. У лютому—березні 1991 р. референдуми про незалежність були проведені в Литві, Латвії, Естонії, Грузії.

Восени 1990 р. М. С. Горбачов, обраний президентом СРСР на З’їзді народних депутатів, був змушений провести реорганізацію органів державної влади. Виконавчі органи тепер підкорялися безпосередньо президентові. Засновувався новий дорадчий орган — Рада Федерації, членами якого стали глави союзних республік. Почалося розроблення й узгодження проекту нового Союзного договору між республіками СРСР, що йшло надсилу. У березні 1991 р. був проведений перший в історії країни референдум — громадянам Радянського Союзу треба було висловити свою думку з питання збереження Радянського Союзу як оновленої федерації рівних і суверенних республік. Показово, що 6 (Вірменія, Грузія, Литва, Латвія, Естонія й Молдавія) з 15 союзних республік не взяли участі в референдумі. 76 % тих, хто брав участь у голосуванні, висловилися за збереження Союзу. Паралельно проводився й Всеросійський референдум — більшість його учасників проголосували за введення поста президента республіки.

12 червня 1991 р., рівно рік по тому, як була прийнята Декларації про державний суверенітет РРФСР, відбулися загальнонародні вибори першого в історії Росії президента. Ним став Б. М. Єльцин, на підтримку його кандидатури висловилися понад 57 % виборців. Після цих виборів Москва перетворилася на столицю двох президентів: загальносоюзного й російського. Позиції двох лідерів погодити було важко, а особисті стосунки не відзначалися взаємною прихильністю.

Серпневий путч 1991 р.

До літа 1991 р. у країні назрів політичний вибух. У такій ситуації керівники дев’яти республік після гострих дискусій домовилися підписати 20 серпня новий союзний договір, що, по суті, означало перехід до дійсно федеративної держави, усунення ряду державних структур, сформованих у СРСР, і заміну їх на нові.

Представники партійно-державних верхів, які вважали, що тільки рішучі дії допоможуть зберегти політичні позиції КПРС і зупинити розпад Радянського Союзу, вдалися до силових методів. Вони скористалися відсутністю в Москві президента СРСР, що перебував на відпочинку в Криму, й у ніч із 18 на 19 серпня утворили Державний комітет з надзвичайного стану (ДКНС). До його складу увійшли 8 чоловік, у тому числі віце-президент Г. І. Янаєв, прем’єр-міністр В. С. Павлов, силові міністри. ДКНС оголосив в окремих районах країни надзвичайний стан; оголосив розформованими структури влади, що діють усупереч Конституції 1977 р.; призупинив діяльність опозиційних партій і рухів; заборонив мітинги, зібрання й демонстрації; установив жорсткий контроль над засобами масової інформації; увів у Москву військові частини. Фактично змовників підтримав Голова Верховної Ради СРСР А. І. Лук’янов, що, однак, не увійшов до складу ДКНС.

Опір ДКНС очолили Б. М. Єльцин і керівництво Росії. У зверненні «До громадян Росії» вони закликали населення не підкорятися незаконним рішенням ДКНС, кваліфікувавши дії його членів як антиконституційний переворот. Б. М. Єльцина й керівництво Росії підтримали понад 70 % москвичів, окремі регіони країни й військові частини. Десятки тисяч мешканців столиці й значна кількість приїжджих громадян зайняли оборону навколо Білого дому, виражаючи підтримку Єльцину й готовність захищати резиденцію російської державної влади зі зброєю в руках.

ДКНС після триденного протистояння, злякавшись розв’язання громадянської війни, почав виведення військ з Москви. 21 серпня члени ДКНС були заарештовані.

Керівництво Росії скористалося серпневим путчем для розгрому КПРС, що був ядром тоталітарної системи. Єльцин видав указ про призупинення діяльності КПРС на території Росії. Майно партії було націоналізовано, на кошти КПРС накладений арешт. Ліберали, що прийшли до влади в центрі, перехопили у керівництва КПРС важелі керування армією, КДБ, МВС, засобами масової інформації. Президент М. Горбачов, по суті, став виконувати декоративну роль. Більшість республік після спроби перевороту відмовилися від підписання союзного договору. На порядку денному постало питання про подальше існування СРСР.

Розпад СРСР

Останні місяці 1991 р. стали часом остаточного розпаду СРСР. Був розпущений З’їзд народних депутатів СРСР, радикально реформована Верховна Рада СРСР, ліквідована більшість союзних міністерств, замість кабінету міністрів створювався безвладний міжреспубліканський економічний комітет. Вищим органом, що керував внутрішньою й зовнішньою політикою держави, стала Державна рада СРСР, до якої увійшли президент СРСР і глави союзних республік. Першим рішенням Держради було визнання незалежності Литви, Латвії й Естонії.

1 грудня на Україні був проведений референдум, і більшість, що взяла в ньому участь (понад 80 %), висловилася за незалежність республіки. За цих умов керівництво України вирішило не підписувати новий Союзний договір.

7–8 грудня 1991 р. президенти Росії й України Б. М. Єльцин і Л. М. Кравчук, а також голова Верховної Ради Білорусії С. С. Шуш­ке­вич, зустрівшись у Біловезькій пущі, неподалік від прикордонного Бреста, оголосили про припинення існування СРСР й утворення у скла­ді трьох республік Співдружності Незалежних Держав (СНД). Надалі до СНД увійшли всі колишні радянські союзні республіки, за винятком прибалтійських.

© 2009-2019 Школяр UA

Натисніть клавішу Enter для пошуку
Натисніть клавішу Enter для пошуку