Школяр UA

Роки «застою» (1964–1985 рр.)

У жовтні 1964 р. Пленум ЦК КПРС звільнив Хрущова від обов’язків першого секретаря й члена Президії ЦК (так протягом деякого часу називалося Політбюро). Колишній лідер був обви­нувачений у «суб’єктивізмі й волюнтаризмі». Народ і партійний апарат сприйняли відставку «дорогого Микити Сергійовича», що ще недавно звеличувався у пресі і з трибун, спокійно й навіть із задоволенням. Першим секретарем ЦК КПРС був обраний Л. І. Брежнєв, Головою Пре­зидії Верховної Ради СРСР М. В. Підгорний, головою Ради Міністрів призначений О. М. Косигін. Нове керівництво країни виступило за проведення економічної реформи. Її здійснення пов’язується з ім’ям О. М. Косигіна. Суть реформування полягала в упровадженні економічних важелів управління підприємствами, уведенні госпрозрахунку. Перед­ба­чалося зменшити кількість запланованих показників, виробити індивідуальний підхід до оплати праці, здійснювати заохочення працівників за рахунок доходів від прибутку. Це була чергова спроба домогтися стимулювання промислового й сільськогосподарського виробництва без зміни основ адміністративно-командної системи управління й відмови від позаекономічного примусу.

Упровадження нових методів господарювання в перші роки давали позитивні результати. Однак протягом 70-х — першої половини 80-х рр. в економіці країни все більшою мірою спостерігалися застійні явища, зниження темпів розвитку (див. табл.).

Темпи приросту ряду економічних показників у СРСР

Приріст економічних показників, %

1966–1970

1971–1975

1976–1980

1981–1985

Національний дохід

7,8

5,7

4,3

3,6

Реальні доходи на душу населення

5,9

4,4

3,4

2,1

Роздрібний товарообіг державної й кооперативної торгівлі

8,2

6,3

4,4

3,1

Обсяг реалізації побутових послуг для населення

16,3

10,4

7,4

5,8

Вихід зі становища, що склалося, керівники країни бачили в розширенні числа галузевих міністерств і відомств (до початку 80-х років їх було вже понад 100 союзних і 800 республіканських), зміцненні апарату влади й управління. Практично всі керівні посади від голови колгоспу, директора школи до міністра людина могла обіймати тільки за рішенням партійної організації. Посади називалися номенклатурними. Власне кажучи, номенклатура являла собою, за висловлюванням югославського дисидента М. Джиласа, «новий правлячий клас». «Диктатура номенклатури» була закріплена статтею 6 Конституції СРСР, прийнятої в 1977 році. Вона говорила: «Керівною і спрямівною силою радянського суспільства, ядром його політичної системи, державних і громадських організацій є Комуністична партія Радянського Союзу». Доля країни залежала від армії чиновників, багато хто з яких були партійними й комсомольськими висуванцями, що не мали належної професійної підготовки.

Разом з тим для багатьох ставало очевидним, що без зміни самої економічної системи, без включення економічних стимулів заохочуван­ня до праці досягти перелому в економіці неможливо. При цьому «мате­ріальні стимули», які вводилися реформою 1965 р. не могли стимулювати робітників, тому що становили лише 3 % від їхньої заробітної плати.

Існуюча система не стимулювала й розвитку науково-технічного прогресу, без якого було неможливо перейти від індустріального до на­уково-індустріального суспільства. До кінця 70-х років, коли на Заході активно протікала науково-технічна революція (НТР), була розгорнута масова комп’ютеризація, почався перехід до постіндустріального суспільства, в СРСР зберігалися традиційні, примітивні форми праці. Уручну працювали 40 % робітників промисловості, 55–60 % будівельників, до 75 % працівників сільського господарства. До 1985 р., коли в США працювало 1,5 млн. ЕОМ й 17 млн. персональних комп’ютерів, у СРСР на­лічувалося не більше декількох десятків тисяч аналогічних машин переважно застарілих моделей. Краще ішли справи з високими технологіями в радянському військово-промисловому комплексі (ВПК), у просторіччі іменованому «оборонкою». Цей сектор розростався за рахунок інших, і тягар військових витрат гальмував розвиток тих галузей промислово­сті, які працювали на потреби населення. Економіка країни й життєвий рівень населення значною мірою підтримувалися за рахунок нафтодоларів, тобто валютного виторгу, одержуваного від експортного продажу нафти й газу.

Особливо наочно проявлялося відставання в аграрному секторі. Сільський трудівник жив головним чином за рахунок своєї присадибної ділянки й особистого господарства. Невисокою була врожайність, величезна кількість вирощеної продукції пропадала в період збирання й під час зберігання. Відсутність матеріальної зацікавленості, дріб’язкова партійно-радянська опіка, планові й фінансові обмеження у використанні наявних коштів, масова безгосподарність призводили до занепаду сільського господарства. У країні не вистачало продуктів харчування, і влада не могла вирішити продовольчу проблему. Як наслідок, до середини 80-х років СРСР знову (як й в 20-ті роки) опинився перед загрозою нового відставання від країн Заходу. Уникнути цього за умов збереження існуючої системи було неможливо.

Суспільно-політичне життя. Дисидентський рух

У 60–80-ті роки значно збільшилася кількість міського населення. У міста переїхало 35 млн. сільських жителів. Підвищився освітній рівень населення. Був здійснений перехід до загальної середньої освіти. Середню й вищу освіту отримали понад 64 % населення країни. Люди навчились розумітися на багатьох питаннях суспільно-політичного життя. Це ставило перед партійним керівництвом складні завдання й призвело у період правління Л. І. Брежнєва, до затвердження в країні двох ідеологій: офіційної марксистсько-ленінської й неформальної, демократичної, орієнтованої на вільну людську думку. Партійне керівництво, проголошуючи нові гасла, (наприклад про те, що в СРСР побудова­ний «розвинений соціалізм» і перед радянським суспільством постало завдання його удосконалити, формально розширюючи права Рад, відкрито проводячи з’їзди партії, публікуючи їх рішення, а потім обговорюючи в трудових колективах), у той же час збільшувало кількість чиновників (на кожні 6–7 чоловік припадав один керівник), посилювало свій контроль. Однак усі пропагандистські зусилля зі створення благополучного фасаду суспільства «розвиненого соціалізму» зводилися на­нівець реальністю: невисокими показниками якості життя радянської людини, бюрократизацією й корупцією партійно-державного апарату, порушеннями соціальної справедливості як декларованої моральної норми, наростанням критичного ставлення до офіційної ідеології й партійного керівництва.

Чимало людей більше не прислухалися до «голосу партії». У суспіль­стві виникали паростки «антисистеми». Найбільш наочно вони були представлені в середовищі інтелігенції. Населення слухало магнітофонні записи пісень О. А. Галича й В. С. Висоцького, передачі закордонних радіостанцій, формувало свою думку.

У 1965 р. були заарештовані й на початку 1966 р. засуджені письменники А. Д. Синявський і Ю. М. Даніель. Літераторів обвинуватили в «антирадянській агітації». 5 грудня 1965 р., у День радянської конституції, невелика група молодих людей протестувала на Пушкінській площі в Москві під гаслами «Вимагаємо привселюдного суду над Синявським і Даніелем» і «Поважайте радянську конституцію». Так народився правозахисний рух, що став найважливішою складовою нової форми опозиції, — радянське дисидентство (інакомислення). У ході судового розгляду Синявський і Даніель були засуджені (на 7 і 5 років суворого режиму відповідно), хоча й не визнали себе винними. У 1967 р. підпали під арешт поет Ю. Галаганов і публіцист О. Гінзбург. У серпні 1968 р. К. Бабицький, Л. Богораз, П. Литвинов, В. Файнберг були заарештовані за організацію демонстрації на Червоній площі проти введення союзних військ до ЧехоСловаччини. У 1969 р. заарештовані поет І. Габай і розжалуваний генерал П. Григоренко. У травні 1969 р. створюється перша в СРСР відкрита громадська асоціація — Ініціативна група захисту прав людини в СРСР. Найбільш відомими фігурами дисидентського руху стали один із творців радянської термоядерної зброї А. Д. Сахаров і письменник О. І. Солженіцин. Академік Сахаров розвивав ідею конвергенції двох систем — соціалізму й капіталізму, які могли б запозичити один в од­ного досягнення й позитивні сторони. Солженіцин одержав всесвітню популярність завдяки своїй книзі «Архіпелаг ГУЛАГ» (ГУЛАГ — Головне управління таборів), у якій на основі документів і спогадів в’язнів відтворив картину сталінських репресій і табірного життя.

Серед дисидентів були люди різних поглядів: соціалістичних і лі­беральних, релігійних і націоналістичних. Але всіх їх об’єднувало неприйняття радянської дійсності й комуністичної партії, прагнення відстоювати права людини й демократичні ідеали. Вони організовували акції протесту й поширювали літературу, що видавалася за кордоном («таміздат») і нелегально в СРСР («самвидав») та містила критику радянських порядків.

У СРСР діяли також і національні рухи: Український, Грузинський і Вірменський, Литовський й Естонський національно-демократичні рухи; єврейський рух за виїзд до Ізраїлю, німців за виїзд до ФРН. Багатотисячні мітинги й демонстрації на основі міжнаціональних суперечностей мали місце в Єревані, Фрунзе, Тбілісі, Вільнюсі, Талліні й інших містах.

Дисиденти зазнавали переслідувань: арештів і судових розправ, ув’язнення у таборах. До початку 80-х років дисидентський рух зусиллями КДБ було майже ліквідовано, але ідеї правозахисників уже пустили корені у суспільну свідомість.

© 2009-2019 Школяр UA

Натисніть клавішу Enter для пошуку
Натисніть клавішу Enter для пошуку