Школяр UA

Українські землі у другій половині XVII ст.

Ситуація в Україні у другій половині XVII ст.

Після Переяславської Ради і входження частини України до складу Росії Польща, не визнаючи рішень Ради, готувалася до війни. Готувалася до війни й Росія, яка намагалася повернути втрачені у попередніх війнах території і приєднати до себе нові.

Головні воєнні події розгорнулися на півночі від України. 40-тисячну російську армію очолював цар, до неї приєдналися 20 тисяч українських козаків під командуванням І. Золотаренка. Протягом 1654–­1655 рр. вони зайняли Смоленщину, майже всю Білорусію та Литву.

Улітку 1654 р. українські полки визволили Волинь. У січні 1655 р. польсько­-татарське військо оточило Умань. Полковник І. Богун уміло організував оборону міста. Поблизу Умані, під Охматовим, 19­–22 січня 1655 р. відбулася битва. Результат її вирішив несподіваний удар козаків І. Богуна в тил польської армії, який змусив поляків тікати.

Улітку 1655 р. українсько-російська армія після кількох перемог визволила Поділля і Західну Україну, дійшла до Любліна. Та вторгнення на Поділля 30 тисяч татар змусило її повернутися на Придніпров’я. Тим часом війну проти Польщі розпочала Швеція. Щоб не допустити посилення цієї війни, царський уряд припинив воєнні дії проти Польщі й оголосив війну Швеції. 24 жовтня 1655 р. у Вільно російські й польські представники підписали угоду про перемир’я. Козацькі посли навіть не були допущені на переговори, що було грубим порушенням Березневих статей. Російські дипломати домагалися згоди на обрання царя королем Польщі, а польські натомість вимагали повернути їм Україну. Сам факт обговорення цього питання надзвичайно занепокоїв українське суспільство.

Політичні невдачі негативно вплинули на стан здоров’я Б. Хмель­ницького. Він помер 27 липня 1657 р. після тривалої хвороби. При­свя­тивши майже все своє життя визвольній боротьбі українського народу, Б. Хмельницький не встиг об’єднати всі українські землі. Це завдання мали вирішувати його наступники.

Після смерті Б. Хмельницького ситуація в Україні відразу загострилася. Виявилося, що козацька старшина не мала єдиного бачення майбутнього України. Не знайшлося й керівника, рівного Б. Хмельницькому, який зміг би об’єднати старшину і стримати її від розбрату. Ще у квітні 1657 р. старшинська рада погодилася з пропозицією Б. Хмельницького обрати після його смерті гетьманом сина Юрія. Насправді ж хворобливий 16-­річний юнак не влаштовував ніко­го. Незабаром гетьманом обрали Івана Виговського (1657­–1659) — українського шляхтича, який займав другу посаду в державі — був у Б. Хмельницького генеральним писарем.

Царський уряд хотів скористатися зміною гетьмана, щоб урізати українські права. Він спробував натиснути на І. Виговського, протягом кількох місяців не визнаючи його обрання. Одночасно велися переговори й листування із суперниками І. Виговського — запорізьким кошовим Я. Барабашем і полтавським полковником М. Пушкарем. Заручившись підтримкою своїх козаків і зібравши загони бідноти (так званих дейнеків, тобто «озброєних дрючками»), Барабаш і Пушкар у 1658 р. підняли повстання. Незважаючи на царську заборону, І. Виговський у кількох боях розгромив їх. Цей бунт, фактично підтриманий Москвою, коштував Україні 50 тисяч осіб, що загинули або були забрані в ясир та­тарами — союзниками гетьмана.

Дії московського уряду не раз суперечили положенням Березневих статей і ясно показували його небажання рахуватися ні з підписаними документами, ні з українською автономією взагалі. Тому було вирішено порвати з Росією й відновити державний зв’язок із Польщею.

Гадяцький договір

6 вересня 1658 р. під Гадячем представни­ки українського та польського урядів підписали договір, який забезпечував Україні автономію у складі Речі Посполитої. За його умовами на території козацької держави — Київського, Брацлавського й Чернігівського воєводств — уся влада належала гетьману та його адміністрації. Україна повністю зберігала військо (60 тисяч козаків), незалежність у фінансових та господарських справах, діставала право карбувати власну монету. Відновлювалися права православної церкви, а унія скасовувалася. Вирішувалися питання освіти, включаючи заснування двох академій (університетів) тощо.

Спроба І. Виговського вигнати московські гарнізони з Києва та Лівобережжя закінчилася невдачею. А в Україну вже сунула величезна (100­–150 тис.) російська армія. Під Конотопом після 70­-денної облоги 28 червня 1659 р. відбулася битва, у якій царське військо зазнало тяжкої поразки. Втрати досягали 30 тис. убитими. Конотопська катастрофа викликала паніку в Москві. Боячись походу українських військ, столицю почали спішно укріплювати. Ходили чутки, що цар збирається виїхати на Волгу.

Та головного супротивника І. Виговський мав у самій Україні. Він не знайшов достатньої підтримки серед населення України, яке не вірило обіцянкам польських комісарів. Кошовий Запорізької Січі І. Сірко напав на володіння союзника І. Виговського — кримського хана, і той покинув гетьмана, значно зменшивши його сили. Проти І. Виговського виступила більшість лівобережних полків. У вересні 1659 р. відбулися дві загальновійськові ради. Гадяцький договір було визнано недійсним, І. Виговського скинуто з гетьманства, а на його місце обрано Ю. Хмельницького (1659–1663). І. Виговський утік у Польщу і в 1664 р. був розстріляний особистими ворогами.

© 2009-2019 Школяр UA

Натисніть клавішу Enter для пошуку
Натисніть клавішу Enter для пошуку