Школяр UA

Країни Близького та Середнього Сходу

Іран

У роки Другої світової війни територія північного Ірану була окупована радянськими військами, а південного — англійськими військами. Військова присутність СРСР спровокувала рух за автономію Іранського Азербайджану й Іранського Курдистану. У другій половині 1945 р. у зоні розташування Червоної Армії були створені автономії азербайджанців і курдів. Однак після виводу радянських військ іранський уряд ці автономії ліквідував.

У післявоєнний період в Ірані почалося піднесення національного руху. В економічній галузі це виразилося в націоналізації у 1951 р. Англо-іранської нафтової компанії, вигнанні з неї всіх британських фахівців й узятті під контроль нафтової промисловості. У політичній сфері це знайшло виявлення у твердому бажанні зберегти нейтралітет у «холодній війні». Однак на тому етапі в боротьбі за свою нафту Іран зазнав поразки. У 1953 р. відбувся військовий переворот, що усунув від влади уряд націоналістів.

Незабаром після перевороту Іран одержав щедру військову й економічну допомогу від США, погодився на створення міжнародного консорціуму з видобутку й експорту іранської нафти і став на бік Заходу в «холодній війні».

Після 1953 р. шахові вдалося поступово зміцнити свій режим й уста­новити монархічну диктатуру. На початку 60-х років шах зважився на широкомасштабні перетворення, спрямовані на модернізацію країни за західним зразком. З 1963 р. по 1975 р. здійснювалися перетворення, які назвали «білою революцією», оскільки вони проводилися зверху.

За короткий період у країні виникли високотехнологічні галузі промисловості — машинобудування, металургія, автомобілебудування. Значно зріс рівень життя населення. У традиційне іранське суспіль­ство почала проникати західна культура. В іранських містах відкрилися ресторани, бари, кінотеатри, відеотеки, несумісні з нормами ісламу. Духівництво стало в опозицію супроти перетворень шаха.

У 1975 р. шах для того, щоб розчистити шлях реформам, заборонив діяльність усіх політичних партій у країні. Духівництво розпочало активну антишахську пропаганду в мечетях, серед віруючих.

До кінця 70-х років у країні визріла глибока соціально-політична криза. Стало очевидним, що курс на прискорену модернізацію не тільки не сприяв пом’якшенню суперечностей у суспільстві, а навпаки — ще більше їх загострив.

Це призвело до іранської революції 1978–­1979 рр. Головним підсум­ком революції стало повалення влади шаха й проголошення в Ірані Ісламської республіки (1 квітня 1979 р.). До влади прийшли найбільш консервативні представники мусульманського духівництва. Почалася ісламізація всіх сфер життя суспільства.

Деякі керівники Ірану захопилися ідеями експорту ісламської рево­люції. Незабаром виник конфлікт з Іраком, що вилився у війну 1980–­1988 рр. Війна, що спричинила колосальні руйнування і людські жертви, не принесла перемоги жодній зі сторін.

Туреччина

Перші післявоєнні роки були позначені переглядом концепції розвитку країни. Був ослаблений нагляд над пресою, дозволялося створення опозиційних політичних організацій. Результати цього процесу негайно позначилися — Народно-республіканська партія, яка була створена ще М. Кемалем і беззмінно правила країною понад чверть століття, втратила монополію на владу. У 1950 р. перемогу на парламентських виборах одержала опозиція. Відтоді в Туреччині остаточно сформувалася реальна багатопартійна система.

У роки «холодної війни» Туреччина прийняла бік країн Заходу. У 1948 р. вона приєдналася до «плану Маршалла». У 1952 р. Туреччина вступила до НАТО, взяла активну участь у створенні Багдадського пакту (1954 р.).

Характерною рисою післявоєнної Туреччини є те, що провідну роль у суспільно-політичному житті країни відіграє армія. Турецька армія вважає себе гарантом стабільності в державі. Неодноразово військові брали владу у свої руки або здійснювали силовий тиск на уряд.

У 80-ті роки Туреччина перейшла до здійснення економічних реформ, «батьком» яких був Т. Озал. Програма Озала ґрунтувалася на ідеї про необхідність лібералізації економіки й зміцненні ринкових відносин. Як кінцевий результат передбачалося перетворення Туреччини на повноправного члена Європейського Економічного Співтовариства (ЄЕС). Правда, ця мета не досягнута й до сьогодні.

Здійснення програми Озала дозволило Туреччині досягти високих темпів у розвитку економіки, різко збільшити виробництво електроенергії, сталі, випуск автомобілів і побутової техніки, одягу й взуття. До кінця 80-х років турецький експорт зріс у 4 рази порівняно з 1980 р., причому частка промислових виробів в експорті зросла з 35 % до 80 %. Однак за цілим рядом соціально-економічних показників Туреччина істотно відстає від західних країн. Гострою проблемою залишається безробіття (5 млн. чоловік). Зростаюча суспільна напруженість посилювалася конфліктом офіційної влади з курдськими повстанцями.

Підвищується роль ісламського фактору в розвиткові турецького суспільства. На дострокових парламентських виборах 2002 р. перемогу одержала ісламістська Партія справедливості й розвитку.

Афганістан

У післявоєнний період Афганістан залишався аграрною країною. До 3/4 оброблюваних земель перебувало у власності поміщиків. У країні підсилилася експансія іноземного капіталу. Економічні труднощі викликали загострення соціальних суперечностей.

У 50-ті роки уряд проголосив політику «керованої економіки», у рамках якої були здійснені важливі перетворення державно-капіталі­стичного типу: посилення контролю над зовнішньою торгівлею, розширення кредитної системи шляхом створення нових банків, розширення програми будівництва за участі держави. У 1956 р. був прийнятий п’ятирічний план розвитку економіки. Важливе значення мало скасування в 1959 р. обов’язкового носіння жінками чадри. Проведені економічні заходи сприяли капіталістичній еволюції країни.

У 1973 р. відбувся антимонархічний переворот. Королівська влада в країні була ліквідована, а Афганістан проголошений республікою. Однак наступні роки не привнесли в афганське суспільство істотних змін. Внутрішньополітична обстановка в країні загострювалася. Зміцні­ла опозиція, на лівому фланзі якої перебувала Народно-демократична партія Афганістану (НДПА).

У квітні 1978 р. відбулася революція, в результаті якої до влади прийшла НДПА. Країна одержала назву — Демократична Республіка Афганістан. Нове керівництво висунуло програму революційних перетворень, що передбачала здійснення земельної реформи, ліквідацію неграмотності й забезпечення емансипації жінок. Ці кроки уряду викликали невдоволення й опір ісламських фундаменталістів і племінної знаті. Почався заколот. До літа 1979 р. заколотники контролювали вже значну частину сільських районів країни. Позиції уряду НДПА похитнулися.

25 грудня 1979 р. з метою підтримки уряду НДПА в Афганістан вторглись радянські війська. Розпочалася тривала війна, що завдала Афганістану колосальних матеріальних збитків, призвела до загибелі 1 млн. чоловік, масової міграції населення (кількість біженців склала 3–5 млн. чоловік), зростанню ісламського фундаменталізму й виникненню руху «Талібан».

Після зміни радянського керівництва, з кінця 1986 р., почалося поетапне виведення радянських військ з Афганістану, що завершилося в лютому 1989 р. Без радянської військової підтримки режим НДПА не зміг довго протриматися при владі. У квітні 1992 р. влада в країні пере­йшла до рук колишньої опозиції.

Але опозиція, що здобула перемогу, виявилася розрізненою (у тому числі й за етнотериторіальною ознакою). В умовах військових конфліктів, що тривали, на передній план висунувся рух «Талібан».

У1996 р. таліби розгромили урядові війська й зайняли Кабул. Їхній лідер проголосив себе «еміром правовірних», перейменував країну в «Ісламський Емірат Афганістан». Через відверту підтримку міжнародного тероризму уряд талібів опинився в міжнародній ізоляції й був повалений у 2002 р. у результаті військового втручання США.

Утворення держави Ізраїль. Виникнення і загострення близькосхідної проблеми

У листопаді 1947 р. Генеральна Асамблея ООН ухвалила рішення щодо створення на території Палестини, яка перебувала під керуванням Великобританії, двох держав: арабської — Палестина і єврейської — Ізраїль. Місто Єрусалим виділялося в окрему міжнародну зону. Араби виступили проти утворення єврейської держави, що різко посилило напруженість на Близькому Сході.

Якраз у годину закінчення британського правління в Палестині, у ніч із 14 на 15 травня 1948 р., було проголошене створення держави Ізраїль. За формою державного устрою Ізраїль є республікою. Глава держави — президент. Вищий законодавчий орган — кнесет. Вищий ви­конавчий орган — уряд на чолі з прем’єр-міністром, чия роль у державному житті надзвичайно важлива. Уряд підкоряється кнесету, а судова влада є незалежною. Особливістю держави Ізраїль є те, що він з моменту свого проголошення й до сьогодні не має конституції. Її замінює ряд законодавчих актів, прийнятих у різний час.

Арабо-­ізраїльські війни

Сусідні арабські держави не визнали державність Ізраїлю. 15 травня 1948 р. армії 7 арабських держав вторглися на його тери­торію. Почалася Перша арабо-ізраїльська війна, яку називають Палестинською війною, або Війною Ізраїлю за незалежність. Вона тривала з травня 1948 р. по січень 1949 р. Війна завершилася фактичною перемогою Ізраїлю. Йому вдалося не тільки відбити на­ступ арабських сил, але й приєднати до своєї території 6,7 тис. км2 території, відведеної ООН під арабську державу, а також Західну частину Єрусалима. Східну частину міста й західний берег ріки Йордан зайняла Йорданія. Єгипет установив контроль над Сектором Газа. З території Ізраїлю й окупованих ним земель емігрувало (за різним даними) від 500 до 900 тис. палестинських арабів. Так разом з народженням держави Ізраїль виникла одна із найболючіших проблем сучасності — пале­стинська проблема.

Угоди 1949 р. з арабськими державами не увінчалися підписанням мирного договору. Ці країни продовжували вважати державотворення Ізраїлю несправедливою акцією. Вони організували економічний і по­літичний бойкот єврейської держави. У регіоні продовжувала наростати напруженість, що посилювалась поставками зброї ззовні.

Друга арабо-ізраїльська війна відбулася в 1956 р. В історії вона відома як Синайсько-Суецька війна. Цю війну спровокували дії єгипетського президента Г. Насера, що в 1956 р. націоналізував Суецький канал, закривши прохід по ньому для ізраїльських судів. Дії Насера викликали невдоволення Великобританії й Франції, що мали свої інтереси в зоні Суецького каналу. Ці країни погодилися на спільну з Ізраїлем воєнну операцію проти Єгипту. У жовтні 1956 р. об’єднані війська трьох країн почали воєнні дії й окупували майже весь Синайський півострів. Але у конфлікт утрутилися СРСР і США. У результаті жорсткого політичного тиску з боку «наддержав» Великобританія, Франція й Ізраїль були змушені вивести свої війська з територій, зайнятих під час Синайської кампанії. Таким чином, друга арабо-ізраїльська війна закінчилася на тих же позиціях, з яких почалася.

У наступні роки не було зроблено ніяких реальних кроків щодо вирішення арабо-ізраїльського конфлікту. Становище на кордонах Ізраїлю з арабським світом залишалося складним. 1 червня 1967 р. новим мі­ністром оборони Ізраїлю під тиском армії стає відомий генерал Моше Даян. І вже 5 червня Ізраїль завдав превентивного удару по Єгипту. Почалася Третя арабо-ізраїльська війна, що ввійшла в історію як Шести­денна війна. Вона тривала з 5 по 10 червня 1967 р. Єгипет підтримали інші арабські держави: Йорданія, Сирія й Ірак. Однак військовий успіх був на боці ізраїльтян. Протягом декількох годин їхня авіація вивела з ладу єгипетські літаки, що знаходились на аеродромах, а війська швидко захопили Сектор Газа й Синайський півострів. Протягом шести днів арабські збройні сили зазнали поразки.

Війна радикально змінила ситуацію на Близькому Сході. Ізраїль за рахунок окупації нових земель розширив свою територію в 4 рази. Він анексував Синайський півострів, сектор Газа, Голанські висоти, західний берег річки Йордан, а також поставив під свій контроль східну частину Єрусалима, що пізніше був проголошений «вічною й неподільною столицею Ізраїлю». У червні 1967 р. СРСР і його союзники припинили дипломатичні відносини з Ізраїлем.

Наступним етапом близькосхідної кризи стала Четверта арабо-ізраїльська війна, що тривала з 6 по 24 жовтня 1973 р. й увійшла в історію як Війна Судного дня. Війну почали арабські країни: Єгипет і Сирія одночасно почали наступ у зоні Суецького каналу й у районі Голанських висот. Після запеклих боїв ізраїльській армії ціною великих утрат вдалося зупинити просування арабських військ і перейти в наступ. Формально війна закінчилася перемогою Ізраїлю, що зумів відстояти територіальні завоювання попередніх років. Але ця перемога далася йому дорогою ціною: втрати склали 10 тис. убитими й пораненими.

Підсумки війни завдали потужного удару по престижу арабського світу й визначили кардинальний перегляд усієї стратегії протистояння Ізраїлю. Далі всіх у перегляді своєї політики пішов Єгипет, що підписав у 1979 р. мирний договір з Ізраїлем.

Арабо-ізраїльський конфлікт дестабілізував ситуацію в Лівані, де розміщувалася штаб-квартира Організації звільнення Палестини (ОЗП). З 1975 р. у Лівані почалася громадянська війна між різними релігійно-етнічними громадами. У 1982 р. Ізраїль почав Ліванську війну — завдав збройного удару по Лівану з метою знешкодження бойових палестинських угруповань, що перебували там. Ізраїльські війська зайняли Південний Ліван і Бейрут. У результаті фактично була ліквідована палестинська військова присутність у Лівані й створена так звана «зона безпеки» на ізраїльсько-ліванському кордоні.

У вересні 1993 р. було підписано першу палестино-ізраїльську мирну угоду про тимчасову палестинську автономію в межах Ізраїлю. У липні 1994 р. Ізраїль підписав мирний договір з Йорданією. У грудні 1998 р. керівництво ОЗП вилучило зі своїх програмних документів положення, що закликали до знищення Ізраїлю (тобто фактично визнало цю державу). Однак на сьогоднішній день так і не вдалося досягти остаточного ізраїльсько-палестинського врегулювання.

© 2009-2019 Школяр UA

Натисніть клавішу Enter для пошуку
Натисніть клавішу Enter для пошуку