Школяр UA

Країни Азії, Африки і Латинської Америки

Ліквідація колоніалізму, створення і розвиток незалежних держав

Розпад колоніальної системи. Етапи деколонізації

Після закінчення Другої світової війни в житті народів Азії й Африки починається новий етап. У країнах, які усе ще перебували в колоніальній залежності, здійнялася потужна хвиля визвольного руху.

Події Другої світової війни сприяли ослабленню політичного панування європейських держав у їхніх колоніях. Вони вже не могли серйозно впливати на обстановку, що там складалася. Змінилися й колонії за роки війни. У багатьох з них зміцніла національна економіка, що працювала на військові потреби метрополії, посилилися позиції національної буржуазії, збільшилася чисельність робітничого класу, виникли нові патріотичні організації. У ряді країн Південно-Східної Азії були створе­ні національні збройні сили, які боролися проти японських окупантів і набули досвіду збройної боротьби. Усе це створило умови для краху колоніалізму. Деколонізацію прискорило й протистояння, що почалося, двох «наддержав» — СРСР і США, оскільки кожна з них прагнула зміцнити свій табір за рахунок залучення народів периферії.

Процес деколонізації умовно поділяють на три етапи (три хвилі). Перший етап тривав з 1945 до середини 50-х років ХХ століття. На протязі цього етапу звільнилися від колоніальної залежності країни Азії. Пер­­шими проголосили незалежність країни Південно-Східної Азії й Близь­кого Сходу.

В умовах розпаду колоніальної системи, що почався, держави-метрополії поводилися по-різному. Англія проводила більш гнучку по­літику в колоніальному питанні. Тому вона зуміла уникнути військової конфронтації з країнами, що звільнялися. Навіть більше — вона зуміла на тривалий час зберегти контроль над своїми колишніми колоніями, утворивши Британську Співдружність націй.

Колоніальна ж політика Франції характеризувалася відсутністю гнучкості. Французький уряд прагнув до відновлення довоєнного порядку речей, не зупиняючись при цьому перед використанням силових заходів, відвертого диктату. Такі дії призвели до конфронтації зі своїми колишніми колоніями. У результаті Франція була утягнута в колоніальні війни. Так, в 1946­–1954 рр. вона вела колоніальну війну в Індокитаї. Ця війна завершилася поразкою Франції.

Другий етап деколонізації тривав із середини 50-х років до середини 60-х років ХХ століття. У ці роки відбувалася деколонізація Північної й Тропічної Африки. Від колоніальної залежності звільнилися 34 країни. Завершується розпад англійських, французьких і бельгійської коло­ніальних імперій. 1960 р., протягом якого незалежність одержали 17 африканських держав, увійшов в історію як «рік Африки».

 

Третій етап тривав з 1975 р. по 1990 р. і характеризувався завершенням деколонізації Південної Африки. Головною подією цього етапу став розпад найстаршої португальської колоніальної імперії. Її «живучість» пояснювалася тим, що Португалія, котра не мала власних економічних можливостей для освоєння природних ресурсів своїх колоній, допустила туди іноземний капітал. Як підсумок — португальська колоніальна імперія перетворилася на «колективну колонію» Заходу. Західні країни були зацікавлені в збереженні португальського колоніального режиму в Африці. Але в 1974 р. у Португалії відбулася демократична революція, що покінчила з колишнім авторитарним режимом. Португальська колоніальна імперія була повалена, а на політичній карті світу з’явилися нові держави (Ангола, Мозамбік й ін.). У 1990 р. незалежність одержала остання колонія в Африці — Намібія. Ця подія завершує глобальний процес ліквідації колоніалізму.

Головний підсумок деколонізації — виникнення близько 100 незалежних держав на колишній колоніальній периферії. Нові держави стали важливим фактором світової політики. Народи країн, що звільнилися, одержали можливість вибору шляхів розвитку з урахуванням національних традицій і культурно-цивілізаційних особливостей.

Особливості розвитку країн Сходу в 40–­90-­ті рр.

Перед молодими країнами, що звільнилися, постали серйозні завдання: зміцнення їхньої політичної незалежності, завоювання економі­чної самостійності, проведення соціальних перетворень і розвиток культури. З питань про шляхи, методи й строки вирішення цих завдань у багатьох державах, що розвиваються, розгорнулося гостре протибор­ство між різними політичними силами.

Багато країн, що звільнилися, і в яких буржуазні відносини вкоренилися глибоко й міцно, пішли за країнами Заходу й вибрали шлях ка­пі­талістичного розвитку (Індія, Пакистан, Південна Корея, Нігерія й ін.). У цих країнах зробили ставку на паралельне існування різних форм влас­ності, розвиток ринкових відносин, політичний й ідеологічний плюралізм, зміцнення всебічних зв’язків з передовими капіталістичними країнами. Особливість розвитку капіталізму в країнах Азії й, особливо, Африки полягає в нерозвиненості приватного сектора, слабкості великого й середнього капіталу. Тому нерідко більшу активність у сфері економіки проявляла держава: вона створювала ключові галузі й підприємства в рамках держсектора, регулювала й направляла в потрібне русло розвиток приватного сектора, сприяла національному підприємництву в його боротьбі з іноземним капіталом тощо.

Ряд країн Азії й Африки обрали некапіталістичний шлях розвитку (або «соціалістичну орієнтацію»). Як правило, для цих країн була притаманна наявність значного (часом пануючого) державного сектора, централізоване регулювання економіки, проведення аграрних перетворень, у результаті яких виникав сильний кооперативний сектор, відверто авторитарний характер політичних структур, істотне обмеження цивільних свобод, орієнтація на Радянський Союз й інші соціалістичні країни. Ідея некапіталістичного шляху була особливо популярна в 60­70-ті роки. У 80-ті роки майже всі країни, що розвивалися цим шляхом, опинилися в глибокій економічній і політичній кризі. У міру наростан­ня кризових явищ у Радянському Союзі й після його розпаду багато країн «соціалістичної орієнтації» (Ангола, Мозамбік, Сомалі, Ефіопія й ін.) змінили свій курс і вступили на шлях економічної й політичної лібералізації.

Труднощі економічного розвитку молодих держав

Більшість незалежних держав унаслідок соціально-економічної й культурної відсталості перебувають у важкому становищі. Для переважної частини африканських країн, наприклад, характерною є тенденція до зниження темпів економічного розвитку в останні десятиліття. Проблема відсталості цих країн збільшується у зв’язку з підвищенням темпів зростання їхнього населення. Оскільки зростання виробництва не встигає за приростом населення, то доход на душу населення падає. До початку ХХІ століття економічна відсталість стала головною проблемою африканських країн.

Економічна ситуація в окремих країнах Азії й Африки погіршується прагненням існуючих там режимів до збагачення за рахунок власних народів. В Африці, наприклад, політика «африканізації» органів влади й управління, що здійснюють усі незалежні країни, дає неоднозначні результати. З одного боку, вона має очевидні позитивні наслідки, оскільки всі керівні пости в політиці й економіці переходять до рук африканців. Але з іншого боку, ця політика відкрила шлях до швидкого збагачення нечесних людей. Розцвіли хабарництво, казнокрадство, сімейність.

Важливою економічною проблемою, яка постає перед багатьма молодими державами, є сформована в колоніальний період і важко переборна своєрідна експортна спеціалізація цих країн (бавовна, цитрусові, кава тощо). Подібний однобічний розвиток звузив їхні економічні можливості, поставив їх у пряму залежність від мінливої ситуації на світових ринках, від змін світових цін.

Найгострішою проблемою для більшості держав Азії й Африки була й залишається величезна зовнішня заборгованість.

У ряді регіонів Сходу швидкий приріст населення («демографічний вибух») викликав аграрне перенаселення. У деяких районах це призвело до справжньої катастрофи. Прикладом тому є зона Африки на північ від Сахари, де через порушення екологічної рівноваги (вирубка лісів, оранка всіх придатних земель, виснаження джерел питної води тощо) з 70-х років виникла постійна загроза голоду.

Високі темпи приросту населення, характерні для більшості країн Азії й Африки, ускладнюють вирішення проблеми подолання відсталості. Величезне безробіття — наслідок швидкого збільшення населення — спричиняє збереження низької зарплати й сповільнює технічний прогрес. Низький рівень економіки багатьох держав призвів до різкого зниження державних асигнувань на освіту, охорону здоров’я, професійну підготовку. А це, у свою чергу, надовго законсервувало існуючі проблеми.

© 2009-2019 Школяр UA

Натисніть клавішу Enter для пошуку
Натисніть клавішу Enter для пошуку