Школяр UA

Державотворчі процеси в Україні в 1994–2006 рр.

Улітку 1994 р. на президентських виборах переміг Л. Кучма. Він одержав у другому турі 52 % голосів виборців. 19 червня 1994 р. Л. Кучма офіційно обійняв посаду Президента України терміном на п’ять років (до жовтня 1999 р.).

Однак вибори 1994 р. не поліпшили соціально-економічну обстановку в країні. Матеріальний рівень життя народу продовжував знижуватись. Економічна криза охопила всі галузі народного господарства. Проблемою, що гальмувала процеси державного будівництва, була невідповідність Конституції Української РСР 1978 р., що діяла в незалежній Україні, новим реаліям життя. Прийняття нової Конституції розглядається в історії як конституційний процес. Він тривав більш як 6 років і супроводжувався драматичною політичною боротьбою. Її апофеозом стали «конституційна ніч» 26 червня 1996 р. і прийняття нової Конституції України.

Політичні партії в Україні

Істотно вплинули на процеси державного будівництва політичні партії, кількість яких постійно збільшувалася (тепер в Україні їх уже налічується більше 100). До партій лівого спектра належать Компартія України (її діяльність відновлена в червні 1993 р. на з’їзді в Донецьку), Соціалістична партія України та ін. Партії центристського спрямування — Народно-демократична партія України, Соціал-демократична партія України (об’єднана) та ін. Партії правоцентристські — Рух і деякі більш дрібні. До партій праворадикального спрямування належать Українська Національна Асамблея — Українська Народна Самооборона (УНА-УНСО), Конгрес Українських Націоналістів (КУН).

Відповідно до нового виборчого закону, що передбачав проведення виборів до Верховної Ради України 1998 р. на основі мажоритарно-пропорційної системи, політичні партії вперше здобули можливість одержати реальне представництво в законодавчому органі держави. З огляду на це вони активно включилися в передвиборчий марафон, виступаючи як індивідуально, так і в складі блоків. До цього часу в Україні налічувалося вже понад 50 політичних партій. 30 з них були включені до виборчих бюлетенів на виборах 29 березня 1998 р.

Компартія України завоювала тоді найбільше голосів виборців — 27,4 %, що забезпечило їй 84 мандати в парламенті. 32 мандати одержали представники Народного руху України, 29 мандатів — блок Соціалістичної і Селянської партій, 19 мандатів — Партія зелених України, 17 — Народно-демократична партія, 16 — об’єднання «Громада», по 14 — Соціал-демократична партія України (об’єднана) та Прогресивна соціалістична партія.

Відбулося політичне структурування парламенту навколо 8 основних політичних партій. Надалі політичне структурування дещо втратило вирішальне значення у зв’язку з виникненням нових депутатських фракцій унаслідок розколу й розформування деяких партій.

До 2000 р. у складі Верховної Ради було 13 депутатських фракцій і груп.

Важливою подією політичного життя стали вибори Президента України, що відбулися в 1999 р.

На відміну від виборів 1994 р., практично всі політичні партії або висунули на виборах свого кандидата, або заявили про підтримку тієї чи іншої кандидатури. Так, Комуністична партія України висунула кандидатуру свого лідера П. Симоненка, Соціалістична — О. Мороза, Народний рух України, що розколовся на той час на дві частини — Ю. Костенка та Г. Удовенка, Прогресивна соціалістична партія — Н. Вітренко. У процесі передвиборчих баталій активізувалося партійне життя.

Другий тур виборів 14 листопада 1999 р. привів до консолідації всіх політичних сил навколо двох кандидатів — Л. Кучми й П. Симоненка. Кандидатуру Л. Кучми підтримала переважна більшість правих і центристських партій, П. Симоненка — ліві сили, у першу чергу комуністи.

Перемога на президентських виборах Л. Кучми й реалізація його курсу сприяли зростанню впливу пропрезидентських центристських партій. Це здійснювалося кількома шляхами: об’єднанням діючих партій, зростанням їх чисельної кількості та впливу, формуванням нових політичних об’єднань.

Зміни в суспільному житті

Зміни в суспільно-політичному житті України засвідчили чергові вибори до Верховної Ради, що відбулися 31 березня 2002 р. Чотирипроцентний бар’єр подолали 6 партій і виборчих блоків. Серед них — правоцентристський блок «Наша Україна» (за нього проголосували 23,53 % виборців, відповідно від нього до Верховної Ради пройшло 70 депутатів); Компартія (20,04 % — 59); пропрезидентський блок «За єдину Україну» (12,08 % — 36), блок Юлії Тимошенко (7,21 % — 21); Соцпартія (6,96 % — 21); Соціал-демократична партія України (об’єднана) (6,2 % — 18). Інші місця відійшли до депутатів, обраних в одномандатних виборчих округах.

На початку 2001 р. у зв’язку зі зникненням журналіста Г. Гонгадзе та «касетним» скандалом, що зачепив найвищих осіб у державі, в Україні загострилася політична ситуація. На початку березня 2001 р. країною прокотилася потужна хвиля виступів опозиційних сил під гаслами «Україна без Кучми». Частина фракцій Верховної Ради лівого та пропрезидентського спрямування («Трудова Україна», Соціал-демократична партія України (об’єднана), НДП, Компартія України) ініціювали відставку уряду В. Ющенка, висловивши йому недовіру. У відповідь на це частина представників національно-демократичних сил заявила про свій перехід в опозицію.

У результаті переговорів між Президентом і Верховною Радою 29 травня 2001 р. посаду Прем’єр-міністра України зайняв голова Союзу промисловців і підприємців України А. Кінах.

Урядам В. Ющенка та  А. Кінаха вдалося значною мірою впоратися з кризовими явищами, погасити величезні заборгованості в соціальній сфері. На цьому тлі відставка уряду А. Кінаха та призначення Прем’єр-міністром 21 листопада 2002 р. представника донецького олігархічного угруповання В. Януковича була більше схожа на початок підготовки до нових президентських виборів, що повинні були відбутися восени 2004 р.

Вибори, перший тур яких відбувся 31 жовтня 2004 р., стали «найбруднішими», як тоді казали, в українській історії за обсягом використаного адмінресурсу та політтехнологій. Незважаючи на це, до другого туру цілком прогнозовано вийшли кандидат від опозиційного блоку «Наша Україна» В. Ющенко (підтриманий блоком Ю. Тимошенко, Соціалістичною партією, Партією промисловців та підприємців, Народним Рухом та багатьма іншими ліберально-демократичними силами) та провладний кандидат — Прем’єр-міністр В. Янукович (висунутий Партією регіонів України, підтриманий СДПУ(о) та іншими провладними силами). Вони набрали майже однакову кількість голосів і набагато випередили інших кандидатів (О. Мороза, П. Симоненка та А. Кінаха). Другий тур виборів 21 листопада став справжнім апофеозом зловживання адмінресурсом, тиску на виборців та відвертих фальшувань, покликаних забезпечити перемогу провладного кандидата. Відповіддю на «перемогу» В. Януковича стало небувале в новітній історії України явище — мирна «помаранчева» революція листопада–грудня 2004 р., центром якої став Київ. Мільйони українців стали на захист своїх прав, спаплюжених режимом, і після кількох тижнів протистояння Верховний суд України (найвища судова інстанція) визнав результати другого туру виборів сфальшованими і такими, що не мають юридичної сили. Було призначене переголосування другого туру, яке відбулося 26 грудня 2004 р. Третім президентом України було обрано В. Ющенка. За нього віддали свої голоси майже 52 % виборців ( 15, 1 млн. чол.), за В. Януковича — 44, 2 % (12, 8 млн. чол.).

5 січня 2005 р. виконуючою обов’язки Прем’єр-міністра України була призначена Юлія Тимошенко, а 23 січня відбулася інавгурація нового Президента України.

© 2009-2019 Школяр UA

Натисніть клавішу Enter для пошуку
Натисніть клавішу Enter для пошуку