Школяр UA

Міжнародні відносини в другій половині ХХ сторіччя

Міжнародні відносини в 40-х – поч. 80-х рр.

Поділ світу на два ворожих блоки

1945 р. відкрив нову сторінку в історії XX століття. Геополітична структура сві­ту в результаті поразки Німеччини та її союзників дістала нові центри впливу. Світ усе більше ставав біполярним. У розміщенні сил Захід — Схід провідна роль належала тепер Сполученим Штатам Аме­рики й Радянському Союзу. СРСР не тільки вийшов з міжнародної ізоляції, але й став визнаною всіма великою державою, що відігравала одну з ключових ролей у міжнародних справах. Офіційним закріпленням цього статусу була участь СРСР у створенні ООН (1945 р.). У Раді Безпеки ООН Радянський Союз став одним з п’яти постійних членів, поряд зі США, Англією, Францією й Китаєм. Здавалося, що ті, від кого залежали долі людей післявоєнного покоління, засвоять уроки війни й усе буде зроблено для забезпечення міцного миру. Однак цього не сталося. Учорашні союзники по антигітлерівській коаліції боялися посилення впливу СРСР у Європі, установлення в ряді європейських країн слухняних комуністичних режимів. З перших же днів радянське керівництво спробувало ізолювати ці країни від іншого світу. Західні країни обвинувачували СРСР у тому, що він відгородив країни центральної й південно-східної Європи від усього світу залізною завісою. Уперше про це відкрито сказав колишній прем’єр Великобританії Уїнстон Черчілль у промові, яку він виголосив у 1946 р. у Фултоні (США) в присутності президента Гаррі Трумена. Ця промова містила заклик до посилення тиску на Радянський Союз для того, щоб домогтися від нього як зовнішньополітичних поступок, так і внутрішніх змін. Через рік президент США Г. Трумен сформулював зобов’язання США в Європі.

Початок холодної війни

Відносини між Радянським Сою­зом і Заходом почали набувати характеру гострого політичного й військового протистояння, що одержало назву «холодна війна». Період холодної війни поділяють на шість етапів. Етап I (1945–­1949) — відхід від принципу співробітництва; II (1949–­1962) — апогей холодної війни; III (1962–­1969) — закладання підвалин нового рівня відносин між Сходом і Заходом; IV (1969–­1979) — розрядження міжнародної напруженості; V (1979–­1985) — новий виток загострення відносин між Сходом і Заходом; VI (1985–­1991) — деідеологізація міжнародних відносин, ліквідація біполярної структури світу, загасання холодної війни.

З початком холодної війни значення понять Захід і Схід змінилося. До Заходу відносили союзників США, до Сходу — СРСР і країни Центральної й Східної Європи, де перебували радянські війська, і які контролювалися радянським урядом. Холодна війна вийшла за рамки однієї лише міжнародної політики. Вона позначилася на економічному розвиткові конфронтуючих держав, вплинула на внутрішньополітичні процеси, що відбувалися в них, сприяла змінам у суспільній свідомості.

В умовах холодної війни більшість держав були змушені діяти у фарватері політики наддержав. Цілі зовнішньої політики США й СРСР явно суперечили одна одній, і це не могло не призвести до розколу Європи й усього світу на два конфронтуючі військово-політичні угрупо­вання. Вузловими моментами боротьби наддержав стали гонка озброєнь, суперництво в Європі, участь у регіональних конфліктах й ідеологічній боротьбі. Американці підсилили свої позиції в Старому Світі, надавши країнам Західної Європи фінансову й економічну допомогу (план держсекретаря США Маршалла, 1947 р.). Одержання допомоги зобов’язува­ло європейців виконувати ряд умов: вивести комуністів зі складу урядів, погоджувати зі Сполученими Штатами фінансову й економічну політику. Американську допомогу прийняли 16 капіталістичних країн Європи, у тому числі Великобританія, Франція, Італія, які для реалізації плану Маршалла створили Організацію європейського економічного співробітництва. У 1957 р. було створено Європейське економічне співтовариство («Спільний ринок»). В обмін на американські поставки продовольства, сировини, промислових товарів й устаткування, кредити вони зобов’язані були надавати урядові США інформацію про стан своєї економіки, постачати США дефіцитними матеріалами, не допускати продажу «стратегічних товарів» Радянському Союзу, заохочувати американські капіталовкладення. Сталін розцінив план Маршалла як засіб підпорядкування Європи (включаючи східноєвропейські держави), нав’язування їй гегемонії США. Це підштовхнуло керівництво СРСР до кроків, спрямованих на те, щоб до влади в країнах Східної Європи прийшли прорадянські уряди. Для координації економічного розвитку цих країн у 1949 р. була створена Рада економічної взаємодопомоги (РЕВ).

Політичний та ідеологічний поділ Європи став причиною розколу її найбільшої країни — Німеччини. Рішення Потсдамської конференції щодо збереження єдиної німецької держави не були реалізовані. Спроба СРСР шляхом блокади Західного Берліна примусити Захід погодитися із приєднанням цієї частини німецької столиці до радянської зони окупації закінчилася безрезультатно. Берлінська криза 1948–1949 рр. уперше поставила колишніх союзників на грань «гарячої» війни й призвела до поділу Німеччини на дві частини. Західна (ФРН) і Східна (НДР) Німеччина розташувалися по різні сторони барикад «холодної війни».

Протистояння НАТО і Варшавського Договору

4 квітня 1949 р. Бельгія, Великобританія, Данія, Ісландія, Італія, Люксембург, Ні­дерланди, Норвегія, Португалія, Франція, США й Канада (дванадцять держав) заснували Північноатлантичний союз (НАТО). «Зоною відповідальності» НАТО оголошувалася Північна Атлантика й території держав учасників альянсу. Договір визначив присутність американських військ у Європі на невизначений строк. Учасники НАТО розширювали й модернізували свої збройні сили. Уздовж кордонів Радянського Союзу були створені десятки військових баз. Був відкритий шлях до переозброєння Німеччини, що в 1955 р. вступила в НАТО.

На противагу НАТО в 1955 р. Радянський Союз створив свій військово-політичний союз. Рішення про його формування було прий­­нято після вступу до Північноатлантичного альянсу Федеративної Рес­­публіки Німеччини. Керівництво СРСР розцінило цей акт як загрозу безпеці країни й ревізію результатів Другої світової війни. До Органі­зації Варшавського Договору (ОВД) увійшли СРСР, Польща, Чехословаччина, Угорщина, Болгарія, Румунія й НДР. Радянські війська, що перебували на території ряду країн-учасниць ОВД, надалі відігравали роль гаранта збереження прорадянських режимів.

Проблеми роззброєння. Рух за мир

Протистояння двох блоків держав виявилося в цілому ряді критич­них ситуацій, особливо гострою була конфронтація з німецького питання. Мирна конференція в Парижі в 1946 р. закінчилася невдало, не привела колишніх союзників до згоди щодо проблеми возз’єднання Німеччини. Цілий ряд наступних акцій обох сторін лише спричинив розкол Німеччини: західні країни відмовлялися визнати точний кордон Німеччини, що пролягав річками Одер і Нейсе. СРСР у своїй зоні окупації здійснював соціально-економічні перетворення (націоналізацію промисловості, аграрну реформу) за радянським зразком. Західні держави провели вибори до західнонімецьких установчих зборів й увели в обіг нову грошову одиницю. СРСР установив транспортну блокаду Західного Берліна. У результаті в 1949 р. утворилися дві німецькі держави. На початку 50-х років німецьке питання знову загострилося у зв’язку з переозброєнням ФРН і спробами вступу її до НАТО.

Найбільшої гостроти конфронтація колишніх союзників досягла на рубежі 40­50-х років у зв’язку з корейською війною. У 1950 р. керівництво Корейської Народно-Демократичної Республіки зробило спробу об’єднати під своїм началом дві корейські держави. Проти цього виступили США, які з успіхом використали вигоди геополітичного положення США, панування своїх ВМС на океанських просторах і не бажали посилення впливу СРСР у районі Далекого Сходу. Корейська війна стала першою військовою сутичкою, у якій СРСР і США опинилися по різні сторони лінії фронту. Бойові дії почалися влітку 1950 р., коли оснащені радянською зброєю північнокорейські війська вторглись на територію Південної Кореї й відтіснили супротивника на крайній південь півострова. На допомогу союзникові поспішили США, що організували воєнну операцію під прапором ООН. Восени 1950 р. американці здійснили велику десантну операцію, і над північнокорейською армією нависла загроза оточення. Вона стала стрімко відкочуватися назад — до 38-ї паралелі, якою проходила демаркаційна лінія між двома державами. Американські й південнокорейські війська вторглись у КНДР і притиснули залишки її армії до кордону з Китаєм і СРСР. Американська авіація робила обльоти не тільки китайського, але й радянського прикордоння. На прохання Кім Ір Сена з листопада 1950 р. небо Північної Кореї почала прикривати радянська авіація.

У листопаді 1950 р. у конфлікт на боці Північної Кореї втрутився Китай. Біля мільйона китайських солдатів, що офіційно йменувалися добровольцями, змусили супротивника відступити до 38-ї парале­лі, де фронт стабілізувався. Бойові дії набули позиційного характеру. Прагнення командувача американськими силами в Кореї генерала Д. Макартура забезпечити перелом у війні шляхом атомних бомбардувань Китаю не зустріло схвалення президента Г. Трумена, який розумів, що це спровокувало б вступ у війну Радянського Союзу. Однак протиборство між СРСР і США розгорнулося в ході повітряних боїв. У період Корейської війни радянські льотчики збили 1300 літаків супротивника, втративши, у свою чергу, 345 машин.

Мирні переговори, що почалися в 1951 р., завершилися підписанням в 1953 р. перемир’я, що констатувало відновлення довоєнного кордону між двома корейськими державами. Так закінчилася перша в пері­од «холодної війни» відкрита проба сил СРСР і США.

Протистояння двох суспільно-по­літичних систем, шалене нарощування озброєння, у тому числі ядерного, по­ставили людство на межу катастрофи.

Представники партійної верхівки СРСР після смерті Й. Сталіна дійшли висновку про неприпустимість ядерної війни, яка приховує у собі смертельну небезпеку для всього людства. Радянське керівництво, зберігши курс на підтримку комуністичних й «антиімперіалістичних» сил, здійснило ряд кроків, спрямованих на нормалізацію відносин із Заходом.

Улітку 1955 р. у Женеві відбулася перша після Потсдамської конференції зустріч глав держав й урядів СРСР, США, Англії і Франції. Радянська делегація, очолювана М. С. Хрущовим, виступила із проектом договору про колективну безпеку в Європі. Американський президент Д. Ейзенхауер запропонував спочатку вирішити питання про об’єднання Німеччини, до чого радянська сторона не була готова. У результаті спроба укласти угоду між двома блоками виявилася невдалою. Однак женевські переговори довели саму можливість досягнення компромісу між Заходом і Сходом. Своєрідним наслідком «духу Женеви», що установився у міжнародних відносинах, стали виведення радянських й американських військ з Австрії, установлення дипломатичних відносин між СРСР і ФРН, підписання радянсько-японської декларації, яка передбачала припинення стану війни й відновлення дипломатичних відносин. У 1958 р. між Радянським Союзом і Сполученими Штатами була укладена угода про співробітництво в галузі культури й економіки. У ході «мирного наступу» СРСР оголосив про однобічне скорочення своїх збройних сил і ліквідацію військових баз на території Фінляндії й Китаю. У 1957 р. він висунув до ООН пропозиції про припинення ядерних випробувань, взаємні зобов’язання про відмову від застосування атомної зброї, про послідовне скорочення збройних сил блоків, що протиборствували. У 1958 р. СРСР в односторонньому порядку тимчасово припинив ядерні випробовування. Однак на головному напряму міжнародних відносин між СРСР і США — досягти серйозних зрушень не вдалося. Перший в історії візит глави радянського уряду до США, що відбувся в 1959 р., не ознаменувався підписанням яких-небудь серйозних документів у галузі обмеження озброєнь. Досягненню довгострокових домовленостей перешкоджала відсутність довіри між наддержавами. При цьому СРСР і США безжалісно розправлялися з неугодними їм політичними силами в країнах, що перебували у сфері їхнього впливу (участь Радянської Армії в придушенні антикомуністичного повстання в Угорщині (1956 р), повалення американськими військами уряду в Домініканській республіці).

У травні I960 р. радянсько-американські відносини були затьмарені появою в повітряному просторі СРСР американського літака-розвідника, що був збитий силами ППО. Берлінська криза 1961 року поклала край короткочасній епосі потепління міжнародних відносин. Вона вибухнула після невдалої радянсько-американської зустрічі у верхах у Відні, коли президент Дж. Кеннеді відмовився розглядати пропозиції щодо статусу Берліна.

19 серпня 1961 р. за згодою Москви уряд Східної Німеччини спорудив бетонну стіну, що відгородила Західний Берлін від території НДР. Цими діями порушувалися рішення Потсдамської конференції, які передбачали вільне пересування містом. США розглядали ймовірність військового конфлікту з СРСР. Американськими військовими планувався прорив танкових колон до Берліна з території ФРН. Одночасно атомному бомбардуванню могла піддатися одна з радянських військових баз, що перебували в НДР. Однак протести західнонімецьких по­літиків, які побоювалися перетворення країни на театр ядерної війни, запобігли гіршому варіанту розвитку подій.

Втручання наддержав у внутрішні справи інших країн

У 50-х роках США й СРСР інтенси­вно нарощували ядерні озброєння. Поряд з бомбардувальниками далекого радіуса дії носіями ядерних боєголовок стали міжконтинентальні балістичні ракети (МБР), здатні через космічний простір досягти будь-якої точки на території супротивника. Ракетами з ядерними боєголовками були озброєні й підводні човни, здатні завдати удару з глибин Світового океану. Уперше «ядерний фактор» дався взнаки під час Корейської війни. Ще більшою мірою він заявив про себе в ході Карибської кризи 1962 р.

Криза стала наслідком цілого ланцюга подій, що відбулися задовго до жовтня 1962 р. У 1957 р. американці розмістили на території Греції й Туреччини ракети середньої дальності типу «Юпітер». Це створювало для СРСР нове «вікно уразливості» завдяки малому, порівняно з міжконтинентальними ракетами, часу підльоту «Юпітерів» до промислових центрів півдня європейської частини країни. Уживаючи у відповідь дії, радянське керівництво скористалося ситуацією, що склалася після перемоги на Кубі в 1959 р. революційних сил на чолі з Ф. Кастро. Новий кубинський уряд націоналізував власність американських компаній, що боляче вдарило по інтересам США. Адміністрація Дж. Кеннеді здійснила потужний натиск на Кубу, апофеозом якого стала підготовка висадки на «острів Свободи» десанту супротивників Кастро (яка закінчилася невдачею). Кубинський керівник звернувся по допомогу до СРСР. На Кубі таємно було розміщено кілька стартових позицій радянських ракет середньої дальності з ядерними боєголовками. Територія Америки виявилася уразливою для удару: короткий час підльоту радянських ракет не давав можливості здійснити запуск ракет-перехоплювачів. У жовтні 1962 р. президент США оголосив про установлення морської блокади Куби: усі судна, що йдуть до острова, мали оглядатися американськими військовими. Крім того, Кеннеді зажадав у найкоротший термін демонтувати й вивести радянські ракети. Радянські судна, що йшли до Куби, супроводжувалися силами ВМФ, у тому числі й підводними човнами, оснащеними ядерною зброєю. Зіткнення двох флотів, здавалося, було неминучим, що призвело б до великомасштабної війни між СРСР і США. Збройні сили обох держав знаходились у стані повної бойової готовності.

Американські експерти й політики вказували на те, що застосування Радянським Союзом своєї ядерної зброї буде катастрофічним для США навіть у випадку попереджувального удару з боку американців. Розсудливість узяла гору. Хрущов і Кеннеді зуміли укласти угоду. В обмін на зобов’язання Сполучених Штатів не нападати на Кубу Радянський Союз забрав з острова свої ракети. Американці, у свою чергу, демонтували «Юпітери», що знаходились поблизу кордонів СРСР.

Події навколо Куби примусили держави, що мали ядерну зброю, перейти до обмеження гонки ракетно-ядерних озброєнь. У 1963 р. був підписаний договір про заборону випробувань ядерної зброї в атмосфері, космічному просторі й під водою. У 1968 р. СРСР, США й Великобританія уклали договір про нерозповсюдження ядерної зброї. Ці домовленості стали одним з найважливіших факторів, що в подальшому сприяли початку періоду розрядження міжнародної напруженості.

У 50­–60-х роках стрімкий розвал колоніальної системи створював для Радянського Союзу сприятливі умови щодо активізації своєї діяльності в «третьому світі».

У 1957–1964 рр. керівництво СРСР підписало понад 20 різних угод про співробітництво з країнами, що розвиваються, надаючи їм військову й економічну допомогу. Ця допомога в ряді випадків становила значну частину бюджету держав (в Індії — 15 %, в Об’єднаній Арабській Республіці — до 50 %).

У регіональних конфліктах брали участь військові радники й військові контингенти. Поля боїв виконували роль військових полігонів для випробування нових систем зброї. При цьому СРСР і США прикривали свої геополітичні інтереси ідеологічними маневрами начебто «допомоги країнам, що розвиваються, і боротьби із силами міжнародного імпері­алізму» або «захисту вільного ринку й цінностей демократії». Разом з тим лідери країн «третього світу» найчастіше використовували антирадянську або антиамериканську риторику з цілями, досить далекими від тих, які проголошувалися на словах. Укладаючи військовий союз із країнами західного або східного блоку і одержуючи від «партнера» економічну й військово-технічну допомогу, вони розраховували вирішувати на свою користь місцеві політичні, релігійні або етнічні конфлікти. У 1954 р. розгорівся гострий конфлікт у В’єтнамі, який, після звільнення від влади французьких колонізаторів, був поділений на дві частини: північну, де утвердився прорадянський режим, і південну — з проамериканським режимом. Американці поступово стали нарощувати свою військову присутність у В’єтнамі й у 1964 р. розгорнули там воєнні дії.

За роки В’єтнамської війни (1964–­1973) американські пілоти скинули 7,8 млн. тонн бомб, запальних й отруйних речовин. Були зрівняні з землею 80 % в’єтнамських міст і провінційних центрів. З Радянського Союзу В’єтнам одержав новітні зенітні комплекси, бойова обслуга яких складалася переважно з радянських солдатів й офіцерів. У боях брали участь і радянські льотчики. За перші п’ять років війни американці втратили більше 3 тис. бойових літаків. Незважаючи на те що до кінця 60-х років чисельність військ Сполучених Штатів, які перебували у В’єтнамі, досягла півмільйона людей, добитися перелому в ході бойових дій їм не вдалося.

В’єтнамська війна, що забрала життя багатьох тисяч молодих людей, викликала справжній розкол в американському суспільстві. У США розгорнувся потужний антивоєнний рух, підтриманий в усьому світі. Р. Ніксон, який переміг на президентських виборах 1968 р., поспішив оголосити про поступове виведення американських військ з В’єтнаму. Відповідно до Паризьких угод 1973 р. американці були змушені вивести з В’єтнаму всі свої війська. У 1975 р. південнов’єтнамський режим упав. Північна й південна частини об’єдналися. Поразка у В’єтнамі змусила американське керівництво шукати шляхи розрядження міжнародної напруженості.

З кінця 60-х років стали назрівати конфлікти в соціалістичному таборі. У 1968 р. у Чехословаччині почався процес відновлення, відмови від сталінської моделі деформованого соціалізму. У країні говорили про «плюралізм», «різноманітність соціалістичної моделі», громадянське суспільство. «Празька весна» викликала переляк у радянського керівництва, що розглядало події в Чехословаччині як відхід від радянської моделі. У серпні частини Радянської Армії, разом із частинами ГДР, Польщі, Угорщини, Болгарії перейшли кордон ЧРСР. Це була агресивна акція проти суверенної країни, у ході якої були розстріляні тисячі мирних жителів і відновлений колишній порядок.

У 1970 р. відбулися масові виступи робітників у Польщі, утворилася незалежна профспілка «Солідарність». Це була перша в «соціалістич­ному таборі» масова суспільно-політична сила, що виникла не в результаті реформ «зверху», а з ініціативи мас. Цей рух став цілком реальною альтернативою комуністичній владі. Незважаючи на введення в грудні 1981 р. воєнного стану, саме ця сила спричинила падіння комуністичного режиму.

Американо-­радянські угоди

У травні 1972 р. відбувся перший в історії радянсько-американських відносин візит до Москви американського президента Р. Ніксона, у ході якого були підписані Договір про обмеження систем протиракетної оборони, Тимчасова угода про обмеження стратегічних наступальних озброєнь (ОСВ-1), а також «Основи взаємин між СРСР і США». Ці договори стали найважливішими документами, що позначили поворот від конфронтації до розрядки у відносинах між двома провідними державами світу. У березні 1975 р. набула чинності Конвенція про заборону розробки й нагромадження запасів бактеріологічної й токсичної зброї і про їхнє знищення. Улітку 1975 р. відбувся спільний космічний політ двох кораблів — «Апполона» й «Союзу». За 1971–1976 рр. товарообіг між СРСР і США зріс у вісім разів.

Нарада з питань безпеки і співробітництва в Європі

Кульмінацією процесу розрядки міжнародної напруженості стало підписання лідерами тридцяти трьох європейських держав, США й Канади 1 серпня 1975 р. у Гельсінкі Заключного акту Наради з безпеки й співробітництва в Європі. Документом визнавалися суверенна рівність держав; непорушність післявоєнних кордонів; територіальна цілісність держав. Держави встановлювали принцип невтручання у внутрішні справи, поваги до прав людини. Зустріч стала подією величезного міжнародного значення. Вона заклала основи переходу до нового етапу розрядки напруженості, стала важливим кроком на шляху закріплення принципів мирного співіснування й налагодження відносин рівноправного співробітництва між різними державами. Однак доля розрядки була недовгою.

Багаторічні зусилля дипломатів країн Західної Європи й Радянського Союзу дозволили врегулювати ряд спірних проблем у світі. Були врегульовані конфлікти в Ефіопії, Анголі, Мозамбіку, Нікарагуа, у Південно-Східній Азії. СРСР відмовився від традиційної підтримки режимів у Лівії й Іраку. А під час кризи в Перській затоці влітку 1990 р. Москва вперше підтримала Захід, схваливши застосування військової сили США проти Іраку, що окупував частину Кувейтської території. Розблокування конфліктів у Південно-Східній Азії й припинення війни в Афганістані уможливили нормальний розвиток відносин СРСР і Китаю, важливий імпульс якому дав візит М. С. Горбачова до Пекіна у травні 1989 року.

Радянсько-афганська війна

Радянське керівництво з 1976 р. почало розміщувати ядерні ракети середньої дальності на території НДР і ЧРСР. Це створювало додаткову загрозу для за­­хідноєвропейських країн і змінювало стратегічний баланс сил між Схо­дом і Заходом на користь СРСР. Наростало протистояння СРСР і США в регіональних конфліктах (Анголі, Мозамбіку, Ефіопії, Нікарагуа й ін.). Остаточний крах розрядки відбувся після уведення радянських військ до Афганістану в грудні 1979 р. Радянські війська, уперше після закінчення Другої світової війни, взяли участь у широкомасштабних бойових діях. Події в Афганістані відразу ж опинилися в центрі уваги всього світу. США вдалося організувати широку міжнародну кампанію, спрямовану проти СРСР. Надзвичайна сесія Генеральної асамблеї ООН осудила порушення Радянським Союзом суверенітету однієї з держав «третього світу». США почали надавати військову допомогу афганським партизанам (моджахедам), на території Пакистану перебували військові бази повстанців. У ході афганської війни радянські солдати наразилися на ті ж проблемами, що й американці в Кореї й у В’єтнамі, — незнанням місцевості й національних традицій, ненадійністю союзників і неможливістю застосувати зброю масового ураження з метою досягнення перемоги у війні. При цьому «афганський» синдром, подібний «в’єтнамському» у США, уразив радянське суспільство в умовах економічних труднощів 80-х років і тому мав значно важчі наслідки. За таких умов радянське керівництво ухвалило рішення щодо виведення військ з Афганістану, яке завершилося в лютому 1989 р. «Братня допомога» афганському народу коштувала радянському народу не тільки кількох десятків мільярдів рублів, але й обернулася загибеллю майже 14 тис. радянських воїнів і понад 1 млн. афганців. Після консультацій зі США з вересня 1991 р. були припинені поставки радянської й американської зброї до Афганістану.

© 2009-2019 Школяр UA

Натисніть клавішу Enter для пошуку
Натисніть клавішу Enter для пошуку