Історико-географічні регіони світу

Історико-географічний регіон — сукупність країн, яким притаманні спільність природних умов, фізико- та економіко-географічного положення, господарської діяльності, історії і культури народів, а також близкість рівня соціально-економічного розвитку.
Основні регіони світу (сітка ООН з доповненням Ю. П. Грицака) (рис. 42)
• Північна Європа (1) — Велика Британія, Ірландія, Данія, Норвегія, Швеція, Ісландія, Фінляндія, Ес­тонія, Латвія;
• Західна Європа (2) — Німеччина, Франція, Авст­рія, Швейцарія, Нідер­ланди, Бельґія, Люксембурґ, Ліхтен­штейн, Монако;
• Південна Європа (3) — Португалія, Іспанія, Андорра, Мальта, Італія, Словенія, Хорватія, Боснія і Герце­ґовина, Сербія і Чорногорія, Маке­донія, Албанія, Греція, Кіпр, Сан-Марино, Ватикан, Ґібралтар;
• Східна Європа (4) — Чехія, Словач­чина, Польща, Литва, Білорусь, Україна, Угорщина, Молдова, Руму­нія, Болгарія;
• Північна Євразія (5) — Росія;
• Західна Азія (6) — Туреччина, Гру­зія, Вірменія, Азербайджан, Сирія, Ліван, Ізраїль, Палестина, Ірак, Саудівська Аравія, Ємен, Оман, ОАЕ, Катар, Кувейт, Бахрейн, Йорданія;
• Центральна Азія (7) — Іран, Аф­ганістан, Туркменістан, Узбеки­стан, Таджикистан, Киргизстан, Казах­стан;
• Південна Азія (8) — Індія, Пакистан, Непал, Бутан, Шрі-Ланка, Мальдів­ські о-ви, Банґладеш);
• Південно-Східна Азія (9) — М’янма, Таїланд, Камбоджа, Лаос, В’єтнам, Індонезія, Малайзія, Сінґапур, Бру­ней, Філіппіни;
• Східна Азія (10) — Японія, Північна Корея, Республіка Корея, Китай, Монголія, Тайвань;
• Північна Африка (11) — Марокко, Алжир, Туніс, Лівія, Єгипет, Судан, Західна Сахара;
• Західна Африка (12) — Кабо-Верде, Ґамбія, Сенеґал, Ґвінея-Бісау, Ґвінея, Сьєрра-Леоне, Ліберія, Кот-д’Івуар, Гана, Тоґо, Бенін, ­Ніґерія, Ніґер, Бур­кіна-Фасо, Малі, Мавританія;
• Центральна Африка (13) — Чад, ЦАР, Камерун, Екваторіальна Ґвінея, Сан-Томе і Прінсіпі, Ґабон, Конґо, Заїр (ДРК), Анґола;
• Східна Африка (14) — Еритрея, Ефіопія, Джибуті, Сомалі, Кенія, Уґанда, Руанда, Бурунді, Танзанія, Коморські о-ви, Сейшельські о-ви;
• Південна Африка (15) — Південна Африка, Намібія, Ботсвана, Свазі­ленд, Лесото, Зімбабве, Замбія, Ма­лаві, Мозамбік, Мадаґаскар, Мав­ри­кій, Реюньйон;
• Північна Америка (Англо-Америка) (16) —Канада, США;
• Центральна Америка (17) —Мексика, Ґватемала, Гондурас, Сальвадор, Коста-Рика, Панама, Беліз, Ніка­раґуа;
• Карибська Америка (18) — острови у Карибському морі;
• Андська Америка (19) — Венесуела, Колумбія, Еквадор, Перу, Болівія;
• Тропічна Південна Америка (20) — Бразилія, Параґвай, Ґвіана, Суринам, Ґайана;
• Помірна Південна Америка (21) —Арґентина, Чилі, Уруґвай, Фолкленд­ські о-ви;
• Австралія (22) — Австралійський Союз, Нова Зеландія;
• Океанія (23) — острови в Тихому океані.

Рис. 42. Історико-географічні регіони світу

Політична карта світу

Політична карта світу відображає розміщення країн у світі, їх адміністративно-територіальний поділ, столиці та найбільші місця.
Політична карта світу початку ХХІ століття нараховує близько 230 кра­їн, із них 194 є суверенними державами. Унаслідок розпаду Союзу Радянських Соціалістичних Республік (СРСР), Соціалістичної Федеративної Респуб­ліки Юго­славії (СФРЮ) і Чехословацької Соціалістичної Республіки (ЧССР) відбулися значні зміни на політичній карті Європи та Азії. У 1993 р. була змінена форма правління однієї з держав Азії — Камбоджі: там після 23-річної перерви була відновлена монархія. У тому ж році отримала незалежність Еритрея, яка відокремилася від Ефіопії. Республіка Палау (в Океанії) звільнилася від опіки США наприкінці 1994­ р. У 2002­ р. отримав незалежність Східний ­Тімор.
У світі також утворюються держави, не визнані світовим співтовариством і незаконні за міжнародним правом. Так, у 1974 р. під приводом захисту конституційних прав ­турків-­кіпріотів Туреччина окупувала північну частину Кіпру, де в 1983 р. була проголошена Турецька Республіка Північного Кіпру, визнана лише Туреччиною. На території колишнього СРСР виникли: Республіка Ічкерія в Росії, Абхазія і Південна Осетія — в Грузії, Нагірно-Карабахська Респуб­ліка — в Азербайджані, При­дніс­тровська Республіка — в Молдавії.
Форма територіального устрою дер­жави — це спосіб її територіальної організації, який проявляється в особливостях її адміністративного устрою та поділу владних повноважень між центральними і місцевими органами влади.
Форма правління — це спосіб організації верховної влади, який визначає систе­му її вищих органів, порядок їх формування й особ­ливості розподілу повно­­важень між ними.
Унітарна держава — форма державного устрою, за якої територія не має у своєму складі утворень, що самостійно управляються. У ній діють єдина конституція і єдина система органів державної влади.
Федеративна держава — форма дер­жавного устрою, за якої те­риторія має у своєму складі кілька утво­рень, що юридично мають певну самостійність. Федеративні одиниці (республіки, штати, землі, провінції), як правило, мають власні конституції та органи влади.
Конфедерація — союз незалеж­них держав, тимчасове державно-територіальне утворення. Центральна влада конфедерації координує діяльність держав, які входять до її складу, у сфері зовнішньої політики, оборони, економічної політики тощо (Швейцарський Союз у 1291—1798 рр. і 1815—1848 рр., США у 1776—1787 рр.).
Імперія — держава, що складається з головної держави — метрополії та колоній, які були нею завойовані. Верховні органи влади є лише у метрополії. З історії відомі Візантійська, Римська, Ро­сійська, Британська та інші імперії.
Республіка — форма правління, за якої всі вищі органи влади або обираються, або формуються загальнонародним представницьким органом — парламентом.
Монархія — форма правління, за якої верховна державна влада формально (повністю або частково) зосереджена в руках одноосібного керівника держави — монарха. Усього у світі 30 монархій.
Територія — частина поверхні Землі, яка має певні межі та географічне положення (схема 16).
Країна — територія, яка становить єдність з погляду історії, нації, культури.
Країна не завжди є державою. На­приклад, Україна у 1900 р. була країною українців, розділеною між Російською та Австро-Угорською імперіями.

Типологія країн

Тип країни — об’єктивно сформований відносно стійкий комплекс властивих їй умов і особливостей розвитку, які характеризують її роль і місце у світовому співтоваристві на даному етапі всесвітньої історії.
За рівнем соціально-економічного розвитку і місцем у міжнародному географічному поділі праці всі сучасні країни світу розподіляються на три групи, в кожній із них за певними показниками виділяють окремі типи та підтипи країн:
1) економічно високорозвинуті:
• держави «великої сімки» — США, Японія, Німеччина, Велика Британія, Франція, Італія, Канада;
• невеликі країни Західної Європи — Бельґія, Люксембурґ, Данія, Нідерланди, Швеція, Норвегія, Австрія, Швейцарія, Фінляндія;
2) середньорозвинуті:
• країни з вищим за середній розвитком — Греція, Бразилія, Угорщина, Чилі, Уруґвай, Арґентина та ін.;
• країни з нижчим за середній розвитком — країни Азії, Африки, Латинської Америки і постсоціалістичні країни (Росія, Україна, Білорусь, Болгарія, Литва, Латвія, Естонія та ін).;
3) економічно слаборозвинуті, або країни, що розвиваються,— держави Азії, Африки, Латинської Америки;
4) найменш розвинуті країни — Афганістан, Банґладеш, Бенін, Ніґер, Сомалі, Чад, ЦАР та ін.
Економічний розвиток — це суттєве підвищення життєвого стандарту, що включає в себе матеріальний добробут, освіту, охорону здоров’я та захист навколишнього ­середовища.
Відповідно до методології, прийнятої ООН, до найважливіших показників рівня соціально-економічного розвитку будь-якої країни входять: вироблений нею внутрішній валовий продукт (ВВП) або валовий національний продукт (ВНП) на душу населення, частка продукції обробної промисловості у ВВП як найбільш динамічній галузі промислового виробництва, структура зайнятості населення, рівень освіти, тривалість життя населення. Розрив у показниках ВВП на душу населення між верхнім і нижнім рівнями дуже великий.

За рівнем доходів в аналітичних цінах Світовий банк визначає такі групи країн: країни з низьким рівнем доходів (ВНП на душу населення складає 400 дол. США), країни з доходами нижче середнього рівня (1650 дол.) і країни з доходами вище середнього рівня (4640 дол.), країни з високими доходами (24 170 дол.). Більшість країн з високим рівнем доходів — це індустріальні країни Америки, Західної Європи і Тихоокеанського басейну. Індустріально розвинутих країн у світі близько 30: США, Німеччина, Велика Британія, Франція, Японія, Австралія та ін. Практично всі країни з низьким рівнем доходів — африканські країни на південь від Сахари (крім Південної Африки). До групи країн з доходами вище або нижче середнього рівня належать країни з перехідною економікою (28 країн) і країни, що розвива­ються.

Питома вага обробної промисловості у структурі ВВП різна в окремих країнах: у країнах з низьким рівнем доходів — 27 %, а з високим — 21 %. Якщо в країнах з низьким рівнем доходів вона зростає, то у країнах з високим рівнем розвитку зменшується (за рахунок розвитку сфери послуг). На сферу послуг у країнах із низьким рівнем доходів припадає 35 %, а в країнах з високим — 70 %. Рівень економічного розвитку країни, як правило, є обернено пропорційним частці населення, зайнятого в сільському господарстві.
Середня тривалість життя у світі становить 67 років, у тому числі в країнах з низьким рівнем доходів — 63 роки, а в країнах з висо­ким — 77 років. Частка неписьменних у країнах з низьким рівнем доходів становила 34 %, із середнім — 18 %, а в країнах із високим рівнем доходів — до 5 % в загальній кількості населення.

Міжнародні організації

Міжнародна організація — неурядове об’єднання держав або національних товариств, які діють для досягнення певних спільних цілей (політичних, економічних, науково-технічних тощо) (схема 17).

Організація Об’єднаних Націй (ООН) — між­народна організація, що об’єд­нує на добровільній ­основі держави з метою підтримання і зміц­нення миру і безпеки, розвит­ку співробітництва між державами. ООН була утворена в 1945 р. з ініціативи провідних країн антигітлерівської коаліції — СРСР, США, ­Великої Британії. Зараз членами ООН є 189 держав.

Основні структурні одиниці ООН:
• Генеральна Асамблея (розглядає будь-які питання в ме­жах Статуту ООН. Складається з представників усіх країн-членів);
• Рада Безпеки (несе відповідальність за підтримку міжнародного миру. До складу входять п’ять постійних членів — США, Велика Британія, Франція, Росія, Китай — і десять членів, що вибираються на два роки);
• Економічна і Соціальна Рада (проводить дослідження з міжнародних питань у галузях культури, освіти, охорони здоров’я, економіки тощо);
• Міжнародний суд (розглядає правові суперечки між державами. Скла­дається з 15 суддів — громадян різних країн);
• Спеціалізовані установи (МАГАТЕ — Міжнародне агентство з атомної енергії; ­ЮНЕСКО — організація з питань освіти, науки і культури; ВООЗ — всесвітня організація охорони здо­ров’я; МОП — Міжнародна організація праці; МБРР — Між­народний банк реконструкції та розвитку; МВФ — Міжнародний валютний фонд; ФАО — продовольча і сільськогосподарська організація та ін.).

Європейський Союз — найпотужніше інтеграційне утворення в Європі, що поєднує риси міжнародної організації та федеративної країни (схема 18).
Організація Північноатлантичного договору (North Atlantic Treaty Organization, NATO) — міжнародна військово-політична організація — створена в 1949 р.

Населення світу

Природний та механічний рух населення. Відтворення населення

Населення Землі в 2004 р. нараховувало понад 6,2 млрд осіб.
Відтворення населення — це процес відновлення поколінь унаслідок природного руху (приросту), тобто взаємодії народжуваності та смертності. Він характеризується показниками коефіцієнтів народжуваності, смертності і природного приросту.
Коефіцієнт народжуваності у світі за ­1995—2000 роки склав 22 ‰, смертності — 9 ‰, а середньорічний приріст населення — 13 ‰.
Домінують два основні типи відтворення населення. Сучасному (першому) властиві середні й низькі показники народжуваності (15 ‰) і смертності (9 ‰), невисокі темпи приросту (5—10 ‰). Він характерний для більшості економічно розвинених країн. В окремих країнах спостерігається навіть зменшення кількості населення.
Традиційний (другий) тип відтворення населення характерний для країн Азії, Африки, Латинської Америки. Йому властиві порівняно висока народжуваність (понад 30 ‰), зниження смертності (10 ‰) і високі показники приросту (понад 20 ‰). Найвищі у світовій історії темпи приросту населення були в ­1960-ті­ рр., коли спостерігався «демографічний вибух». У 1980-ті рр. річний приріст населення Землі складав 1,7 %, зараз — 1,5 %. Кількість населення світу зростає головним чином за рахунок населення країн, що розвиваються. Їх частка в населенні світу становить 80,5 %.
Механічний рух (міграція) — це перемі­щення населення, яке впливає на його ­розміщення, кількість і склад. Його виникнення спричинене перерозподілом робочої сили, безробіттям, політичними або природними факторами. Розрізняють зовнішню і внут­рішню міграцію.
Зовнішні міграції виникли у глибокій давнині. Головними вогнищами еміграції була Європа, а імміграції — Північна і Південна Америка, Австралія і Нова Зеландія. Після Другої світової війни картина дуже змінилася. Головним регіоном притоку робочої сили стала Західна Європа, де працюють мільйони робітників із країн Середземномор’я. Багато іноземних робітників працює у США, у наф­товидобувних країнах Близького і Середнього Сходу. З’явилася нова форма — «відплив умів» — переманювання кваліфікованих кадрів у розвинуті країни, зокрема в США.
Внутрішні міграції: переміщення населення із сільської місцевості у міста і колонізація нових земель. Перші характерні для більшості країн світу, другі — для великих за терито­рією держав (Росії, Канади, Китаю, Бразилії, Австралії).
Більшість країн світу робить спроби проводити демографічну політику, тобто керувати відтворенням населення. У світі виділяють три групи країн:
• країни, що проводять політику обмеження росту населення (Китай, Бан­ґладеш, Індонезія, Пакистан, Ма­лай­зія, Кенія, Ніґерія, Мексика та ін.);
• країни, що проводять політику, спрямовану на підтримку існуючих темпів приросту (Бразилія, Йорданія, Мозамбік, Данія, Японія та ін.);
• країни, що проводять політику стимулювання росту населення (Бол­гарія, Чехія, Німеччина, Греція, Фран­ція, Україна та ін.).

Трудові ресурси світу

Трудові ресурси — частина населення, яка має необхідні для роботи фізичний розвиток, розумові здібності й знання. Це населення, що бере чи може брати участь у трудовій діяльності. У міжнародній статистиці праце­здатним вважається населення віком від 15 до 65 років. Частина трудових ресурсів, що безпосередньо залучена у світове виробництво, становить економічно активне населення. На нього припадає 3/4 трудових ресурсів (близько 3 млрд осіб) у світі. Різниця між трудовими ресурсами і зайнятим у виробництві населенням визначається як рівень безробіття. Цей показник змінюється з часом і є не­однаковим у різних країнах. Він залежить від рівня економічного розвитку країни й певною мірою характеризує стан економіки та рівень життя населення.
Структура зайнятості відбиває рівень розвитку господарства країни й окремих галузей, функціональну структуру поселень (рис. 43). У розвинутих країнах зайнятість у промисловості становить 25—30 %, а кількість зайнятих у сільському господарстві постійно зменшується. Водночас до 55—65 % зростає кількість зайнятих у невиробничій сфері, що представлена не тільки такими традиційними видами діяльності, як освіта, охорона здоров’я та відпочинок, а й торгово-фінансовою діяльністю (США, Велика Британія, Німеччина, Бельґія, Франція, Швеція). У країнах, що розвиваються, понад половини населення зайнято в аграрному секторі економіки. Частка зайнятих у промисловості не перевищує 20 %. У постсоціалістичних країнах основна частина населення зайнята в матеріальному виробництві (майже 50 % — у промисловості, 20 % — у сільському господарстві). На невиробничу сферу припадає близько 30 %, причому 2/3 з них зайняті в освіті, охороні здоров’я та культурі.

Рис. 43. Структура зайнятості населення у країнах з різним рівнем
Таким чином, простежується закономірний зв’язок між структурою зайнятості, структурою виробництва та типом країни. Індустріальним країнам притаманний значний розвиток галузей невиробничої сфери на базі високорозвиненої промисловості, особливо її обробної ланки. Чим нижчим є рівень промислового розвитку, тим менша частка населення зайнята у невиробничій сфері. Згідно з прогнозами, така динаміка збережеться.
Для значної кількості країн характерним є безробіття. У країнах, що розвиваються, цей показник становить 20—40 % активного населення (Колумбія, Венесуела, Марокко, Лівія, Алжир, Зімбабве). У них переважає так зване приховане безробіття внаслідок мало- і безземелля (особливо в Індії). У найбільш розвинених країнах частка безробітних становить від 5—10 % (США, Норвегія, Канада, Австралія) до 10—20 % (Франція, ­Іспанія, Німеччина, Італія).

Світове господарство

Структура світового господарства

Світове господарство — система національних господарств усіх країн світу, що пов’язані та взаємодіють відповідно до законів міжнародного поділу праці.
Світове господарство — складна система, яка має численні структури, найголовніші з яких — соціально-економічна, функціонально-галузева й територіальна. Від особливостей соціально-економічної структури залежить напрям суспільно-політичного та економічного розвитку дер­жав, а від стану функціонально-господарської — розвиток суспільного та міжнародного поділу праці. Терито­рі­альна структура визначає просторові риси і пропорції географії світового господарства.
Під соціально-економічною структурою розуміють співвідношення економічних укладів і систем власності, характер взаємодії держави і приватного капіталу, розстановку політичних і економічних сил у держав та світі в цілому. Перше визначає, у чиїх руках перебуває багатство і реальна влада: є феодальні уклади, де влада належить племінним вождям (Африки, Океанія); феодальні системи власності характерні (країни мусульманського світу); поміщицьке господарство (Південно-Східна Азія, Південна Америка); поєднання державної і кооперативної форм власності (країни централізовано керованої постсоціалістичної перехідної економіки).
Більша частина економічного потенціалу світу зосереджена в країнах, де влас­ність і влада перебувають у руках дер­жавно-корпоративних комплексів (США, Японія, Німеччина, Велика Бри­танія, Франція та ін.). Багатство концентрується у великих фірмах, а держава забезпечує тільки правову та організаційно-управлінську базу. Комплекси керують виробництвом, контролюють політику, впливають на сферу культури, освіти та науки. Розвиток господарства виходить за межі національних ринків, утворюються транснаціональні корпорації («Форд», «Дженерал моторс», «Соні» та ін.).
Функціонально-господарська струк­тура залежить від сучасного розвитку поділу праці. На сьогодні вже недостатньо обмежуватися розглядом тільки галузей, бо відбувається процес формування міжгалузевих систем, а в межах країн — і міжгалузевих комплексів, що зумовлено розвитком технологічних зв’язків, інвестиційною діяльністю тощо.
Практично скрізь сформувалися світові міжгалузеві системи: енергетики, виробництва матеріалів, машинобудування, агробізнесу, транспорту. В економічно розвинутих країнах — це воєнно-промислові (США, Німеччина, Франція, Росія), науково-виробничі (США, Японія, Німеччина, Велика Британія та ін.); атомно-енергетичні (в більшості країн); аерокосмічні (США, Росія, Японія, Франція, Китай) комплекси. Формуються інші міжгалузеві утворення: міжнародної індустрії туризму, інформації.

Територіальна структура — це географія соціально-економічної та функціонально-галузевої структур. Останніми роками відбулася переорієнтація базових матеріаломістких галу­зей промисловос­ті — з баз сировини на ринки збуту кінцевого продукту; основними центрами виробництва стали осередки передової науки та освіти; посилилася територіальна концентрація виробничої діяльності й населення.

Від середини ХХ ст. сучасне світове господарство перебуває в процесі науково-технічної революції (НТР), яка являє собою якісний стрибок у розвитку науки, техніки та продуктивних сил суспільства й зумовлює сучасний стан, структурну модернізацію господарства (збільшення частки високотехнологічних і наукоємних виробництв, виникнення міжгалузевих і міжнаціональних систем), якісні та територіальні зрушення в географії світового господарства.

Міжнародний географічний поділ праці. Нтр і сучасне світове господарство

Міжнародний географічний поділ праці виражається у спеціалізації окремих країн на виробництві певних видів продукції та послуг і товарному обміні цими продуктами на світових ринках. Наприклад, Японія — найбільший у сві­ті експортер автомобілів, продукції радіо­елект­роніки й роботобудування; країни Ближнього Сходу — нафти.
Зараз сучасне світове господарство перебуває в процесі глибоких якісних перетворень унаслідок НТР. Цей період розвитку світового господарства іноді називають постіндустріальним. НТР має глобальний характер, тому що охоплює не лише всі природні компоненти географічної оболонки, космос і виробництво, але й побут, культуру, сферу послуг (схема 19).
Головною і визначальною особливістю НТР є бурхливий розвиток науки, перетворення її на безпосередню продуктивну силу.
Наука стала одним з інтеграційних чинників виникнення міжгалузевих систем господарства, як національних, так і світових. Це стало можливим завдяки сучасним системам освіти та великим витратам на наукові дослідження.
Іншою важливою особливістю сучасного господарства є докорінна зміна в технічній базі виробництва: широке використання ЕОМ, поява нових хімічних матеріалів, відкриття нових джерел енергії (атомної, термоядерної). Змінюється технологія виробництва: широко використовуються речовини із заздалегідь заданими властивостями, енергія хімічного синтезу, лазерна техніка тощо. Змінюється структура виробництва, що проявляється збільшенням частки високотехнологічних і наукоємних галузей у загальній структурі виробництва. НТР впливає на розташування світового госпо­дарства.
Географічна модель світового господарства стає все більш складною. До кінця ХІХ ст. домінував один центр світового господарства — ­Європа. Потім утворився другий центр — США. У період між двома світовими війнами виникли нові центри світового значення — СРСР і Японія. Після Другої світової війни почали формуватися такі центри світового господарства, як Індія, Китай, група нафтовидобувних країн Південно-Західної Азії, Канада, Австралія, Бразилія. Наприкінці ХХ ст. на світову арену вийшли нові індустріальні країни «першої хвилі» (Республіка Корея, Сінґапур, Гонконґ, Тайвань) і «другої хвилі» (Малайзія, Таїланд, Філіппіни, Індонезія). На розвинені країни припадає 51,9 % світового ВВП (1998 р.), у тому числі на США — 20,7 %, Європейський союз — 20,0 %, Японію — 7,3 %; на нові індустріальні країни Азії — 3,2 %; на країни, що розвиваються,— 40,2 %; на країни з перехідною економікою — 4,7 %. Отже, наприкінці ХХ ст. географічна модель світового господарства набула поліцент­ричного (багатоцентрового) характеру.

Промисловість. Географія основних ­галузей промисловості світу

Промисловість — провідна, найбільш технічно досконала галузь виробництва, у якій створюються знаряддя праці та предмети споживання. Вона має вирішальний вплив на рівень економічного розвитку (схема 20).
Вугільна промисловість — сукупність підприємств з видобування, збагачення та брикетування кам’яного та бурого вугілля (табл. 14).
Торгівля вугіллям обмежується високою вартістю його перевезення й витратами на видобуток. За рахунок вигідних умов видобутку вугілля деякі країни компенсують свої транспортні витрати: вугілля Австра­лії і Південної Африки є конкурентоспроможним на європейських, азіатських і навіть американських ринках.
Таблиця 14
Видобуток кам’яного вугілля провідними державами (за даними на 1998 р.)

Держава		Видобуток, млн т
Китай		1137,7
США		1000,7
Індія		297,7
Австралія		248,1
Росія		153,3

Нафтова та газова промисловість — сукупність галузей, що здійснюють розвідування, видобування, зберігання та транс­портування нафти і природного газу (табл. 15, 16).
Таблиця 15
Видобуток нафти провідними державами (за даними на 2000 р.)

Держава	Видобуток, млн т
Саудівська Аравія	441,2
СНД	379,6
США	359,4
Мексика	177,1
Китай	162,3

Таблиця 16
Видобуток природного газу провідними державами (за даними на 2000 р.)

Держава	Видобуток, млрд м3
Росія	584,2
США	544,3
Канада	183,5
Велика Британія	105,2
Нідерланди	67,8

Електроенергетика — галузь промисловості, яка включає виробництво різних видів електроенергії, її транспортування, теплові мережі, котельні та інші об’єкти (рис. 44).

Рис. 44. Структура виробництва електро­енергії у світі
Металургія — галузь господарства, що займається виробництвом чорних та кольорових металів та їхніх сплавів (табл. 17, 18).
Особливістю сучасного виробни­цт­ва металів є його роз­та­шу­вання не в районах залягання сировини або палива, а поблизу транспортних вузлів. У зв’язку з наближен­ням до споживача металургія розвивається в країнах, які майже не мають власної сировинної бази (Японія, Італія, Республіка Корея).
Таблиця 17
Виробництво сталі провідними державами (за даними на 2000 р.)

Держава	Виробництво, млн т
Китай	127,2
Японія	106,4
США	101,5
Росія	59,1
Німеччина	46,4

Таблиця 18
Виробництво алюмінію провідними державами (за даними на 2000 р.)

Держава	Виробництво, млн т
США	3,7
Канада	3,3
Китай	2,3
Австралія	1,7
Бразилія	1,2

Машинобудування — комплексна галузь промисловості, підприємства якої виробляють знаряддя праці, техніку оборонного, виробничого та побутового призначення.
На машинобудування припадає 35—36 % вартості світового промислового виробництва. У галузі зайнято понад 80 млн осіб. До складу машинобудування входить 225 галузей.
Провідні галузі сучасного машинобудування:
• автоматика;
• електроніка;
• авіаракетна промисловість;
• робототехніка;
• виробництво сучасних засобів зв’язку;
• виробництво ЕОМ і верстатів з ЧПУ;
• космічні й лазерні техно­логії.
Хімічна промисловість — комплексна галузь, яка використовує сировину органічного і неорганічного походження для створення нових матеріалів із заданими властивостями. Під впливом НТР хімічна промисловість зазнає якісних змін (схема 21).

Найбільш повно хімічна промисловість представлена у розвинених країнах світу, а також Росії. Країни «великої сімки» виробляють понад 3/4 хімічної продукції світу.
Найбільшими районами хімічної промисловості є Примексиканський (США), Рурський (Німеччина), Роно-Альпійський (Франція, Італія), Токій­ський (Японія), Урало-Поволзький (Ро­сія).
ЛісовstrongHeader187images/stories/uroki/geog/group65_225_fmt3.jpegа й деревообробна промис­ловість — комплекс галузей промисловості, які здійснюють заготівлю, комплексну механічну й хімічну обробку та переробку деревини (табл. 19).
В останні десятиліття географія лісозаготівель зазнала змін. Відомі постачальники деревини — Фінляндія та Норвегія почали її імпортувати.
Таблиця 19
Виробництво паперу провідними державами (за даними на 1998 р.)

Держава	Виробництво, млн т
США	86,0
Японія	30,0
Китай	28,0
Канада	18,7
Фінляндія	13,0

Легка промисловість — галузь, підприємства якої виробляють голов­ним чином товари народного споживання (тканини, трикотажні, швейні та хутряні вироби, взуття, виробі зі шкіри тощо).

Понад 50 % вартості виробництва припадає на текстильну промисловість. Основні експортери: хімічних тканин — Японія, Республіка Корея, Тайвань; бавовняних — Китай, Паки­стан, Індія, Єгипет.

Сільське господарство світу

Сільське господарство — сукупність галузей, які займаються вирощуванням сільськогосподарських культур і розведенням сільськогосподарських тварин. Воно має життєво важливе значення і є постачальником продовольства й сировини рослинного та тваринного походження. У ньому зайнято 47 % активного населення світу, при цьому в економічно розвинених країнах ця частка складає 2—4 % (Велика Британія, Німеччина і США), а в слаборозвинених — 60—75 % (Камбоджа, В’єтнам і більшість країн, що розвиваються).
Сільськогосподарське виробництво поділяється на дві галузі: землеробство і тварин­ництво. Співвідношення та рівень розвитку цих галузей залежить від ряду чинників: рівня індустріалізації країни (в Північній Америці та Європі провідна роль належить високомеханізованому тваринництву), природних умов (пасовищне тваринництво домінує в посушливих степових і напівпустельних районах), етнічних і релігійних особливостей країни (схема 22). У цілому в економічно розвинутих країнах перевага надається тваринництву, яке ведеться на передовій основі з використанням досягнень науки, а в країнах, що розвиваються, особливо в еква­то­рі­аль­ній, субек­ваторіальній зонах та зоні мусонного клімату — рослинництву.
Усі сільськогосподарські угіддя на Землі займають близько 1/3 суходолу. Основа рослинництва — зернове господарство. Зернові культури займають майже 1/2 оброблюваної території, вони — основне джерело рослинних білків у харчуванні. Головні зернові культури: пшениця, кукурудза, рис — забезпечують 3/4 світового виробництва зерна.
Основними районами посівів пшениці є помірні та субтропічні широти Євразії, Північної та Південної Америки, Австралії. Основ­ні вироб­ники пшениці у світі — Китай, Індія, США, Франція, Росія, Канада, Австралія. Щорічний збір становить понад 580 млн т.
Основні райони вирощування кукурудзи — Північна та Південна Америка. Найбільші вироб­ники — США, Китай, Бразилія, Франція, Мексика. Головною культурою екваторіальних, тропічних та субтропіч­них поясів є рис.

Технічні культури (цукрова тростина, бавовна, каучуконоси), виноград, чай, кава, какао вирощують в екваторіальному, тропічному і субтропічному поясах. У помірному — льон-довгунець, соняшник, сою, цукрові буряки. Найважливішу технічну культуру — бавовник — вирощують переважно в країнах, що розвиваються. Найбільші її виробники — Китай, США, Індія і Пакистан, Узбекистан, Таїланд та ін. Більше половини цукру отримують із цукрової тростини (Куба, Бразилія, Мексика, Ямайка та ін.), решту із цукрового буряку (Україна, Франція, Німеч­чина, Росія та ін.). З олійних культур найбільше культивують соняшник (Україна, Росія, країни Південної Єв­ропи, США, Арґентина, Китай) та сою (США, Китай, Корея). Найбільші виробники чаю: Індія, Шрі-Ланка, Китай; кави — Бразилія, Колумбія, Мексика, Індія та країни Східної Африки.
Тваринництво розвинуте в усіх регіонах земної кулі. Воно досить різноманітне за складом, напрямами, рівнем інтенсивності та продуктивності. Світове поголів’я складає до 1,3 млрд голів. Найбільші вироб­ники молока — країни Європи.
В економічно розвинутих країнах Європи, Північної Америки в лісовій та лісостеповій зонах розводять велику рогату худобу молочно-м’ясного та молочного напрямів. У місцях з посушливим та сухим кліматом розвинене екстенсивне тваринництво м’ясного напряму (Індія, Пакистан, Арґентина, Австралія). Більша половина худоби припадає на країни, що розвиваються. Найбільше поголів’я худоби в Індії, Бразилії, Китаї, США, Арґентині.
Свинарство розвинене в Європі, Азії, Північній Америці, у районах з інтенсивним землеробством. Найбільшим є поголів’я свиней у Китаї (1/3), країнах Європи (Німеччині, Франції, Італії, Великій Британії, Росії, Україні, Польщі), США (10 %). Вівчарство поширене майже повсюдно, світове поголів’я — до 1,2 млрд голів. Найбільші виробники вовни й баранини — Авст­ралія, Нова Зеландія, Південна Африка, Арґентина, Індія. Вівчарство розвинене також у Великій Британії, Іспанії, Туреччині, Китаї, США та ін.

Географія світового транспорту

Транспорт — одна з найважливіших галузей виробництва, яка забезпечує виробничі й невиробничі потреби господарства й населення в усіх видах перевезень.
В економічно розвинених країнах отримали розиток усі види транспорту. Виділяють північноамериканський (США, Ка­нада, Австралія) та західноєвропей­ський (краї­ни Західної і Цент­ральної Європи, Японія) типи транспортної сис­теми.
У країнах, що розвиваються, переважає розвиток певного виду транспорту: залізничного (Індія, Пакистан, Бразилія, Алжир, Туніс, Марокко та ін.), автомобільного (Саудівська Аравія, Ефіопія та ін.) або річкового (Судан, Конґо, Параґвай та ін.).

Міжнародні економічні зв’язки

Міжнародні економічні зв’яз­ки — система господарських зв’яз­ків між національними економіками різних країн, що здійснюється на основі міжнародного поділу праці (схема 23).

Міжнародний туризм

Туризм — сукупність галузей виробничої та невиробничої сфери, діяльність яких спрямована на надання населенню послуг відпочинку.
Види туризму:
• пляжний;
• гірськолижний, санний;
• пізнавальний (історико-культурний);
• екологічний («зелений»);
• гральний;
• нові види туризму (екстремальний, космічний).
Розвиткові міжнародного туризму сприяє Шенгенська угода, яка була укладена 25 березня 1995 р. Бельґією, Фран­цією, Люксембурґом, Німеччиною, Нідер­ландами, Іспанією, Португалією, Італією, Грецією та Австрією. Угода передбачає вільне переміщення транс­порту, громадян, послуг і товарів без прикордонного та митного контролю.
Європейські держави-карлики посідають особливе місце у сфері туризму: їхня спеціалізація — обслуговування туристів. На одного мешканця Андорри, Монако, Сан-Марино та Ліхтенштейну протягом року припадає 100 туристів.

Глобальні проблеми людства

Глобальними називають проблеми, які охоп­люють увесь світ, створюють загрозу для всього людства й вимагають для свого розв’язання колективних дій усіх країн і народів.
Проблема збереження миру на Землі залишається найважливішою глобальною проблемою ХХІ століття. За останні 50 років у десятках міжнародних і внутрішньодержавних збройних конфліктів загинуло стільки ж людей, скільки під час Другої світової війни. Країни, як і раніше, витрачають величезні кошти на озброєння, збільшилася кількість держав, що володіють ядерною зброєю, у тому числі таких, що конфліктують між собою (Індія та Пакистан). Початок ХХІ століття позначився новою проблемою — проблемою боротьби з міжнародним тероризмом.
Проблема забезпеченняпоступального іпропорційного розвитку господарства світу, подолання відсталості країн, що розвиваються,— одна з найгостріших глобальних проблем сучасності. Збільшується різниця в рівні життя між «багатими» і «бідними» країнами, що є першопричиною інших глобальних ­про­блем.
Глобальні екологічні проблеми спричинені безрозсудним впливом людини на навколишнє середовище; серед них виділяються:
• забруднення атмосфери;
• руйнування озонового екрана;
• загроза парникового ефекту від збільшення вмісту СО2 в атмосфері;
• кислотні дощі;
• катастрофічне забруднення морів, океанів, поверхневих вод і вичерпання запасів чистої прісної води;
• скорочення площі лісів;
• перетворення саван на пустелі;
• забруднення і зниження родючості ґрунтів.
Демографічні проблеми в різних країнах мають свої особливості, але загалом є глобальними. Демографічний «вибух» є характерним для багатьох країн, що розвиваються, насамперед для найбідніших; проб­лема депопуляції та старіння нації внаслідок перевищення смертності над народжуваністю характерна для більшості країн Європи, включно з Україною. Відносно новими демографічними проблемами є «псевдоурбанізація» (Індія, країни Латинської Америки), криза великих міст (США), нелегальна міграція (з Азії до Західної Європи).
Серед глобальних проблем забезпечення життєдіяльності та якості життя людини актуальними є енергетична, сировинна та продовольча проблеми, які стимулюють освоєння нетрадиційних джерел енергії, використання ресурсів Світового океану, підвищення біопродуктивності сільгоспкультур тощо.
Усі глобальні проблеми взаємо­пов’я­зані й тому можуть бути вирішені лише в комплексі й тільки спільними зусиллями світового співтовариства.