Школяр UA

Українська революція (1917—1920 рр.)

Початок Української революції, утворення Центральної Ради

Перша світова війна призвела до загострення соціальних, політичних і національних суперечностей у Російській імперії. В Україні активізувався національно-визвольний рух проти самодержавства, який ставив собі за мету завоювання політичних прав. 27 лютого 1917 р. перемога Лютневої революції в Петрограді призвела до падіння самодержавства, незабаром цар Микола II зрікся престолу. Тимчасовий уряд очолив князь Георгій Львов. В Україні самодержавний режим також було ліквідовано, а замість старих органів влади утворено губернські, міські й повітові правління. У містах і селах було утворено паралельні органи влади — Ради робітничих і солдатських та Ради селянських депутатів. Національні політичні сили були роздроблені, тому необхідно було створити український керівний центр. Так в Україні виник альтернативний центр влади — Українська Центральна Рада (УЦР). Вона була створена 3—4 березня 1917 р. в Києві на зборах представників Товариства українських поступовців (ТУП) і українських соціал-демократів. УЦР стала представницьким органом українських демократичних сил і очолила національно-демократичну революцію в Україні. Керівником УЦР став Михайло Грушевський — відомий український історик і політик. Видатними діячами УЦР стали також Д. Антонович, С. Веселовський, Д. Дорошенко, В. Коваль, Ф. Крижанівський.
Партійний склад УЦР був різноманітний, її членами стали представники ТУП, який згодом було перейменовано у Союз українських автономістів-федералістів, Української соціал-демократичної робітничої партії, Української партії соціалістів-революціонерів, Української народної партії. Крім партій до складу УЦР увійшли представники громадських організацій.
Основні напрямки політичної програми УЦР
• Боротьба за національно-територіальну автономію у складі дев’яти українських губерній та етнічних земель.
• Підготовка до виборів в Установчі збори з метою розв’язання питання про автономію України в складі Російської республіки.
• Співпраця з Тимчасовим урядом.
• Надання національним меншинам рівних політичних прав.
Однак в УЦР не було єдиної думки щодо майбутнього статусу України. Самостійники на чолі з М. Міхновським виступали за негайне проголошення незалежності. Автономісти (М. Грушевський, В. Винниченко) бачили Україну автономною республікою у федеративному союзі з Росією.
Створення УЦР стало видатною подією в національно-демократичній революції 1917—1920 рр. УЦР виступила організатором і лідером національно-визвольного руху, що охопив широкі верстви населення, діячі УЦР почали привселюдно й відкрито говорити про інтереси нації від її імені.
Маніфестаційна комісія Центральної Ради на чолі з Дмитром Антоновичем організовувала величаві маніфестації. Так, 29 березня 1917 р. на «Святі революції», яке проводила київська міська влада на підтримку Тимчасового уряду і нового демократичного ладу в Росії, уперше вулицями міста пройшла українська депутація з національними блакитно-жовтими прапорами під супровід українських маршів.
1 квітня УЦР провела свою маніфестацію, що стала першою українською маніфестацією в новітній історії України. У поході брали участь понад 100 тис. осіб, у тому числі 30 тис. озброєного війська. Маніфестація проходила під гаслами: «Вільна Україна — вільній Росії», «Автономію — Україні!», «Хай живе Федеративна республіка!». Центральна Рада випустила перший інформаційний листок — «Вісті з Центральної Ради».
На народному вічі на Софіївському майдані було прийнято резолюцію про підтримку Тимчасового уряду, необхідність вимагати від нього декларації про автономію України, домагатися скликання Установчих зборів та Українського національного конгресу.
19—21 квітня 1917 р. в Києві в приміщенні Купецького зібрання проходила робота Всеукраїнського національного конгресу, у якому брали участь понад 900 делегатів від політичних партій і різних політичних організацій — селянських, військових, робітничих, економічних, культурних. Головою з’їзду було обрано М. Грушевського. Серед них були представники не тільки Наддніпрянської України, а й Кубані, Галичини та всіх воєнних організацій, близько 600 гостей від українських установ Києва.
Конгрес ще раз підтвердив вимогу надання Україні національно-територіальної автономії і перебудови Російської держави на федеративну демократичну республіку. 21 квітня відбулися вибори нового складу Центральної Ради. Таємним голосуванням головою Центральної Ради знову було обрано М. Грушевського. Тоді ж було обрано його заступників — В. Винниченка й С. Єфремова, виконавчий орган — Комітет, або Малу Раду. УЦР перетворилася на представницький (з елементами парламентаризму) орган українського народу (рис. 4, с. 746).
Важливою подією цього етапу Української революції була робота в Києві 18 травня 1917 р. І Українського військового з’їзду, у якому брали участь 700 делегатів. Вони підтримали вимоги Центральної Ради щодо автономії України, обрали Військовий генеральний комітет із 18 осіб на чолі із Симоном Петлюрою, а також зажадали повернення козацьких клейнодів з музеїв Петрограда та Москви, відкриття українських військових шкіл, підготовки українських військових статутів та підручників. У травні 1917 р. близько 3 тис. солдатів самочинно створили Український полк імені Б. Хмельницького. Із сільських жителів кількох губерній було сформовано підрозділи Вільного козацтва. У жовтні 1917 р. у них налічувалося 60 тис. козаків. Почесним отаманом Вільного козацтва було обрано командира 1-го Українського корпусу генерала Павла Скоропадського. Він хотів надати в розпорядження Центральної Ради свій українізований полк із 40 тис. бійців, але М. Грушевський і В. Винниченко заперечували необхідність мати регулярну армію.

Рис. 4. Трансформація Української Центральної Ради

Відчувши широку підтримку громадськості, зокрема з боку військових, Центральна Рада розпочала упорядкування відносин з Тимчасовим урядом. Протягом травня-червня 1917 р. у Петрограді проходили переговори між делегацією Центральної Ради, Тимчасовим урядом і Петроградською Радою робітничих і солдатських депутатів. Українська делегація подала Декларацію Української Центральної Ради з вимогами автономії для України.
Остаточному рішенню Тимчасового уряду з українського питання передував візит О. Керенського до Києва та його зустріч з М. Грушевським, але успіху цей візит не мав. На початку червня 1917 р. Тимчасовий уряд визначився з відповіддю. Вимоги Центральної Ради було відхилено. Тимчасовий уряд не визнав Центральну Раду як виразника волі українського народу.
У цій ситуації було вирішено вдатися до самостійного декларування автономії в Універсалі — документі-зверненні до українського народу. За часи діяльності Центральної Ради нею було видано чотири Універсали (табл. 14).
Таблиця 14
Універсали Центральної Ради

І Універсал,
23 (10) червня
1917 р.
• Проголошення національно-територіальної автономії України у складі Російської федерації
• Вищим органом влади в Україні проголошувалася Центральна рада
• Україна брала на себе право скликати Всеукраїнські Установчі збори для прийняття законів
• Сподівання, що Всеросійські Установчі збори ухвалять рішення про надання Україні автономії, що національні меншини підтримають боротьбу за автономію
• Утворення 15 (28) червня 1917 р. українського уряду — Генерального Секретаріату, який очолив В. Винниченко. Уряд складався з восьми генеральних секретарств і генерального писаря. Генеральним писарем став П. Христюк, секретарем військових справ — С. Петлюра, секретарем міжнаціональних справ — С. Єфремов, секретарем внутрішніх справ — В. Винниченко; інші секретарства очолили X. Барановський, Б. Мартос, В. Садовський, М. Стасюк, І. Стешенко (за партійною приналежністю уряд був переважно соціал-демократичним)
• Звіт делегації Тимчасового уряду після повернення з переговорів у Києві про готовність визнати автономію України спровокував гострі суперечки між членами уряду, чим поглибив політичну кризу в Росії
ІІ Універсал,
16 (3) липня
1917 р.
• Проголошення Центральної Ради й Генерального Секретаріату крайовими органами влади в Україні
• Запрошення увійти до складу Центральної влади представників неукраїнських народностей
• Обіцянка не відривати України від Росії
• Визнання, що автономію України мають
• Уведення до складу Центральної Ради 30 % представників національних меншин (до Генерального Секретаріату — п’ять осіб) перетворило Центральну Раду з національного на територіальний демократичний представницький орган
• Поглиблення кризи Тимчасового уряду, оскільки деякі його представники все одно вважали занадто значною поступкою Україні визнання за нею права на автономію
• Надходження в Україну 17 (4) серпня 1917 р. «Тимчасової інструкції для Генерального Секретаріату Тимчасового уряду в Україні», у якій, в обхід досягнутих домовленостей, значно
  встановити Всеросійські Установчі збори обмежувалися права України: Генеральний Секретаріат проголошувався органом Тимчасового уряду, повноваження Генерального Секретаріату поширювалися лише на п’ять із дев’яти українських губерній, кількість членів Генерального секретаріату зменшувалася до дев’яти осіб
ІІІ Універсал,
20 (7) листопада 1917 р.
• Проголошення утворення на теренах України Української народної республіки (УНР) у складі Російської федеративної республіки
• Скасування поміщицького землеволодіння і передача земель селянам без викупу
• Установлення 8-годинного робочого дня та державного контролю над виробництвом
• Забезпечення народу прав і свобод: слова зборів, страйків, рівноправності мов
• Скликання 9 січня 1918 р. Українських Установчих зборів
• Амністія засуджених за політичні виступи
• Скасування смертної кари
• Утрата Центральною Радою сприятливого історичного моменту для проголошення й виборення повної незалежності України
• Загострення протистояння між Центральною Радою та Раднаркомом Росії: 4 грудня 1917 р. Раднарком надіслав Центральній Раді ультиматум, у якому більшовицький уряд заявив, що визнає УНР та її право відокремитись від Росії, але не вважає Центральну Раду повноважним представником українського народу, звинуватив Центральну Раду в дезорганізації фронту, роззброєнні більшовицьких частин в Україні, змові проти проголошеної радянської влади й вимагав припинити протидію радянським силам, фактично Україні була нав’язана громадянська війна
IV Універсал,
22 (9) січня 1918 р. (проголошено в ніч на 12 (25) січня)
• Проголошення УНР незалежною державою • Початок наступу більшовицьких військ на Київ, окупація частини українських територій більшовиками, червоний терор

Політичні події липня 1917 — квітня 1918 рр.

 

25—26 жовтня (7—8 листопада) 1917 р. у Петрограді більшовики, здійснивши державний переворот, захопили владу й утворили новий уряд — Раду народних комісарів на чолі з Володимиром Леніним. Більшовицький переворот різко змінив ситуацію в Росії і Україні. Центральна Рада засудила переворот, не визнала владу більшовиків і зайняла щодо неї ворожу позицію. У схваленій 27 жовтня резолюції Центральна Рада наголошувала, що влада має належати всій революційній демократії, а не більшовикам, які становлять лише її частину.
За нових обставин, коли юридично припинив існування всеросійський уряд, Центральна Рада і Генеральний Секретаріат активізували свою діяльність щодо державотворення в Україні. 31 жовтня Центральна Рада прийняла рішення про поширення її повноважень на територію Харківщини, Катеринославщини, Херсонщини, материкової Таврії, частину Курської і Воронезької губерній. 7 листопада Центральна Рада прийняла IIIУніверсал, проголосивши утворення Української Народної Республіки (УНР) як автономії у складі Російської республіки, яка повинна стати «федерацією рівних народів». Уряд УНР планував вступити у федеративні стосунки з тими державами, які утворяться на руїнах імперії.
Основним суперником більшовиків у боротьбі за владу в Україні була Центральна Рада. На той час РСДРП(б) не користувалася достатньою підтримкою українського населення. Так, під час грудневих виборів до Всеросійських установчих зборів партія більшовиків набрала лише 10 % голосів виборців України, тоді як українські партії — 75 %.
Протистояння між Центральною Радою і Раднаркомом Росії вилилося у конфлікт. Більшовики наполягали на переобранні складу Центральної Ради на Всеукраїнському з’їзді рад робітничих, солдатських і селянських депутатів, сподіваючись забезпечити собі більшість його голосів.
4 грудня 1917 р. Раднарком з метою активізації боротьби проти Центральної Ради надіслав їй ультиматум. Більшовицький уряд заявив, що, визнаючи УНР і її право відокремитися від Росії, він не визнає Центральну Раду повноважним представником українського народу, оскільки вона не бажає скликати Всеукраїнський з’їзд рад. Зазначений з’їзд відкрився у Києві саме 4 грудня. Ультиматум повинен був підготувати підґрунтя для збройного втручання Раднаркому у внутрішні справи УНР.
Визнаючи за українською нацією право на самовизначення, уряд Леніна не визнавав того самовизначення, яке відбулося, і прагнув мати в Україні маріонеткову владу.
Сподівання більшовиків переобрати склад Центральної Ради на Всеукраїнському з’їзді рад не виправдалися. Перебуваючи в значній меншості (127 осіб з 2,5 тис. делегатів), вони залишили Київ і 24—25 (11—12) грудня 1917 р. провели в Харкові альтернативний з’їзд. Харківський з’їзд не був правочинним — 200 його делегатів представляли лише 89 рад із понад 300 існуючих в Україні. Та це не завадило з’їзду проголосити встановлення радянської влади в Україні, створити Центральний виконавчий комітет рад України (ЦВК) та радянський уряд — Народний Секретаріат. ЦВК рад України заявив про розпуск Центральної Ради і Генерального Секретаріату та про початок боротьби з «контрреволюцією». Раднарком Росії визнав новостворену владу і надав їй допомогу в боротьбі проти Центральної Ради, надіславши в Україну війська (близько 60 тис. осіб) на чолі з В. Антоновим-Овсієнком. Так більшовики нав’язали Україні громадянську війну.
Війна більшовиків з УНР тривала впродовж грудня 1917—січня 1918 р. Центральна Рада виявилася не готовою до успішного збройного протистояння ворогові. Найдраматичнішою сторінкою українсько-більшовицької війни став кривавий похід більшовицьких військ на чолі з М. Муравйовим на Київ. Біля залізничної станції Крути їх спробував зупинити поспіхом зібраний загін із 500 київських студентів і курсантів, які героїчно загинули в нерівному бою 16 (29) січня 1918 р. Крути стали символом національної честі й гідності українського народу.
За умов наступу більшовиків та переговорів делегації УНР у Бресті з країнами німецько-австрійського блоку 22 (9) січня 1918 р. Центральна Рада прийняла IV Універсал, який проголошував УНР незалежною державою. IV Універсал став вершиною державотворчості Центральної Ради. Але прийняття цього важливого рішення відбулося в кризовий момент революції і не врятувало УНР. Сили під Києвом були занадто нерівними: радянські війська мали перевагу в живій силі в 20 разів, а в озброєнні — у 40 разів. Керівництво УНР не змогло організувати боєздатні збройні сили.
26 січня 1918 р. радянські війська ввійшли в Київ. Унаслідок червоного терору в місті загинуло майже 5 тис. осіб. Центральна Рада і всі її заклади переїхали до Житомира, потім — до Сарн. Військові дії перемістилися на Волинь і Поділля. Таким чином, більшовицькі війська, скориставшись недбалістю керівництва УНР щодо збройних сил, легко отримали перемогу. Центральна Рада тепер могла сподіватися лише на зовнішню допомогу.
Проголошення IV Універсалом незалежності УНР дало Центральній Раді юридичне право представляти інтереси республіки на міжнародній арені. Центральна Рада розгорнула активну дипломатичну діяльність, спрямовану на збереження незалежності України.
9 лютого (27 січня) 1918 р. у Бресті між Центральною Радою і країнами німецько-австрійського блоку був підписаний Брестський мир. За його умовами Україна вийшла зі стану війни з країнами німецько-австрійського блоку, Німеччина та Австро-Угорщина зобов’язалися допомогти Центральній Раді відновити контроль над усією територією УНР (Центральна Рада погодилася на введення німецько-австрійських військ в Україну), Центральна Рада взяла на себе обов’язок поставити союзникам велику кількість хліба, м’яса, яєць та інших продуктів і сировини. В Україну передбачалися поставки сільськогосподарської техніки, машин. Українська дипломатія, укладаючи таку домовленість, прагнула запобігти продовженню війни з Німеччиною та Австро-Угорщиною і розчленування ними України.
Росія, підписавши мир з країнами Четверного союзу, змушена була визнати незалежність УНР. Український більшовицький уряд було розпущено, перше встановлення радянської влади в Україні зазнало поразки. Вигнані з України більшовики знайшли притулок у Росії.
Протягом лютого—квітня 1918 р. німецько-австрійські війська (450 тис. осіб) окупували всю Україну. 7 березня до Києва повернулася Центральна Рада. У ряді звернень до громадян України вона пояснила мету приходу німецько-австрійських військ як безкорисливу дружню допомогу і заявила про незмінність своєї політики, проголошеної III і IV Універсалами.
Сподівання Центральної Ради на допомогу з боку Німеччини і Австро-Угорщини та їх невтручання у внутрішні справи УНР виявилися ілюзорними. В Україні було встановлено жорстокий окупаційний режим. Були запроваджені військові польові суди, які здійснювали судочинства і розстріли мирного населення, в інтересах поміщиків головнокомандуючий німецькими військами видав наказ про повний засів земельних площ: селяни не мали права брати більше поміщицької землі, ніж могли засіяти, і перешкоджати в засіві поміщикам.
Центральна Рада втрачала реальну владу в Україні, втрачала авторитет серед населення, скомпрометувавши себе співробітництвом з окупаційним режимом і безпорадністю в здійсненні соціально-економічних перетворень. В опозицію до Центральної Ради стали підприємці, поміщики, заможні селяни, вимагаючи скасування земельного закону і відновлення приватної власності. 29 квітня 1918 р. у Києві відбувся з’їзд Союзу землевласників, який проголосив гетьманом усієї України ПавлаСкоропадського. У цей же день окупаційна влада розігнала Центральну Раду і визнала владу гетьмана. В Україні відбувся державний переворот.
Мотиви окупаційної влади, яка сприяла перевороту, цілком очевидні: утративши контроль на місцях, Центральна Рада не могла забезпечити союзникам обіцяних поставок сировини і продовольства. До того ж, Німеччину і Австро-Угорщину не задовольняв соціал-демократичний склад Центральної Ради.
29 квітня 1918 р. Центральна Рада схвалила текст Основного Закону — Конституції Української Народної Республіки («Статут про державний устрій, права і вільності УНР»). Цей документ фактично був першою Конституцією в сучасному розумінні цього слова в історії України. Конституція містила чимало положень, які відповідають сучасним демократичним нормам. Це, зокрема, виключно судовий порядок позбавлення громадянства, визнання прав національних меншин, свобода пересування, можливість вільного виходу з громадянства УНР. Окремі норми Конституції навіть випереджали час, наприклад скасовувалася смертна кара. Передбачався судовий порядок одержання згоди на арешт, обшук. У Конституції закріплювалися загальновизнані сьогодні принципи поділу влади, загального і рівного виборчого права, розроблено широкий спектр прав громадянина. Документ мав демократичне спрямування, але державний переворот, що відбувся тоді, завадив його впровадженню.

Українська держава під владою П. Скоропадського

Павло Петрович Скоропадський (1873—1945 рр.) був вихований у повазі й любові до української культури (його предки походили з давнього козацького роду). Закінчив Пажеський корпус у Петербурзі. У роки Першої світової війни був командиром лейб-гвардійського полку, потім командував кавалерійською дивізією та армійським корпусом. Став генералом. Був обраний почесним отаманом Вільного козацтва України.
П. Скоропадський у політичній діяльності спирався на консервативні кола (Українська демократична хліборобська партія), великих землевласників (Союз земельних власників), військових й окупаційні австро-німецькі війська.
Політика державної розбудови почалася зі зміни назви держави: УНР було перейменовано в Українську Державу. Міністрів було звільнено. Центральну Раду розпущено. Державний лад повинен був затвердити новий парламент — сейм. Гетьманові належала законодавча (видавав закони-універсали) й виконавча (формував і контролював уряд — Раду міністрів) влада, він же призначав Генерального суддю. Було організовано гетьманську варту (поліцію). Побудувати державну владу на основі рівноправної участі всіх суспільних верств у політичному житті не вдалося.
За часів Скоропадського відновлювалася приватна власність на землю, яку тепер можна було продавати й купувати. Передбачалася передача землі великих землевласників малоземельним хліборобам, але за викуп. Майно й земля поверталися поміщикам, які мали право використовувати примусову працю селян та їхні знаряддя праці під час збору врожаю; організаторів страйків на полях могли ув’язнити.
Політика уряду стосовно робітників виявилася невдалою. Власники підприємств одержали можливість збільшувати робочий день до 12 годин, знижувати й нерегулярно видавати зарплатню, не виконувати умов трудових договорів, проводити локаути (звільнення працівників без попередження і новий набір працівників за меншу зарплатню). Функції профспілок обмежувалися, страйки заборонялися.
Гетьманському урядові на деякий час удалося відновити свободу торгівлі й підприємницької діяльності. Фінансова реформа була спрямована на введення гривні й розміщення українських капіталів у німецьких банках.
Метою військової реформи було створення національної армії кількістю 300 тис. осіб і реформування військових частин Запорізької та Сердюцької дивізій, полку січових стрільців. Але створити багатотисячну армію не вдалося, так само як і флот.

Національна політика гетьмана почалася з прийняття законів про поширення громадянських прав на всіх, хто на той момент проживав в Україні, за умови прийняття клятви на вірність Українській Державі. Православна віра проголошувалася державною.
Найбільш вдалою та послідовною була політика гетьманського уряду у сфері культури. Було прийнято закон про обов’язкове вивчення української мови, історії та географії України. В університетах Києва, Харкова, Одеси було відкрито кафедри української мови, літератури, культури, історії та права. Відкрилися Українська Академія наук на чолі з В. Вернадським, Національна бібліотека, Національний архів, Національна галерея мистецтв, Національний театр, історичний музей.
Зовнішня політика була спрямована на підтримку дипломатичних відносин з Німеччиною, Австро-Угорщиною, Швейцарією, Туреччиною, Польщею, Фінляндією, а восени 1918 р. — з Великою Британією та Францією. Однак вирішити бессарабське і кримське питання Скоропадському не вдалося, а Підляшшя та Холмщина продовжували залишатися у складі Польщі.
В умовах державної політичної кризи 14 листопада 1918 р. гетьман проголосив федерацію з небільшовицькою Росією, що остаточно скомпрометувало його уряд.
Існування Української Держави П. Скоропадського призвело до встановлення військової диктатури у вигляді монархії (гетьманату). Внутрішня політика мала дуже вузьку соціальну базу, що обумовило падіння такого режиму.

Директорія унр

Директорія, що стала надзвичайним органом влади в Україні, була створена в ніч з 13 на 14 листопада 1918 р. блоком партій із соціалістичною орієнтацією — Українським Національним союзом. Директорія складалася з п’яти осіб: А. Андрієвський, В. Винниченко, А. Макаренко, С. Петлюра, Ф. Швець. Пізніше її склад змінювався.
Після повалення влади гетьмана П. Скоропадського Директорія набула диктаторських функцій. У внутрішній політиці уряд Директорії проголосив:
• поновлення УНР, але без влади Української Центральної Ради;
• проведення аграрної реформи, ліквідацію приватної власності на землю;
• запровадження державного контролю над виробництвом і розподілом продукції;
• поновлення 8-годинного робочого дня;
• право на діяльність профспілок і проведення страйків;
• поновлення чинності закону УНР про національно-персональну автономію.
В УНР почалося формування органів влади і було створено новий уряд — Раду Міністрів. Передбачалося, що влада на місцях перейде до трудових Рад селян, робітників та інтелігенції.
23 січня 1919 р. у Києві відбулося засідання Трудового Конгресу — законодавчого органу влади в УНР. Однак ніяких життєво важливих рішень прийнято не було, і Конгрес припинив свою роботу.
У зовнішній політиці уряд Директорії орієнтувався на країни Антанти (Великобританія, Франція). Але Антанта відмовилася визнати Директорію й розпочала військову інтервенцію на півдні України. Представники Антанти вимагали реорганізувати Директорію, вивести з її складу С. Петлюру, а натомість обіцяли надати допомогу в боротьбі з більшовиками.
У 1919—1920 рр. УНР опинилася в «трикутнику смерті»: на півночі — війська більшовиків; на півдні — війська Антанти й генерала Денікіна, який виступав за єдину й неподільну Росію і нехтував українським національним питанням; на заході — польська армія.
Директорія не змогла захистити УНР, тому що не мала боєздатної армії. Солдати, які були вихідцями із селян, після повалення гетьманського режиму або розійшлися по домівках, або, легко піддаючись агітації більшовиків, переходили на їхній бік. В армії набула поширення отаманщина (отамани відмовлялися виконувати накази й діяли самочинно).
У рядах керівників Директорії не було єдності в поглядах на перспективу національно-державної розбудови. Голова уряду В. Чехівський виступав за введення радянської системи влади, але без більшовицьких диктаторських методів. Його супротивники відстоювали парламентську систему. Пошук компромісів вів до нескінченного з’ясування стосунків між партіями й окремими політичними діячами.
Змагання за владу між різними політичними партіями послабило авторитет Директорії серед населення. Затягувалося проведення аграрної реформи, яка до того ж мала популістський характер. Така ситуація призвела до масових селянських виступів на чолі з отаманами Зеленим, Григор’євим, Махном.
Психологічним аспектом поразки Директорії була відсутність у селян загальнонаціональних інтересів. Селяни виявили інертність у справі захисту власної держави. Директорія не змогла зупинити хвилю єврейських погромів у містах Правобережної та Південної України.
Після провалу переговорів між делегаціями Директорії і Раднаркому радянської Росії більшовицькі війська почали другу війну проти УНР. Директорія залишила Київ, її керівництво опинилося в міжнародній ізоляції, оскільки країни Антанти не підтримували ідею незалежної УНР, а Польща порушила умови Варшавського договору 1920 р.
Опинившись на перехресті політичних перспектив, лідери Директорії не змогли їх реалізувати і запропонувати програму реформ, що влаштувала б основну частину населення. Директорія не врахувала помилок Центральної Ради. Несприятлива зовнішньополітична обстановка також відіграла свою роль у поразці Директорії.

Західноукраїнська народна республіка

Активізація національно-визвольного руху в Західній Україні була пов’язана з революційними подіями в Росії, поразкою австро-угорських військ на Галичині й Поділлі, проголошенням УНР, посиленням державної кризи в Австро-Угорщині. У жовтні 1918 р. у Львові представники західноукраїнських політичних партій створили Українську Національну Раду (УНР), яку очолив Євген Петрушевич.
Є. Петрушевич народився в 1863 р. у родині священика. Навчався у Львівській Академічній гімназії, потім на юридичному факультеті Львівського університету. Після захисту докторської дисертації мав адвокатську контору. Брав участь у національному русі: очолював відділення товариства «Просвіта», був депутатом галицького сейму, членом Головної Української Ради, головою депутатської фракції від Галичини в австрійському парламенті. Є. Петрушевич був одним з ініціаторів створення ЗУНР, був її президентом. Нетривалий час входив до складу Директорії УНР як представник західної області УНР. Через політичні суперечності з С. Петлюрою виїхав до Австрії. Вів дипломатичну боротьбу проти окупації Галичини Польщею.
УНР стала керівним органом західноукраїнського національного руху. За умов прагнення поляків відновити Річ Посполиту та узаконити свої права на Східну Галичину 19 жовтня 1918 р. Рада проголосила утворення держави на західних землях — Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР).
1 листопада 1918 р. у Львові почалося повстання, що охопило Станіслав, Коломию, Броди, Дрогобич і багато інших міст. Національна Рада закликала галичан брати владу на місцях до своїх рук і готуватися до скликання Установчих зборів. Революція переросла у війну за незалежність і захист від домагань поляків, що проголосили створення Речі Посполитої. 9 листопада 1918 р. УНР сформувала уряд — Тимчасовий Державний секретаріат на чолі з К. Левицьким. Уряд складався із секретаріатів військових, внутрішніх, земельних, закордонних справ, публічних робіт і віросповідань. Президентом став Є. Петрушевич. 13 листопада УНР затвердила Тимчасовий основний закон, відповідно до якого:
• новоутворена держава одержала назву Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР);
• були визначені кордони держави;
• закріплювалася державна незалежність;
• визначалися державний устрій, прапор, герб.
Відбулися вибори до законодавчого органу влади — Української Народної Ради. Уряд і президент прагнули вивести країну з економічної кризи, для чого було вжито такі заходи:
• монополізація продажу зерна, сигарет, спирту і сільськогосподарської продукції;
• співпраця з кооперативними та фінансовими організаціями;
• початок відновлення роботи залізничного транспорту;
• уведення в обіг валюти — гривні й карбованця;
• 14 квітня 1919 р. з прийняттям закону про землю почалася аграрна реформа, що передбачала ліквідацію великого землеволодіння, поділ землі між безземельними селянами.
Проте уряд не зумів узяти під контроль нафтовидобуток (більшість розробок належала іноземцям), зупинити інфляцію і повною мірою реалізувати трудове законодавство. Найбільш вдалою була політика в галузі освіти, спрямована на відокремлення школи від церкви, і щодо політичних партій.
Зовнішньополітичний курс передбачав стосунки з урядом УНР і об’єднання УНР і ЗУНР в єдину державу. Розірвана між державами-сусідами (Польщею, Румунією, більшовицькою Росією, Угорщиною), Україна потребувала територіальної єдності для боротьби за свої національні інтереси. Вирішення цієї проблеми було поступовим. Із кінця 1918 р. між урядом ЗУНР і Директорією УНР велися переговори про втілення ідеї соборності. 1 грудня 1918 р. у Фастові було підписано попередній договір про об’єднання ЗУНР і УНР.
22 січня 1919 р. на Софійській площі в Києві відбулися урочисті збори, на яких було проголошено Акт Злуки українських земель. Універсал про об’єднання УНР і ЗУНР засвідчив цю подію. В урочистостях під час обміну грамотами брали участь делегати від Директорії, галицькі делегати на чолі з Л. Бачинським, С. Вітвицьким, Л. Цегальським, десятки тисяч киян, військо, представники інших держав.
Однак об’єднання всіх українських земель залишилося тільки декларацією. Воно мало політико-ідеологічний, а не державно-правовий характер: не були вироблені правові умови для його виконання, воно не було ратифіковане урядами обох держав. Пізніше передбачалося затвердження акту Злуки Українськими Установчими зборами.
ЗУНР прагнула створити широкі можливості для повноцінного національно-державного, економічного й культурного життя українців.
Отже, революційні події 1917—1919 рр. позначили перехід від національно-культурного пробудження до масової боротьби українців за державний суверенітет. Хоча державна незалежність не була виборена, не були вирішені соціальні проблеми, українці за часи драматичних подій революції й громадянської війни усвідомили себе окремою нацією, яка вимагала національного самовизначення в політичному сенсі. Виразником боротьби за державотворення стала Українська Центральна Рада, у складі якої діяли видатні представники української національної еліти того часу. Національно-демократична революція стала періодом масового героїзму й високих патріотичних почуттів.

 

© 2009-2019 Школяр UA

Натисніть клавішу Enter для пошуку
Натисніть клавішу Enter для пошуку