Аналіз вірша А. Рембо «П’яний корабель»

Артюр Рембо — символ світового поетичного авангарду. Творчість цього поета являє собою унікальне в історії літератури явище. Віктор Гюго назвав його "Шекспіром-дитиною". І цілком слушно: Рембо розпочав з того, чим звичайно закінчують великі поети. У віці 15—17 років він створює шістдесят віршів, десять із яких стали справжніми вершинами французької поезії, а вірш "П'яний корабель" став всесвітньовідомим твором. Чи потребує ще якихось доказів геніальність поета? У свої сімнадцять років Артюр Рембо — зрілий поет. Протягом ще кількох років він створює майже все, що становить його творчий доробок, — збірку "Осяяння", книгу-сповідь "Крізь пекло", а також свій блискучий програмний вірш "П'яний корабель".



"П'яний корабель" — це вірш-поема. Це творча сповідь геніального підлітка, осмислена й чітко продумана, яка була навіяна авторові враженнями юнацького читання, його захопленням морем і романтикою морських пригод. І хоча автор твору до цього часу не бачив ані моря, ані кораблів, творча уява малювала юнакові лазурне море, вишукану бригантину під шовковими вітрилами, яка несеться у безмежний морський простір назустріч вітрам і незвичайним пригодам.

Корабель без керма й вітрил — це символічний, розгорнутий образ поета. Він, цей поет, відчуває себе наче сп'янілим від безмежності простору й невгамовної жадоби до мандрівок, пригод. Він прагне відкривати нерозгадані таємниці, невідомі землі.

Скажено хлюпали приливи океанські,

А я, колись глухий, як мозок дітвори,

Все за водою плив! І заколот гігантський

Зняли півострови, простори і вітри.

Все чарівне, незвичайне в цьому плаванні, що збагачує поета особливими враженнями, які просто неможливо пояснити формальною логікою.

Звичайна блискавка стає динамітом, "що підриває небеса", сигнали тривоги, прибої й течії зливаються в одне поняття, що набуває сили мотора. Це "вічний двигун" поета. Виявляється, що і світанок може говорити якоюсь екзальтованою мовою незвичайного "голубиного народу". Отже, поет бачить те, чого звичайному смертному побачити б не вдалося.

 

Я блискавицями роздерте небо знаю,

Прибої, течії, смеркання голубі,

Світанки, збуджені, мов голубині зграї,

І те, що може лиш примаритись тобі.

Бачить поет і розлючені морські вали, квіти, подібні до пантерячих зіниць, льодовики, небеса і заграви. І все це поставало в уяві хлопчини, що пускав свій маленький кораблик у холодну брудну калюжу.

За європейською сумуючи водою,

Холодну та брудну калюжу бачу я,

Де вутлий корабель, як мотиля весною,

Пускає в присмерку засмучене хлоп'я.

Але як же добре, коли навіть у брудній калюжі людина може бачити прекрасне лазурне море, осяяне яскравими сонячними променями, бригантину, що підіймає вітрило й несеться вдалину назустріч вітрам і негодам.

І як невимовно шкода, що прекрасний поет кинув свій якір не в тихій лазурній гавані, а в марсельській лікарні — хворий, виснажений, він назавжди спочив там 10 жовтня 1891 року у віці всього тридцяти семи років. Але несеться вдалину шалений корабель його поезії, даруючи людям прекрасну мрію, спонукаючи до боротьби за життя, надаючи сили й снаги.

Зарубіжна Література

Copyright © 2009-2017. All Rights Reserved.