Школьник Украины

Твір за оповіданням Г. Белля «Подорожній, коли ти прийдеш у Спа…». Наше покоління, громадяни вільної України, не знає війни, хоча у світі то там, то тут відбуваються воєнні конфлікти. Але із розповідей представників старшого покоління, кіно ми знаємо про страхіття найжорстокішої війни XX століття - Другої Світової. Все доросле населення колишнього Радянського Союзу піднялося на захист своєї Вітчизни. У війні справді недитяче обличчя. Діти ставали до верстатів на заводах замість чоловіків,.які пішли на фронт. Було таке поняття: син полку, коли ще .зовсім юні хлопці потрапляли на фронт і там допомагати бійцям. А школи, у яких до війни кипіло мирне радісне життя, часто перетворювалися на шпиталі. Такі шпиталі були й на території ворога. Один із таких шпиталів описав німецький письменник Г. Белль в оповіданні «Подорожній, коли ти прийдеш у Спа…»

Ця школа-шпиталь була на території Німеччин під час переможного наступі радянських військ. У той шпиталь потрапляє юний німецький солдат, від його імені і йдеться розповідь. Поранений, але був при тямі. Його па ношах несуть «довгим, тьмяно освітленим коридором». Погляд юнака вихоплює картини, що висять на стінах. Вони збуджують спогади і пробуджують допитливість пораненого. Особливо зростає його хвилювання, коли на дверях, повз які санітари нечсуть ноші, він бачить знайомі до болю емальовані таблички: 10-А й 10-Б… Все цс свідчить про те, що його принесли у школу, але як все схоже на його рідну школу, де нещодавно він вчився. А втім, так могли бути оформлені й інші школи. Він почув голос, який лунає звідкись знизу: «…решту …до залу малювання». Зрозуміло, що йшлося про поранених, яких треба було перемістити з одного приміщення до іншого.

 

Ось герой оповідання бачить, як широко відчинилися двері зали малюванням Він каже собі, що в кожній гімназії є такі зали, і звідки він узяв, що це його рід не гімназія? Читаючи далі, я намагаюся відповісти разом із героєм на одне не питання: це його школа чи ні? Я б, мабуть, не вагався: ну звичайно, моя! Я не забуваю, що герой оповідання пройшов випробування війною, він стріляв в нього стріляли, він бачив, як помирали люди… Це вже не хлопчисько-гімназист а доросла людина, і зараз вона страждає від поранення. У мирні часи він зрозумв би: так, це моя школа, тут я вчився вісім років. Але між ним теперішнім і колишнім. Ця - війна, і тому «жодне чуття не говорить тобі, що ти в своїй школі, в своїй школі, яку всього три місяці тому покинув. Вісім років - не дрібниця, невже ж ти, провчившись тут вісім років, пізнав би все самими лише очима».

Я думаю, читаючи ці рядки: невже у героя зачерствіла душа? Мабуть, так, бо він пройшов такі жахливі випробування, і зараз йому було не до сентиментальностей. Але ж чому він не думав про щось інше?
«…Ти мусиш, мусиш дізнатися.
Чи ти справді у своїй школі.
Все тут було таке далеке мені та й бадуже…»

Нарешті його поклали на операційний стіл. І раптом за плечима лікаря на дошці він побачив таке, що викликало у його душі глибокий і страшний переляк, ті чого навіть заболіло у грудях: «на дошці був напис моєю рукою… Он він, ще й досі там той вислів, який нам звеліли тоді написати, в тому безнадійному житті, яке скінчилося всього три місяці тому: «Подорожній, коли ти прийдеш у Спа…»

В оповіданні Белля зіткнулися два життя: мирне і воєнне. І ось це зіткнення з особливою силою підкреслює трагізм війни, її безглуздість. Коли юнак писав на дошці, він не знав, за яких трагічних обставин знову побачить ці рядки. Волею долі їх ніхто не витер. Може, Богові було так треба, щоб на мить повернути солдата у мирне життя і, може, всупереч усьому дати шанс на одужання. Мені здається, що після зустрічі з минулим солдат, якщо йому судилося вижити, став завзятим ворогом війни.