Загрузка...

Аналіз образу Елізи Дулітл

З огляду на композицію твору, “з’ява” Елізи, що передує її першому “перетворенню”, не так контрастує з уже відомим про героїню, як поглиблює наші попередні уявлення про неї. З допомогою ремарки Шоу свідомо ускладнює образ, додає йому нових психологічних рис, у певному плані підготовлюючи тим самим насправді контрастне перетворення (поки що лише зовнішнє) “замазушки” в герцогиню. Наступну появу Елізи можна розглядати як своєрідну “перехідну з’яву”, що дає змогу глядачеві впевнитися в неабияких можливостях дівчини. Нагадаємо, що її батько, досить легко отримавши від Хігінса бажані п’ять фунтів, “поспішає до дверей, щоб мерщій зі своїми дармовими грішми”.



Але ця спроба виявляється невдалою: “Відчинивши двер], він мало не наштовхується на тендітну, чарівну й чистеньку японочку в скромному блакитному кімоно, майстерно оздобленому білими квітами жасмину”. Виявляється, це його дочка, котру він не впізнає: таким разючим виявилося зовнішнє перетворення Елізи лише після звичайного миття у ванній! Щоправда, перші ж слова “красуні-японочки” миттєво ставлять усе на свої місця, а бажання героїні (негайно втілене!) знову прикрасити себе давнішнім капелюхом остаточно розвіюють усі ілюзії глядачів: перед нами та сама Еліза… Хоч і “відмита” до неприродної для неї чистоти.

“Перехідна з’ява” важлива тим, що в ній рельєфно втілено кричущий контраст між “вишуканістю” зовнішності та грубістю й неотесаністю натури героїні. Отже, вона, окрім зовнішньо? “чистоти”, ніби зовсім не змінилася? Та ні, все ж таки це вже - нова Еліза!

Контрастне протиставлення зовнішньої досконалості та внутрішнього безкультур’я, чітко “промальоване” Шоу в другій дії, досягає апогею у “з’яві” героїні в третій дії, коли вона - несподівано для господарки - опиняється у вітальні місіс Хігінс. Глядач бачить справжній “шедевр”: “Еліза, вишукано вдягнена, справляє таке враження своєю красою, що при її появі усі встають. Керована сигналами Хігінса, із відтрено-ваною грацією вона підходить до його матері”.

 

На це варто звернути увагу: “Усі встають”! Отже, також не можуть утриматися, тому встають разом з усіма, її “творці”? Чи зобов’язана “вставати” літня жінка, коли до її вітальні входить дівчина, яку вона, до речі, до себе не запрошувала? Але пані Хігінс теж не утрималася…

Не можна не помітити, що поява Елізи викликає фурор саме тим, що дівчина бездоганна зовні, і це загальне “вставання” свідчить перш за все про відверте захоплення присутніх саме цією зовнішньою досконалістю героїні. Окрім того, тут поєднуються як краса дівчини, що дана їй Богом, так і набута завдяки навчанню чудова вимова. Проте, як тільки Еліза “входить у смак” розмови, очевидною стає дисгармонія зовнішнього і внутрішнього в ній: тут впадає в око її “натренована граційність” і покірне слідування сигналам Хігінса.

Ця “з’ява” героїні однозначно дає зрозуміти, що зовнішні зміни образу є початковою і тому найпростішою стадією на шляху створення справді нової людини. Адже Еліза, що палко обговорює долю тітчиного капелюшка, є та ж сама “квіткарка”, вона зовсім не змінилася порівняно зі своєю першою “з’явою”. Винахідливий (чи таки зловтішно іронічний?) Хігінс який пояснив, шокуючи гостей пані Хігінс, вислови цієї красуні тим, що це, мовляв, таким є “новий стиль” спілкування, виступає тут ледь не пророком. Здається, йдеться про мимовільне самовикриття “Пігмаліона XX століття”.

Композиційно ця “з’ява” героїні стає своєрідним поворотним моментом у розвитку її художнього образу. Виявляється, що зовнішньої досконалості, досконалості одягу й вимови вже досягнуто, проте,тепер, за словами Хігінса, час думати “про душу” цієї людини, “а це найнезрозуміліше”. Для освіченого, поважного професора, який пишається своїми знаннями, “душа” - це, дійсно, “найнезрозуміліше”. Але без розуміння ним того, що являє собою душа дівчини, він не зможе урівноважити вихованістю, особистісним змістом зовнішню досконалість Елізи й досконалість її вимови…

 
Зарубіжна Література