Загрузка...

Образ Елізи Дулітл

Принципово новим для характеристики образу героїні стає її поява в четвертій дії п’єси. Тут - вперше! - увага загострюється не на її зовнішньому вигляді, не на поведінці, а на внутрішньому світові, душевних переживаннях. Ось якою ми бачимо Елізу: “Еліза відчиняє двері й, осіяна світлом з холу, постає в дорогих прикрасах та розкішному вечірньому вбранні, в якому щойно виграла Хігінсів заклад. Підходить до каміна й вмикає світло. Видно, що вона стомлена: блідий колір обличчя, сповненого трагізму, різкр контрастує з темними очима й волоссям. Вона знімає плащ, кладе його разом із рукавичками й віялом на рояль - і мовчки опускається на лавку”.

Не викликає сумніву, що це дійсно якісно нова “з’ява” героїні. Перед глядачем постає насамперед втомлена молода дівчина, і ця людина переживає, як можна здогадатися, глибоку душевну драму. Якщо не сказати трагедію. Трагізм і печаль - ось що визначає її душевний стан, і ремарка підкреслює це. А подальші події, розмови й поведінка Хігінса й Пікерінга, їхнє зневажливе ставлення до Елізи розкривають витоки цих почуттів, цієї трагічності.



Ремарки, з допомогою яких показано реакцію Елізи на розмову Хігінса й Пікерінга, також створюють новий для п’єси образ героїні. Ось як вона реагує на образливі для неї висловлення: “Еліза похмуро дивиться на нього - раптом підхоплюється і виходить з кімнати”; “Елізу аж пересмикує, проте чоловіки навіть не звертають на неї уваги. Вона знов опановує себе…”; “Краса Елізи набуває зловісного вигляду. Як бачимо, вона мовчить, але це мовчання приховує глибокі переживання. Почуття власної гідності, самоповага стримують Елізу від того, щоб висловити “шановним” співбесідникам все, на що вони заслуговують, і саме це передають ремарки. Водночас така поведінка - це поведінка людини, якої ми раніше не бачили. Тому що тепер в образі Елізи поєднані зовнішня досконалість і людська гідність, тактовність, людяність.

Вважаємо, що саме ця поява Елізи, її довготривале красномовне мовчання підготовлюють сприйняття її наступної розмови з Хігінсом: глядач розуміє й відчуває, що перед ним уже не просто “шедевр” педагогічної майстерності професора та вишуканості кравця, а жива людина з глибокими душевними переживаннями, причому людина вкрай принижена. Як виявиться згодом, вона зневажена саме тим, що їй відмовлено в праві бути живою людиною, відведено роль бездушної ляльки, яка має лише виконувати те, що хоче бачити Хігінс.

“З’ява” Елізи в п’ятій дії знову-таки помітно контрастує з тим, якою ми її залишили після бурхливого з’ясування стосунків з Хігінсом: “Входить Еліза, гордовито й статечно, її обличчя випромінює привітність. Вона як ніколи панує над собою і тримається напрочуд невимушено. В руках у неї невеличкий робочий кошик. Видно, що вона почувається тут, як удома”.

Такої Елізи в п’єсі ми ще не бачили, такою героїня ще ніколи не була! І справа не лише в тому, що вона тримається “напрочуд невимушено”. Хоча і це чимало, адже досі саме “надмірна вразливість” була визначальною рисою героїні. Головним є те, що нарешті Еліза віднайшла душевний спокій і самоповагу. Зараз її зовнішня краса повністю гармонує з природністю й невимушеністю поведінки, внутрішньою культурою. Тепер ні Хігінс, ні будь-хто інший не зможуть словами чи якими-небудь “сигналами” маніпулювати цією людиною. Тому що вона зробила свій вибір, тому віднині це людина самодостатня. Віднині лише вона сама вирішуватиме, що їй робити і як їй поводитися в будь-якому випадку.

Чергова у п’єсі “з’ява” героїні завершує - в композиційному плані - моральну трансформацію образу Елізи Дулітл. Певний парадокс (стиль Шоу!) цієї трансформації полягає в тому, що в останній дії п’єси її героїня являє собою таку саму “гармонію форми й змісту” - з погляду цілісного художнього образу -, як і в першій! Але, коли йдеться про особистість героїні, це цілісність якісно іншого рівня. Перед глядачем і читачем цього разу постає не “пучок гнилої моркви”, а самодостатня людина, непересічна особистість, яка вже нікому й ніколи не дозволить себе “розчавити”.

Послідовність “з’яв” Елізи Дулітл відтворює основні етапи морального становлення героїні, визначає основні етапи набуття нею справжнього почуття власної гідності, усвідомлення себе особистістю. Отже, таким чином ми переконалися, що використання елементів композиційного аналізу у процесі роботи над образом-персонажем значною мірою полегшує учням цілісне його осягнення.

 

Елементи композиційного аналізу доцільно використовувати і тоді, коли ми намагаємося з’ясувати задум драматурга в цілому. Художнє полотно “Пігмаліона” дає змогу використати прийом, який ми умовно назвали “зворотною з’явою героїв”. Його суть полягає в тому, що в “Пігмаліоні” автор послідовно вибудовує логіку появи на сцені кожного образу відповідно до загального задуму твору. Відповідно, “розгадування” цієї логіки розкриває школярам загальний задум автора.

Розглянемо це на прикладі послідовності появ у п’єсі Елізи та її батька на початку та наприкінці твору.

Спершу ми знайомимося з Елізою, а вже згодом з Альфредом Дулітлом. В образах доньки й батька багато спільного: обоє бідні, перебувають на нижніх сходинках соціальної ієрархічної градації. В той же час їх також об’єднує те, що кожний із персонажів - особистість яскрава й самобутня.

Є, звичайно, й суттєва різниця: Еліза прагне вирватися з бідності, зайняти гідне місце в житті, тоді як батька його нинішній стан цілком задовольняє. Послідовність появи “донька - батько” тут не тільки представляє кожного з героїв, а й дає змогу глибше зрозуміти характер Елізи - за допомогою знайомства з єдиною рідною їй людиною, з тим первинним середовищем, що сформувало дівчину.

Але в п’ятій дії порядок появи героїв змінено: спершу з’являється батько в його новому образі, потім - дочка. Також у новому образі…

Чому так? Нагадаємо, що нинішній Альфред Дулітл - це “імпозантно одягнений” за останньою модою чоловік, матеріально забезпечена людина, яка має зараз три тисячі фунтів річного прибутку! Зовнішній контраст між цим джентльменом і колишнім сміттярем не може не вражати, але… Насправді ж, як ми дізнаємося пізніше, жодних особистісних змін не відбулося… Альфред Дулітл, який нині має величезні гроші, та Альфред Дулітл, що нещодавно віртуозно видурював у Хігінса п’ять фунтів, - це та ж сама людина!

Багатство, заможність не можуть зробити людину кращою, не можуть змінити в кращий бік її сутність. Це може зробити лише виховання, постійна робота над самовдосконаленням - ось чому після батька з’являється дочка, котра насправді стала іншою. Хоча вона й виявляє своє здивування з приводу батьківського перевтілення тим самим непередава-ним жахливим звуком, що і в першій дії! Насправді, як уже ми зауважили вище, перед нами інша, якісно краща людина.

За допомогою прийому “зворотної з’яви героїв” Шоу втілює в своєму творі провідну фабіанську ідею, яка стверджує, що лише виховання здатне змінити людину на краще, вдосконалити ЇЇ, зробивши тим самим крок до найсправедливішого та досконалішого суспільства.

Отже, використання елементів композиційного аналізу під час вивчення художніх творів може допомогти вчителеві зробити більш ефективною роботу як над осягненням образів-персонажів, так і над опрацюванням художнього твору в цілому.

Певна річ, особливості використання елементів композиційного аналізу в роботі з конкретним текстом визначаються його жанровими характеристиками, творчою індивідуальністю автора та специфікою вікового й літературного розвитку учнів.

 
Зарубіжна Література