Олександр Петрович Довженко… Лише називаємо це iм’я - i вiдразу уявляємо струнку, вродливу, зовнi та внутрiшньо, талановиту людину, письменника i кiносценариста, автора безсмертних кiноповiстей “Земля”, “Щорс”, “Повiсть полум’яних лiт”, а “Зачарованою Десною” зачитувались i дивувались, як-то до щему тепло i захоплююче можна згадувати своє дитинство, родину, звеличувати людину працi, так майстерно, з невичерпною любов’ю описувати рiднi мiсця: село, береги Десни, природу рiдного краю.

Та нещодавно вiдкрився перед нами ще один бiк його обдарованостi - публiцистика. Ми маємо змогу перегортати i читати сторiнки його “Щоденника”, а уважно прочитавши, розумiємо, як не просто жилося i писалося, творилося; напружено, болiсно, часто пiд безпосереднiм контролем “зверху”, але О. П. Довженко до останнього подиху залишався справжнiм митцем, патрiотом, людиною.

Тож запрошуємо до обговорення, до роздумiв, чому ж так болiло i вдень, i вночi серце великого майстра? Бо сама доба не дозволила бути Довженковi цiлiсною у творчостi, внутрiшньо вiльною людиною. Вiн намагався протистояти дiйсностi, чинити опiр, але не вистачало власних сил, i залишався щоденник, де вiн мiг розмiрковувати, страждати, плакати, молитися, аби не збожеволiти…

Осмисливши прочитане, розумiємо, що хвилювали великого творця, дiйсно, болючi, дуже важливi проблеми: вiн глибоко усвiдомлює долю України, рiдного українського народу; письменника бентежить, душу крає йому вiйна; розмiрковує над своєю долею та долями видатних його сучасникiв; висловлює своє сприйняття та дає характеристику вождям (Сталiну, Хрущову, Берiї); осмислює та викриває суспiльнi проблеми (простої людини, жiнки в суспiльствi, про пам’ятки культури, iсторiї, цвинтарiв, школи i вчителiв, мови, чиновництва, бюрократiї, посад), i з’ясовує перспективи своєї творчостi, адже думкою линув у майбутнє, наснажений був працювати… працювати… працювати…

 

Головне, що проходить через увесь щоденник - це роздуми про глибоку iсторичну кривду, що чинилася i чиниться українському народовi. “Україна поруйнована, як нi одна країна в свiтi!” Дуже страждав вiд того, що українцi - “…квiти бур’яновi, бур’яном забитi” - не хочуть вчити своєї iсторiї, “народ, що не знає своєї iсторiї, є народ слiпцiв”. Незагоєною раною болить Довженковi голодомор 1932-33 рокiв, “велике” переселення мiльйонiв українцiв до Сибiру. Хотiв бачити Україну не Великою Удовицею, а сильною державою. З сумом порiвнював свiй народ з тютюном, “Його весь час пасинкують. У нього велике, дебеле листя, а цвiту де-не-де”. Але ж, незважаючи на все, великий син свого народу нiжно, по-синiвськи любив свою Україну, переживав за неї, за народ: “Що ж буде з народом нашим?” Зболiлася душа… Вiйна щемно ранила серце Довженка. Як людина гуманна, вiн вiйну не сприймав, називав її дурною, а воєначальникiв тупоголовими. Страждав вiд того, що нiмцi пограбували Україну, вивiзши не тiльки зерно, паливо, пам’ятки культури, але найцiннiше - людей, дiтей для онiмечування й роботи, дiвчат - для оздоровлення арiйської нацiї. Вiн проклинав Сталiна. Стражденно, болiсно роздумує над своєю долею: “Менi 48 рокiв. Моєму серцю - 60. Воно зносилося вiд частого гнiву i обурення, i туги… Менi хочеться вмерти. Менi здається, що я прожив уже все своє життя, немов ангели покинули мою душу”… “Я вмру в Москвi, так i не побачивши України…” У цих рядках - весь Довженко, митець i людина. Болюче сприймає жорстоку критику кiноповiстi “Україна в огнi”, що зродилася iз болiсних страждань митця, народу, гiрких втрат. Довженковi пощастило, його не заарештували, не розстрiляли, але й жити спокiйно не давали, сталiнське цькування пiдiрвало його здоров’я. Але не змiлiла душа майстра, i з цього жорсткого двобою вiн виходить переможцем, людинолюбцем. Тож не випадково серед багатьох проблем, якi порушує О. Довженко у “Щоденнику” - це роздуми про звичайну людину, адже “найбiльший скарб всього людства є сама людина”. Вiн вболiвав за простих, звичайних людей, якi не мають нi чинiв, нi орденiв, бо “багата держава, яку утворюють бiднi люди, - абсурд! Держава не може будувати свiй добробут на бiдностi й обдертостi своїх громадян”. Не завадило б сучасним нашим полiтикам замислитись над цим.

А українських жiнок, що винесли на своїх плечах вiйну, вiн порiвнює з давньоруською Ярославною, називає жiнку хранителькою нацiї, красою землi нашої. Скiльки горя, страждання, випробувань випало на їхню долю? А хто винен? Довженко звинувачує радянську систему. Як ревно ставився письменник до того, що мало де звучить українське слово, його хвилювало, як же можна виховати молоде поколiння, якщо в країнi не цiнуються пам’ятки iсторiї i культури, українська мова, немає поваги до учителя. А ставлення декого до вiчного пристанища мертвих - кладовища?! Кажуть, рiвень культури нацiї визначається за її ставленням до вiчного пристанища: “кладовища - це дзеркало людських взаємин”, тому їхнiй стан цiлком залежить вiд пошани до людської особистостi, вiд нашого виховання. Актуальною є ця проблема i зараз, часом бачимо прояви жорстокого вандалiзму у мiсцях вiчного спочинку наших предкiв. I просто дивуєшся, чому люди так несамовито прагнуть до посад: “Довгi роки придивляюсь до людей, що стоять бiля керма… Сумна картина. Спрощенство обнялося з простотою. Ми дегенеруємо, не помiчаємо цього самi! Бiдний, убогий, многостраждальний мiй народе, який ти нещасливий! Ведуть тебе поводирi!”

А скiльки ще було задумiв! Хотiлося працювати, певно було б замало доби.

I пiсля того, як закриваємо останню сторiнку “Щоденника”, подумки охоплюємо i намагаємося збагнути все: порушенi актуальнi проблеми, вболiвання за долю України, зривання масок iз вождiв, гостра критика суспiльства дають пiдстави твердити - цей яскравий зразок Довженкової публiцистики - трагiчний, вистражданий, болiсний документ доби.