Мистецтво має на людей особливий вплив. Особливість цього впливу полягає також і в тому, що він не прямий. Справжній митець не пише те, що хоче висловити, напряму, а створює алегоричні образи, образи з багатьма денцями, ніби капелюх фокусника. Відтак, сприймаючи якийсь художній образ, ми можемо одночасно насолодитися і художніми прийомами, довершеністю авторського стилю, і цікавим сюжетом, і, головне, тим підтекстом, який у цей образ закладено.
Образ коня Шептала з оповідання Володимира Дрозда — алегоричний. Це не просто оповідання про тварину, яка втекла від хазяїна, а потім повернулась. Зміст цього твору набагато глибший. У образі Шептала криється метафоричний потяг людини до волі, до свободи. Цей потяг живе десь у глибині і виривається на волю, коли терпіти вже немає снаги. Ллє Шептало повертається. І одна єдина фраза оповідання висловлює головну його проблему: чи можливо «удати із себе скореного, лишившись у душі вільним»? Що криється за цією життєвою позицією?
На мою думку, ставлення до позиції «удати з себе скореного, залишившись у душі вільним» може бути подвійним. Із одного боку, це позиція пасивності, позиція лицемірства й слабкості. Це якась дивна деформація людської душі, яка має залишатись непримиренною до зла за будь-яких умов. Із іншого ж боку, чи це вже таке лицемірство, як здається? За часів, коли люди інакшого мислення переслідувались владою, коли мислити «не так, як треба» було небезпечно, кожен робив вибір сам за себе: були ті, що не скорились і загинули, були ті, що скорились і зрадили свою внутрішню свободу й власну точку зору, але були й ті, хто «удавав із себе». І серед останніх були не тільки слабкодухі, а й люди, які розуміли, що, залишившись живими, вони зроблять набагато більше, ніж своїм протестом і загибеллю. Ці люди писали щось «про партію», умовно кажучи, і одночасно писали «в стіл» справжні речі, створювали справжнє мистецтво, сподіваючись, що, розповсюджуване підпільно «самвидавом», колись-то воно вповні дійде до нащадків. І навряд чи ми маємо право та й найменші підстави засуджувати таку позицію. Можливо, це не так ефектно, як прямий і безапеляційний протест, але ж це мудро, далекоглядно, це, зрештою, патріотично. Таке непросте питання ставить перед нами невеличке оповідання про коня Шептала.
Метафора «владної Степанової руки» настільки промовиста, що, мабуть, і не потребує інтерпретації. Рука вже названа владною — це пряма алюзія на владу в найгіршому розумінні цього слова. Це не та «владна рука», яка наводить порядок з хаосу, а та, яка тисне на будь-кого, хто «під владою», яка встановлює свої абсурдні правила. Це та влада, яка спотворює, а потім стає абсолютною і, за відомим висловом, спотворює абсолютно. Зрештою, хоча наше покоління і не застало того періоду історії, ми не так віддалилися у часі від епохи «владної руки», шоб не розуміти, що це, щоб не уявляти собі основних ознак цього режиму і шоб не відчувати на собі численних наслідків, які минаються, на щастя, але досі побутують у нашій дійсності тими чи іншими «рецидивами».
Оповідання В. Дрозда — не тільки історія про коня Шептала, не тільки навіть алегорія спотвореної скореної душі, а й заклик, точніше — запрошення до розмови. Розмова ця має відбуватися із самим собою, аби встановити власне ставлення, віднайти власний погляд на такі важливі проблеми. Комусь може здатися, що часи тоталітарних держав минулися, тож і оповідання це, окрім прямого свого змісту, втратило актуальність. Але я не погоджуся: зовнішня свобода дуже важлива і прекрасно, коли людина живе в такому суспільстві, яке надає цю зовнішню свободу, але ж кому потрібна вона без свободи внутрішньої? Хтось із відомих мислителів минулого сказав: «я дивуюсь, навіщо люди вимагають собі свободу слова, якщо вони досі не навчились користуватися свободою думки». Тому твір В. Дрозда спрямовує читача на дійсно актуальні роздуми про власну свободу та її цінність. А віднайти своє ставлення до цієї свободи, віднайти внутрішню свободу й реалізувати її, втілити — це вже завдання кожної особистості. Коли література і ставить важливі питання, вона не дає нам на них готової відповіді, відтак шукати ми маємо самотужки. А'іе ж правильно сформульоване завдання — це вже, як відомо, половина розв'язання!