Справжнього поета можна порівняти з натягнутою струною на скрипці буття. Дотик - і заспіває, заплаче душа поета. А людям залишаються вірші...

Серцевину «Книги пісень» складає цикл «Ліричне інтермеццо», який відзначається найбільшою сюжетно-тематичною єдністю. В ньому послідовно відтворюється вся історія кохання поета від його зародження «в чарівний місяць май» (такий зачин є традиційним в європейській поезії з часів трубадурів та Петрарки) і до її драматичної розв’язки - виходу коханої заміж за іншого й страждань самотнього поета. Через усі поезії циклу чітко проводиться сюжетна лінія розвитку переживань, це ніби своєрідний любовний роман, що складається з ліричних мініатюр.

І за змістом, і за формою окремо стоїть у «Книзі пісень» цикл «Північне море», в якому цілковито домінує тема природи. Навіяний він був поету перебуванням на морському курорті Нордерней влітку 1825 і 1826 pp. Море було сприйняте й пережите ним як втілення віковічних стихій природи, як вихід в макрокосм із тісного й задушливого міщанського світу, котрий все тісніше обступав його в попередньому циклі. Це і є та проблемно-тематична нитка, що пов’язує цей цикл з усією збіркою.

На початку 30-х років, після чергової невдачі з влаштуванням на державну службу, Гейне вирішує виїхати до Франції і здійснює цей намір у травні 1831 р. Виявилося, що Німеччину він залишив назавжди, хоч спершу в його плани це не входило. Слід сказати, що до Франції і французів Гейне ставився з великою симпатією ще з юнацьких років, і в Париж він їхав не без душевного піднесення, посиленого Липневою революцією 1830 р. Переїзд до Парижа відіграв величезну роль у долі поета і глибоко позначився на його творчості, надавши їй значною мірою іншого характеру й спрямування.

Найповніше й найчіткіше концепція «нового еллінства» висловлена Гейне в книзі «Людвіг Берне» (1840), яка є памфлетом на письменника-публіциста й громадсько-політичного діяча, лідера німецької радикальної демократії 30-х років. Передаючи історію свого зближення з Берне, а потім розриву та ворожнечі з ним, Гейне особливу увагу приділив світоглядним моментам, прагнучи показати, що їхній розрив викликаний не якоюсь сваркою, а глибокими світоглядними розбіжностями. Так з’являються в цьому блискуче написаному, хоч і значною мірою несправедливому й злому творі два стилізовані образи: самого Гейне, «елліна», і його антипода, «назареяна» Берне, носіїв «сенсуалістичного» й «спіритуалістичного» світоглядів. До слова, ця антитеза світоглядних систем проходить через всю пізню творчість Гейне, а своє розгорнуте поетичне втілення вона знайшла в його передсмертній поезії «Снилось мені літньої ночі».

У передберезневий період, коли в Німеччині назрівала революція 1848 р., Гейне не тільки захищав «права духу» від політики, а й сам виступав як політичний поет і дав блискучі зразки політичної поезії. Загальне демократичне й революційне піднесення захоплює і його, витісняючи, хоч і не до кінця, притаманний йому скептицизм, навіваючи віру в можливість близького здійснення «священних ідеалів» свободи,, рівності й братерства. Різко критикуючи соціально-політичний радикалізм Берне, сам він у цей період нерідко виступає його глашатаєм. Водночас дедалі більше він переймається соціалістичними ідеями, залишаючись здебільшого на сенсімоністських позиціях. Взимку 1843-1844 pp. він зближується з К. Марксом, який у той час перебував у Парижі. Очевидно, під впливом розмов з Марксом був написаний відомий вірш Гейне «Сілезькі ткачі», в якому звучить ідея пролетаріату як «могильника буржуазії» і визволителя людства від соціального гніту й політичного деспотизму. Але зближення Гейне з Марксом було короткочасним і, всупереч твердженням марксистського літературознавства, значного й тривалого впливу на його творчість воно не мало.

Осінніми вечорами, коли плачуть небеса й зорі падають на похилені трави, далекими стежками, серед незвіданих всесвітів блукає кохання. Мов та пісня, неосяжна й незбагненна, блукає воно. І як його знайти, як його покликати серед цих невідомих шляхів? Бо так і полине від тебе, не торкнеться твого серця, заблукавши десь там, у далеких степах, не залишивши тобі навіть споминів, а лише гіркі сподівання.
Змінюються часи і влада, змінюються життя і людський світогляд. Але незмінними лишаються найвищі істини, незмінною лишається людська потреба любити. Нерозгаданою залишається таємниця душі, в якій незгасним вогнем горить священне і нездоланне почуття любові.

Німецький поет і прозаїк Генріх Гейне створив новаторську ліро-філософську прозу «Дорожні картини», що мала великий вплив на світову есеїстику і художньо-документальні жанри.

Перша частина «Дорожніх картин» — «Подорож на Гарц» (1824). «Подорож на Гарц» є розвитком і доповненням «Книги пісень» — книги про почуття і думки.

За змістом «Подорож на Гарц» — дорожні замітки, які змальовують німецьку дійсність середини 20-х років. Написані вони у формі літературно-політичного фейлетону. Опис подорожі і краси німецької природи переплітається з дотепною та їдкою критикою суспільних відносин та порядків у Німеччині.

З останньої третини XVIII століття — з часів Ґете і Шиллера — в Німеччині набула розквіту романсова і баладна поезія. Але у творчості романтиків балада певною мірою втрачає свій демократичний зміст і зв'язок з актуальними питаннями сучасності. Ґейне відновив цю традицію.

Вже для ранньої балади «Гренадери» він запозичив сюжет із живої сучасності, що було на той час незвичним. Від імені двох солдатів розбитої наполеонівської армії, які мріють про повернення імператора, Ґейне висловив своє незадоволення існуючим ладом.