Гейне у Франції. Публіцистика і поезія 30-х років

На початку 30-х років, після чергової невдачі з влаштуванням на державну службу, Гейне вирішує виїхати до Франції і здійснює цей намір у травні 1831 р. Виявилося, що Німеччину він залишив назавжди, хоч спершу в його плани це не входило. Слід сказати, що до Франції і французів Гейне ставився з великою симпатією ще з юнацьких років, і в Париж він їхав не без душевного піднесення, посиленого Липневою революцією 1830 р. Переїзд до Парижа відіграв величезну роль у долі поета і глибоко позначився на його творчості, надавши їй значною мірою іншого характеру й спрямування.



Спочатку Гейне надовго, ледве не на півтора десятиліття, майже повністю відходить від ліричної поезії, переключившись на публіцистику й журналістику. Він дописує до аугзбурзької «Альгемайне Цайтунг», знайомлячи своїх співвітчизників з громадсько-політичним, а згодом і культурним життям французької столиці. Водночас, певною мірою усвідомлюючи себе в Парижі посередником між двома країнами, Гейне не тільки знайомить німців з життям Франції, а й французів з життям Німеччини. Але характерно: якщо у «Французьких справах» на перший план він висував суспільно-політичний аспект, розповідав переважно про суспільно-політичні процеси й події, то французів він прагнув знайомити передусім з філософією та літературою їхнього східного сусіда, зі згадуваною вище «духовною революцією», в якій він вбачав своєрідну паралель до французької політичної революції. В своїх’ нарисах «До історії релігії і філософії в Німеччині» (1834) та «Романтична школа в Німеччині» (1833) Гейне виступив, у загальному плані, продовжувачем справи, яку розпочала Ж. де Сталь у знаменитій книзі «Про Німеччину» (1810), написаній за допомогою А. Шлегеля, але ідейні акценти розставлені у нього зовсім по-іншому.

У книзі мадам де Сталь, яка боролася з диктаторським режимом Наполеона, німецька філософія і література кінця XVIII- початку XIX ст. розглядалися як породження свободи духу в цій країні, що не знає поліцейського контролю над умами. У Гейне ж «філософська революція» в Німеччині трактується в дусі радикально-демократичної опозиції, як прихована, неусвідомлювана навіть її творцями, підготовка до німецької політичної революції. Згодом він так прокоментував перший з названих творів: «Я не міг дати французам докладний виклад наших різних систем (філософських - авт.) …, але я видав їм таємницю остаточного висновку, що лежить в основі всіх цих систем і є повною протилежністю тому, що ми досі називали страхом Божим».

Таким же публіцистично загостреним, відверто тенденційним є нарис «Романтична школа в Німеччині». Тут Гейне віддає належне талантові деяких німецьких романтиків та окремим їхнім творам, але в цілому німецький романтизм у тих формах, у яких він склався наприкінці XVIII- початку XIX ст., виявляється для нього неприйнятним і піддається запереченню. Генетично він його пов’язує з середньовіччям, це, як твердиться в нарисі, «відродження поезії середніх віків», визначальною рисою якої є християнський спіритуалізм. На думку автора нарису, цей романтизм перебуває у безнадійному розладі з сучасністю, з її світоглядними засадами, з її суспільними й духовними потребами і її поступом.

 

Але це рішуче заперечення «романтичної школи в Німеччині» зовсім не означало розриву Гейне з романтизмом як широкою естетико-художньою системою, в якій представлені й інші течії та школи. Самого себе він продовжує вважати романтиком, але іншого типу й складу. На цьому етапі еволюції в його творчості все відчутніше дають себе знати поширені в пізньому романтизмі утопічні тенденції, специфічний синтез романтизму й утопічного соціалізму.

Десь із січня 1832 р. Гейне разом з Лістом починає відвідувати сен-сімоністські зібрання, вивчати їхнє «нове Євангеліє», заводить знайомство з Базаром і Анфантеном, «верховними отцями» сен-сімоністських організацій. Втім, соціальне вчення сен-сімоністів не викликало у нього ен-тузіастичного ставлення, набагато більше зацікавили його філософські й філософсько-естетичні аспекти цього вчення. Під їхнім прямим впливом формується концепція «нового еллінства», яка стане домінантою його світогляду й естетики середнього і, до певної міри, пізнього періодів життя та творчості. Від сен-сімонізму бере початок історіософія Гейне, його погляд на історію як чергування «спіритуалістичних» і «сенсуалістичних епох».

Перші з них характеризуються запереченням матеріального в ім’я духовного, аскетичним ставленням до матеріально-чуттєвого світу, його принад і краси. Сутність «сенсуалістичних епох» - у визнанні первинності матеріально-чуттєвого світу й права людини на насолоду всіма благами, що пропонує земля, «цей чудовий божий сад». Сучасність трактується Гейне як переломна епоха, перехід від тисячолітнього панування спіритуалізму до «нового еллінства», нової сенсуалістичної епохи, на цей раз покликаної здійснити заповітні прагнення всього людства до щастя й вдоволення всіх його потреб. Тут історіософський сенсуалізм Гейне набуває виразно утопічно-соціалістичного забарвлення в дусі сен-сімонізму.

Та «нове еллінство» Гейне - це не тільки філософсько-соціальна ідеологема, а й, до певної міри, його нова естетична програма. На думку Гейне, в мистецтві теж постійно борються дві лінії - спіритуалістична й сенсуалістична, та, що йде від Біблії, і та, що йде від Гомерових поем. Спіритуалістичне мистецтво зневажає світ кінечного, матеріально-чуттєву реальність, воно в ній шукає прихований духовний зміст і прагне виразити його мовою символів та алегорій. Сенсуалістичне мистецтво характеризується визнанням земного, чуттєвого світу як єдиної та вищої реальності й прагненням передати його в образах, сповнених чуттєвого змісту й краси.

Поетичне вираження гейнівське «нове еллінство» знайшло в перших двох циклах («Нова весна» й «Різне») його другої, після «Книги пісень», великої збірки «Нові поезії» (1844), яка складається з кількох циклів, різних за змістом. В її перших циклах, як і в «Книзі пісень», головною темою є кохання, але трактується воно тут по-іншому, в дусі «нового сенсуалізму», що розкріпачує почуття й тіло. Водночас кохання вже в «Новій весні», ближчій до «Книги пісень», повністю вводиться в сферу побуту, і тут виявляється, що за такого повороту це не така вже й багата тема. Воно втрачає ліричну глибину й напругу, перетворюється в приємну гру, чуттєву насолоду, - через романтизм і штюрмерство Гейне ніби перекидає місток до поезії рококо. Сам автор у пролозі до циклу порівнює свої нові поезії з «амореттами», амурчиками, які сповивають героїв гірляндами з квітів. До речі, ці амурчики є характерними атрибутами мистецтва рококо, його емблемою.

Але найбільш відверто, навіть виклично, «новий сенсуалізм» демонструється в циклі «Різні», де вже в заголовку закладена грайлива двозначність: важко сказати, що мається в ньому на увазі - різні поезії чи різні жінки з паризьких бульварів, живі й заземлено-побутові образи яких малює поет. Весь цей цикл проймає ідея «емансипації плоті», яка проповідувалася в сен-сімоністському «третьому заповіті».

Зарубіжна Література

Copyright © 2009-2017. All Rights Reserved.