Цикл «Північне море» Генріха Гейне

І за змістом, і за формою окремо стоїть у «Книзі пісень» цикл «Північне море», в якому цілковито домінує тема природи. Навіяний він був поету перебуванням на морському курорті Нордерней влітку 1825 і 1826 pp. Море було сприйняте й пережите ним як втілення віковічних стихій природи, як вихід в макрокосм із тісного й задушливого міщанського світу, котрий все тісніше обступав його в попередньому циклі. Це і є та проблемно-тематична нитка, що пов’язує цей цикл з усією збіркою.



Цикл «Північне море» наповнений величними, яскраво-живописними картинами природи, від яких не віє холодом об’єктивності. Вони у Гейне романтично ліризу-ються, переломлюючись у внутрішньому світі поета, збагачуючись його духовним і душевним досвідом. Поетична експресія досягається не лише живописно-пластичною виразністю картин та образів, а й тим, як вони осмислюються й переживаються поетом. Водночас ці картини й образи олюднюються, власне, Гейне творить маленькі міфи з притаманним їм антропоморфізмом, тобто перенесенням людських рис і відносин на світ природи. «Сяяло в небі колись // Вірне подружжя // Бог-сонце й богиня-Селена, // А навкруг золотилися зірки, // їхні маленькі безгрішні діти. // Та язики зашипіли отруйні - // І розлучилися у ворожнечі // Щире подружжя - Сонце й Селена», - такий зачин «Заходу сонця», однієї з найкращих поезій циклу. Але антропоморфізм Гейне іронічний, мобілізуючи художній потенціал, закладений в міфологічному світосприйнятті, поет свідомий неможливості відродження цього світосприйняття в його спонтанності й органічності, і звідси неминучість іронічного обігрування антропоморфічних мотивів.

В останньому циклі «Книги пісень» Гейне повністю відмовляється від народнопісенних розмірів і форм, неадекватних його змісту, і звертається до верлібра (вільного вірша). Верлібр - вірш, що не має обов’язкової чи наскрізної міри повтору, компонентами якої в німецькій (як і в українській) поезії виступають стопа, склад, наголос, рима, клаузула тощо. У верлібрі міра повтору змінюється, змінюються й названі компоненти організації вірша, тут особлива роль, за відсутності розміру й рими, належить інтонаційно-синтаксичному ладові поетичної мови. Все це створює виняткове ритміко-інтонаційне багатство та розмаїтість верлібру і відкриває найширший простір для вільного, не скутого чітко організованою віршовою формою висловлювання думок і почуттів в їхніх найтонкіших відтінках і несподіваних переходах. Всі ці можливості, закладені у верлібрі, блискуче використовує Гейне в останньому циклі «Книги пісень». Він мав всі підстави сказати про цей цикл: «Ці вірші належать до найсамобутні-шого, що я написав».

 

Проза Гейне не набула такого значення й розголосу, як його лірична поезія, але вона була примітним і оригінальним явищем тогочасної німецької літератури, і тому необхідно хоча б стисло її охарактеризувати. Розпочалася вона романом «Бахарахський рабин», над яким Гейне працював у 1824-1825 pp. Це була одна з перших спроб у німецькій літературі в жанрі історичного роману, який завдяки Вальтеру Скотту набув тоді величезної популярності в усій Європі. Але з історичним романом Гейне спіткала невдача, і він звертається до прози іншого типу - жанру подорожнього нарису, поширеного в німецькій (і не лише німецькій) романтичній літературі. Це є проза вільної форми, що дозволяє невимушено поєднувати зарисовки з дійсності, роздуми на різні теми, ліричні зізнання та імпровізації, що переростають у вірші. Ще наприкінці 1824 р. Гейне завершив перший твір цього жанру, «Подорож на Гарц», яким була започаткована його чотиритомна прозова збірка «Подорожні картини». В цьому творі вимальовується своєрідна манера Гейне-прозаї-ка, що характеризується примхливим поєднанням інтимно-особистого й громадсько-політичного, проникливого ліризму й гострої публіцистичності. Сюжетну канву твору складає подорож по Гарцу, гірському району в середній і Німеччині, але справжнім центром твору є сам поет, його думки й реакції на явища дійсності, почуття і переживання. Саме вони й визначають зміст твору, надають йому яскраво вираженого лірично-публіцистичного характеру.

Дещо осторонь стоїть у «Подорожніх картинах» твір «Ідеї. Книга Le Grand» (1827), який, власне, не є «подорожного картиною», якщо не розуміти її метафорично, як подорож у часі, в дитинство та юність автора і водночас у недавню історію Європи. В цьому творі Гейне ніби поставив за мету продемонструвати всю силу й багатство своєї романтичної фантазії, масштаби й розмаїття свого внутрішнього світу. «Книга наробить багато галасу, - писав він в одному з листів, - і не тому, що в ній багато скандального й особистого, а тому, що там висловлені ідеї, якими цікавиться весь світ. Наполеон і Французька революція зображені в ній на весь зріст». «Книга Le Grand» була викликом режиму Реставрації, в ній ставиться питання: під знаком яких ідей буде розвиватися історія? І дається на нього недвозначна відповідь: під знаком ідей, які надихали Le Grand’a, барабанщика французької революційної і наполеонівської армій.

За формою цей твір є ліричним монологом, зверненим до Евеліни, яка є образом-символом нерозділеного кохання поета. Така форма дозволяла Гейне висловити філософсько-історичні й політичні ідеї в потоці спогадів та сповідей і тим самим дещо пом’якшити чи закамуфлювати їхню викличну гостроту. Водночас це надавало названим ідеям глибоко особистісного змісту - переживання не без відтінку ліричної задушевності.

Зарубіжна Література

Copyright © 2009-2017. All Rights Reserved.