У чому сенс суперечки між Богом і Мефістофелем? (За твором Ґете «Фауст)

Розмова між Богом і Мефістофелем - це й експозиція, і разом із тим зав’язка дії «Фауста». Про що ж сперечаються ці двоє? Звичайно, про те, наскільки досконалим створено світ і людину. Позиція Мефістофеля очевидна: він із глибоким презирством ставиться до людини, називаючи її «смішним божком землі», який не здатний ні до чого, окрім розваг сумнівного типу. Мефістофель закидає Богові, що той даремно нагородив людину розумом, оскільки вона не здатна скористатися цим даром. Та й сам світ Мефістофель ганьбить, вважаючи його недосконалим, поганим. А щодо людини, то її й бісові жаль:
Нет, что ни говори, а плох наш белый свет!
Бедняга человек! Он жалок так в страданье,
Что мучить бедняка и я не в состояньи.



Отож Мефістофель вважає людину жалюгідним безпомічним створінням. Спростування цього наклепу на людину й світ і складає ідейний пафос трагедії. Бог настільки вірить у людину, у її розум і сумління, що дозволяє Мефістофелю спробувати звести Фауста, якого він вважав взірцем людини освіченої, розумної, чесної й порядної:
И посрамлен да будет сатана!
Знай: чистая душа в своем исканье смутном
Сознаньем истины полна!

Сенс суперечки між Богом і Мефістофелем цілком зрозумілий з огляду на епоху, коли була створена драматична поема «Фауст». Це була епоха Просвітництва, а значить, дискусія про людину і світ - це відбиток часу Просвітництва, возвеличувала розум людини, її можливості й роль у світі. Бог виступає тут із позиції найвидатніших мислителів і митців свого часу. Йому відоме й зрозуміле постійне прагнення людини до пізнання, бажання пізнати світ, знайти істину. Адже для того людині й даний розум. Таким чином дискусія про людину та можливості її розуму стає головною проблемою твору. І саме в цьому суть суперечки між Богом і Мефістофелем.

Філософська трагедія «Фауст» - відтворення передових просвітницьких ідей епохи

XVIII століття, що завершилося Великою французькою революцією, розвивалося під знаком сумніву, руйнування, заперечення та жагучої віри в перемогу розуму над марновірствами і забобонами, цивілізації над варварством, гуманізму над тиранією і несправедливістю. Тому історики називають його століттям Просвітництва. Ідеологія просвітителів восторжествувала в епоху, коли валився старий середньовічний уклад життя та формувався новий, буржуазний порядок, прогресивний для того часу. Діячі Просвітництва гаряче захищали ідеї культурного розвитку, самоврядування, волі, відстоювали інтереси народних мас, таврували ярмо феодалізму, відсталість і консерватизм церкви.

Бурхлива епоха народжувала своїх титанів - Вольтера, Дідро, Руссо у Франції, Ломоносова в Росії, Шиллера і Ґете в Німеччині. І своїх героїв - наприкінці століття на трибуни революційного Конвенту в Парижі піднялися Дантон, Марат, Робесп’єр.

Художні смаки епохи були різноманітні. В архітектурі ще панувало вигадливе бароко, з театральних конів звучали олександрійські вірші трагедій Расіна і Корнеля. Але дедалі більшої популярності набували твори, героями яких ставали люди «третього стану». У середині століття виник жанр сентиментального роману в листах - читачі з хвилюванням стежили за листуванням закоханих, переживаючи їхні прикрості і негаразди. А в Страсбурзі з’являється група молодих поетів і драматургів, то ввійшла в літературу під назвою «Буря і натиск». Героями їхніх творів виступали сміливі одинаки, що кидають виклик світу насильства і несправедливості.

 

Творчість Ґете була своєрідним підсумком століття Просвітництва, підсумком його шукань і борінь. А трагедія «Фауст», яку поет створював понад тридцять років, відбила рух не тільки наукових і філософських ідей, але і літературних напрямів. Хоча час дії у «Фаусті» не визначено, рамки його нескінченно розсунуті, весь комплекс ідей чітко співвідноситься з епохою Ґете. Адже перша частина його написана в 1797-1800 роках під впливом ідей і здійснень Великої Французької революції, а останні сцени написані 1831 року, коли Європа пережила зліт і падіння Наполеона, Реставрацію.

В основі трагедії Ґете - народна легенда про Фауста, що виникла в XVI столітті, її герой - бунтар, який прагне проникнути в таємниці природи, що виступає проти церковної ідеї рабської покірності та смиренності. У напівфантастичній формі образ Фауста втілював у собі сили прогресу, які не можна було задушити в народі, як не можна було зупинити хід історії. Ґете був близький цей шукач істини, не вдоволений німецькою дійсністю.

Просвітителі, і Ґете в тому числі, не відкидали ідею Бога, вони лише брали під сумнів доктрини церкви. І в «Фаусті» Бог виступає як вищий розум, що стоїть над світом, над добром і злом.

Фауст у трактуванні Ґете - насамперед учений, що піддає сумніву усе - від устрою світу до моральних норм і правил поведінки. Мефістофель для нього - знаряддя пізнання. Засоби наукових досліджень у часи Ґете були так недосконалі, що багато вчених погодилися б продати душу дияволу для того, щоб зрозуміти, як улаштоване Сонце і планети чи людське око, чому існують епідемії чуми і що було на Землі до появи людини. Бунт Фауста, його внутрішні муки, каяття і прозріння, яке полягає в тому, що тільки праця на користь людства робить людину невразливою для нудьги і зневіри, - усе це художнє втілення ідей епохи Просвітництва, одним із геніїв якої був Ґете.

Людство завжди намагалося зрозумiти навколишнiй свiт, пояснити природнi явища i сутнiсть буття. Достатньо згадати бiблiйну оповiдь про Єву, яка скуштувала яблука з дерева пiзнання, працi алхiмiкiв епохи Вiдродження, спрямованi на винахiд “фiлософського каменя”, за допомогою якого можна буде перетворити метал на золото i здобути “елiксир життя”, що повертає молодiсть i здоров’я.

Але саме в епоху Вiдродження людина пройнялась вiрою у свою всемогутнiсть, що викликало новий сплеск церковної диктатури i вилилось у вогнище iнквiзицiї, спрямованих на вияв i знищення демонiв. Тодi з’явилось безлiч легенд про угоду людини з нечистим, серед яких i легенда про доктора Георгiя Фауста, яка у безлiчi перекладiв стала духовно рiдною цiлiй Європi.

Але Фауст був героєм саме для Гете, бо жив у ньому протягом шiстдесяти рокiв. За цю трагедiю, яка стала символом всього життя письменника, Гете брався за рукопис в передсмертнi хвилини i пiд час тяжкої хвороби в дев’ятнадцять рокiв, пiсля хвороби i короткочасної слiпоти на п’ятдесят першому роцi i на сiмдесят п’ятому, коли боявся, що не встигне його завершити. Можливо тому кiнець трагедiї i став своєрiдною сповiддю поета перед життям. Адже генiй Гете було визнано за життя, тому для нього “метою життя є саме життя”. I ось саме цьому життю вiн пiдводить пiдсумок: “Не може вiчнiсть поглинути мої дiла, мої труди”. А оскiльки Фауст жив у поетовi, то вiн i змiнювався разом з Гете. Дев’ятнадцятирiчний поет передав своєму героєвi тривоги власної юної душi i визначив його в особис-тому лiрично-драматичному планi. Можна навiть розглядати твiр як автобiографiчний, бо в ньому вiдбилась духовна еволюцiя автора. Герой Гете пройшов самотнiй шлях, хоча прагнув повноти життя. Але все життя за ним iшла тiнь Мефiстофеля, як його внутрiшнiй голос, як його друге я:
У мене в грудях двi душi живуть,
Мiж себе вкрай не схожi i ворожi.
Одна впилась жадливо в свiт земний
I розкошує в нiм в любовнiй млостi,
А друга рветься в тузi огневiй
У неба рiднi високостi.

I тут з’являється Мефiстофель як посланець духа землi. Власне, друге Я Фауста стає зримим. Мефiстофель уособлює всi пориви Фауста, його жагу до повноти життя. Фауст готовий вiддати душу за цю повноту, за те, щоб вимовити: “Спинися, мить! Прекрасна ти!”. Але саме Мефiстофель є уособленням усього зла, що живе в Фаустi. Отже, коли Фауст живе пориванням, - вiн з Мефiстофелем заодно, а коли його облягають сумлiння, - вiн розлучається з Мефiстофелем, як з чимось потворним i ганебним. Мефiстофель тут рiзний: то привабливий, то вiдразливий.

Мефiстофель, для якого мета виправдовує засоби, готовий все вирвати з корiнням - у цьому ж його суть. А Фауст подолав дух заперечення i зневiри творчою працею, в якiй Мефiстофель не бачить сенсу, вважаючи перемогу за собою. Для Мефiстофеля вся мiра життя людини в тому, щоб поставити на її душi печать. У боротьбi за душу людини Мефiстофель постає метушливим i розгубленим. А сцена його боротьби з трояндами сповнена iронiї i глибокого смислу, адже, забувши про душу Фауста, вiн висловлює власнi невiдомi почуття до ангелiв.

Отже, друге Я Фауста, яке уособлювало бажання злого, переможене силою добра, жагою творчостi i безсмертям людської думки.

Зарубіжна Література

Copyright © 2009-2017. All Rights Reserved.