Творчість Гофмана

Творчість Гофмана належить до третього етапу німецького романтизму, що збігається з періодом Реставрації, і є її найповнішим та найхарактернішим виявом. За своїми ідейно-естетичними засадами й провідними тенденціями вона істотно відрізняється як від ієнського, так і від гейдельберзького романтизму, і значною мірою є якісно новим утворенням німецької романтичної літератури. Ще за життя Гофман досягнув широкого визнання як на батьківщині, так і за її межами. Власне, він був єдиним німецьким письменни-ком-романтиком, хто завоював велику популярність в усій Європі і чия творчість чинила значний вплив на інші літератури, стала важливим фактором європейського літературного процесу.



У контрасті з європейським визнанням і славою Гофмана перебувало ставлення до нього в німецькій літературній науці, яка довго не могла підібрати ключів до оцінки його творчості. Над нею тяжіла загальна схема розвитку німецького романтизму, за якою його вершина - ранній романтизм, ієнська школа, далі ж відбувається зниження його рівня й занепад. Вважалося, що цим процесам підвладна й творчість Гофмана, в ній схильні були вбачати, як писав відомий літературознавець И. Шерр, “типовий продукт того внутрішнього розпаду, який в епоху реакції замінив ідейну й творчу міць класиків німецької літератури”. В сучасному німецькому літературознавстві поширений підхід до Гофмана як письменника бідермаєру. І^Ернст Теодор Амадей Гофман народився 1776 р. в Кенігсберзі (нині Калінінград), центральному місті Східної Пруссії, в чиновницькій родині (своє третє ім’я Вільгельм він згодом поміняв на Амадея на честь Моцарта). Через кілька років після народження майбутнього письменника батьківська родина розпалася, і його вихованням займався дядько по материній лінії, сухий і педантичний чиновник, що став згодом одним із “прототипів” образів бюрократів-філістерів у творах небожа. Гофман закінчив юридичний факультет Кенігсберзького університету, після чого протягом усього життя, щоправда, з деякими паузами, служив по юридичному відомству - і служив небезуспішно, робив кар’єру й досягнув високих посад в прусському департаменті юстиції. Але, як свідчить у своїх спогадах Т. Г. фон Гіппель, друг Гофмана з юнацьких літ, “душа його була віддана мистецтву”, він мріяв сповна віддатися йому, але водночас розумів, що мистецтво “не може забезпечити його хлібом”. У цьому - коріння духовного розладу й роздвоєності митця, що глибоко позначилися на його творчості.

Гофман був напрочуд багатогранно обдарованою людиною. Передусім це всесвітньовідомий письменник. Менше знають про те, що він був також видатним композитором, автором численних музичних творів: сонат, квінтетів, тріо, однієї симфонії, яка виконувалася під час його служби у Варшаві (1804-1806). Створив він також три опери, з яких принаймні одна, “Ундіна”, поставлена на берлінській сцені в 1816 p., є помітною віхою на шляху становлення романтичної опери. Більше того, на першому етапі своєї творчої діяльності він віддав перевагу музиці, а до літератури ставився як до побічного заняття. Вже в 1813 р. перший том своєї збірки “Фантазії в манері Калло” він хоче видати анонімно, бо бажає, як зазначалося в одному з листів, щоб ім’я йому “зробив гарний музичний твір” Перелом у ставленні Гофмана до літератури як до основної сфери творчості відбувається десь з 1814 p., після успіху згаданої збірки оповідань та есе. Та музика й музиканти залишаються одним з основних тематичних мотивів у його творчості.

Водночас природа наділила цю людину ще й талантом живописця, який теж проявився широко й розмаїто: Гофман створював чудові театральні декорації, ілюстрації до літературних творів, портрети, пейзажні шкіци, але найчастіше звертався до карикатур, які відзначаються гротескною загостреністю і дотепністю. Ними він наживав собі багато ворогів, але й самого себе він зображав у такому ж стилі.

 

 

Важливо наголосити, що в усіх мистецтвах, до яких звертався Гофман, він не був дилетантом. Відоме його зізнання в тому, що коли у нього виникає задум, він спершу не знає, в що цей задум виллється - в літературний твір, оперу чи картину? Це є свідченням того, що “в основі його задумів лежали ідейно-естетичні концепції, для втілення яких він володів величезним діапазоном засобів вираження, що дозволяло йому вперше в історії досягнути вражаючих наслідків у галузі correspondance des arts” (І. Белза). І ось цей митець божою милістю, митець до мозку кісток, змушений був усе життя тягнути ярмо чиновницької служби, всі його спроби звільнитися від неї і присвятити себе мистецтву закінчувалися невдачею. Звідси подвійне життя, яке вів Гофман і яким він наділяв близьких йому героїв. Сучасники знали двох Гофманів, між якими було важко, а то й неможливо налагодити зв’язок. Одного Гофмана знали ті, хто спілкувався з ним по службі: витриманого й ділового чиновника-юриста, який досконало знав свою професію і був на гарному рахунку в начальства. І зовсім іншого Гофмана знали в артистичних і літературних колах, в прославленому ним берлінському Cafe Royal, де йому “вино і творчість служили цілющим бальзамом від життєвих знегод”. Тут поставав романтик-фантазер, мрійник-ентузіаст з вражаюче багатою і примхливою уявою, що зневажає убогу філістерську дійсність і легко переноситься у фантастичні світи. Водночас у цьому Гофмані було щось гротескне, глибоко іронічне й навіть дещо демонічне, що загострено передано в ранній поемі М. Бажана “Гофманова ніч”, написаній в експресіоністичному стилі: “Тут тисячі годин, тут тисячі ночей // Регоче й п’є єхидний Амадей, // Поет злих слів і вигадок свавільних, // Король нічних, врочисто божевільних // І похоронних асамблей”.”‘

У цьому - коріння тієї характерної особливості Гофмана, що він і близькі йому герої живуть у двох світах, реально-побутовому й уявно-фантастичному. Світах, різко протиставлених один одному і водночас взаємопов’язаних. Тема існування в двох світах, двійництва загалом притаманна романтизмові, знаходить в його творчості нову й оригінальну розробку. Порівняно з попередниками, трактування цієї теми зміщується у Гофмана із сфери метафізичної в реально-життєву. У нього двійництво виникає на грунті дедалі гострішого усвідомлення того, що між ідеальним і реальним, життям і мрією пролягла глибока прірва, і їхній синтез, досягнення повноти буття на основі реального, в що вірили Новаліс і Гельдерлін, цілком нездійсненний, залишається лише ілюзорне його здійснення в уявно-фантастичному світі. Ще одне джерело теми двійництва у Гофмана - свідомість “незавершеності” особистості в сучасному світі, що дозволяє суспільству нав’язувати їй ролі й маски, котрі не відповідають її сутності, як це, зрештою, було й з ним самим.

З цим поділом світу на два світи тісно пов’язаний у Гофмана поділ всіх персонажів на дві нерівні половини - філістерів і ентузіастів. Філістери - це ті, які живуть у наявній дійсності і цілком задоволені всім, які не мають ніякого уявлення про “вищі світи” і не відчувають ніякої потреби в них. За філістерами абсолютна більшість, з них, власне, й складається суспільство. Це бюргери, чиновники, комерсанти, люди “корисних професій”, які приносять вигоду й достаток, люди з твердо встановленими поняттями й цінностями, що базуються на утилітарному підході до всього сущого. В цьому світі сповна панують обивательська житейська проза й бездуховність.

Філістерам протиставлені у Гофмана ентузіасти, які живуть в іншій системі координат. Над ними не мають сили ті поняття й цінності, за якими ведеться життя в світі філістерів. Наявна дійсність викликає у них відразу, до її благ вони байдужі, живуть же духовними інтересами й мистецтвом. В цілому притаманний романтизмові захист духовності, її абсолютної цінності складає суть і пафос образів гофманівських ентузіастів: вони- її захисники й поборники в світі, де торжествує буржуазна проза й меркантильність.

Ентузіасти у Гофмана - це майже всі без винятку митці: поети, художники, актори і особливо музиканти. “Я як вищий суддя, - говорить капельмейстер Крайслер, дуже близький авторові герой, - поділив весь рід людський на дві нерівні частини: одна складається тільки з добродіїв, але поганих або й зовсім немузикантів, інша - із справжніх музикантів”. Цей поділ Крайслера пов’язаний з тим особливим місцем, яке Гофман відводив музиці в системі мистецтв і в світобудові. Він поділяв загальну-думку німецьких романтиків, що музика є найромантич-нішим мистецтвом, квінтесенцією мистецтва, і водночас вважав, що вона — “санскрит природи”, бо природа сама поклала себе на музику і через музику виражає свій внутрішній лад і свою таємницю. Тому для нього світ музики й світ немузикального були великими антитезами, сповненими глибокого змісту, як і похідні від них поняття “музиканта” і “немузиканта”.

І чи не найтрагічнішим є для Гофмана те, що філістери витісняють ентузіастів із реального життя, відводять їм у ньому жалюгідну роль, залишаючи їм царство фантастичного. До митців філістери ставляться з презирством як до “несерйозних людей”, які “посвятили все своє життя справі, котра служить лише для насолоди й розваги; їх слід вважати нижчими істотами і терпіти їх можна тільки тому, що вони miscere utili dulci. Жодна людина зі здоровим глуздом і зі зрілими поняттями не стане навіть найкращого митця цінувати так же високо, як гарного канцеляриста чи навіть ремісника… Деякі з цих бідолашних мрійників надто пізно виліковуються від своєї омани і впадають в своєрідне безумство, яке неважко розгледіти в їхніх судженнях про мистецтво”.

Зарубіжна Література

Copyright © 2009-2017. All Rights Reserved.