Філософія, викладена Камю у художніх творах, дає можливість для найрізноманітніших тлумачень. Так, для європейців 40-50х років Камю був одним із класиків екзистенціалізму. Його неодмінно об’єднували з Сартром, незважаючи на їхні філософські, а згодом і політичні розбіжності. А їхні ідеї, незалежно від прагнень самих філософів, увійшли у масову свідомість як песимістичне вчення про абсурдність людського існування. Один з найвизначніших філософівекзистенціалістів Карл Ясперс писав 1951 року: “Коли у Парижі молода людина ексцентрично вдягається, дозволяє собі свободу в еротичних стосунках, не працює, проводить житгя в кафе і промовляє незвичні фрази, то кажуть, що вона - екзистенціаліст.

“КАЛІГУЛА”. Першим твором А.Камю, де використовується набір екзистенціалістських інструментів, є п’єса “Калігула” - “трагедія інтелекту”, “трагедія прозріння”, “трагедія верховного самогубства”. Кривавий античний тиран перетворився у Камю на справжнього “трагічного героя”, сама античність вписана в “трагічний клімат” XX ст., а історія Калігули перетлумачується на екзистенціалістський лад. У січні 1939 р. Камю завершує першу редакцію п’єси. У березні того ж року він надсилає рукопис “Калігули” у Францію директорові журналу “Ля нувель ревю франсез”. Той був зворушений твором, однак почалися воєнні події, які зашкодили виходу трагедії в світ. Другу редакцію п’єси Камю зробив у 1944 р., включивши до неї думки, підказані йому досвідом війни й участю у русі Опору, і переробивши фінал. А 1945 року “Калігулу” було вперше поставлено (театр Еберто у Парижі).

“СТОРОННІЙ”. Повість була опублікована в 1942 році. Головний герой повісті дрібний службовець Мерсо, “романтикекзистенціаліст”. Він не бажає бути схожим на інших людей, не бажає підкорюватись життю “за модними каталогами”. Сам автор зазначав, що сюжетом твору є “недовіра до формальної моральності”. Мерсо розірвав внутрішні зв’язки з суспільством, він живе з усвідомленням абсурдності буття, що і робить його “стороннім”, байдужим чужим цінностям і нормам суспільства. Мерсо належить іншому світу - світу природи. Він відчуває красу природного світу, а себе бачить часткою космічного пейзажу. Люди ж не розуміють його, Мерсо протиставлений усім “іншим”. Серед них - його мати та її “женишок”, його коханка Марі та сутенер Раймон, слідчий і священик, адвокати, судді та журналісти.

“МІФ ПРО СІЗІФА”. Філософське есе “Міф про Сізіфа” було надруковане в 1942 році. Назва есе відсилає читача до відомого античного міфу про Сізіфа, приреченого богами на жорстоку кару: Сізіф мусив підіймати на гору важкий камінь і щоразу, коли він досягав вершини, камінь зривався донизу, і Сізіф змушений був усе починати спочатку. Абсурдність праці Сізіфа і має на увазі Камю, і тому додає своїй філософській праці підзаголовок “Есе про абсурд”. Абсурдність Сізіфової праці стає для Камю узагальненим філософським символом, який він поширює на характеристику буття людини у цілому. Життя людини, за цією концепцією, не має розумної мети, не виправдане жодними з тих аргументів, що ми їх вкладаємо у звичне, але надумане, з точки зору Камю, поняття “сенс буття”.

“НЕПОРОЗУМІННЯ”. П’єса писалася в 1942-1943 роках і була поставлена на сцені у 1944 році. Творчим поштовхом до створення цієї п’єси, за свідченням Камю, став клаптик старої газети, яка випадково потрапила йому на очі і в якій повідомлялося про страшний і безглуздий кримінальний злочин, що стався в передвоєнні роки у Чехії, Колишній емігрант, який виїхав із Чехії на заробітки, через 25 років разом з дружиною і маленьким сином повернувся до країни. Його мати і сестра утримували в селі невеличкий готель. Вирішивши пожартувати, він спочатку прийшов до них сам, без сім’ї, і після того, як вони його не впізнали, зняв у їхньому готелі кімнату.

Світова література багата на талановитих письменників-філософів. До них сміло можна віднести письменника-сучасника Альбера Камю. Його твори заслуговують на увагу та дослідження.

КАМЮ Альбер (1913-1960) - франко-алжирський письменник-романіст і політичний мислитель працював у жанрі фантастики та в інших жанрах художньої літератури в стилі екзистенціалізму, відкидаючи пуританські елементи, настільки очевидні в творах таких його теоретиків, як К’єркегор, Гайдеггер і Сартр, і натомість створюючи власний екзистенціалізм з гедоністичними елементами, закоріненими в елліністичному язичництві. Викладаючи центральну свою доктрину, що стосується абсурдності (l’absurdіt’eґ), або ірраціональності всесвіту без Бога чи якогось абсолютного морального закону, Камю заявляв, що він схиляється до південних або середземноморських ідеалів теплоти і щастя, а не до холодних і мертвотних ідеологій півночі.

Твір по роману « Чума». Тема Чуми вже давно і широко використовується світовими письменниками. І вже давно вона переступила своє енциклопедичне визначення «гострої інфекційної хвороби». Ми вживаємо вислів «СНІД - чума ХХ століття», ми кажемо: «Та ти чумний, чи що?». І мало хто при цьому згадує справжнє значення одного з компонентів цих висловів. Але в 1947 році А. Камю вирішив звернутися до цієї теми в найбільш конкретному її значенні. Він переніс дію із дикого Середньовіччя в сучасне місто, туди, де «вже давно вона зникла». Та чи зникла? Уявімо 1947 рік. Тільки-но закінчилася Друга світова війна, але спогади про неї ще надто живі, спогади про «коричневу чуму» - фашизм. Але чому тоді не було просто написати роман про війну, про її жертви? Навіщо така алегорія? Але роман Камю навіть глибший, ніж роман про «коричневу чуму». Чума - це не тільки жорстокість. Чума - це бездуховність, це безглуздість, це сліпий фанатизм. Та найстрашніше те, що Чума заразна. Будь-яка людина, що торкається її, відчуває її дихання, просто наближається до неї, ризикує заразитися. Але ж «Чума» - перш за все книга про тих, хто чинить опір, а не про тих, хто здався.

Філософія екзистенціалізму має довгу європейську традицію - від античного філософа Платона до початку 20-го століття: М. Гайдеггер, К. Ясперс у Німеччичі, М. Берєдєкєв, Л. Шестов в Росії, М. Мерло-Понті, Г. Марсель у Франції і т.д. Але популярною ця філософія стає тоді, коли стає літературною течією, завдяки французьким письменникам-філософам Жану-Полю Сартру, Альберу Камю, Симоні де Бовуар, Андре Мальро. В основі вчення - ствердження абсурдності буття, уявлення про світ як про царство хаосу і випадковостей, зосередженість на особистості емпіричній, поза всяких релігійних, метафізичних, соціальних і політичних систем. Звичайно, це протирічить і християнській доктрині, вірі в гармонію і справедливість створеного Богом світу, і матеріалістичному трактуванню історії як розумного процесу, що піддається управлінню. Особистіть протистоїть суспільству, державі, які нав’язують їй свою волю, інтереси, мораль, прагнуть перетворити її на інструмент, засіб чи функцію. Гуманізм екзистенціалістів якраз у тому, що вони захищають особистісь, її волю, самоцінність в епоху дегуманізації, проте це вчення песимістичне: людина в нього «подвижник», який має пожертвувати собою, щоб виправдати своє звання.