Школьник Украины

Ім'я Григорія Косинки належить до імен митців так званого "розстріляного відродження", чий талант розквітнув у 20-х роках XX століття, але йому не довелося розвиватися, оскільки він був придушений радянською тоталітарною системою. Г. Косинку було заарештовано й розстріляно як "ворога народу" у 1934 році. Не стало одного, без перебільшення, з найкращих новелістів свого часу. Саме його Василь Стефаник назвав "своїм сином з Дівич-гори", саме він був гідним продовжувачем традицій класичної української літератури, які зумів вдало поєднати з модерними спрямуваннями.

Справжнє прізвище - Стрілець. Народився в с. Щербанівка Обухів-ського району Київської області в родині бідних селян. З 14 років переїхав жити до Києва. Рано почав працювати: чистильником взуття, канцеляристом. Закінчив вечірні гімназійні курси. Брав участь у громадянській війні. Протягом 1919-1922 рр. навчався в Київському інституті народної освіти. Був членом літературного угруповання «Ланка»-МАРС. Був репресований і розстріляний. Прозаїк. Автор новел та оповідань, написаних в імпресіоністичній манері (увійшли у збірку «На золотих богів»). Тема багатьох творів - показ ситуації, що склалася в Україні після перемоги більшовиків, драми людей, які повірили новій владі, а потім розчарувалися в ній. Ім’я Григорія Косинки належить до імен митців так званого «розстріляного відродження», чий талант розквітнув у 20-х роках XX століття, але йому не довелося розвиватися, оскільки він був придушений радянською тоталітарною системою.

Григорій Косинка (Григорій Михайлович Стрілець) народився 29 листопада 1899 року в селі Щербанівці Обухінського району на Київщині в селянській родині. Нужденне життя рано привчало селянських дітей ставати до роботи, бути помічниками старших. Пішов на заробітки й малий Григорій. Спочатку працював у панській економії, на чужих ланах, а потім – на цукроварні. Сім’я жила бідно. Мати наймитувала, бо не мали власної землі. Батько щоліта мандрував на заробітки аж у херсонські степи, а пізньої осені наймався на цукроварню. У 1908 році постійні нестатки погнали сім’ю шукати кращої долі. Кілька місяців поневірялась родина поміж Амуром та Байкалом, а потім повернула додому, так і не знайшовши свого щастя на чужині. Батько знову пішов на цукроварню, а син – поденщиком до панської економії.

I. «Сліпе село лютує, а Україна кров'ю харка...» (Ці рядки з оповідання «Фавст»

виражають суть одвічного «гордіївого вузла» в контексті філософії буття українського народу. Село України справді «лютувало» в роки громадянської війни, але нерідко залишалося «сліпим», бо не мало чітких соціальних орієнтирів і до того ж ставало на бій стихійно, в дусі партизанщини. Як наслідок — утворення в багатьох селах так званих «своїх» республік, які по черзі були потоплені в крові. Скажімо, фінал трагедії оповідання «Фавст» і закономірний, і художньо вмотивований: герой гине в більшовицьких «секретках», а письменник бачить у цій загибелі не випадок, а типові обставини, в які потрапив соціально і національно поневолений народ.)