Завдання митця полягає в тому, щоб, викликаючи предмет в своїй уяві, передати стан душі, або навпаки, вибрати той чи інший предмет і шляхом його повільного розгадування розкрити стан душі. Я винаходжу мову, яка б ґрунтувалася на цілковито новій поетиці: потрібно малювати не річ, а створюваний нею ефект.

У молоді роки Стефан Малларме, як і інші символісти, захоплюється творчістю Бодлера, потім читає твори Леконта де Ліля, Банвіля і Готьє. Малларме починає писати самостійно і у своїх перших творах перевагу віддає парнаському об'єктивізму і вишуканості. На його думку, мистецтво - це щось священне, своєрідна нова релігія, яка вимагає від поета самовідданості і служіння. Малларме вірив, що тільки обрані люди здатні розуміти прекрасне. Взірцем для наслідування для нього були старовинні езотеричні тексти містиків або єгипетські ієрогліфи. Для такого підходу до написання літературних текстів існує окремий літературознавчий термін - герметизм. Саме таку герметичну поезію, тільки для втаємничених, і намагався створити Малларме. Він писав для вузького кола друзів, які радісно вітали появу кожного нового твору поета ("Вікна", "Блакить", "Квіти", "Морський вітерець" і поема "Іродіада" (1864)).

Є лише Краса. А в неї тільки одне досконале вираження — Поезія. Все інше брехня”. Ці слова видатного французького поета XIX століття Стефана Малларме відображають все його життя, присвячене тільки одному — служінню його величності Слову.
Сам поет вважав своє життя буденним, звичайним: “Ось і все моє життя, позбавлене цікавих історій, котрі смакують масові газети, роблячи з мене великого оригінала: я вдивляюсь — і нічого не бачу, крім повсякденних справ, хіба що внутрішні радощі й розчарування”.

С.Малларме захоплювався картинами імпресіоністів і у своїй творчості, особливо в ранній її період, у 1860-ті роки. Так само, як Бодлер, Верлен, він близький до імпресіоністичного сприйняття дійсності, змальовує ліричного героя своїх віршів як тілесну істоту. Світ розкривається через зорові, слухові, смакові та інші відчуття. Послухаємо вірш “Видіння”, написаний у 1863 році.

Зацікавила мене також і стаття французького письменника Андре Жида “Стефан Малларме”, написана 1898 року. Ось її початок: ” Стефан Малларме вмер — серце наше охоплене сумом. Як міг би я сьогодні говорити про що-небудь інше? Його творіння вкривають автора славою неголосною, але чистою; все тут відзначено красою, яка не знає суму і навіть просто людського хвилювання; вже зараз вони наділені спокоєм і безсмертною ясністю; це і є слава, — прекрасна, одночасно й гірка. З якоюсь жорстокою гордістю, а швидше всього, цілком природно, одною силою своєї незрівнянної думки, Стефан Малларме відсторонив свою творчість від життя. Життя текло довкола нього, мов ріка, яка обтікає борт корабля, що знаходиться на якорі: він ніколи не був захоплений плином часу”.