До Олександровського, яв- і до Саратова, ва Михайлом Дем’яновичем потяглися дрібні службовці ;і Гинуславської удільної контори. Приїхав працювати і Степан Ращенко, якого письменниця пам’ятала в Хохітві ще хлопчиком, тоді вона подарувала йому цілий пакунок книг. При першій зустрічі І’аіцепкові впало в око, як сильно змінилася письменниця за останні десять - дванадцять років, перетворившись із моложавої жінки в малорухливу, неповоротку старуху.
«Велика любителька природи, моя хазяйка багато часу приділяла догляду за садом і квітами. За все своє довге життя я ніколи ие бачила такої розмаїтості квітів, яка була в саду, па подвір’ї і в палісаднику цього дому. Взагалі хазяйка мала золоті руки: чудово вишивала, плела мережива, штопала й жодної хвилини не сиділа без роботи. Коли вона працювала в своїй кімнаті, до неї ніхто не мав права входити, крім Пінча, великого породистого собаки, якого Марія Олександрівна привезла із Саратова. Жила вона дуже замкнуто і ніде не бувала - навіть у церкві. Коли у великі свята приходив відставний генерал Шалашин, вона залишала його з Михайлом Дем’яновичем, а сама, зачинившись у себе в кімнаті, сердито казала пів-голосом - «прихвостень», і це понторіовалося при кожному його візиті».
«Па водохрегца, у день водосвяття на «Іордані», Марія Олександрівна надівала свою плюшеву на міху ротонду, сідала в сани, брала з собою фотоапарат, і кучер віз її до річки, де відбувалося водосвяття. За вказівкою Марії Олександрівни я встановлювала на горбку триноги, і вона фотографувала священиків і натовп, який зібрався на березі з іконами і корогвами, а потім одразу поверталася додому. Нащо вона це робила, не знаю».
Увійшовши в довіру до «старої пані», Нюра багато разів допомагала їй зв’язуватися з «вовчками». Так звали в Ставрополі адміністративно засланих соціал-демократів, які повинні були переходити з села в село з ночівлею в арештних будинках, ніде не затримуючись більше, як на три-чотири дні. Знаючи від чоловіка про прибуття «вовчка», Марія Олександрівна заздалегідь готувала йому ванну, переміну білизни, частувала обідом і довго розмовляла з ним один на один у себе в кімнаті. Такі відвідини влаштонувалися систематично, і кожного разу приходили інші люди.
«Марію Олександрівну,- читаємо ми у тих же записках,- до глибини душі обурювала будь-яка несправедливість. У нас у селі особливо важко жилося переселенцям, зайшлим людям, яких звали іногородніми. їм не виділяли грунту, і вони займались різними ремеслами, пасли худобу або наймитували у багатіїв. І ці бідняки, віддаючи до школи дітей, повинні були платити за навчання, а тим часом діти старожилів училися безкоштовно. Одного разу я чула за обідом, як вона з обуренням говорила Михайлові Дем’яновичу: «Що ж це таке? Чому діти бідняків, пастухів повинні платити за навчання? Коли ж настане справедливість? Чи її вже ніколи не буде?»
В Олександровському здоров’я Марії Олександрівни зовсім підупало. До давніх хвороб додалася ще очна хвороба, яка примусила її деякий час диктувати свої листи чоловікові. Згодом вона писала і правила СЕОЇ рукописи лише олівцем. Ламаний вугластий почерк свідчить про напруження: навіть олівець було важко втримати у скутих подагрою пальцях… Та, незважаючи на це, вона ще досить бадьора, працює на повну силу і плодотворніше, НІЖ у минулі роки.
Тепер ніщо не заважало письменниці жити споїм внутрішнім життям. Мабуть, ніколи раніше її так не цікавили політичні події, як тепер, і ніколи вона так гостро не реагувала на все, що відбувалися в Росії. У період громадського піднесення - на рубежі двох століть і в перші роки нового століття - вона відчуває незвичайний приплив творчих сил. її бадьорить і надихає успіх у читачів, увага преси до неї, інтерес видавців до її творів. Ніколи раніше книги Марка Вовчка так часто не перевидавалися і не розходилися такими великими тиражами. Своїм життям і активною діяльністю у роки підготовки першої російської революції стара письменниця неначе уособлює живий зв’язок епох - з’єднує минуле з сучасним, кращі традиції шестидесятників із соціалістичними прагненнями передових людей XX століття. Знаменний факт: саме в цей час уперше друкуються, швидко розпродуються і поширюються портрети Марка Вовчка, тоді як минуле покоління читачів не бачило її фотографій.
Проте в Олександровському і в усій Ставропольській губернії нікому, крім учителя Калініна і двох-трьох прихильників, і на думку не спадало, що сувора пані Лобач не просто «стара пані», дружина «земського», а знаменита письменниця, ім’я’якої відомо в Росії чи не кожній грамотній людині. Вона, як і раніше, вживає заходів для збереження інкогніто. Однак їй дедалі частіше доводиться іти на поступки - відповідати на ділові листи, вести переговори з видавництвами і мимоволі користуватися псевдонімом, який вона називала «кличкою» і хотіла назавжди забути.
У Києві виходить двотомник її українських творів; у Львові, про що вона дізнається зовсім випадково, вчетверте з’являється тритомна збірка її творів; у Києві, Москві і Петербурзі окремими брошурами та невеликими збірочками друкуються її оповідання та повісті. Саратовська збірка творів викликає численні відгуки в Росії і за кордоном. Марка Вовчка, як і раніше, перекладають у всіх слов’янських країнах; видають її і на Заході - у Франції, Данії, Німеччині. Одночасно публікуються нові твори: роман «Отдьіх в деревне», про який уже згадувалося; оповідання у листах «Похождения домашнего учителя» (у шостому томі саратовського видання); реалістична повість про нещасну долю українського хлопчика сироти «Воришка» (в журналі «Детское чтение»); сатиричний начерк «Праздничньїй сон» (у московському збірнику «На помощь учащимся женщинам»).
Улітку 1902 року Марко Вовчок особисто з’являється у редакцію «Киевской стариньї» з рукописом української гумористичної казки «Чортова пригода», присвяченої Т. Г. Шевченкові. Заради цієї давно вже задуманої подорожі Михайло Дем’янович узяв двомісячну відпустку. І ось, у тому самому журналі, в якому ще зовсім недавно автори спогадів про О. В. Маркевича дезавуювали її як українську письменницю, друкується один із шедеврів української класичної прози.