Світова література знає чимало зразків інтимної лірики. Пригадаймо сонети Петрарки, поезії Пушкіна, неповторне «Зів'яле листя» І. Франка, поезії А. Ма­лишка, В. Сосюри.

Тема кохання, болісного, жагучого, драматично гострого, — одна з характерних для Д. Павличка. Захоплення жіночою красою, палкий жаль за втраченим коханням, вибагливість в інтимних стосунках — такі почуття проймають цикл поезій «Пахощі хвої», ця тема пізніше буде найглибше розроблена в збірці «Та­ємниця твого обличчя». Інтимна лірика поета пристрасна, сповнена ніжності, емоцій. Животворна сила любові, яку оспівує Д. Павличко, виховує нову людину, спонукає її до нових звершень, робить благороднішою, чистішою, підносить у помислах і ділах.

Д. Павличко не вигадує якоїсь нереальної любові, хоча вона в нього — як Бог. До неї, сповненої зваби й таємниць, звернені слова-благання:

З'явись, благослови, зігрій, Якщо ти є, якщо ти є!

Яскрава образність, свіжа, небуденна поетична думка, мінливість почут ий ліричного героя — про це йдеться в невеликій поезії «Дзвонить у зорях небо чисте...»

Поезія Д. Павличка не повторює художніх прийомів його попередників. У трл диційну тему кохання поет вносить нові психологічні відтінки, які ми відчуваємо читаючи поезію «Коли ми йшли удвох з тобою...» Цей твір змушує нас замисли тись над найпрекраснішим із людських почуттів, яким треба дорожити. Закоханий юнак у розпачі, бо найдорожча для нього людина так неймовірно байдуже, наче бур'ян, топтала повнозерні хлібні колоски, схилені до землі.

Ліричний герой не зважився в ту мить сказати дівчині, як йому гірко й боляче бачити стоптане золоте колосся:

О, я хотів тобі сказати, Що те колоссячко вусате — То невсипущий труд мозільний, То молодим калач весільний.

Боляче, що вона не замислювалася над тим, не помічала і не чула німотного крику знівечених нею колосків пшениці, як не чула й того, що так німо кричали його найніжніші почуття, стоптані разом із колоссям.

Поезія «Два кольори» — твір такої ж емоційно-роздумливої інтимної лірики. Відчутна спорідненість і співзвучність її з відомою «Піснею про рушник» А. Ма­лишка.

Чимало років минуло, як двома кольорами, червоними і чорними нитками, мати вишила сорочку для сина, який «малим збирався навесні піти у світ незнаними шляхами». Розмаїта гама українських народних вишиванок, де переважають два кольори: червоний і чорний — символи любові й журби, радості й смутку. Ці почуття в житті органічно поєднані: «Переплелись, як мамине шиття, мої сумні і радісні дороги». Ліричний герой зберіг найсвятіше — «горточок старого полотна і вишите... життя на ньому», зберіг пам'ять про найкращу жінку для кожної людини — матір. Композитор Олександр Білаш дав мелодійні крила поезії. Саме музика допомагає нам глибше зрозуміти і красу образів і красу нашого буття.

«Вічна» тема для Д. Павличка спонукає читача до роздумів, підносить у по­мислах, робить його благороднішим. Вірш поета «Моя любов, ти — як Бог?» — наочний приклад цього. Як Земля, космос становлять Всесвіт, бо існують за вза­ємозалежними законами буття, так само і земна любов сягає небесного високого почуття, і тим вона вже неземна. Любов осяває душу людини, її не можна побачити й почути так само, як Бога, це почуття дано, щоб лише відчувати.

Кохання несе не лише радощі, воно несе муки, страждання... Бо любов буває і нерозділена, і болюча, і трагічна. І що сильніша вона, то глибше страждання, саме їх ми відчуваємо, читаючи поезію-пісню «Я стужився, мила, за тобою».

Дзвенить у зорях небо чисте, Палає синім льодом шлях. Неначе дерево безлисте, Стоїть моя душа в полях.

Наскільки зворушливим є образ явора, його милої явороньки, їхнє безнадійне кохання. Явір стає символом болю й невимовної журби, він тужить за своєю су­дженою, бо їхнє молоде кохання з'являється лише у снах.

Тугою і смутком, болем пройнята остання строфа, бо яворові загрожує зни­щення:

Він не знає, що надійдуть люди, Змірядоть його на поруби. Розітнуть йому печальні груди, Скрипку зроблять із його журби.

Дмитро Павличко виспівав свою «вічну» тему кохання ніби одним подихом, вклавши в неї світлу радість, тиху печаль і тугу осяяного й збентеженого великим коханням серця ліричного героя.

«Поезія— це мова молодих», — сказав Д. Павличко. І такий погляд на поезію як на молодий поклик людської душі він підтверджує своєю творчістю.