Аналізуючи книгу «Голосіївська осінь», в якій вміщеним «Діалог», Л. М. Новиченко так визначає ідейне спрямування віршів Максима Рильського на естетичні теми: «…поезія потрібна у вік космічної ракети не тільки для ТОГО, щоб нагадувати про подвиги і мрії попередників. Вона сама є концентрована мрія, що окриляє творчу думку сучасників. Без емоції немає людського шукання істини, вказував Ленін, а без фантазії, говорив він, було б неможливе навіть відкриття диференціального та інтегрального числення. Вже на цій підставі поезія, мистецтво взагалі посідають законне місце в ряду «співтворців» не тільки ракети, але і всіх великих чудес нашого віку»1. Проти духовного убозтва виступає Рильський і у вірші «Ми сиділи в Гданську». Він по-батьківському дбає про виховання молоді, навчаючи її «кожну мить хорошу берегти» («Як ідеш ти…»).

З глибокою теплотою говорить поет про володаря сміху Остапа Вишню у присвяченому йому вірші:
Друг людини, друг природи й праці,
Грізний ворог нечисті і зла.
(«По полях ми з Вишнею бродили,…»).

Прикладом може бути вірш «Ніч і вітер віти рве Вербові». Сумний настрій огортає поета в темну буряну ніч. Згадуються друзі, що пішли з життя, молодість і все дороге, чого не можна повернути:
В ніч таку дозвольте двері тузі
Відчинити на короткий час.
Подруго несмілива, сідайте,
Можете зо мною закурить…
Але вранці уклонюсь вам, знайте,
І – надовго!..- Сядьте і мовчіть.

 

На цьому вірші можно дати поняття про жанр елегії. Елегією називається ліричний вірш сумного змісту з роздумами про людське життя. Елегія, як і інші літературні жанри, зазнала значних змін на протязі віків. У класовому антагоністичному суспільстві елегія відбивала, головним чином, сум поета, породжений тяжким становищем трудящих. Так, у вірші «Думи мої, думи мої…» Т. Шевченко пояснює сумний (елегійний) характер багатьох своїх віршів суспільним лихом: «Бо вас лихо на світ, на сміх породило…». До жанру елегії в дожовтневій українській літературі належать також вірші «Минають дні, минають ночі», «Мені однаково» Т. Шевченка, «Журба» Л. Глібова, «Я не скінчу тебе, моя убога пісне» І. Франка, «Ох, як-то тяжко» Лесі Українки. Зразком елегії можуть бути вірші «З кохання плакав я», «Пам’яті Оксани Петрусенко» П. Тичини, вірші М. Рильського «В бідне серце моє закрадається вечір», «Шч і вітер віти рве вербові», В. Сосюри «Хмуро, хмарно» та ін.

Характерною рисою радянської елегії є її життєствердний характер, відсутність песимізму і відчаю. Так, сум поета, персоніфікований в образі несміливої подруги туги, недовготривалий, скороминущий.

У книзі «Зграя веселиків» (1960) образно розкривається гуманістичний характер нашого ладу. Комунізм не нівелює людську особистість, навпаки, духовні і фізичні сили людини знаходять свій справжній розквіт тільки у творчій соціалістичній праці, в ратних і трудових подвигах на благо народу. Так, у вірші «Вогні» (поетичній відповіді на вірш Андрія Малишка «Вогник») Максим Рильський згадує своїх «хороших і різних» друзів – «славного між чудових», геніального Амвросія Бучму, «співучого Шпорту з добрими очима», музичного Юрія Яновського, пристрасного Олександра Копиленка, спокійного Янку Бриля, запального Наїрі Зар’яна. Але він не забуває і про багатьох простих людей, образи яких навіки вирізьбились в пам’яті поета. Рильський порівнює поетів з цікавими матросами, що «люблять одкривать нові світи», він ходить шляхами Стефаника і Франка, пізнає нове, що появилося «в Довбуша країні», славить «огонь трудівника на ниві, в лісі, в пасіці, в садочку» («Карпатські октави»).