Загрузка...

Вічна таємниця кохання

Твір за «Книгою пісень» Франческо Петрарки. Минають роки, пролітають століття, а таїна кохання, вічна й незбагненна, завжди хвилюватиме, мучитиме й вимагатиме свого осмислення. Скільки поетів оспівували це почуття, а скільки ще будуть оспівувати! Серед тих, хто вже закінчив земний шлях, залишивши нащадкам свій творчий доробок, вирізняється видатний італійський поет епохи Відродження Франческо Петрарка.

Саме йому належить найпоетичніша і найщиріша лірична сповідь про своє кохання, яке він проніс через усе своє життя. Як не любов, то що це бути може? А як любов, то що таке вона?



Ці рядки одного з його сонетів ось уже понад шість століть щоразу інтригують читача, який прагне знайти власну розгадку високого людського почуття.

У цьому сонеті Петрарки відбилося сум’яття душі поета, конфлікт його із самим собою, спричинений незбагненністю щирого почуття не до Бога, а до земної жінки Лаури.

 

На жаль, і сьогодні нам дуже мало відомо про справжню Лауру, яка стала прекрасною легендою, надихала поета на створення чудових поезій. 23-річний Петрарка познайомився з нею у квітні 1327 року в церкві святої Клари в Авіньйоні і закохався на все життя.

Поет не розповідає нам, яка зовні була його кохана, проте іноді звертає увагу на те, що в неї чорні очі, світле волосся, тонкий стан… Тож хоча б приблизно образ Лаури можна уявити. І хоча дівчина не відповіла поету взаємністю, він пояснює таку поведінку її доброчинністю і в глибині душі схвалює.

Поезія Петрарки - це своєрідний щоденник почуттів і переживань люблячого серця. І хоча опис краси Лаури, в якому, за канонами того часу, переважають порівняння з квітами, зірками, перлинами тощо, робить її схожою на будь-яку іншу красуню, оспівану в поезії інших авторів. У 162-му сонеті ліричний герой споглядає «пісок, що береже сліди святі чудових ніжок…», помічає «блиск» її очей. Усі свої помисли й переживання він зосереджує вже не на потойбічному, а на земному, реальному. Отже, в цьому сонеті Петрарка стверджує гуманістичну думку, що любов до земного життя не є гріховною.
О краю мій, о ріки голубі, Ви омиваєте Лаури очі,
їх блиск перебираючи собі.
Прекрасні ви в своєму непороччі!
А там підводні скелі серед ночі
Горять в мого закохання журбі.

У 1348 році в розквіті життя вона помирає під час епідемії чуми, яка вразила тоді не лише Флоренцію, а й багато інших міст Європи. Поет постійно думає про дівчину, шукає зустрічі з нею хоча б у мріях та снах, сподівається в її особі знайти підтримку на шляху до вічного спасіння. Ніщо поваби серцю не несе, Бо згасло сонце і померкло все, Разом із ним засипане землею. В життя моє лиш смуток увійшов. Я кличу смерть, щоб ту зустріти знов, Що краще був би не стрічався з нею. До останнього свого подиху Петрарка залишався вірним пам’яті коханої і присвятив їй 90 сонетів у другій частині «Книги пісень». Оспівуючи високі і прекрасні почуття людини, великий італійський поет утверджує думку про те, що справжня любов у житті людини буває лише один єдиний раз.

 
Зарубіжна Література