Дивлюсь у роман, як у дзеркало, і бачу в ньому долю твою й думаю про неї

Учнівський твір По романі Стендаля “Червоне й чорне”.

Ах, яка доля різнотонна! Чи то червона? Чи то чорна? Він у долі своєї не покається, Він у ній навіть не зможе покаятися Він зуміє встигнути небагато: Обірветься життя дорога Червоною загравою на гільйотині…. Боже! Дай хоч любові відтепер! Морозний зимовий ранок. Білий сніг. Ах, якщо б він не станув до Нового року! Адже на Новий рік завжди чекаєш чуда, нехай самого маленького! Сніг під Новий рік у нас -це теж чудо! Але я розумію, що Новий рік наступить, навіть якщо снігу не буде, тому спрямовуюся на ринок за новорічними покупками. І скоріше по звичці, чим із цікавості, я зупиняюся в книжкових рядів. І чого тут тільки немає! На різний смак, на різні кольори: від всіх і вся Анжеліки до кримінальних одкровень убивць і злодіїв! До свого нещастя, я привертаю увагу продавця, і він із чіпкістю піраньї починає мене “поїдати”:



- Що ви хочете? Про секс? Про політика? Про вампірів? Кілі вбивствах? Або про любов?

Я з усмішкою повторюю останнє:

- Або про любов…,

Тоді продавець зі спритністю офіціанта й вигадливістю коробейника представляє свій товар: Маріанни, Катерини, Анжеліки, Жозефіни, просто Марії - всі те нескінченно велелюбна безліч сучасних книг, так люто нас атакуючих сьогодні. І раптом я зауважую серед цих обкладинок книгу, що, по моїх поданнях, не вписується в цей ряд. Продавець із влучністю стрільця простежує напрямок мого погляду й вибирає саме цю книгу.

- Правильний вибір! Дуже правильний, - вдобряючи говорить він. - Раджу прочитати: захоплюючий роман про любов, про пристрасть, про зраду, про романтичну загибель возлюбленого і його коханій.

Я із ще більшим здивуванням дивлюся на продавця.

- Не вірите? - продовжував він. - Так прочитайте назву: “Червоне й чорне”! Пекуче, правда? Це ж любов і ненависть…

- А як з революцією, Бурбонами, Наполеоном? - перебиваю я.

- Так вас цікавить історія? - с погано схованим розчаруванням говорить продавець. - Я історичними книгами не торгую!

Сторопівши від таких “відкриттів” (виявляється, “Червоне й чорне” Стендаля - книга не історична?!), я вже з “висоти” своїх філологічних пізнань із їдкою іронією заявляю:

- До вашого відома, п, якщо ви дозволите відкрити книгу Стендаля “Червоне і чорне” і прочитати хоча б один рядок після назви, то ви виявите запис, що говорить, що “Червоне й чорне” є не що інше, як історична хронічка XIX століття. - І з почуттям моральної перемоги я вийшла. Ах, пан Анрі Марі Бейль, що був офіцер наполеонівської армії, що взяв собі псевдонімом назва одного маленького провінційного містечка в Німеччині - Стендаль, чи могли ви припустити, що ваш роман будуть уважати “романом про романтичну любов”?

 

“Правда, гірка правда”, - от який епіграф до роману “Червоне й чорне”. Однак правда історика й правда художника - це різна правда одного життя. Історик пише історію, а художник слова - роман… А роман, за твердженням самого Стендаля, - це дзеркало, з яким письменник іде по великій дорозі життя. І не його провина, міркує далі Стендаль, якщо це дзеркало відбиває те чисту блакить високого неба, а те раптом - брудну, розбиту, вибоїсту дорогу, по якій іде людина. Провідний письменник Франції XIX століття, одним з перших літературний прапор, що підняв, критичного реалізму, Стендаль ставив метою для художника слова реальне відображення життя у всій її повноті й суперечливості. Тому невипадково в романі “Червоний і чорне” такий ємний і узагальнюючий підзаголовок: “Історична хронічка XIX століття”. А історія Франції XIX століття, як і практично всієї Європи XIX століття - це історія революцій, Наполеона, Реставрації й знову революції. Таким чином, кольори революцій, волі, ідей рівності й братерства, кольори крові людської, котрої часто бувають оплачені ці ідеї, один - червоний! А кольори реакції й придушення, реставрації й гноблення іншої - чорний! От і все пояснення символічної назви романи - хронічки XIX століття: “Червоне й чорне” - це два кольори цілої епохи, відбитої, як у дзеркалі, в одній країні - Франції XIX століття.

Але Стендаль - не просто письменник-реаліст, а талановитий письменник. А всякий талановитий художник слова (як, втім, і будь-який інший художник) відрізняється від талановитого історика тим, що художній твір, написаний у певному історичному контексті, згодом перестає бути надбанням тільки людської пам’яті> а піднімається в над тимчасовий простір і займає своє місце в душах і серцях кожного нового покоління. Така доля й роману “Червоне й чорне”. Сам А. М. Бейль припускав, що його “Червоне і чорне” придбає більшу популярність не у Франції, а в Росії. Чому так вирішив письменник, важко сказати. Може бути, тому, що його душу сколихнула ця неосяжна, засніжена, таємнича країна? Адже Стендаль зумів розглянути в задимленій палаючій Москві, зайнятий Наполеоном, неповторну красу величних золотоглавих храмів. А може бути, письменник просто інтуїтивно вгадав у цій північній країні той величезний революційний потенціал, що вибухне в XX столітті? Або його чуття художника допомогло побачити щось глибинне, неординарне в людях тієї країни, - здатність до любові (любові до землі? Батьківщині? Богу?). Хто знає? Але припущення Стендаля про популярність “Червоного й чорного” у Росії виявилися вірними.

Повернемося до нашому книгопродавцю, що на базарній площі під Новий рік пропонує людям глоток любові. Любові незвичайної, жагучий, пекучої… Ми, що живуть в XXI столітті, знаємо, що “любов буває довга, але життя ще довшай”. А от у Жюльена Сореля доля виявилася коротше його любові… А чи була взагалі доля в Жюльена Сореля? Може, це був тільки початок? Яскраве, як спалах, і така ж коротке - майже мить.

Роман - це дзеркало життя, у яке дивиться не тільки письменник, але й читач.. И кожний з нас бачить у такім дзеркалі щось своє. Давайте пильно вдивимося в дзеркало за назвою “Червоне й чорне”. І от уже перед нами образ юнака з ніжним, майже дівочою особою. Така ніжна й прекрасним, що пані де Реналь подумала: не чи дівчина це коштує в порога будинку, і з її гарних очей ллються сльози… Але немає! Це була не дівчина, до невимовного захвату пані де Реналь, це був учитель її дітей! Чи могла припустити тоді молода жінка, що цей юнак, майже дитина, стане для неї всім: любов’ю, життям і навіть смертю? Немає! Лише серце, її чуйне серце, тривожно забилося в груди, начебто птах у клітці. Ще менше думав про цьому сам Жюльена. Входячи в будинок пана де Реналя, Жюльена Сорель, син бідняка-теслі, ніс із собою скриньку. У ній було заховано найбільше багатство Сореля й сама більша його таємниця, найбільше розчарування (як пізно він народився!) і сама прекрасна мрія юнака; там було те, що харчувало його горду душу, що розпалювало в ньому марнолюбні помисли й себелюбні надії… Там був портрет . Наполеона! Так1 Сорель прийшов у будинок пана де Реналя не для того, щоб скромно зайняти місце в самого краю “світського стола”, а для того, щоб довести, що він, Сорель, має право бути у вищому світлі не по народженню, а по розуму, по таланті, по своїй обдарованості. Він зуміє це, як колись зумів Наполеон!

З найперших днів Жюльена у будинку пана де Реналя змушує захоплюватися собою, прислухатися до себе, уважатися зі своєю думкою. У чорному довгому платті, стрункий і гнучкий, Сорель чимсь нагадує молодого священика з такими чарівними очами, що не в одному дівочому серці зможуть вони розпалити полум’я любові. Ах, пані де Реналь! Не треба б вам так пильно дивитися в очі молодого вчителя своїх дітей. Немає там ще любові до вас. Там, у цих неповторних очах, поки лише відбиття вашої краси й пекучий вогонь самолюбного юнака! Він зуміє довести собі щось дуже важливе, коли удержить вашу руку у своєї, коли зухвало прийде вночі до вас у спальну кімнату! А от ви не зумієте його відіпхнути…

Зарубіжна Література

Copyright © 2009-2017. All Rights Reserved.