Ще ми знаємо про письменника Е. Хемінгуея? Це людина надзвичайних здібностей, бо в нього не тільки цікаві твори, а й життя. Катастрофічна доба Першої світової війни, революцій, переворотів залишила ознаки катастрофічності на житті Хемінгуея. Перебування на боці італійської армії, воєнний кореспондент, боксер, тореадор, випивака, кінець-кінцем - чи не скидається це на банальне експериментаторство? Звісно, ні. Бажання бути весь час на межі, поза якою знаходиться смерть, можна пояснить прагненням створити реальний на сто відсотків світ у своїх творах, щоб він увійшов до свідомості читача та залишився як нерозривна ланка його власних переживань. Його твори пройняті мотивом песимізму, крайнього неблагополуччя; герой знаходиться в атмосфері страждання, муки, внутрішньої порожнечі, яка ховається під зовнішнім цинізмом, байдужістю. Кров та страждання Першої світової війни породили людей без почуттів, людей, на очах яких вбивали друзів, родичів; людей, яких доглядали дівчата, сестри милосердя, і сприймали їх не як чоловіків, а як сукупність ран, бруду та розчарування. Тема «втраченого покоління» набула провідного значення у творах Хемінгуея. Його представники вражають холодним цинізмом, товстошкірістю, а насправді - це нездатність дати собі раду в житті, яке втратило усі цінності, навіть віру.

 

Саме таким постає Фредерик Генрі утворі «Прощавай, зброє!». На перший погляд, його можуть цікавити тільки випивка, проститутки та війна, але це вона його примусила натягнути маску байдужості на своє обличчя, опаливши цю людину отруйним подихом. І лише болісне почуття до Кетрін є неприкритою раною, лише воно надає йому можливість усвідомлювати себе людиною, а не знаряддям в чиїхось руках на цій війні заради грошей, а не заради благородства та романтики. Джейк Варке, людина, яка пройшла війну та зазнала травм не стільки фізичних, як душевних, не в змозі повернутися в нормальне світобачення. Він хоче жити, він любить життя, але воно перетворилося для нього на фрагменти, слабке воління зрозуміти, як жити, знайти якусь броню, через яку не можна було б проникнути в його серце? Він кохає Врет, яка теж за часи війни зазнала не меншої душевної драми, про що свідчить те, як вони познайомились. Я вважаю це збоченням, це ненормально, коли чоловік та жінка починають кохати одне одного в умовах війни, в госпіталі; коли він - це суцільний біль та страждання, почуття теж перетворюються на біль та страждання, які постійно хочеться вгамувати. Брет не може бути вірною, Джейк не має сили та бажання навіть обуритися - це безпорадність, це невміння жити в нормальних умовах. Вони були маріонетками на війні, їх викинули як непотріб, але ніхто не усвідомлював, що в них є душа. Людині важко протистояти долі, життю, яке, як стихія, вирує, кидає людей куди завгодно, і це нам лише здається, що наша доля в наших руках.

Старий Сантьяго в повісті «Старий і море» - це людина наодинці зі стихією, з океаном - життям. Він - уособлення віри, яка може бути порадою в стихії, яка є маяком, що на нього слід орієнтуватися в морі, а не на пиху, задавакуватість, амбіції, гроші. Стихія була недобра до Сантьяго, але кістяк тієї рибини, що залишився після повернення, був кістяком його віри в себе, в те, що він перевершив себе, здійснив неможливе. Йдеться не про безсилля людини чи про її казкову нездоланність, а про те, що саме віра є сенсом усього і що вона не дасть стати тріскою в бурхливих хвилях життя.



Отже, твори Хемінгуея сповнені трагізму, яким переповнюється світ письменника. Атмосфера розпачу та безпорадності впливає на свідомість, що вражає і нас. Але я вважаю Хемінгуея не провідником песимізму, а людиною, яка досконало відображає реальність, дуже вдало передаючи атмосферу настроїв, переживань. Може, треба бачити в його творах за трагічними постатями та подіями натяк на майбутнє, на вічність, на щастя?