Загрузка...

Найбільша радість - бути поетом

Шкільний твір за творчістю Федеріко Гарсіа Лорки. Тендітна людина із чистим смуглявим обличчям і привабливою посмішкою, він мав якусь дивовижну владу. Де б він не був - до нього йшли, наче до джерела в спекотний день. Усе навколо нього оживало і здавалося прекрасним -речі, звуки і самі люди. Як і в його віршах, в ньому все було гармонійним і прекрасним. До нього зверталися всі тільки по імені - Федеріко, його друзі були незліченні і велика частина їх - селяни, матадори, цигани - ніколи не читали його вірші і не знали, що він геній. Єдине, в чому були впевнені ті, які знали, що він чудовий поет, і ті, хто цього не знав, було те, що він надзвичайна людина, гарний товариш, кращого за якого не можна й уявити. Людина універсальної обдарованості - поет, драматург, музикант, артист, художник - він щедро роздаровував себе, це був спосіб його життя.

 

«Найбільша радість - бути поетом. Все інше - дрібниця, навіть смерть», - так писав відомий іспанський поет Федеріко Гарсіа Лорка. Його твори насичені яскравими барвами, дзвінкими мелодіями, всіма відтінками людських почуттів. Головна їхня особливість - відчуття повноти життя, яким би воно не було - сумним чи веселим, щасливим чи безнадійним. Скрізь він умів знайти красу - і в віршах Гонгори, і в піснях пастухів. Не тільки сувора краса андалузьких краєвидів, а навіть якась дрібниця, на якій зупинялися його спокійні, м’які очі, розгортала перед ним свою поезію. Нещодавно я перечитала збірку Лорки «Канте Хондо», яка є поетичним втіленням народних мелодій. Взагалі, канте хондо - це одноголосий спів східного характеру, в якому слово і мелодія злиті. «Цей спів глибше за всі моря світу… він іде від далеких племен, перетинаючи цвинтарі років і листопади вщухлих вітрив. Він іде від першого плачу і першого поцілунку», - казав Лорка. Орієнтуючись на народні пісні, він ніколи їх не копіював, а шукав глибинну сутність і неповторність колориту. У цих віршах-піснях іспанського поета наче звучить голос Андалузії, передаються світосприйняття і душа народу. Ці вірші сумні, іноді вони нагадують стриманий крик. Як каже поет - «жінку в канте хондо звуть Скорбота»:
Ніхто не розумів, як духмяніють
Магнолії п’янкі - твої коліна.
Ніхто не знав, як мучиш ти зубами

Кохання, незахищене колібрі. Ця поезія досить складна для розуміння, бо насичена багатою і неоднозначною образністю. Асоціації у поета виникають несподівано і полонять уяву читача. Кожен з нас бачить у поезії Гарсіа Лорки щось своє, що є близьким для його душі, для його настрою і взагалі для його світосприйняття. Першою в цій збірці є «Поема циганської сигірії». Тьмяний передсвітанковий пейзаж, легке погойдування очерету - і в тиші починається «плач гітари». І коли він доходить до найвищої ноти, лунає дзвінке: «А-ай!». Над горами луною зависає крик, далекий подих смерті торкається облич, і в непевній тиші люди гасять свічки. І наче в чарівному сяєві проходить по землі дівчина із срібним серцем -циганка-сигірія. Нескінченний чаруючий ритм захоплює нас і несе кудись вдалечінь, туди, де земля і передсвітанкове небо зливається на обрії у непевну тьмяну смугу. Там і зникає сигірія, і лише невиразно окреслюються символи смерті - місяць та Олеандр. Застиглим поглядом дивляться гори, плачуть сліпі дівчата, завмирають останні акорди. Все. Залишилась пустеля після трагедії, що сталася в «глибокій ущелині гітари»:
У серці п’ять ножів. Одним ударом.

Порівняння гітари з серцем не випадкове. Гарсіа Лорка добре знає народних майстрів канте хондо, які були виразниками душі народу, а «їхні власні душі гинули серед злив чуття». Тема смерті присутня у кожній збірці поета. Але смерть не може побороти радість життя, бо воно є сильнішим за все: Хотів би я заснуть на час, На час, на хвильку, на століття. Хай знають тільки всі, що я не вмер. Творчість Федеріко Гарсіа Лорки - чудовий приклад створення цілісного поетичного світу, який підпорядкований таким же суворим внутрішнім законам, як і закони Природи. Це вільна і химерна логіка казки. Зазнавши в житті і слави, і трагедії, за будь-яких обставин поет умів цінувати кожну мить, подаровану йому долею і наповнювати її глибоким змістом:

Хай знають тільки всі, що я не вмер,
Що я - маленький приятель провесняного леготу
І велетенська тінь од власних сліз.

 
Зарубіжна Література