Проблема митця і мистецтва в новелі Томаса Манна «Смерть у Венеції»

Новела Томаса Манна «Смерть у Венеції» - неперевер-шений взірець реалістичної манери письма, збагаченої модернізмом. Саме вона допомогла митцеві художньо осягнути і втілити проблему бездуховності тогочасного мистецтва. У 1913 році, коли Томас Манн працював над цим невеличким твором, у Західній Європі набули поширення песимістичні філософські теорії, які ґрунтувались на ірраціоналізмі, містиці, волюнтаризмі. Вважалося, що земна цивілізація вступила у свою «сутінкову добу», що її чекає всесвітній хаос, що людське життя нічого не варте, воно’ підпорядковане сліпим проявам якоїсь волі, сповнене страждань і мук. Під впливом загальної кризи в суспільстві та цих теорій мистецтво розривало зв’язки з класичною традицією, втрачало своє громадянське звучання, байдужіло до людини. На межі століть великий німецький письменник, відчуваючи занепад мистецтва, як справжній гуманіст застерігає людство берегти свою духовність, не поклонятися фальшивим богам.



Герой твору, відомий німецький письменник Густав фон Ашенбах, втомлений виснажливою працею, внутрішніми суперечностями, одноманітністю буднів, вирішив «пуститися в мандри», «побачити далекі краї». Може, десь там залишиться втома, внутрішня криза?! Після гарячкових роздумів у його уяві, нарешті, визначилась мета мандрівки. «Якщо за одну ніч хочеш досягти чогось незрівнянного, казково незвичайного, то куди треба податися? Але ж тут нема над чим довго думати!» Венеція! Колиска культури, де зароджувалося сучасне мистецтво. Венеція надихала митців усього світу на створення найкращих їх творів. До Венеції в пошуках внутрішньої злагоди, нового натхнення вирушає герой Томаса Манна. Зустрічі з Венецією передує зустріч з компанією прикажчиків. На похмурому, неймовірно брудному допотопному пароплаві серед веселого товариства молодиків його увагу привертає постать «підробного юнака». Фарбований дідуган у перуці та надміру модному костюмі здалеку впадає у вічі крикливою червоною краваткою та по-парубоцьки заломленим солом’яним капелюхом з пістрявою стрічкою. Зблизька видно, що краса та молодість його - вміла косметика на зораному віком і пристрастями обличчі. Цей типовий, модерно підмолоджений образ пороку викликає відразу в Ашенбаха, але з іронії долі через два тижні він сам з’являється у дивовижно схожій червоній краватці, в такому самому брилі, такий же внутрішньо збуджений.

 

І ось нарешті Венеція - місто казок і надій! Ашенбах захоплений, хоч потрапив до нього вдруге. Вид Венеції з відкритого моря ще більш вражаючий, ніж з суходолу. Вишукане товариство, чемна адміністрація, а «на вулиці багато людей впізнають його і шанобливо розглядають». І все ж внутрішній неспокій, нервова напруга не полишають митця. І Ашенбах вирішує втекти з Венеції. Але він пізнає нове почуття, пізнає насолоду від нього. Вже ніщо не дратує письменника, навпаки, йому подобається все, що його оточує. Ашенбах закохався в 14-річного красеня - поляка Тадзьо. Це не фізична пристрасть, а захоплення дивовижною досконалістю краси підлітка. Зустрівшись з красою, письменник з головою поринув у її казковий, чарівний світ. Він нею живе, нею дихає, не може уявити себе без неї. І одяг Тадзьо, і манери, і постава - все вражало письменника. Особливо ж «чудесна квітка - голова незрівнянної вроди, голова Ерота з жовтавого пароського мармуру, з тонкими суворими бровами, з темно-золотими кучерями, що м’яко спадали на скроні й на вуха. «Гарний, дуже гарний!» - подумав Ашенбах з тим професійно-холодним схваленням, у яке лишень часом одягає своє хвилювання і свій захват, коли дивиться на шедевр». Ось цей Тадзьо став смислом життя Ашенбаха. Він милувався, подумки розмовляв з ним, невідступно стежив за його дитячими іграми. І це доводило його до сп’яніння. «Очманілий від свого почуття, забувши про все на світі, Ашенбах хотів тільки одного: ходити назирці за тим, хто запалив його кров, мріяти про нього, коли його не було поблизу, і, за звичаєм усіх закоханих, нашіптувати ніжні слова його тіні». Густав спочатку сприймає хлопця за статую, що ожила, але спостережливе око письменника помічає зуби, «як у недокрівного», і мимовільна радість закрадається в душу героя - краса теж не ідеальна, не вічна, смертна.

Здавалося б, кохання, захоплення викликає в людині бажання проявити свої найкращі риси. А ось Ашенбах зрадив своєму коханню, показав свою бездуховність та егоїзм.

Бездуховність Ашенбаха засвідчує сама пристрасть до Тадзьо. Вона обмежує його духовні горизонти, стає на перешкоді до нормального спілкування з людьми. Ашенбах байдужіє до всього, що його оточує. «Очманілий», «самотній», «живе ніби за глухою стіною» - так характеризує автор новели свого героя. Ашенбах деградує і як особистість, і як митець.

«З часом у творах Густава Ашенбаха з’явилося щось офіціозно-виховне, в його стилі пізніх років не було вже ані колишньої сміливої безпосередності, ані нових, тонких відтінків, він став зразково-викінченим, відшліфовано-тра-диційним, незмінним, формальним, навіть шаблонним [… Густав Ашенбах на старість вигнав із своєї мови всі банальні слова. І ось тоді відомство народної освіти ввело вибрані сторінки з нього у шкільні хрестоматії». Вистежуючи Тадзьо, він зазнає принижень, втрачає людську гідність. Ось він, повертаючись пізно ввечері з Венеції, «зупинився на другому поверсі, біля кімнати, де жив Тадзьо, в блаженстві прихилився чолом до завіси на дверях і довго не міг відірватися від нього, забувши про те, що його можуть побачити».

Дізнавшись про епідемію холери, яка насувається на місто, він спочатку хотів попередити сім’ю Тадзьо, а потім передумав, вирішив цього не робити, адже він ніколи більше не побачить свого демона. Егоїстичний розрахунок взяв гору. Густав швидше ладен віддати хлопця холері, ніж розлучитися з ним. І все ж сім’я Тадзьо збирається від’їздити. А сам письменник занедужав і через кілька днів помер у пляжному кріслі.

Смерть ця символічна. Ашенбах зрадив тому, чим щиро захоплювався, на що молився і в що вірив. Зрада ж, підлість не бувають безкарними. Томас Манн протягом усього твору наголошує на тому, що бездуховне мистецтво, яке втратило інтерес до нетлінних загальнолюдських цінностей, звело до ідеалу форму, не має майбутнього, воно приречене. Приречене й людство, яке має таке мистецтво. Лише те мистецтво, яке оспівує високі ідеали любові, добра, справедливості, взаємодопомоги має право на життя. Саме воно дає митцю справжнє задоволення від своєї праці. Таке мистецтво об’єднує людей, допомагає долати життєві перешкоди. Тому і обстоює його великий гуманіст нашого століття - Томас Манн.

Зарубіжна Література

Copyright © 2009-2017. All Rights Reserved.